Поняття про закономірності процесу навчання.

Тема: Принципи навчання

Мета: дати уявлення про принципи навчання, досягти засвоєння студентами теоретико-методичних підходів до вивчення принципів навчання, розвивати пам'ять, мислення, навички роботи з літературою, виховувати почуття товариства.

Обладнання: опорні схеми.

План

1. Поняття про закономірності процесу навчання, їх класифікація.

2. Закономірність розвиваючого характеру навчання.

3. Поняття про принципи навчання.

4. Система принципів навчання.

5. Правила навчання.

6. Принципи особистісно-орієнтовного навчання.

Рекомендована література

1. Закон УРСР «Про освіту» Освіта 1991-29 червня.

2. Педагогіка. Хрестоматія/Под ред. А.Е. Дмитриева – М:Просвещение.1995

3. Практикум з педагогіки / за ред. О.А. Дубасенюк та А.В. Іванченка – К:1996.

4. Дидактика(начальные классы) Я.А. Коменский, Т.С. Назаров. М: Просвещение1988

5. Кузьмінський А.І., Омельяненко В.Л. Педагогіка: Підручник. – К.: Знання, 2007

6. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. – К., Абрис.1997

7. Фіцула В.В. Педагогіка.- К. «Либідь».2000.

8. Педагогіка/За ред. М.Я. Ярмаченка. –К.: Вища шк., 1986

Поняття про закономірності процесу навчання.

Дидактика, як і кожна наука, має свої закономірності, які обумовлюють зміст, структуру, результати навчання.

Закономірності навчання – це об’єктивні, стійкі й істотні зв’язки в навчальному процесі, що зумовлюють його ефективність.

Дидактичні закономірності відображають стійкі залежності між усіма елементами навчання – діяльністю учня і об’єктом засвоєння (змістом навчання). Закономірності навчання є об’єктивними, властивими процесу навчання та суб’єктивними, залежними від учителя, його діяльності.

Об’єктивні закономірності процесу навчання:

ü Виховний і розвиваючий характер навчання.

У процесі навчання учні засвоюють знання, на цій основі у них формуються науковий світогляд, моральні, трудові, естетичні та фізичні якості, виробляється відповідне ставлення до процесу навчання. Водночас відбувається розвиток особистості, її пізнавальних сил – мислення, пам’яті, уваги, уяви, мовлення. Ефективність реалізації закономірностей виховного і розвиваючого характеру навчання зростає за умови, що вчитель знає і враховує під час уроку переконання учнів, їхнє ставлення до знань, глибину усвідомленості, світоглядні ідеї та риси характеру, які формуються в результаті навчання. Завдання педагога полягає в тому, щоб навчити школярів мислити, виховувати в них прагнення до пізнання нового, самостійно опановувати знаннями.

ü Зумовленість навчання суспільними потребами.

Її сутність у тому, що кожен етап людської цивілізації потребує певного рівня вихованості й всебічності членів суспільства, що забезпечують їх навчанням. Становлення і розвиток держави потребують високоосвічених, всебічно розвинених громадян. На вирішення цього завдання повинні спрямуватися навчально-виховна діяльність школи,потенційні виховні можливості всіх навчальних дисциплін;

ü Умови, в яких відбувається навчальний процес.

Навчально-технічна база школи: навчальні кабінети, майстерні, їх оснащення технічними засобами навчання, приладами, інструментами, комп’ютерною технікою, дидактичними матеріалами;

ü Вікові та реальні навчальні можливості учнів.

Це зобов’язує визначити зміст і методи з огляду на вікові особливості дітей. Їх реальні можливості зумовлені рівнем інтелектуального розвитку, емоційної і вольової сфер, знань і вмінь, навичок до навчання, ставлення до навчання, фізичним станом і працездатністю.

ü Рівень активності учнів.

Залежність результатів навчання від характеру навчально-пізнавальної діяльності й рівня розвитку його мотиваційної сфери;

ü Цілеспрямована взаємодія вчителя, учня і виучуваного об’єкта

Навіть якщо учень опановує предмет самостійно за підручником або додатковою літературою, вчитель спрямовує і контролює його пізнавальну діяльність.

Суб’єктивні закономірності процесу навчання:

ü Належна організованість пізнавальної діяльності учнів, що є передумовою засвоєння понять, теорій;

ü Відтворення операцій і покладених в їх основу дій, що є передумовою формування навичок;

ü Систематичне пряме і відстрочене повторення змісту матеріалу, включення його в систему засвоєння раніше змісту. Це забезпечує глибоке опанування змісту навчального матеріалу;

ü Оволодіння учнями видами і способами діяльності (від простих до складних), здатність учнів визначати ситуації, в яких ці дії можуть бути використаними;

ü Залежність рівня і якості засвоєння знань (пам'ять, здібності) від урахування вчителем ступеня їх значущості для учнів;

ü Використання вчителем варіативних завдань, що передбачають застосування засвоюваних знань у звичних для учнів ситуаціях. Це сприяє формуванню здатності до перенесення засвоєних знань і пов’язаних з ними дій у нову ситуацію.

У навчальному процесі виявляються й такі закономірності, як залежність методів, форм і засобів навчання від його змісту і завдань; залежність результатів навчання, розвитку та виховання від взаємозв’язку компонентів процесу навчання.

2. Закономірність розвиваючого характеру навчання.

Сучасне розуміння ідей розвивального навчання під­готовлене тривалими пошуками світовою педагогічною думкою шляхів і засобів навчання, які найбільшою мі­рою сприяють розвитку пізнавальних здібностей та осо­бистості дитини в цілому.

Термін розвивальне навчання належить великому швейцарському педагогу Йоганну Песталоцці (1746 — 1827), одному із засновників дидактики початкового навчання. Цю ідею К.Д.Ушинський назвав «великим відкриттям Песталоцці» й усіляко розвивав її у своїх підручниках, особливо у фундаментальній праці «Лю­дина як предмет виховання».

У працях російського філософа і психолога Л.С.Виготського обґрунтовано ідею про те, що навчання, зорієнтоване на завершені цикли розвитку, не ефек­тивне для загального розвитку дитини, не веде його за собою, а плентається у нього у хвості. Вчений увів у психологію принципово важливе поняття про два рівні розвитку дитини. Актуальний рівень — це ті психічні властивості, або якості, які вже сформувалися, засвоєні дитиною, і найближчий розвиток — ті властивості психіки, які ще перебувають у становленні. Вирішаль­ним для вдосконалення навчального процес)' є пра­вильне розуміння сутності другого рівня: це не ті якості особистості, яких ще немає взагалі, а ті, які ще тільки утворюються, а тому особливо чутливі до педагогічних впливів.

Яким же має бути навчання, щоб вести за собою розвиток? Узагальнивши, можна виділити два напрями: теорію розвивального навчання (Н.О.Менчинська, Г.С.Косткж, Л В.Занков та ін.); теорію навчальної діяльності - учня - (О.МЛеонтьєв, П.Я.Гальперін, Н.Ф.Тализіна, Дельконін, В.ВДавидов, В.Г.Рєпкін та ін..).

Велику роль у поширенні ідей розвивального нав­чання у 60-70-х роках відіграли праці Л.В.Занкова та його співробітників, зокрема, висновки про необхідність розвитку в учнів спостережливості, вольових якостей, розумових умінь, поглиблення й збагнення почуттів.

Основними принципами забезпечення такого рівня навчання учений вважав навчання на високу рівні труднощів, високу питому вагу теоретичних знань швидкий темп засвоєння, усвідомленість процесу учня, розвиток усіх школярів незалежно від їхньої готовності до навчання.

Дидактичні принципи Л.В. Занкова	Дидактичні принципи В.В. Давидова і Д.Б. Ельконіна
1.Навчання на високому рівніскладності. Подолання учнем труднощів веде до розвитку учня і закріпляє його віру в особисті сили.	1. Основним компонентом змісту навчання являється система наукових понять, на основі якої учень оволодіває загальним принципом вирішення задач визначеного типу.
2. Ведуча роль теоретичних знань. Мова йде не про вивчення теорії, а про розкриття в матеріалі суттєвих зв’язків, відкриття закономірностей.	2. Навчальна діяльність учня націлена не на чуттєве спостереження, а на абстрактно-теоретичні форми мислення. Засвоєння знань відбувається через рух від загального до часткового.
3. Високий темп вивчення матеріалу. Необхідність повторювати вивчений матеріал виникає при вивченні нового матеріалу, який пов'язаний з попереднім.	3. Змістом навчальної діяльності виступають теоретичні знання, оволодіння якими розвиває в учнів теоретичні знання і мислення.
4.Осмислення учнями процесу навчання. Учень усвідомлює себе суб’єктом навчання: як йому краще запам’ятовується матеріал, що нового дізнався.	4. Основним методом мислення виступає спосіб мислення від абстрактного до конкретного: учень аналізує за допомогою вчителя навчальний матеріал; виділяє в ньому загальне; розкриває закономірності.
5 .Систематична робота над розвитком всіх учнів. Не допускається розподіл учнів по здібностям. Кожен учень розвивається в результаті співробітництва з різними за розвитком дітьми.	5. «Школярі не створюють понять, образів, цінностей і норм загальної моралі, а присвоюють їх в процесі навчальної діяльності. Але при її виконанні учні виконують мислительні операції.

У психології навчання, дидактиці, методиці відомі різні шляхи посилення впливу навчання на розвиток учнів. Зокрема, встановлено, що навчання розвиває школярів своїм змістом за умов, якщо він зорієнто­ваний на оптимальну реалізацію їхніх навчальних мож­ливостей. Але зміст по-різному впливає на розвиток залежно від методів навчання, способів дій з навчаль­ним матеріалом, побудовою учіння як розв'язання системи навчальних завдань, що поступово ускладню­ються. Навчання, безумовно, впливає на розвиток мо­лодших учнів своїми організаційними формами, які дають дітям змогу вступати у різні види співпраці з учителем і один з одним.

Розвиток дитини відбувається в різних видах діяльності, що виявляється, відповідно, в різних видах розвитку: фізичному, духовному, громадянському, мо­рально-етичному, естетичному. Усі види розвитку — не механічна сукупність різних видів діяльності. Вони тісно взаємопов'язані, взаємодоповнюють і підсилюють один одного.Таке розуміння розвитку передбачає повноцінне включення дітей на кожному віковому етапі в усі до­ступні їм види діяльності, а не лише у навчальну. Дуже важливо, щоб при цьому забезпечувалась активна позиція дитини, стимулювалися її творчість, потреби в засвоєнні нових знань і способів дій.

Яскравим прикладом ефективної системи розвиваль­ного навчання молодших школярів є діяльність В.О.Сухомлинського в Павлиській школі на Кіровоградщині.

Його система передбачала: 1) постановку вчителями перспективних цілей розвитку творчих здібностей учнів; 2) досягнення тісного взаємозв’язку мовленнєвої, розу­мової і трудової діяльності молодших школярів; 3) про­ведення уроків мислення н природі; 4) систему творчих робіт з розвитку мовленим; 5) стимулювання інтелектуальних та естетичних почуттів дитини.

У книжках «Серце віддаю дітям», «Павлиська серед­ня школа» знаходимо блискучі приклади розвивального спрямування навчального матеріалу, індивідуального підходу до розвитку особистості дитини. «Повноцінне навчання, тобто навчання, яке розвиває розумові сили і здібності було б немислимим, якби не спеціальна спря­мованість, скерованість навчання - розвивати розум, виховувати розумну людину навіть за умови відносної незалежності розумового розвитку, творчих сил розуму від обсягу знань». Ось чому вчитель, який прагне керувати розвитком учнів, має ставити таке надзавдання навчального процесу — реалізувати навчальну мету з найбільшою користю для розвитку кожної дитини.

Компоненти розвиваючого навчання

Розвиток процесів сприймання

Оволодіння всім діапазоном загально-навчальних умінь і навичок

Нагромадження індивідуального досвіду пошукової діяльності

Розвиток уяви і літературної творчості

Вправляння у комбінуванні, конструюванні, перетворенні

Напрями цієї багатопланової роботи взаємопов’язані. Якщо дитину не навчили уважно слухати, точно відтворювати, спостерігати, орієнтуватися в просторі, діяти руками, диференціювати різні ознаки, вона не досягне високого розвитку мислительних умінь. Якщо учень лишається у праці звичайним виконавцем і йому не вдається відчути задоволення від творчості, чи багато шансів у нього для формування стійких пізнавальних потреб? Не менш важливий і такий аспект розвивального навчання, як створення умов для поступового пере­ходу від дій у співробітництві з учителем і учнями до самостійних. Останнє особливо цінне, бо "існує за­гальний закон переходу будь-якої дії від дорослого до дитини: те, ідо спочатку вчитель робить щодо учня (ставить мету, планує, контролює, оцінює), учень потім починає здійснювати щодо іншої людини і лише після цього — щодо себе".

Ігнорування будь-якого з цих напрямів роботи зву­жує, збіднює розвивальний вплив найдосконалішого змісту навчання, унеможливлює повноцінне засвоєння матеріалу, яке передбачає:

- формування в учнів не будь-яких, а саме раціо­нальних способів дій;

- урахування дітьми всіх умов правильного застосуван­ня різних способів дій;

- прагнення дітей до навчального діалогу з учителем та учнями на уроці;

- доказове обстоювання самостійної думки і особистісного ставлення;

- перенесення засвоєного в нову навчальну ситуацію.

Шлях до такого рівня навчання складний і тривалий, потребує системності й наполегливості в роботі вчителя, починаючи із самого початку навчання дитини, вміння поєднувати опосередковані та прямі засоби впливу на розвиток особистості.

Опосередковані засоби впливу — це стимулююче навчальне спілкування, різні засоби заохочення допит­ливості, самостійності думки, нагромадження ціле­спрямованих спостережень, підтримка розумових зусиль дитини, розвиток асоціативного мислення. Не менш важлива й розвивальна насиченість предметного, сере­довища на уроці й перерві, яка дає імпульс до ми­мовільного виникнення запитань, різних пошукових дій, спонукає дитину перевірити свої сили в процесі спроб і помилок вільного вибору завдання.

Прямі засоби вплину:

- використання в кожному класі системи навчальних завдань з метою розвитку процесів сприймання, фор­мування організаційних, логіко-мовленнєвих, загально-пізнавальних, оцінних і контрольних умінь, навичок, уяви;

- виконання готових і стороння учнями різних кон­структивних, фантазійних, творчих завдань засобами слова, образу, моделі, практичної дії;

- насичення навчального процесу завданнями комп­лексного вплину, в яких провідна навчальна дія "під­живлюється", збагачується іншими (скажімо, трудові дії — музичним і словесним супроводом, словесні творчі роботи — паралельним сприйманням живо­пису, фізичні вправи — музичним ритмом).

Винятково важливу роль для усвідомлення проце­су учіння відіграє використання всіляких схем та опор, особливо тих, які самостійно створюють учні у співробітництві з учителем. У цьому разі учень швидше переходить від конкретних дій до узагальнення спосо­бу дії.

Психологи вважають, що в процесі розвитку лю­дини першим формується сприймання, на основі яко­го в дитини складається сенсорний (чуттєвий) досвід. Саме цей зв'язок зумовлює таку особливість розвит­ку, як одночасне функціонування у навчальній діяль­ності молодшого школяра різних видів мислення: наочно-образного, практичного і словесно-логічного, або поняттєвого. Лише поступово останній вид мислен­ня виступає на перший план, але його якість завжди визначається багатством і міцністю чуттєвого досвіду учнів.

Початкова школа втрачає багато можливостей для загального розвитку школярів через недооцінку чут­тєвої основи учіння. Вважається, що в дитини, яка при­ходить до школи, добре розвинені процеси сприймання. Насправді ж, формування цих процесів не завершується, а тільки розпочинається в дошкільному віці.

Дата добавления: 2015-08-09