Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Мислителі Київської Русі. Книжна справа

Читайте также:
  1. В другой метрике тоже 1906 года (справа)он назван надворным советником (восприемник Бориса Константиновича Грузинова).
  2. Витоки духовної культури Київської Русі
  3. ВНЕСОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ У РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ
  4. ВПЛИВ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
  5. ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА КУЛЬТУРУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
  6. Газетная, журнальная, книжная графика
  7. Джерела вивчення культури Київської Русі

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати кни­ги: "зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов'янське письмо, і списали книги много". З часом кількість таких фахових переписувачів значно збільшилася. Готова до читання книга цінува­лася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень.

Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. Організація бібліотеки при Софійському соборі — велика культурно-історична подія, яка свідчить про нагро­мадження в той час великої кількості книг. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічу­валося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літера­тури з різних галузей знань — художньої, юридичної, історичної.

Окрім книгозбірні при Софійському соборі, дещо пізніше виник­ла велика бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої увійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею — одним з ченців монастиря, колишнім чернігівським князем. Незабаром з'яви­лися (порівняно великі — від кількох сот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших давньоукраїнських містах. Усе це дає нам підстави говори­ти про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвинутою індустрією.

У ній чітко виділяється два напрями: передовсім — це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також — оригі­нальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, на­ціональному ґрунті. Якщо подивитись на співвідношення переклад­ної й оригінальної літератури, то протягом усього періоду тут пере­важала перекладна література. Захоплення книжною справою не було для великого князя Ярослава Мудрого самоціллю; воно виступало складовою частиною його зусиль, спрямованих на визволення з-під візантійського духовного опікування. Цим, зокрема, пояснюється та, на перший погляд, парадоксальна обставина, що книжки з велико­князівської бібліотеки були перекладом не візантійських джерел, а переважно авторів IV—VIII ст., тобто грецької церковної класики. Це церковні піснеспіви-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Софронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, про­славляли християнські свята.



Найпопулярнішим видом християнської гімнографії, який полю­бився українцям у перекладах давньоукраїнською мовою, був канон, що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Інший вид популярної перекладної гімнографії — кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповіду­вали євангельські та житійні легенди. Втричі більшими від кондаків були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками утворювали складне ціле — акафісти. Вміщували переклади церковної лірики у збірках "Міней" та "Тріодей".

Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місце­вому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблювали тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир став підручниковою книгою, багато хто знав його напам'ять. Він використо­вувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо "Четвероєвангелія" та "Апосто­ла". Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до XI—XII ст. (Архангельське, Галицьке, Мстиславове). Найдавніші ж "Апостоли" датуються 1195 і 1220 pp.

Загрузка...

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокри­фами і житійною літературою.

Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й забо­ронялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяль­ність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) — це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались под­виги найвидатніших християнських діячів — святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. Переклади творів цієї літератури на Русі з'явилися відразу після її охрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater — отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це — оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипет­ського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипет­ський та Синайський патерики.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

Природничо-наукова література (пов'язана з вивченням приро­ди, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам'яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний "Фізіолог", "Шестоднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова.

Переклади природничо-наукової літератури на Русі, окрім науко­во-просвітницького та пізнавального значення, мали також естетичне призначення. Художній вплив на читачів справляли багаті фантастико-поетичні ілюстрації, а також словесні додатки перекладачів, які не скупилися на найщедріпіі характеристики героїв, країн, тварин, місцевостей та ін. Переклади цієї літератури з'явилися на Русі в кінці XII — початку XIII ст.

Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали ("малао" — по-сирійському "проповідник"), Георгія Амартоли ("амартос" — по-грецькому "грішник") та Георгія Синкела ("синкел" — по-грецькому "секретар"). Твори цих авторів становили собою компілятивні збірники, були не стільки науковими трактатами, скіль­ки читанками, хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

Повісті. Цей жанр перекладної літератури на Русі користував­ся чи не найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Порівняно з іншими перекладними твора­ми писемності, він представлений найповніше, найбільшою кількістю книжок. Особливо це стосується повісті "Александрія", що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Ма­кедонського. Неабияку популярність на Русі мали переклади повісті про Варлаама і Йосафа, поступаючись у цьому хіба що Біблії. Пере­кладено цю повість з оригіналу, тобто з грецької, десь в XI ст.

У середині XI ст., мабуть ще за часів Ярослава Мудрого, було пере­кладено з грецької й повість про Іудейську війну (або "О полонений" чи "О разорении Иерусалима") Иосифа Флавія. До нас твір дійшов у списку XV ст. "Іудейська війна" — це великий твір, у якому опис численних подій зроблено так образно і майстерно, що він справедли­во вважається видатним літературним явищем стародавнього світу. Повість про "Девгенієве діяння" перекладена на Русі в XII—XIII ст. Відомо на сьогодні три списки перекладів цього твору. Найхарактер­нішою рисою його є билинно-богатирський дух, що виявляється і в образах повісті, і в зображенні битв, і в стилістично-художній структурі.

У стародавній Україні любили переклади творів афористичного характеру, що були ніби енциклопедією тогочасної житейської муд­рості. До таких творів належить повість про Акира Премудрого — одна з найдавніших літературних пам'яток Сходу, засвоєних Руссю.

У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (XII ст. до н. є.), але не за "Іліадою" Гомера, а за повістю "О троянских временах" ("Троянські діяння") із хроніки Іоанна Малали. Це — малохудожній твір, що характеризувався описовістю. Ху­дожнього змалювання воєнних дій тут дуже мало. Великої популяр­ності цей переклад на Русі не мав.

Оригінальна література. Окрім багатої різножанрової переклад­ної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і роз­вивалась далі на місцевому, національному ґрунті. В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну са­мосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (пере­важно кочівниками), так і з внутрішньою роздробленістю та відцент­ровими силами.

Серед мислителів цієї пори виділяється передусім Лука Жидята. Головне місце в його "Повчанні до братії" посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правди­вим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів'я.

Прикметною рисою "Повчання" Луки Жидяти є також його до­мінуюча орієнтація на стародавні регламенти. Київська Русь засвою­вала християнство початково не в євангельському, а в біблійному варіанті — тому що релігійно-світоглядні принципи старозаповітної системи за змістом були близькі русичам.

Справді, ці біблійні тексти не містять вчення про потойбічне жит­тя, не заперечують культури пращурів, не сіють зневаги до реального, земного життя. Пекло у Старому Заповіті — це звичайне місце похо­вання людей. Без огляду на визнання єдиного Бога, повністю збері­гається віра у буття інших (чужих) богів, і сам старозаповітний Бог все ще мислиться у зв'язку з матеріальним: він виказує себе лише завдяки "чуду", природному знаменню.

Все це в основних моментах збігалося з тим, у що вірив і чим жив руський язичник.

Богословський напрям, представлений Лукою Жидятою, істотно вплинув на розвиток давньоруського проповідництва. Однак йому не вистачало виднокола, широти розуміння тих завдань, які ставила пе­ред собою великокняжа влада.

Безпосередня розробка нової соціологічної теорії державного центра­лізму і самобутності Київської держави належить Іларіону, видатно­му мислителю і публіцисту вітчизняного середньовіччя, авторові "Слова о Законі і Благодаті". Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійсько­го собору й знаменувало проголошення незалежності Київської цер­кви від Константинопольської.

Іларіон виходить з переконання, що "закон" і "благодать"., Старий Заповіт і Новий Заповіт, — протилежні, виключають одне одного. Однак мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв'язує проблеми не богословські, а мирські, державні.

"Закон", на його погляд, роз'єднує народ, підносячи одних і прини­жуючи інших, він засвідчує рабський стан людства. Інша справа — істина. Вона — універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна "благодаті".

За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старо­го і Нового Заповітів Іларіон реабілітує поганство, проголошує язич­ницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядкову­вав її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізова­ної влади.

Позиція Іларіона, спрямована проти "візантизації" київської цер­кви, мала принциповий характер. Аргументом для неї слугувала теза про те, що благодать, заперечуючи закон, прокламує свободу.

Клим Смолятич — другий після Іларіона український митропо­лит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим — продовжувач лінії Іларі­она, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії. Він є автором "Посланія пресвитеру Фоме" і кількох (за приписом) "слів".

Кирило Туровський — автор притч, повістей, казань, "слів", послань, молитов. Його перу дослідники приписують такі пам'ятки, як: "Притча о человечестій души и о телеси" (про сліпця і хромця), "К Василию игумену Печерському" (про безтурботного царя і його мудрого радника), "Сказание о черноризьчьстім чину" (тобто про чернечий стан) вісім похвальних "слів" тощо. Він видатний майстер урочистого красномовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як "повчання" ("Повчання" Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література таком відстоювали ідею самобутності Київської церкви.

Житійна література — це література XI—XIII ст., яка поділяється на дві тематичні групи. Перша з них — твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, "рівноапостольних" княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Всі оповідання про Ольгу ґрунтуються на детальній (досі ще не знайденій) церковній повісті про хрещення і смерть першої української княгині-християнки. Їх зміст складається зі стислої біографії Ольги і короткої похвали святій.

Про хрестителя Русі Володимира Великого, очевидно, також існувала якась повість (знову ж таки, нам невідома), що вплинула н подальшу творчість агіографів. Вона входила до складу найдавнішог літописного зведення. Хрестителя Русі визнали святим ще в XI ст, тобто тоді, коли було складено "Пам'ять і похвалу" йому. Авторств твору приписується "мніху Іакову". Твір складається з біографічно: власне житійної і панегіричної, риторичної частини. Невдовзі після "Пам'яті" виникає коротке проложне житіє Володимира, як наслідок його офіційної канонізації. Опісля виникло ще кілька проложних житій Володимира, в основі яких лежало коротке проложне житіє.

Найпопулярнішими і найулюбленішими святими на Русі були син Володимира — Борис і Гліб. Відразу ж після трагедії (їх насильницької загибелі) виникає кілька оповідань про них. Окрім літописи» повісті 1015 p., з'являється анонімне, приписуване монахові Іаков "Сказаніє и страсть и похвала святую мученику Бориса и Гліба" (відоме вже в списку XII ст.) та "Чтеніє о житій и о погубленій блаженную страстотерпцу Бориса и Гліба" Нестора Печерського, створені г межі XI—XII ст. Перу Нестора належить також і житіє Феодосія Печерського (1108 p.). Це перший оригінальний зразок староукраїнської агіографії і, підкреслимо це особливо, у ньому зображено подвиг аскета, ченця, засновника українського чернецтва. Автор подає повну біографію Феодосія — "от юны версты" до його смерті в 1074 р.

Говорячи про жанр житійної літератури доби Київської Русі слід зазначити, що тогочасні агіографи створили, окрім зазначеного, ряд канонів і молитов місцевим святим, наслідуючи при цьому візантійську гімнографію. Такими є канон Борису і Глібу митрополита Іоана І, канони і молитви інока Григорія, Кирила Туровського та ін.

На особливу увагу заслуговує розгляд оригінальної, на думку до­слідників, української збірки легенд і житій початку XIII ст. — "Києво-Печерського патерика". В її основі лежать порівняно невеличкі за обсягом легенди та усні перекази раніших часів. До нас дійшли вони у вигляді послань київського ченця Симона та оповідань ченця Киє­во-Печерської лаври Полікарпа. Обидва автори прагнули довести особливу святість Києво-Печерського монастиря. Обґрунтуванню святості місця заснування монастиря присвячено цілий цикл легенд, особливо — про спорудження головної печерської церкви, Успен­ського собору. Святість монастиря виявляється й у подвижництві його чорноризців. Описові їх подвигів присвячено переважну більшість легенд "Патерика". За цими легендами, печерські святі люди — особ­ливого складу, вони будь-що прагнули досягнути аскетичного ідеалу життя.

Паломницька література. Паломництво як суспільне явище на Русі виникло відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це — ходіння до "святої землі", до Палестини, "Гробу Господнього". Матеріали про мандри українців бачимо і в творах усної народної творчості (билина про Василя Буслаєва), і в літописах (за 1163 p.), і в книжних легендах ("Києво-Печерський патерик") та ін. Пілігрими (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомили українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих краї­нах. Ті ж паломники, що не вдовольнялися усними розповідями, бра­лися за перо. Так виникла паломницька література або літератур­ний жанр так званих "хожденій". Найвидатнішою пам'яткою цього жанру є "Житіє и хоженье Данила, руськыя земли игумена". "Книга-паломник" і "Странник" — паломницькі записки, що вийшли з під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200—1204 pp. і описав усе бачене.

"Слово о полку Ігоревім". Найкращим твором староукраїнсь­кого письменства й гордістю всієї української культури є "Слово о полку Игореве, Игоря, сына Святослава, внука Ольгова". Знайшов цей знаменитий твір під кінець XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав. Про автора "Слова" на сьогодні нічого певного нам невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій і лю­дина світська.

Велич "Слова" полягає в тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитись суть суспільних процесів свого часу, піднестися до високих регістрів історичного мислення, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зводилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.

"Слово про погибель Руської землі" — це лірична ламентація (скарга, нарікання), плач по втраченій могутності й величі Русі, твір, за жанром дуже близький до "Слова о полку Ігоревім". Найімовірнішим є припущення, що "Слово" створене між 1225 і 1238 роками. Автор його невідомий, лише є гадка, що він міг бути вихідцем з півден­ноукраїнських земель. Фрагмент "Слова", який дійшов до нас у чо­тирьох списках XV—XVI ст., композиційно розпадається на три ча­стини. У творі оспівано красу, велич і багатство Київської Русі; ко­лишню її могутність; після цього починається плач про лихоліття, пов'язане з татаро-монгольською навалою. У "Слові" поєднано еле­менти книжкового стилю з уснопоетичними формами пісенної мови.

"Моленіє" Данила Заточника. Це також один із цікавих творів доби Київської Русі. "Моленіє" ("Слово", "Посланіє") творилося на межі XII—XIII ст. Автор його невідомий. В основі твору лежить ідея сильної князівської влади. В авторському баченні князь — опора і надія всіх своїх підданих. Тільки у нього варто шукати порятунку і захисту від усіляких бід та напастей. Князь — джерело багатства й слави для всіх, хто йому служить.

Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Коли і як саме виник цей феномен у духовному житті нашого народу, сьогодні відповісти з повною достовірністю просто неможливо. Спершу це — записи подій, ведені ченцями в монастирях, поволі вони перетворювалися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостережен­ня, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції (висло­ви повчального характеру). Порічні записи поступово перетворюва­лися на "енциклопедії, збірки найрізноманітнішого літературного матеріалу" (Д. Чижевський). Автори літописів висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію, редагували в них праці попередників і цими прикметами дали підстави дослідникам, наприклад, О. Шах­матову, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати за ними хронологію редакцій. Виходячи з цього, вчений визначив, що перший вітчизняний літопис був написаний у 1037—1039 роках при Софійському соборі в Києві і названий ним найдавнішим Київським зводом.

Другим за часом творення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини XI ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут 1073 року високовчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Він включив до нього розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. У 1093—1095 роках ігумен Іоанн написав другий Печерський звід, названий О. Шахматовим Початковим. У ньому знайшли своє відображення зростання міжкнязівських усобиць та боротьба Русі з половцями. Всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається "Повість врем'яних літ", яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. За змістом — це складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи та різні допов­нення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та ре­дакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор — з'ясу­вати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює "норманську" теорію, виводячи князівську динас­тію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої держави українців.

"Повість врем'яних літ" — літературно-енциклопедичний твір, у якому читач знаходив відповіді на всі питання історії, що його ціка­вили. Тут ми бачимо першу спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов'ян, визначити місце Русі в загально-історичному процесі, пов'язати свою історію зі світовою.

У XII ст., в період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання значно змінюється. З'являється так зване обласницьке літописання. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З'являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо. Київське літописання XII ст. продов­жувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав власний, своєрідний Київський літопис­ний звід, гідний продовження "Повісті" Нестора. Завершується цей звід на останніх роках того ж століття.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стає галиць­ке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 року. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з крамо­лою (бунтом) бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романо­вичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича упродовж со­рока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.


Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 52 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ЗВ'ЯЗОК КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ З АНТИЧНІСТЮ | ЧИ БУЛИ ЗНИЩЕНІ КУЛЬТУРНІ НАБУТКИ ЗА ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКОЇ НАВАЛИ? | ВНЕСОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ У РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ | КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ | Писемність і освіта | НАУКОВІ ЗНАННЯ | ЛІТЕРАТУРА | Музика і театр | Архітектура | Образотворче мистецтво |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Особливості світорозуміння людини часів Київської Русі| Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання

mybiblioteka.su - 2015-2018 год. (0.012 сек.)