Театральне мистецтво. Музика. Танок

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілюва­лося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. На­родний театр здобув найширше вираження у весільній народній об­рядовості, про що вже йшлося. Основою княжого театру були скомо­рохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Проте ні скоморохи, ні шпільмани, ні свистільники, хоч і лишивши по собі широку популярність (досі маємо навіть такі назви сіл в Україні), були чужі сценічному духові Русі. Вони театру не створи­ли. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру скла­дався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, пода­валися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тема­тично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З зане­падом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструменталь­них мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви викону­валися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструменталь­ного супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упо­рядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, ви­творюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музи­ки напевне був дуже різноманітний — танковий, ліричний, побуто­вий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про "співан­ня слави" князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків ("Слово о полку Ігоревім"). Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавця­ми таких творів: Боян (XI ст.), Митуса (XIII ст.).

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні тру­би, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах вживалися ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві або "рожані" труби та роги, орган, "смики" або "гудок", смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний інструмент), лавута, навла, кимбал, бронзові та мідні дзвіночки та дзво­ни. Дзвіночки і дзвони прийшли до нас від іудеїв. їх охоче запози­чила собі християнська церква. Носіями музичної творчості були: 1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрів­ними музиками. Скоморохи були не тільки музикантами. Вони роз­важали слухачів і глядачів різними способами: співом, танцями, до­тепами, магічними дійствами; 3) каліки перехожі, старці, творці позахрамової побожної пісні, попередники пізніших лірників.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії. З літературних дже­рел відомо, що разом з грецьким духівництвом спроваджували тоді на Русь і грецьких професійних музик "домественників", що органі­зували у нас церковно-співочу справу, були першими вчителями му­зики та диригентами ("протопсальтами") церковних хорів. Спершу була запозичена візантійська церковна музика. Починаючи з XI ст. запроваджується та поширюється українська церковна музика, що з першого вогнища церковного співу — Києво-Печерської лаври — швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий "Київський розспів", що став основою місцевої співочої тра­диції на довгі сторіччя. Знаємо навіть імена тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики: Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних безлінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кон­даки на цілий рік (кондак — коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородицю або святих). Знаменною нотацією (знамя — нота) ното­вані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нотописи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка викону­валася обов'язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супрово­джували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів — це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо великих — Різдво Христове, Велик­день тощо) виконувалося по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв'язку з боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують під час святкових христи­янських урочистостей, зведена всього до кількох. А шкода!.. Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої дати сьогоден­ня — Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня христи­янські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а пере­важна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш сум виявився невисловленим..., хоч біда — наша.

Народний танок на Русі — "пляс". Назва означала групові ігри з піснями. Назву "танець" ми перейняли від народів Західної Європи. Танець — композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. Де професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони зде­більшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями роз­важали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових цере­моніях.

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група — хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти. Хороводи переважно складалися з ритмічних кроків, бігу зміни місць, переходу попід з'єднаними руками партнерів. Характер хороводів мали веснянки, гагілки, ігри й танці в купальську ніч, танець "Журавель".

Друга група — народний танець (група виконавців поділялася ні пари). їх зміст — залицяння й пантомімічне визнання кохання Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об'єднував лише спільний ритм.

Третя група — сольні танці. За характером це танці-змагання; різнорідності кроків і жестів. У групі танцювала одна або дві особи жінки, чоловіки або ж мішана пара.

Розглянувши процеси культурного становлення та розвитку Київської Русі, слід зазначити, що вони відбувалися під благотворним впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів і завершилися створенням високорозвинутої, багатогалузевої культури нашого не роду. Могутньою основою формування і розвитку самобутньої давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Уже в V—VII ст. у них нагромадилися практичні знання про природу, багата і сильна язичницька релігія. А з нею була пов'язана розмаїта усна народна поезія, яка залишалась не лише одним з важливих компонентів культури наступних поколінь, але й справил величезний вплив на процеси творення оригінальної літератури.

Русь як держава формувалась і розвивалась на поліетнічній основі, до її складу входили й неслов'янські племена. Елементи їхньої культури влились у давньоруську культуру, виявившись в етнічних та етнографічних особливостях давнього населення ряду територій України.

Проте культура Київської Русі не стала простим продовження культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному жиг

українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народ­ності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за-порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньо­вічній культурі. Тісна взаємодія народної культури і культури кня­зівських салонів, об'єднуюча їх ідея єдності та могутності Русі, спільне почуття патріотизму надавали всій культурі загальнонародного ха­рактеру та високої життєздатності.

Дата добавления: 2015-08-21