Щодо дотримання та практика ЄСПЛ

У ст. 6 Конвенції гарантується право людини і громадянина на справедливий суд. У цьому аспекті найбільш розповсюдженим порушенням у справах проти України ЄСПЛ встановлює порушення права кожного на розгляд судом справи протягом розумного строку.

З аналізу практики ЄСПЛ щодо тлумачення положення «розумний строк» вбачається, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ і було б неприродно встановлювати один строк у конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин (рішення у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства»).

У розумінні ЄСПЛ для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює весь період провадження.

У кримінальному провадженні відлік часу, на думку ЄСПЛ, починається з моменту висунення обвинувачення в широкому розумінні цих слів. Тобто сюди включається й арешт, і початок слідства, коли особу притягують як підозрювану, і повідомлення про кримінальне переслідування, й «інші дії, що мають на увазі схожі твердження і що істотно впливають на становище підозрюваного» (справа «Екле проти ФРН»). У п. 253 рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» йдеться: «Суд зазначає, що момент, з якого ст. 6 починає застосовуватись до «кримінальних» питань, залежить від обставин справи. Провідне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд, спонукає Суд віддавати перевагу «сутнісній», а не «формальній» концепції «обвинувачення», про яке йдеться у п. 1 ст. 6 (див. п. 62 рішення ЄСПЛ від 18 січня 2007 року у справі «Шубінський проти Словенії»)».

Обов’язковість урахування цілої низки конкретних обставин справи при визначенні розумності строку зумовила також необхідність вироблення ЄСПЛ переліку взаємопов’язаних критеріїв. У п. 116 рішення ЄСПЛ від 12 березня 2009 року у справі «Вергельський проти України» зазначено: «розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших, п. 67 рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції»). Далі йдеться про те, що обвинувачений у кримінальній справі повинен мати право розраховувати на здійснення провадження в його справі з особливою ретельністю і що положення ст. 6 покликані не допускати в кримінальних справах надто тривалого перебування обвинувачуваної особи в стані невизначеності щодо своєї долі (див. п. 89 рішення ЄСПЛ від 02 березня 2006 року у справі «Нахманович проти Росії» та п. 71 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі «Іванов проти України»).

Критеріями для визначення розумності строків кримінального провадження є:

– складність кримінального провадження, яка визначається з урахуванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо;

При визначенні складності справи до уваги беруться характер фактів, які необхідно встановити, кількість свідків, можливе об’єднання справ, а також вступ до провадження нових учасників. У деяких випадках надмірна складність справи іноді може слугувати виправданням тривалості провадження, але не є абсолютним фактором, який визначив би відсутність порушення вимоги «розумного строку» у випадку занадто тривалого розгляду.

– поведінка учасників кримінального провадження. Цікавим є те, що намагання заявника пришвидшити процес розгляду трактуватиметься як обставина на його користь. Однак небажання з його боку прискорити процес не має вирішального значення. Суд покладає на заявника тільки обов’язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, які безпосередньо його стосуються, утримуватись від використання заходів, що затягують провадження у справі, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для пришвидшення процедури слухання. Одним із таких прикладів, коли поведінка заявників стала однією з причин тривалого розгляду спору, є рішення у справі «Чірікоста і Віола проти Італії», де 15-річний строк розгляду було визнано виправданим, оскільки самі заявники 17 разів зверталися з проханням про відстрочення процесу і не заперечували проти 6 перенесень розгляду, здійснених на підставі заяви іншої сторони у справі. Аналогічні приклади можна спостерігати і під час розгляду кримінальних справ судами України у випадках, коли сторони провадження, належним чином поінформовані про час, дату та місце судового засідання, не з’являються на них, подають необгрунтовані клопотання про відкладення розгляду справ або не додають своєчасно витребуваних судом документів. Водночас використання усіх засобів оскарження, передбачених національним законодавством, не вважається ЄСПЛ таким, що свідчить про затягування строків розгляду справи через поведінку заявника.

– спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень. До критеріїв затягування судового розгляду, що призводять до порушення розумного строку, належать: невиправдане відкладення та зупинення розгляду у зв’язку з очікуванням результатів розгляду іншої справи; перерви в судових засіданнях у зв’язку із затримкою надання або збирання доказів з боку держави; затримки з вини канцелярії суду або інших адміністративних органів; відстрочки, пов’язані з передачею справ з одного суду до іншого; затримки, пов’язані з доведенням рішень суду до відома сторін, а також з підготовкою та проведенням перегляду справ.

Зазначені строки, як і інші, пов’язані з розглядом кримінальних справ, дуже часто порушуються національними судами. Пов’язано це, насамперед, із недофінансуванням судів та їх вкрай надмірною завантаженістю, відсутністю достатньої кількості суддів. Водночас такі проблеми в організації правосуддя притаманні не лише для України. Так, в рішенні у справі «Чірікоста та Віола проти Італії» ЄСПЛ зазначив, що навіть реформування процесуального законодавства не змогло вирішити проблему функціонування судів в Італії, яка полягає в постійній нестачі засобів і персоналу на всіх рівнях судової системи. Проте, на думку ЄСПЛ, такі обставини не можуть бути виправданням надмірної тривалості розгляду, адже держава повинна нести відповідальність за належну організацію судової системи, здатної забезпечити розгляд справ упродовж розумних строків (рішення у справі «Міласі проти Італії»). В рішенні у справі «Ціммерман і Штайнер проти Швейцарії» ЄСПЛ констатовано порушення вимог ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що розгляд в суді апеляційної інстанції тривав 3,5 роки і не було вжито відповідних заходів для усунення причини такої затримки, викликаної нагромадженням нерозглянутих справ. Таким чином, держава не може виправдовувати затягування судового розгляду справ процедурними й іншими недоліками судової системи.

– важливість предмета розгляду та ступінь ризику, особливо якщо йдеться про справи, що потребують оперативного прийняття рішення, наприклад, справи, пов’язані зі станом здоров’я заявника тощо.

Важливість гарантії розгляду справ упродовж розумного строку зумовила вироблення позиції ЄСПЛ щодо необхідності існування у національному законодавстві спеціальних правових інструментів, за допомогою яких заявник міг би оскаржити тривалість провадження у справі та пришвидшити її розгляд.

Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, тобто таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на сукупність усіх обставин вчинення і розслідування злочину (злочинів). Визначення розумного строку досудового слідства та судового розгляду залежить від багатьох факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількість слідчих дій, число потерпілих та свідків, необхідність проведення експертиз та отримання висновків тощо.

Але за будь-яких обставин строк досудового розслідування та судового розгляду не повинен перевищувати меж необхідності. Досудове слідство повинно бути закінчено у кожній справі без порушення права на справедливий судовий розгляд і права на ефективний засіб захисту, що передбачено у статтях 6, 13 Конвенції.

Практика ЄСПЛ у справах проти України за ст. 6 Конвенції у 2011 – першому півріччі 2012 року. «Розумні строки» розгляду кримінальної справи в контексті ст. 6 Конвенції. Рішення ЄСПЛ та відповідна судова практика за 2011 – перше півріччя 2012 року в контексті вирішення питань щодо недотримання «розумних строків» розгляду кримінальних справ національними судами України

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенціїбули констатовані у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011-2012 роках:«Паскал проти України» (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), «Буров проти України» (рішення ЄСПЛ від 17 березня 2011 року), «Коробов проти України» (рішення ЄСПЛ від 21 липня 2012 року), «Іззетов проти України» (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), «Тодоров проти України» (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), «Балицький проти України» (рішення ЄСПЛ від 03 листопада 2011 року), «Плєшков проти України» (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), «Третьяков проти України» (рішення ЄСПЛ від 29 вересня 2011 року), «Борисенко проти України» (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року),«Караванський проти України» (рішення ЄСПЛ від 14 квітня 2011 року), «Дорошенко проти України» (рішення ЄСПЛ від 26 травня 2011 року),«Кирилюк проти України» (рішення ЄСПЛ від 06 жовтня 2011 року), «Любарт-Сангушко проти України» (рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2011 року),«Орлов проти України» (рішення ЄСПЛ від 15 грудня 2011 року),«Кір’яков проти України» (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року),«Наконечний проти України» (рішення ЄСПЛ від 26 січня 2012 року).

ЄСПЛ також констатує порушення і положень п. 1 ст. 6 Конвенції (в контексті права на справедливий суд). Причинами такого роду порушень є:неодноразове повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, неспроможність державних органів протягом тривалого часу надати суду належно підготовлені матеріали для розгляду кримінальної справи, що порушує розумні строки їх розгляду та вирішення. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 26 липня 2012 року у справі «Яковлєв проти України» констатовано порушення розумного строку кримінального провадження, допущеного Дарницьким районним судом м. Києва та Апеляційним судом м. Києва стосовно гр. Яковлєва (загальна тривалість кримінального провадження у кримінальній справі становила близько 6 років та 4 місяців). Кримінальна справа була передана на розгляд до Дарницького районного суду м. Києва 22 серпня 2003 року, неодноразово поверталася на додаткове розслідування, 12 листопада 2009 року кримінальне провадження було закрито у зв’язку з відсутністю доказів вини гр. Яковлєва. Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції полягає у незабезпеченні державними органами розгляду кримінальної справи гр. Яковлєва в розумний строк.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Паскал проти України» встановлено у зв’язку з незабезпеченням національними судами розгляду справи заявника в розумний строк з огляду на неодноразові довготривалі затримки при призначенні судових засідань, організації технічного запису засідань та оголошення вироку.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю безсторонності суду було встановлено з огляду на те, що спосіб викладення інтерв’ю, яке, як стверджувалось, дала суддя Ш. місцевій газеті в перші тижні судового розгляду справи заявника, створював враження переконаності судді у винуватості заявника, а також з огляду на те, що попри заперечення суддею факту надання цього інтерв’ю обставини його публікації так і не було встановлено та, відповідно, ознаки небезсторонності судді усунуто не було.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Буров проти України» встановлено у зв’язку з тим, що тривалість провадження у справі заявника, яка становила 10 років і майже 3 місяці, була такою, що порушує вимогу здійснення провадження протягом «розумного строку».

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Коробов проти України» полягало у тому, що під час розгляду Верховним Судом України касаційної скарги заявника не було дотримано принципу рівності сторін, оскільки судовий розгляд відбувався лише за участю прокурора, який усно висловив свою позицію та міг вплинути таким чином на висновки суду, а заявник був позбавлений можливості надати свої аргументи у відповідь.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Іззетов проти України» встановлено, оскільки органи державної влади не забезпечили розгляд справи заявника протягом розумного строку, враховуючи затримки при призначенні судових засідань, організації технічного запису засідань, оголошенні вироку та розгляді Верховним Судом України відповідної касаційної скарги.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Тодоров проти України» встановлено у зв’язку з тривалістю кримінального провадження стосовно заявника. З огляду на обставини справи, зокрема затримки при призначенні судових засідань, організації технічного запису засідань, оголошенні вироку та розгляді Верховним Судом України відповідної касаційної скарги, ЄСПЛ також встановлено порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з незабезпеченням державними органами розгляду справи заявника в розумний строк.

Щодо порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Плєшков проти України» ЄСПЛ зазначено, що строк провадження, який має розглядатись у відповідності з положенням п. 1 ст. 6 Конвенції, розпочався 29 травня 2003 року і закінчився 24 жовтня 2007 року. З огляду на обставини цієї справи та прецедентну практику в аналогічних справах Суд встановив порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з незабезпеченням національними судами розгляду справи в розумний строк (Київський районний суд м. Харкова, Апеляційний суд Харківської області).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Третьяков проти України» встановлено у зв’язку з тим, що тривалість кримінального провадження стосовно заявника, яка становила приблизно 5 років і 9 місяців, була визнана такою, що порушує вимогу здійснення провадження протягом «розумного строку», і мала місце з вини державних органів, оскільки основними причинами затримок були повернення справи на додаткове розслідування або новий розгляд, численні перенесення розгляду справи у зв’язку з неявкою учасників процесу та тривалі періоди бездіяльності суду першої інстанції (Дзержинський районний суд м. Харкова).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Борисенко проти України» визнано у зв’язку з незабезпеченням державними органами розгляду справи заявника в розумний строк з огляду на обставини справи, а саме: неодноразові відкладення судових засідань, значні періоди бездіяльності національних органів, а також з урахуванням практики ЄСПЛ в аналогічних справах.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Караванський проти України» встановлено у зв’язку з незабезпеченням державними органами провадження в справі заявника в розумний строк з огляду на обставини справи, зокрема тривалість досудового слідства та розгляду справи судом першої інстанції, а також з урахуванням прецедентної практики в аналогічних справах (розгляд кримінальної справи протягом 8 років 10 місяців), (Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області, Апеляційний суд Черкаської області).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Дорошенко проти України» встановлено у зв’язку з незабезпеченням державними органами провадження в справі заявника в «розумний строк» з огляду на обставини справи (розгляд кримінальної справи протягом 7 років).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Кирилюк проти України» встановлено у зв’язку з незабезпеченням національними судами розгляду справи в розумний строк з огляду на обставини справи, а саме: тривалий розгляд справи судом першої інстанції (Солом’янський районний суд м. Києва) та неодноразові перенесення судових засідань (кримінальну справу порушено 24 травня 2005 року, станом на день винесення ЄСПЛ рішення від 06 жовтня 2011 року справа знаходилася у Солом’янському районному суді м. Києва).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Любарт-Сангушко проти України» констатовано у зв’язку з тим, що тривалість кримінального провадження стосовно заявника, що становила приблизно 7 років і 5 місяців, була такою, що порушує вимогу здійснення провадження протягом «розумного строку». У рішенні ЄСПЛ зазначено, що основною причиною надмірної тривалості був розгляд справи у Жовтневому районному суді м. Харкова та неодноразове відкладення судових засідань у зв’язку з неявкою свідків.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Орлов проти України» встановлено у зв’язку з незабезпеченням національними судами розгляду справи заявника в розумний строк з огляду на обставини справи, зокрема неодноразове повернення Апеляційним судом Одеської області справи на новий судовий розгляд, строк розгляду справи Приморським районним судом м. Одеси, неодноразове відкладення судових засідань у зв’язку з відсутністю суддів, неявку свідків та перекладача.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Кір’яков проти України» полягало у незабезпеченні державними органами розгляду справи заявника в розумний строк з огляду на обставини справи, зокрема неодноразове повернення справи на додаткове розслідування (Апеляційний суд Луганської області).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Наконечний проти України» визнано у зв’язку з незабезпеченням державними органами провадження в справі заявника в розумний строкз огляду на обставини справи, зокрема тривалість розгляду справи судами (Міжгірський районний суд, Апеляційний суд Закарпатської області).

Окремої уваги заслуговують рішення ЄСПЛ, у яких констатовано порушення вимог п. 1 та пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у справах: «Балицький проти України» (рішення ЄСПЛ від 03 листопада 2011 року), «Григор’єв проти України» (рішення ЄСПЛ від 15 травня 2012 року), «Жуковський проти України»(рішення ЄСПЛ від 03 березня 2011 року),«Загородній проти України» (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 2011 року), «Довженко проти України» (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року).

Порушення вимог п. 1 та пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у справі «Григор’єв проти України» встановлено у зв’язку з тим, що суд використав для засудження заявника визнавальні показання, які були отримані в результаті застосування фізичного впливу, коли його було затримано у зв’язку з адміністративним правопорушенням, але фактично допитано як підозрюваного, не забезпечуючи при цьому права мати захисника та права не свідчити проти себе. Національні судові органи не забезпечили справедливого судового розгляду щодо того, що визнавальні показання заявника були отримані в результаті застосування до нього фізичного впливу та за відсутності юридичної допомоги.

Порушення вимог п. 1 та пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» встановлено у зв’язку з тим, що зізнання заявника у вчиненні злочину, надане ним внаслідок катування, було прийнято судами як доказ, що є порушенням вимог зазначеної статті незалежно від ступеня впливу цього зізнання на рішення суду та кількості підтверджень таких зізнавальних показів, наданих заявником в подальшому; фактично будучи підозрюваним у вчиненні відповідного злочину – статус, що за національним законодавством вимагає обов’язкової участі захисника, – заявник не мав можливості користуватись послугами захисника у відповідний період; суди не надали належного обґрунтування обвинувального вироку у справі заявника.

Порушення вимог п. 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у справі «Жуковський проти України» встановлено, оскільки заявника було засуджено здебільшого на підставі свідчень свідків, жоден із яких не був присутнім під час провадження в суді в Україні і яких сторона захисту не мала можливості безпосередньо допитати (остаточне рішення приймав Верховний Суд України).

Порушення вимог п. 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у справі «Загородній проти України» встановлено, оскільки право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, несумісний із вимогами зазначених положень, з огляду на те, що, не вирішуючи протягом тривалого періоду питання щодо обмеження вибору захисника, державою створено ситуацію, несумісну з принципом юридичної визначеності, що є одним із базових аспектів верховенства права.

Порушення вимог п. 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у справі «Довженко проти України» встановлено щодо права заявника на захист. Під час провадження у Верховному Суді України заявнику не було надано юридичної допомоги захисника, оскільки нормами КПК 1960 р. не передбачено обов’язкового надання безоплатної правової допомоги особам, яким уже призначено максимально суворий вид покарання; однак, враховуючи серйозність висунутих заявникові обвинувачень та можливу міру покарання, в інтересах правосуддя вимагалась обов’язкова участь захисника у цій справі.

Порушення вимог п. 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у справі «Балицький проти України» встановлено у зв’язку з тим, що визнавальні показання, які в подальшому було використано судом для засудження заявника, відбирались у заявника формально як у свідка під час його адміністративного арешту, але фактично його допитували як підозрюваного, не забезпечуючи при цьому права мати захисника та права не свідчити проти себе, а також з огляду на використання слідчими органами практики, коли, незважаючи на наявність у справі підстав для кваліфікації злочину, розслідування якого вимагає обов’язкової участі захисника, слідчі органи кваліфікують його як менш тяжкий і, отримуючи сумнівну відмову особи від захисника, позбавляють її права мати захисника на початкових етапах розслідування.

З огляду на неодноразову констатацію такого порушення у справах проти України ЄСПЛ визнав проблеми, які призводять до них, системними і зобов’язав Україну негайно вжити заходів щодо зміни законодавства та адміністративної практики з метою вирішення цих проблем.

Шляхи врегулювання окресленого питання

Із набуттям чинності КПК питання встановлення оцінки доказів судом у кримінальному провадженні детально врегульовано. Так, зокрема, згідно зі ст. 8 КПК кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, при цьому застосовується такий принцип з урахуванням практики ЄСПЛ.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 КПК забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

За вимогами ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння, як отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження (п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК).

Згідно з правилами ч. 3 ст. 87 КПК такі докази повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Також кримінальні справи, у яких констатовано порушення вимог п. 3 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що зізнання заявника у вчиненні злочину, надане ним внаслідок катування, було прийнято судами як доказ, надає право обвинуваченому на перегляд такої кримінальної справи Верховним Судом України. Встановлення фактів катування стосовно осіб, тимчасово позбавлених волі, повинно бути забезпечене ефективним розслідуванням компетентних органів держави, зокрема на наявність у діях відповідних осіб складу злочину (ст. 127 КК «Катування»).

Вважаємо за доцільне наголосити, що положення частин 6–8 ст. 206 КПК забезпечують дотримання вимог Конвенції та практики ЄСПЛ у контексті заборони катувань та жорстокого поводження. Зокрема, якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя зобов’язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та: 1) забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи; 2) доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи; 3) вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.

Слідчий суддя зобов’язаний діяти у такому ж порядку незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри порушення вимог законодавства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі. Право не вживати таких дій надане слідчому судді лише у випадку, коли прокурор доведе, що ці дії вже здійснені або здійснюються.

Також необхідно зазначити, що обвинувачення у кримінальному провадженні не може ґрунтуватися на доказах, отриманих внаслідок застосування адміністративного арешту до особи. Конституційний Суд України у Рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі № 1-31/2011 (у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України) дійшов висновку, що положення ст. 62 Конституції України спрямовані на забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Тому положення першого речення ч. 3 ст. 62 «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

Дата добавления: 2015-09-03