Захист прав та законних інтересів суб'єктів права інтелектуальної власності

Під захистом прав та законних інтересів суб'єктів права інтелектуальної власності розуміють передбачені законом заходи з їх визнання та поновлення, припинення їх порушення, застосування до правопорушників заходів юридичної відповідальності.

Суб'єктами права інтелектуальної власності виступають творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до Цивільного кодексу України, іншого закону чи договору (ст. 421 ЦК України).

Захист прав та законних інтересів авторів, власників охоронних документів реалізується через механізм захисту, що становить систему форм, способів та засобів діяльності відповідних юрисдикційних органів і заінтересованих осіб, яка спрямована на визнан­ня та поновлення порушених прав, припинення порушення прав і законних інтересів авторів, власників охоронних документів та на застосування до правопорушників заходів державного примусу.

Виділяють наступні елементи механізму захисту:

а) норми права: матеріальні – закріплюють права та обов'язки суб'єктів права інтелектуальної власності (авторів, виконавців, винахідників тощо), повноваження органів державної влади, що надають правову охорону об'єктам права інтелектуальної власності та здійснюють захист прав заінтересованих суб'єктів, визначають юридичний склад правопорушень у сфері права інтелектуальної власності та заходи державного при­мусу до правопорушників; процесуальні – встановлюють по­рядок розгляду спорів, винесення щодо них рішень та ухвал, порядок оскарження та перегляду прийнятих рішень, вико­нання рішень, форми, способи і засоби діяльності відповідних державних органів і заінтересованих осіб щодо здійснення захисту прав інтелектуальної власності;

б) суб'єкти захисту (автори, виконавці, винахідники, інші суб'єкти) – юридичні та фізичні особи, чиї права охороняються та захищаються;

в) юрисдикційні органи держави, які правомочні розглядати спори з правовідносин права інтелектуальної власності та приймати щодо них обов'язкові до виконання рішення про визнання та поновлення порушеного права, припинення його порушення, застосування до правопорушників заходів державно­го примусу.

Способом захисту прав інтелектуальної власності визнаються закріплені законодавством матеріально-правові засоби примусового характеру, за допомогою яких відновлюються (визнаються) порушені (оспорені) права і здійснюється вплив на порушника прав інтелектуальної власності.

Предметом захисту є суб'єктивні права інтелектуальної власності та інтереси, що охороняються законом.

Наприклад, суб'єктами авторського права і суміжних прав є автори творів науки, літератури і мистецтва, суб'єкти суміжних прав, а також їх спадкоємці та правонаступники. Суб'єктами захисту авторського права і суміжних прав можуть бути: органи колегіального управління правами інтелектуальної власності; державні органи, на які покладається функція представництва щодо захисту прав фізичних, юридичних осіб та держави (наприклад, прокуратура), а також органи державної влади, наділені спеціальною компетенцією у сфері права інтелектуальної власності; суд, господарський суд, адміністративний суд, третейський суд.

Порушення прав інтелектуальної власності може мати місце як у межах договірних відносин (наприклад, порушення авторського договору щодо способу використання твору), так і за межами укладених власником (автором, спадкоємцями, правонаступниками) договорів. У залежності від зазначених умов можуть бути застосовані різні санкції за порушення прав інтелектуальної власності (що передбачаються нормами чинного законодавства, умовами договорів тощо). У випадках, коли договором не передбачені конкретні санкції, застосовуються ті засоби захисту, які встановлені чинним законодавством.

Захист суб'єктів права інтелектуальної власності здійснюється шляхом застосування визначених у законі відповідних форм захисту.

У сфері права інтелектуальної власності (як і в інших сферах правового регулювання суспільних відносин) виділяють дві основні форми захисту прав:

а) юрисдикційну, що реалізується шляхом звернення до державних органів, уповноважених розглядати справи про правопорушення у сфері інтелектуальної власності та виносити по них обов'язкові для виконання рішення. Юрисдикційна форма захисту охоплює адміністративний та судовий порядки розгляду справ та застосування передбачених законом заходів захисту. У науковій літературі та правозастосовчій практиці адміністративний порядок розгляду справ визначається як спеціальна форма, що застосовується як виняток із загального правила у випадках, безпосередньо передбачених законом (наприклад, діяльність Апеляційної Палати Державного департаменту інтелектуальної власності МОН України з роз­гляду заперечень, що виникають з приводу видачі охоронного доку­мента – патенту або свідоцтва). Загальна форма захисту пов'язується з діяльністю судів (загальної та спеціальної юрисдикції);

б) неюрисдикційну, що охоплює собою дії фізичних та юридичних осіб із захисту прав інтелектуальної власності (авторських і суміжних прав, патентних прав тощо), здійснювані ними самостійно, без звернення за допо­могою до державних або інших компетентних органів. У цьому випадку припинення правопорушення здійснюють самі заінтересовані особи.

Зрозуміло, що найбільше практичне значення мають юрисдикційні форми захисту – позови до суду (загальної юрисдикції, господарські, адміністративні), адміністративна відповідальність, кримінальне переслідування порушників прав інтелектуальної власності.

Захист прав інтелектуальної власності, залежно від ступеня й характеру їхніх порушень, може передбачати цивільно-правову, адміністративну, кримінальну відповідальність, які регламентуються чинним законодавством.

Механізм захисту прав та законних інтересів суб'єктів права інтелектуальної власності характеризується не лише формою, а й засобами захисту. Останні являють собою закріплені законом матеріально-правові засоби примусового характеру, за допомогою яких поно­влюються (визнаються) права, що порушувалися чи заперечува­лися, та справляється вплив на порушника суб'єктивних прав.

Необхідною складовою механізму захисту, що знаходить своє відповідне закріплення у нормах національного законодавства, є способи захисту прав на об'єкти права інтелектуальної власності. Вони являють собою комплекс за­ходів, що їх самостійно (добровільно) здійснюють порушники чи примусово – уповноважені державні органи, та які спрямовані на припинення порушення або відновлення (визнання) порушених суб'єктивних прав авторів, виконавців, патентовласників тощо.

Способи захисту прийнято розрізняти в залежності від юрисдикційних органів, що здійснюють захист, та галузевої приналежності норм права, що їх передбача­ють, а саме: цивільно-правовий, кримінально-правовий та адміністративно-правовий захист.

Способи захисту прав і законних інтересів авторів, патентовласників тощо, що розглядаються в судовому порядку (в судах загальної юрисдикції, господарських, адміністративних і третейських), поділяються на цивільно-правові та кримінально-правові.

Цивільно-правові способи захисту прав є передбаченими законом матеріально-правовими заходами примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання або відновлення порушених прав та інтересів авторів об'єктів промислової власності або власників прав на них, припинення порушень, а також майновий вплив на порушників.

Основна мета цивільно-правової відповідальності – не стільки покарання за недотримання встановленого правопорядку, скільки відшкодування заподіяної шкоди.

Нарівні з цивільно-правовими способами захисту прав на об'єкти права інтелектуальної власності законодавство України передбачає також кримінально-правову відповідальність за деякі порушення цих прав. Кримінально-правова відповідальність відрізняється від цивільно-правової тим, що порушник несе відповідальність перед державою, а не безпосередньо перед автором або власником прав на об'єкт промислової власності.

Ще одним, згадуваним вище способом захисту прав інтелектуальної власності є адміністративно-правовий спосіб захисту – передбачені законом заходи примусового характеру, що застосовуються компетентними ор­ганами державної влади, за допомогою яких здійснюється відновлення (визнання) порушених прав суб'єктів права інте­лектуальної власності, припинення порушень, а також майно­вий вплив на порушників.

Питання про застосування тих або інших способів захисту прав вирішується, передусім, у залежності від характеру порушених прав шляхом:

- визнання цих прав;

- відновлення положення, що існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право;

- присудження до виконання обов'язків у натурі;

- стягнення з особи, що порушила право, заподіяних збитків та отриманих прибутків шляхом припинення або зміни правовідношення.

За своїм змістом способи захисту, що застосовуються при юрисдикційній та неюрисдикційній формах, подібні, проте відрізня­ються між собою за характером впливу на правопорушників. Так, при судовому або адміністративному порядку розгляду спорів, що виникають із правовідносин у сфері права інтелектуальної власності, за законодавством України можуть бути використані такі способи захисту: припинення порушень суб'єктивних прав; відновлення порушених прав; відшкодування завданих майно­вих і немайнових збитків; попередження порушень суб'єктив­них прав. Усі ці способи захисту є засобами державного впливу із притаманними їм ознаками державного примусу.

Неюрисдикційні способи захисту теж включають припинення пору­шень суб'єктивних прав, відновлення порушених прав, відшко­дування завданих майнових і немайнових збитків. За своїм змістом та наслідками вони подібні до способів захисту, що за­стосовуються при юрисдикційній формі захисту, проте не ви­ступають способами державного впливу, а існують на рівні мо­ральних унормовань і забезпечуються, відповідно, не силою державного примусу, а переконанням.

Порядок захисту прав – це застосування відповідними органами в рамках певної процедури відповідних способів захисту. Існує особливий порядок захисту прав на об'єкти промислової власності, коли поданню позову автора в суд має передувати звертання до адміністративного органу.

Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Проте, процесуальне законодавство встановлює певні правила підвідомчості (юрисдикцію) судам тих чи інших справ. Так, суди загальної юрисдикції розглядають справи:

- у цивільному провадженні спори по справах, що виникли із спірних відносин у сфері права інтелектуальної власності (ст. 15 – 17 ЦПК України);

- справи про адміністративні правопорушення у сфері прав інтелектуальної власності (ст. 221 КпАП України);

- кримінальні справи щодо злочинів, вчинених у сфері права інтелектуальної власності (ст. 15 КПК України).

Право на судовий розгляд порушених прав інтелектуальної власності може реалізовуватися і через спеціалізовані суди.

Господарські суди розглядають спори, що виникають із спірних правовідносин у сфері інтелектуальної власності між підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами (у тому числі іноземними), громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (ст. 1, 12 ГПК України).

Адміністративні суди розглядають справи, що виникають із спірних правовідносин у сфері інтелектуальної власності, де однією із сторін є суб'єкт владних повноважень, щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій або бездіяльності (ст. 2, 17 КАС України).

Згідно до поглядів, що склалися в юридичній науці, спеціалізація судових органів передбачає, що:

- справа вирішується професіоналом;

- при здійсненні внутрішньої спеціалізації забезпечується оптимальний розгляд різних справ у межах процесу;

- існує певна група відносин, специфіка яких вимагає розробки самостійної процесуальної форми;

- повинні бути встановлені норми права, що регламентують відповідний вид процесуальних правовідносин і відображають їх специфіку.

Конституція України закріплює основні ознаки спеціалізованих судів. Відповідно до статті 127 Конституції України суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, що мають професійну підготовку з питань юрисдикції таких судів і що здійснюють правосуддя тільки в складі колегій. Ці вимоги є складовими особливого статусу спеціалізованих судів.

Зокрема, ускладі Вищого господарського суду України в 2001 р. створена Судова палата з розгляду справ у господарських спорах, пов'язаних із захистом права на об'єкти інтелектуальної власності. Спеціалізуються у сфері права інтелектуальної власності і окремі судді господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також Апеляційних господарських судів. Слід відзначити, що більшість суддів, що здійснюють професійну діяльність у цій площині, отримали, крім фахової, також вищу освіту у сфері інтелектуальної власності, що дозволяє їм на значно вищому професійному рівні вирішувати судові спори.

Щодо підвищення кваліфікації та отримання спеціальної освіти у сфері інтелектуальної власності, доцільно звернути увагу на наступне. В Україні сьогодні 16 вищих навчальних закладів здійснюють підготовку фахівців за спеціальністю "Інтелектуальна власність". Для її забезпечення розроблені галузеві стандарти вищої освіти. Координація діяльності навчальних закладів, що готують спеціалістів у сфері інтелектуальної власності, здійснюється Інститутом інтелектуальної власності і права, який входить до складу Навчально-науково-виробничого комплексу "Академія інтелектуальної власності" Міністерства освіти і науки України.

З 2003 року в Україні започаткована підготовка (перепідготовка) та підвищення кваліфікації суддів та помічників суддів. Зокрема, за цей період (станом на 01.09.2006 р.) в Інституті інтелектуальної власності і права за спеціальністю "Інтелектуальна власність":

- здобули повну вищу освіту освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста або магістра 30 осіб, у тому числі: 4 судді Верховного суду України та 5 суддів Судової палати Вищого господарського суду України з розгляду справ з господарських спорів, пов'язаних із захистом прав на об'єкти інтелектуальної власності; 10 представників МВС України; 3 представники СБ України;

- підвищили кваліфікацію з питань захисту прав інтелектуальної власності 163 судді та помічники суддів Вищого господарського суду України, апеляційних господарських судів та місцевих господарських судів; 42 представники МВС; 19 державних інспекторів з питань інтелектуальної власності.

У 2006/2007 навчальному році продовжують підготовку за цією спеціальністю 18 осіб, у тому числі: 16 суддів Вищого господарського суду України, апеляційних господарських судів та місцевих господарських судів, 2 фахівці науково-дослідних установ судової експертизи Міністерства юстиції України; 3 фахівці науково-дослідного інституту Академії правових наук України.

Водночас постає питання про необхідність постійного підтримання кваліфікації фахівців, задіяних у забезпеченні процесу захисту прав інтелектуальної власності та здійсненні правосуддя. Підтримання кваліфікації може здійснюватися як шляхом участі у науково-практичних заходах з проблематики інтелектуальної власності та здійснення судочинства, так і шляхом проведення курсів (або інших форм) підвищення кваліфікації.

До організації проведення цих заходів доцільно залучати не лише вищі навчальні заклади, а й академічні науково-дослідні установи. Серед таких установ доцільно назвати установи Академії правових наук України як галузевої академії, заснованої на державній формі власності, що акумулює величезний творчий потенціал провідних наукових і навчальних юридичних установ України, приймає активну участь у процесі становлення вітчизняних систем права і законодавства, сприяє правовому врегулюванню економічних, політичних і соціальних реформ відповідно до загальнолюдських цінностей, розвитку необхідних для формування ідеології державного будівництва принципів економічної свободи, соціально орієнтованих ринкових відносин, захисту прав людини та основних свобод, рівності кожного перед законом і судом, демократичних засад взаємодії законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, верховенства права, реалізації правового і судового захисту прав людини, взаємної відповідальності держави і громадянина, ефективної соціальної політики, що забезпечує гідний рівень життя людини.

Повертаючись до проблем захисту прав інтелектуальної власності, слід звернути увагу на наступне.

Основною функцією будь-якого суду є здійснення правосуддя, вся решта функцій є похідними від основної. Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Для господарських судів мета їх створення полягала в необхідності створити незалежний орган, що розглядає господарські спори, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Основним завданням господарського суду, як суду спеціалізованого, згідно із Законом України від 21 червня 2001 р. № 2538-ІІІ визначено захист економічних прав і інтересів учасників господарських відносин, що охороняються законом, сприяння законності у цій сфері.

Відносини у сфері господарської діяльності регулюються Господарським кодексом України.

У той же час окремі майнові відносини у сфері підприємницької діяльності можуть регулюватися Цивільним кодексом України, зокрема, договірні відносини господарського обороту, правового статусу суб'єктів господарських відносин, захисту їх прав і інтересів тощо.

Фактично, Господарський кодекс у частині, що регулює майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників, є актом цивільного законодавства, відповідно, положення про право сторін врегулювати свої відносини за власним розсудом розширюється і на договори господарські.

Згідно із статтею 154 ГК України відносини, пов'язані з використанням у господарській діяльності і охороною прав інтелектуальної власності, регулюються Господарським кодексом і іншими законами. До відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом та іншими законами. Крім того, норми, розміщені у Господарському кодексі, носять приватноправовий характер і охоплюються предметом регулювання ГКУ відповідно до ч. 1 ст. 1 ГК.

У свою чергу, положення книги IV ЦК про право інтелектуальної власності далеко не в повному обсязі охоплюють сферу правового регулювання інтелектуальної власності. Багато положень, що стосуються окремих сфер і видів діяльності (наприклад, діяльності організацій колективного управління авторськими і суміжними правами, процедур і порядку розгляду заявок, державної реєстрації прав на об'єкти інтелектуальної власності, процедур і санкцій за порушення прав інтелектуальної власності і багато інших), є предметом регулювання спеціальних законів, що визначають статус та правовий режим окремих об'єктів права інтелектуальної власності.

Теорією процесу доведено, що кожна форма захисту цивільних прав конструюється з урахуванням специфіки компетенції органу і покладених на нього завдань. Оскільки в теорії права під процесуальною формою прийнято розуміти наперед встановлений порядок розгляду і вирішення справ, господарсько-процесуальна форма є врегульованим нормами господарсько-процесуального законодавства порядком розгляду і вирішення економічних спорів та інших справ, віднесених до компетенції господарського суду.

Специфіка господарських спорів і покладених на господарський суд завдань така, що господарський суд при здійсненні функції захисту цивільних прав не може діяти інакше, як у формі, встановленій законом для його органів.

Перевага цієї форми захисту цивільних прав суб'єктів підприємницької (а у багатьох випадках – господарської) діяльності перед іншими формами базується на застосуванні принципу арбітражу і полягає у тому, що господарський суд при розгляді спору сприяє досягненню згоди між сторонами. Принцип арбітражу найбільш оптимально гарантує як встановлення істини в справі, так і врахування у межах закону господарських інтересів сторін. Принцип арбітражу означає також участь представників сторін у розгляді справи і винесенні по ній визначення.

У свою чергу, відповідно до статті 2 Кодексу про адміністративне судочинство України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод і інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема при виконанні делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії або бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли відносно таких рішень, дій або бездіяльності Конституцією або законами України встановлений інший порядок судочинства.

Сьогодні, у процесі вирішення питання про підсудність окремих категорій справ, необхідно враховувати, що застосування права, взяте окремо, без урахування особливостей його форм, не відображає специфіки органів, обов'язком яких є захист цивільних прав. Порівняльний аналіз суті органів суду загальної юрисдикції, господарського суду і адміністративного суду дозволяє стверджувати, що застосування права необхідно розглядати не ізольовано, а в органічному поєднанні з формами його застосування. Лише такий підхід до характеристики суті суду, як вважають фахівці, дозволяє встановити специфічні риси, що відрізняють усі вищеперераховані види судів відносно застосування права, у зв'язку з чим їх діяльність істотно відрізняється. При цьому слід розуміти, що йдеться не про відмінності у застосуванні норм права, а безпосередньо про форму їх діяльності при застосуванні закону до різних видів спорів, зокрема, цивільно-правових, господарських, або спорів, що потрапляють під юрисдикцію адміністративного судочинства.

Оскільки істотною ознакою юрисдикції є предмет судового захисту і судової діяльності, що відображає спеціалізацію даної юрисдикції і об'єм правого захисту в судочинстві, при вирішенні питання про підсудність справ, пов'язаних з розглядом суперечок у сфері інтелектуальної власності, слід звернути увагу на їх особливості. За визначенням, право інтелектуальної власності включає особисті немайнові і (або) майнові права. Зрозуміло, що особисті немайнові права не мають економічного змісту. Що стосується майнових прав, то їх перелік міститься як у ЦК України, так і у спеціальних законах, що регулюють сферу інтелектуальної власності.

В умовах ринкової економіки об'єкти інтелектуальної діяльності є товаром і предметом цивільного обороту; суб'єкти майнових прав інтелектуальної власності можуть відчужувати їх іншим особам. Об'єм прав, що передаються або відчужуються, визначається самими учасниками відносин або законом. Перелік договорів стосовно розпорядження майновими правами інтелектуальної власності закріплений ст. 1107 ЦК. Метою таких договорів є забезпечення можливості практичного використання результату духовної творчості або конкретного технічного рішення. Особливістю таких договорів є те, що перехід права власності на річ не збігається з передачею прав на результати інтелектуальної діяльності, втілені в таку річ.

Що стосується судового захисту, то, базуючись на нормах Конституції України, суб'єкт права інтелектуальної власності може вибрати один або декілька способів захисту особистих немайнових або майнових прав інтелектуальної власності, встановлених статтею 16 ЦК. Зокрема, способами захисту порушених прав інтелектуальної власності можуть бути: визнання права; припинення дій, якими порушується суб'єктивне право; відновлення положення, що існувало до порушення; відшкодування збитків тощо. У статті 432 ЦК України передбачений перелік спеціальних заходів, спрямованих на забезпечення захисту права інтелектуальної власності, які можуть застосовуватися судом.

Відповідно до статті 177 ЦК України результати інтелектуальної, творчої діяльності належать до видів об'єктів цивільних прав, при тому вони, відповідно до статті 178 ЦК України, є оборотоспроможними. Оскільки результати творчої діяльності відповідно до чинного законодавства визнаються товаром, вони є об'єктами цивільних правочинів.

Як свідчить практика, порушення прав інтелектуальної власності виникає найчастіше у зв'язку з неправомірним використанням (або можливим у майбутньому неправомірним використанням) конкретного об'єкта, на який одержано у встановленій законом формі і порядку правовстановлюючий документ (наприклад, патент або свідоцтво), що дозволяє вводити цей результат творчої діяльності до господарського обороту. Тобто, предметом таких суперечок є захист і відновлення порушених суб'єктивних прав на об'єкт інтелектуальної власності, введений в оборот. Тому нерідко в спорах, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, йдеться про захист цивільних прав і інтересів суб'єктів, а не про порушення у сфері публічно-правових відносин.

Аналіз судової практики свідчить про динаміку надходження на судовий розгляд справ, пов'язаних із сферою інтелектуальної власності. Зокрема, за даними судової статистики, упродовж останніх п'яти років кількість розглянутих місцевими загальними судами справ про авторське право збільшилась з 99 справ (2002 рік) до 134 справ (2006 рік). Задовольняється позовних вимог приблизно 25 – 40% (2002 рік – 35%, 2003 рік –
25 %, 2004 рік – 41%, 2005 рік – 36%, 2006 рік – 29%).

За даними Державної судової адміністрації України в 2006 році всього розглянуто місцевими загальними судами 234 справи про право інтелектуальної власності, у тому числі: 134 справи про авторське право, 5 справ про суміжні права, 43 справи (із них майже 50% – районними судами міста Києва) про право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, 11 справ про торговельну марку. Найбільша кількість справ про право інтелектуальної власності розглянута районними судами міста Києва – 92 справи або майже кожна четверта розглянута усіма місцевими загальними судами України справа.

У свою чергу, переважна кількість спорів у сфері інтелектуальної власності, що вирішуються господарськими судами України, пов'язана із захистом прав на такі об'єкти інтелектуальної власності як: торговельні марки (знаки для товарів і послуг) – 51%; інші об'єкти промислової власності (винахід, корисну модель, промисловий зразок, раціоналізаторську пропозицію) – 25%; авторське право і суміжні права – 21%; інші спори – 3% від загальної кількості спорів.

Матеріали судової практики свідчать про щорічну усталену тенденцію до збільшення кількості звернень до господарських судів України стосовно захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності. Так, протягом 2004–2006 років до місцевих господарських судів України надійшла 701 позовна заява із спорів, пов'язаних із захистом прав на об'єкти інтелектуальної власності та розпорядженням майновими правами на них.

Вищий господарський суд України, у системі якого напрацьована найбільша практика судового розгляду порушених прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності, суб'єктів господарювання тощо, кожні півроку проводить узагальнення судової практики із спорів, пов'язаних із захистом прав на об'єкти інтелектуальної власності, за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку. Протягом 2005–2007 років до господарських судів надіслано 8 оглядових листів, підготовлених Вищим господарським судом України.

Ситуація, що склалася сьогодні при застосуванні судових процедур захисту порушених прав і законних інтересів на об'єкти інтелектуальної власності, свідчить про необхідність подальшої спеціалізації суддів, поглиблення такої спеціалізації, підвищення рівня професійного забезпечення процесу судового розгляду, в тому числі, шляхом підвищення кваліфікації суддів, отримання спеціальної освіти у сфері інтелектуальної власності, на що зверталася увага вище. Навпаки, розподілення спорів з порушення прав інтелектуальної власності по судах різних юрисдикцій призводить до значного затягування процесу, неможливості, у зв'язку з відсутністю у судді спеціальної підготовки, всебічно розглянути справу, а іноді й взагалі унеможливлює розгляд такого спору (якщо в процесі здійснення судочинства виникає колізія між нормами процесуальних кодексів).

Як свідчить аналіз ситуації, що склалася у судовій системі України, спори з порушення прав суб'єктів підприємницької діяльності на об'єкти права промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки тощо) за своєю природою, яка характеризується приватноправовими ознаками, мають відноситися до компетенції господарських судів. У свою чергу, спори з порушення авторських та суміжних прав характеризуються, здебільшого, суб'єктивною ознакою – об'єктом судового розгляду судів загальної юрисдикції.

До компетенції адміністративних судів відноситься оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, в тому числі – Державного департаменту інтелектуальної власності МОН України.

Застосування зазначеного вище комплексного підходу сприятиме удосконаленню процедур захисту порушених прав і законних інтересів суб'єктів інтелектуальної власності.

Специфікою розв'язання спорів з порушення прав інтелектуальної власності є те, що вони, як правило, стосуються спеціальних питань, які вимагають особливої компетенції суддів у різних галузях науки, економіки тощо. Відповідний суд загальної юрисдикції, господарський або третейський, як правило, самостійно не може кваліфіковано розв'язувати такий спір без залучення фахівців-експертів.

Залучення висновків судових експертиз, як одного з доказів, до розгляду спорів з порушення прав інтелектуальної власності передбачено усіма процесуальними кодексами, що діють в Україні. Значне збільшення правопорушень, про що свідчать наведені вище показники, призвело до різкого збільшення експертиз, що призначаються ухвалами, постановами компетентних органів. Судові експертизи можуть здійснювати судові експерти, які атестовані в установленому порядку та внесені до Державного реєстру судових експертів, що ведеться Міністерством юстиції України.

Експерт здійснює дослідження об'єктів інтелектуальної власності у ході проведення судової експертизи, у зв'язку з чим можна виокремити певні особливості, важливі для розуміння саме цього виду експертизи як одного із засобів доказування у спорах з порушення прав інтелектуальної власності.

По-перше, дослідження завжди носить спеціалізований характер, оскільки спрямоване на вирішення поставленого перед експертом завдання. Таке завдання пов'язане зі сферою інтелектуальної власності і може стосуватися необхідності здійснення характеристики об'єктів, що належать до одного або декількох інститутів права інтелектуальної власності.

Спрямування та межі експертного дослідження визначають питання, поставлені в ухвалі суду. Ці ж питання впливають і на застосування необхідних засобів та методів дослідження. При цьому слід зауважити, що на відміну від більшості видів судової експертизи (особливо криміналістичної), експертизу об'єктів інтелектуальної власності навряд чи можна часто відносити до експертизи такого характеру, при якій використовуються технічні засоби.

По-друге, суттєвою проблемою у проведенні експертних досліджень об'єктів інтелектуальної власності є відсутність методик та рекомендацій, затверджених уповноваженим органом – у даному випадку Міністерством юстиції України. Історія проведення зазначеного виду експертизи в Україні нараховує сьогодні менше десяти років. Перші експертизи об'єктів інтелектуальної власності були здійснені у 1998 р. у Київському науково-дослідному інституті судових експертиз Мінюсту України і лише, приблизно, з 2001-2002 років почали, більш-менш, набувати розповсюдження порівняно з іншими судовими експертизами. За час свого існування, без збільшення штатної чисельності та із залученням (як судових експертів) відомих фахівців у сфері інтелектуальної власності, лабораторія судових експертиз об'єктів інтелектуальної власності КНДІСЕ виконала 293, а починаючи з 1998 року – 532 судові експертизи із спеціальними дослідженнями, з них у 2006 році – 196. Тільки в 2006 році спеціалісти лабораторії разом з експертами, що співпрацюють з інститутом на умовах цивільно-правової угоди, опублікували 20, а з 2004 року – більше як 50 наукових праць з питань експертизи об'єктів інтелектуальної власності та захисту прав на такі об'єкти.

Активну участь у цій діяльності беруть спеціалісти Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Академії правових наук України, які атестовані у встановленому законом порядку як судові експерти.

Такі фахівці працюють у Харкові, Донецьку, Львові, АРК. З середини 2005 р. розпочав свою діяльність НДЦ судових експертиз з питань інтелектуальної власності Мінюсту України.

У зв'язку із збільшенням спорів з порушення прав інтелектуальної власності значно зростає і кількість судових експертиз, що призначаються ухвалами суду або постановами слідчих.

Протягом 2001-2006 років до Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Академії правових наук України надійшла 261 судова експертиза об'єктів інтелектуальної власності. Атестованими у встановленому чинним законодавством порядку і внесеними до Реєстру судових експертів Мінюсту України судовими експертами Інституту (16 осіб) було виконано судових експертиз: 123 експертизи – щодо знаків для товарів і послуг, 49 – щодо об'єктів авторського права та суміжних прав, 29 – щодо винаходів, корисних моделей, раціоналізаторських пропозицій, 18 – щодо промислових зразків.

За цей період часу також підготовлена значна кількість висновків спеціальних досліджень об'єктів інтелектуальної власності: 69 – щодо знаків для товарів і послуг, 54 – щодо об'єктів авторського права та суміжних прав, 26 – щодо винаходів, корисних моделей, раціоналізаторських пропозицій, 4 – щодо промислових зразків; 39 – науково-експертних висновків, оцінок та рецензій на них.

Зазначені роботи виконувалися як на замовлення суб'єктів господарювання, так і на звернення правоохоронних органів. На початку 2007 року до НДІ інтелектуальної власності Академії правових наук України надійшло більше 20 судових експертиз та 12 спеціальних досліджень об'єктів інтелектуальної власності.

Наведене не дає можливості говорити про абсолютну новизну експертиз у сфері інтелектуальної власності в Україні, оскільки певний досвід їх проведення вже напрацьований установами Міністерства юстиції України та Академії правових наук України.

Доцільно звернути увагу на те, що судові експерти, які займаються дослідженням тих чи інших об'єктів інтелектуальної власності (залежно від атестації) і які мають значний досвід у зазначеній діяльності, почали приймати участь у процесі розроблення методичних підходів та рекомендацій, які дозволять після їх апробації та затвердження в установленому законодавством порядку уніфікувати критерії проведення спеціальних досліджень у сфері інтелектуальної власності та усунути звинувачення у суб'єктивному підході при проведенні досліджень.

По-третє, особливістю експертного дослідження об'єктів інтелектуальної власності є наявність рис, притаманних саме науковому дослідженню. Логічність викладення матеріалу, взаємозв'язок між викладеним матеріалом під час дослідження та висновками, що зроблені за його наслідками; критичність; можливість перевірки отриманих висновків та ряд інших факторів дозволяють віднести його до дослідження наукового.

Водночас слід розуміти, що таке дослідження повинне базуватися не лише на наукових, але й на певних процесуальних принципах, оскільки воно здійснюється у ході проведення чітко визначеної законодавством процесуальної дії – судової експертизи, що здійснюється за відповідною ухвалою, на підставі матеріалів (фактичних даних), наданих у встановленому процесуальному порядку, конкретною процесуальною особою – експертом, у встановленому порядку із дотриманням визначених законодавством принципів.

По-четверте, характер та зміст дослідження залежать від предмета та об'єктів експертизи і можуть бути різними. Як правило, при експертизі об'єктів інтелектуальної власності застосовуються огляд, виявлення необхідних властивостей, характеристик об'єктів, що порівнюються. Водночас, навряд чи при даному виді експертизи буде здійснюватися експеримент, виявлятися якості, характерні саме для досліджуваного об'єкта інтелектуальної власності (як це характерно, зокрема, для криміналістичної експертизи).

Водночас слід акцентувати увагу на тому, що висновок судової експертизи є лише одним із доказів по справі і не має визначального значення порівняно з іншими доказами. Надання йому такого значення деякими юристами-практиками, адвокатами, учасниками судового процесу є штучним і таким, що суперечить чинному законодавству України та теорії судово-експертної діяльності в цілому.

Крім того, наявність колізій на рівні законів та підзаконних відомчих актів, що регулюють сферу судово-експертної діяльності, створила штучні можливості у визначенні судово-експертної установи або експерта, яким призначається проведення судових експертиз об'єктів інтелектуальної власності – на відміну від більшості інших видів судових експертиз, що супроводжують господарську діяльність. Штучне обмеження суб'єктів судово-експертної діяльності тягне за собою ситуацію, коли призначені на судову експертизу справи затримуються на значно більший, ніж встановлений процесуальними нормами, термін.

Аналіз світової практики в залученні спеціальних знань до розгляду спорів з порушення прав інтелектуальної власності доводить, що більшість юрисдикцій підтримує позицію щодо необхідності і доцільності залучення до розгляду справ тих фахівців, які є компетентними, визнаними спеціалістами у сфері інтелектуальної власності. Якщо нормами національного законодавства встановлюються вимоги щодо компетенції таких фахівців, то будь-яким чином не проводиться різниця між спеціалістами приватного та державного секторів. Обмеження ж за відомчими критеріями взагалі не застосовується, оскільки кінцевою метою будь-якого судово-експертного висновку є надання доказу по справі із порушення прав інтелектуальної власності.

У цілому слід зауважити, що в Україні існує низка правозастосовних проблем, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності. До таких проблем судового захисту можна віднести:

1) згадувану вже вище проблему, коли суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди, що діють у системі судів загальної юрисдикції, у зв'язку із навантаженням та відсутністю спеціально підготовлених суддів, не можуть ефективно вирішувати спори даної сфери;

2) не вирішено питання адміністративної та кримінальної відповідальності юридичних осіб за порушення прав у сфері інтелектуальної власності, як це має місце в інших країнах;

3) не виконана вимога міжнародних актів щодо законодавчого забезпечення збору та фіксації доказів у порядку попередніх адміністративних процедур (запобіжні заходи);

4) існують згадані вище складнощі з визначенням підвідомчості справ, що виникають з правовідносин інтелектуальної власності;

5) необхідно вирішити проблеми кількісного фахового та науково-методичного забезпечення діяльності судових експертів, атестованих з проведення судових експертиз об'єктів інтелектуальної власності.

Не слід забувати і про те, що в процесі судового розгляду може бути укладена мирова угода між позивачем і відповідачем, яка затверджується судом і отримує силу судового рішення й виконується відповідно до нього.

Крім того, спори з порушення прав інтелектуальної власності у визначених законом випадках можуть бути предметом розгляду третейського судочинства.

Доцільно звернути увагу на перспективу запровадження в країні медіаційних процедур розгляду спорів з порушення прав інтелектуальної власності, яким у світовій практиці вирішення таких спорів відведено належне місце.

---

Дата добавления: 2015-08-13