Роль Кирило-Мефодіївське братство в українському національному відродженні XIX ст.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО
Пригадайте, які суспільні верстви відігравали провідну роль на різних етапах історії в суспільному житті України.

Роль інтелігенції в національному відродженні українства
Українське культурне відродження, яке на початку XIX ст. розпочалося на Слобожанщині (Харків), Східній Галичині (Перемишль, Львів), поширилося на Центральну Україну та Київ. Українська національна ідея протягом другої чверті XIX ст. знайшла нову соціальну основу для свого розвитку. Нею стала українська інтелігенція — освічені люди, які займалися інтелектуальною, творчою діяльністю. Це були письменники, художники, артисти, викладачі, учителі, лікарі, інженери, агрономи та ін.

До рівня інтелігенції прирівнювали й деяких державних чиновників. Оскільки інтелігенти були вихідцями з дворянства, духівництва, купецтва, міщанства, селянства, у тодішніх офіційних колах їх називали різночинцями. Саме вони продовжили справу українства, яка, здавалося, уже була приречена на історичне небуття. Принаймні так уважали останні освічені представники козацько-старшинської традиції. Своє уподібнення російському дворянству вони сприймали як зникнення всього українства.

СОЦІАЛЬНА ОСНОВА - соціальна верства (клас, стан), яка зацікавлена в певній справі, готова її усвідомлено підтримувати.

Різночинська інтелігенція, вийшовши з виру народного життя, дивилася на світ з оптимізмом. Там, де українські патріоти на початку століття розгледіли кінець української справи, нове покоління вбачало лише початок національного розвитку. Тісно пов'язані з народом, вони розуміли його біди, труднощі, сподівання. Різночинці вірили в народ, не хотіли миритися з його соціальним, політичним гнітом. Тому європейські ідеї романтизму й демократизму спонукали їх до активної громадської діяльності на користь національно й соціально пригнобленого народу.

Вагому роль у швидкому розвитку української самосвідомості, аж ніяк не бажаючи того, відіграв і російський уряд. Після польського повстання 1830-1831 pp. імператор Микола І та міністр освіти граф Сергій Уваров заповзялися формувати національну самосвідомість росіян у рамках російської національної ідеї, висловленої формулою: «Самодержавіє, православ'я й народність».

Вони це робили заради зміцнення Російської імперії. Проте їхня діяльність водночас сприяла зміцненню й виокремленню української культури. Дуже яскраво це проявилося на визначенні ролі Києва та Київського університету в культурному житті України. Царизм відводив місту роль центру зросійщення Правобережжя. Однак на зламі 30-40-х років XIX ст. зусиллями нового покоління українських діячів-інтелігентів древня столиця перетворилася на центр зміцнення української національної культури та самосвідомості.

Утворення Кирило-Мефодіївського братства

Ядро цієї організації сформувалося в Києві наприкінці 1845 — на початку 1846 р. на основі групи українських студентів, викладачів і чиновників. Його засновниками стали: молодий професор-ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров, молодий службовець губернської канцелярії, кандидат права Микола Гулак і студент останнього курсу Київського університету Василь Білозерський.

У засіданнях братства брали участь художник і поет Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич, який здобув вищу освіту в Парижі, де пройнявся ідеями Великої французької революції; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави», проекту конституції України Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пильчиков.

Братство сформувалося як таємне. Своїм символом воно обрало імена святих Кирила та Мефодія — перших слов'янських релігійних просвітителів. До організації приймали представників слов'янства незалежно від станового походження. Кожний член складав присягу. Усі кирило-мефодіївці визнавалися рівноправними. За ескізами засновників були виготовлені символи братства: персні з вигравіюваними на них іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їхніх власників до таємної організації. Першими власниками таких перснів стали М. Костомаров і М. Гулак. Організація мала й свою печатку з євангельським висловом: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас». її зберігав у себе М. Костомаров.

Центральними фігурами братства стали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Вони мали тверді переконання і кожний із них по-своєму уявляв першочергові завдання національного відродження. Пантелеймон Куліш на перше місце ставив захист національної самобутності, М. Костомаров наголошував на загальнолюдських цінностях, а Т. Шевченко вважав першочерговими завданнями одночасне національне й соціальне визволення українського народу. Поєднання їхніх поглядів стало основою ідеології братства.

Микола Костомаров (1817-1885) був сином російського поміщика та української кріпачки. Він здобув освіту в Харківському університеті. Спочатку працював учителем на Волині, а в 1845 р. отримав призначення до Київського університету. У своїх лекціях і книгах з історії Костомаров указував на те, що українці та росіяни мають багато спільного, але це різні народності. На його думку, їх розділили два напрями, дві традиції історичного розвитку.

В Україні в ході історичного розвитку утверджувалася козацька, демократична традиція, тоді як у Росії все більше зміцнювалася самодержавна. Микола Костомаров розумів, що обидва народи страждають від соціального гноблення, а український — ще й від національного. Порятунок українців і росіян він убачав в ідеї єдності пригноблених слов'янських народів. Саме її було взято за основу заснування Кирило-Мефодіївського братства.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) походив із сім'ї не знатного, але заможного, землевласника й доньки козацького сотника. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Усе життя наполегливо працював як письменник, учений і літертурний критик, етнограф і фольклорист. Як громадський діяч закликав українську інтелігенцію до просвітництва народу всупереч усім несприятливим обставинам. Він розробив українську абетку — так звану «кулішівку» (нею й донині друкують книжки), написав і опублікував підручник з історії України для учнів старших класів.

За таких історичних умов кирило-мефодіївці визнавали лише один шлях утвердження державної незалежності України — створення федерації незалежних слов'янських держав. Центром Усеслов'янського федеративного союзу мав стати Київ, де раз на чотири роки збирався б найвищий орган федерації — Слов'янський собор (сейм чи рада) з консультативними й регулятивними повноваженнями.

Програмні документи Кирило-Мефодіївського братства

Програмні засади Кирило-Мефодіївського братства були викладені в «Книзі буття українського народу», відозві «Брати українці!». Це пов'язано з тим, що зміст твору був пронизаний євангельськими заповідями. Програму писали всі «братчики» під керівництвом М. Костомарова. Нею передбачалося здійснення загальнолюдських християнських ідеалівсправедливості, свободи і рівності, їхнього поєднання з українським патріотизмом. На думку кирило-мефодіївців, Україна була провідною силою слов'янських народів, а тому в майбутній слов'янській федерації мала посісти чільне місце. Цей обов'язок і водночас право України обґрунтовувалися тим, що, на відміну від поляків (пройнятих ідеєю аристократизму) та росіян (переконаних монархістів), український народ не любив ані панів-аристократів, ані царів. Щодо царя зазначалося, що він «усе рівно, що ідол і мучитель».

Оскільки український народ у своєму історичному розвитку зазнав лиха від воїх сусідів, був ними поділений, зневажений і пригноблений, то найбільше прагнув волі, рівності й демократії.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
Наприкінці програми Кирило-Мефодіївського братства говорилося: «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в хорутан, ні в сербів, ні в болгар».

«І Україна буде не підлеглою річчю посполитою (республікою. — Авт.) у союзі Слов'янськім. Тоді скажуть усі язики, показуючи рукою на те місце, де буде зображена Україна: «Ось камінь, який не берегли будівельники, то хай буде підвалиною всього».

Історичний факт. У широкій мережі початкових навчальних закладів, за задумом В. Білозерського, «виховувалися б діти, узяті із селищ із тією метою, щоб знову в ті ж села повернутися з більш ґрунтовними відомостями щодо потреб свого побуту і зі знаннями ремесел, необхідних у землеробському житті, при землеробських заняттях».

Однак царські власті не дозволили відкрити навіть один такий навчальний заклад, хоча його фінансове утримання кирило-мефодіївці брали на себе.
Іншим важливим напрямом громадської роботи члени братства вважали визначення шляхів піднесення економіки України. Із цією метою вони збирали кошти для видання популярних книжок економічного змісту. Зокрема, «братчики» видали «Кишенькову книжку для поміщиків і найкращий видобутий із досвіду спосіб керувати маєтком», написану П. Кулішем. Планували також видати практичний порадник господарям — книжку князя В. Одоєвського «Сільські читання», перекладену з російської мови. У їхніх планах було заснування видавництв, які б забезпечили широкий випуск науково-популярних книжок із корисними порадами для використання їх у найрізноманітніших сферах господарювання. З метою поширення своїх програмних ідей члени братства готували прокламації. Дві з них потрапили до рук жандармів — «До братів українців» та «До братів великоросіян і поляків». Прокламації закликали слов'янські народи до того, щоб кожний «творив окрему республіку (річ посполиту) і правив собою не вкупі з іншими, а тільки щоби кожний з них мав мову, свою літературу і свій окремий громадсько-політичний лад».

ЖАНДАРМ (від фр. gendarme — люди зброї) — у Російській імперії — людина,яка служить у жандармерії — державній поліції, що займається політичним розшуком.

Однак уже в березні 1847 р. за доносом студента Київського університету О. Петрова (сина жандармського офіцера) братство було викрите. Протягом березня — квітня жандарми заарештували всіх його учасників і доставили в Петербург у III відділення імператорської канцелярії.

Спочатку петербурзькі жандарми дійшли висновку, що діяльність «братчиків» — це «не більше, ніж учена маячня трьох молодих людей», оскільки братство не мало на меті організовувати та здійснювати політичний переворот чи народне повстання. Проте після тримісячного слідства жандарми з'ясували всю небезпеку діяльності братства кирило-мефодіївців для імперії. «Усі вони не змовники, не зловмисники, — зазначалося у звіті НІ відділення. — Але шкода від них могла відбутися повільно і тим більше небезпечно». Жандарми безпомилково визначили майбутній напрям розвитку українського культурного руху — державну самостійність України.

Більшість заарештованих була покарана: 12 найактивніших «братчиків» заслали під поліцейський нагляд у великоруські губернії. Окремі з них були засуджені на різні терміни тюремного ув'язнення: П. Куліш на 4 місяці, М. Костомаров на рік ув'язнення в Петропавловській фортеці, М. Гулак на 3 роки в Шліссельбурзькій фортеці. Після заслання їм заборонили повертатися в Україну і працювати в закладах освіти. Твори П. Куліша, М. Костомарова і Т. Шевченка були заборонені.

Тарас Шевченко в українському національному відродженні. Серед провідників братства найвизначнішою постаттю був Тарас Шевченко (1814-1861). У 1840 р. він видав свою славнозвісну збірку поезій «Кобзар». Матеріали про членство Шевченка в братстві не збереглися. Проте його вплив на товариство був незаперечним.

Твори Т. Шевченка «Кавказ», «Сон», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт» найрадикальніше відображали засади братства. Вони категорично заперечували самодержавство й закликали до негайного скасування кріпацтва. Під час обшуку всі ці твори були знайдені. Після слідства Шевченка було взято в солдати в Оренбурзький окремий корпус на 10 років. За особистим розпорядженням Миколи І за ним був установлений суворий нагляд із забороною писати й малювати.

Поет відкинув ідеологію «малоросійства», основою якої були ідеї нероздільності Малої та Великої Русі, визнання та схиляння перед владою імператора. Найбільшу вину за поневолення України Т. Шевченко покладав на Росію та російських імператорів. Йому, зрештою, належить визначення національної ідеї, зміст якої актуальний і нині: одночасне національне та соціальне визволення українського народу.

Своєю поезією Шевченко поєднав культурні традиції українського суспільства: старшинсько-дворянську і традицію трудящого люду. Його твори захоплено читали і селяни, і дворяни, оскільки вони знаходили в поезіях Т. Шевченка відображення своїх інтересів.

Великий Кобзар зумів визначити українську національну ідею як потребу одночасного і національного, і соціального визволення. Саме в такому вигляді вона стала дороговказом для українства другої половини XIX-XX ст.

Історичний факт. З арсеналу Шевченкової пропаганди. За народними переказами, у розмовах із селянами поет вдавався до оригінальних порівнянь. Він діставав із кишені одну насінину. Це, мовляв, цар. А ось кільканадцять насінин — поміщики. А потім брав цілу жменю насіння й насипав зверху, а це — народ.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства. Братство започаткувало перехід українського національного руху від періоду дворянсько-шляхетського за складом і культурно-просвітницького за змістом до періоду різночинського (інтелігентського) за складом і виразно політичного за змістом.

Кирило-Мефодіївське братство висунуло політичну ідею створення української держави як складової слов'янської федерації. Воно поклало початок організаційному об'єднанню діячів українського національного руху.

Кирило-мефодіївці вперше сформулювали українську національну ідею. Саме від них веде свою історію новий український національний рух. Завдяки братству він вийшов із початкового стану нечітких прагнень і остаточно визначив свою мету та завдання: державна самостійність, соціальне звільнення народу, народовладдя у внутрішньому житті, федералізм у міжнародних відносинах, насамперед зі слов'янами.

Дата добавления: 2015-09-03