Феодальна ієрархія, держава і право в феодальному суспільстві.

Соціально-економічний лад феодального суспільства і породжувана їм класова структура визначили характер і функції його політичної та ідеологічної надбудови. Держава, право, офіційна релігія і церква в середні століття стояли на сторожі інтересів феодалів і були ворожі масам народу. Разом з тим вони надавали протилежне і в деяких відносинах прогресивний вплив на життя суспільства. Феодальна держава в різні періоди виступало в різних формах: у ранньофеодальний період - у формі великих, але нетривких державних об'єднань (подібних імперії Карла Великого); потім в X -XII вв. - у вигляді дрібних політичних утворень - князівств, герцогств, графств і т.п., располагавших значною політичною владою над їх підданими, іноді зовсім самостійних, іноді лише номінально об'єднаних під владою слабкого короля (так званий період феодальної роздробленості); в XIII -XV ст. в багатьох країнах йде процес централізації держави, яке поступово приймає форму станової монархії, де вже відносно сильна королівська влада поєднується з наявністю станово - представницьких зборів; тільки у Візантії протягом усього середньовіччя зберігалося сильне централізовану державу. Нарешті, в пізнє середньовіччя феодальна держава приймає свою останню, найбільш централізовану форму - абсолютної монархії. Процес централізації, сприяючи створенню національних держав, зміцнюючи економічний і культурний єдність країн середньовічної Європи, мав безсумнівно багато в чому прогресивне значення. Разом з тим супроводжував його зростання державних податків, апарату насильства і його зловживань тиснув на всі верстви суспільства, але в першу чергу на трудове населення. Феодальне право, зафіксоване або звичаєм, або королівським законодавством, закріплювало і освячувало монополію земельної власності феодалів, часто їх права на особистість селян, на судову і політичну владу над ними. Ієрархія феодальна — військовополітична організація феодалів у середньовічній Західній Європі; поділ на вищі й нижчі посади, чини; система підпорядкованості нижчих за посадою й чином представників класу феодалів вищим. Звідси й вислів «ієрархічна драбина». На її вершині перебував король, що вважався верховним сеньйором усіх феодалів, їхнім сюзереном. Нижче за нього стояли найбільші світські й духовні феодали (герцоги, графи, архієпископи, єпископи), що отримували свої землі безпосередньо від короля. Формально вони підкорялися королю як його васали, однак фактично були майже незалежні від нього — мали право вести війни, карбувати гроші, інколи здійснювати вищу юрисдикцію у своїх володіннях, їхніми васалами були також досить великі землевласники — барони, які мали певнуполітичну владу у своїх володіннях. Баронам були підпорядковані дрібніші феодали — лицарі — ще нижчі представники панівного класу, у яких не завжди були васали. Кожний феодал був сеньйором стосовно феодала, який стояв нижче на ієрархічній драбині, якщо той отримав від нього землю, і васалом феодала, який стояв на щабель вище, держателем землі якого він сам був. Феодали, що стояли на нижчих щаблях, здебільшого не підкорялися феодалам, васалами яких були їхні безпосередні сеньйори. В усіх країнах Західної Європи (крім Англії) відносини всередині феодальна ієрархія регулювалися правилом «васал мого васала — не мій васал».

Дата добавления: 2015-08-21