Міжнародна номенклатура факторів згортання крові

Цифрове позначення	Найуживаніші назви	Концентрація в крові, мг/мл
І	Фібриноген	1500—4000
II	Протромбін
III	Тканинний тромбопластин, тканинний фактор
IV	Іони кальцію	0,9—1,2
V	Ас-глобулін, проакцелерин, лабільний фактор
VII	Проконвертин, стабільний фактор	<1
VIII	Антигемофільний глобулін, антиге-мофільний фактор А	<0,5
IX	Плазмовий компонент тромбопластину (РТС-фактор), фактор Кристмасса, анти­гемофільний фактор С
X	Фактор Стюарта—Брауера, проти-тромбіназа
XI	Плазмовий попередник тромбопластину (РТА-фактор, антигемофільний фактор С)
XI	Фактор Хогемана, контактний фактор
XII	Фібриностабілізуючий фактор, фібриназа, плазмова трансглутаміназа
XIII	Плазміноген
	Прекалікреїн (фактор Флетчера)
	Високомолекулярний кініноген

Система АВО. Найбільше значення мають антигени системи АВО. Молекула цих антигенів складається на 75 % з вуглеводів і на 15 % — з амінокислот. Пептидний компонент усіх трьох антигенів, що познача­ють Н, А, В, однаковий. Специфічність їх визначається вуглеводною частиною. Люди з групою крові 0 мають антиген Н, специфічність яко­го зумовлено трьома кінцевими вуглеводними залишками. Додавання четвертого вуглеводного залишку до структури Н-антигену надає йому специфічності, що позначають А, або В.

Якщо змішати кров, узяту в двох осіб, то в здебільшого відбудеться аглютинація (склеювання) еритроцитів. Після цього може настати їх­ній гемоліз. Та сама картина трапляється і при переливанні несумісної крові. Це призводить до закупорювання капілярів та інших ускладнень, що закінчується смертю. Аглютинація відбувається внаслідок реакції «антиген—антитіло». Зазначені антигени А або В взаємодіють із наяв­ними в плазмі крові іншої людини антитілами, що позначають відпо­відно а або р. Це імуноглобуліни (Іg). За назвою реакції антигени йменують аглютиногенами, а антитіла — аглютинінами. Вважають, що аг­лютиніни мають два активних центри, унаслідок чого зв'язують два прилеглих еритроцити. При цьому А взаємодіє з α, а В — з β. До аглютиногену Н у сироватки крові немає аглютиніну. Наступний лізис ерит­роцитів відбувається за участю системи комплементу й протеолітич­них ферментів, що утворюються. Гемоліз відбувається у разі високого титру антитіл. Антитіла α і β належать переважно до Іg М і меншою мірою — до ІgG. Молекулярна маса їх неоднакова: в ІgМ — близько 1 000 000, а в ІgN — 170 000. ІgМ — типові гемолізини (при взаємодії їх з відповідними антигенами, що перебувають на мембрані еритроцитів, утворюються сполуки, що руйнують еритроцити).

У природних умовах у крові людини не можуть одночасно перебу­вати відповідні одне одному антиген й антитіло, оскільки це може зу­мовлювати аглютинацію еритроцитів. Але характерно, що за відсут­ності в еритроциті агютиногену А або В у сироватці крові обов'язково є аглютинін до нього.

За співвідношенням цих факторів виділяють чотири групи крові: І група — еритроцити містять 0 антиген, плазма α- і β-антитіла; II — А і β; III — В і α; IV — АВ і 0.

Антитіла плазми		Антигени еритроцитів
І (0)	II (А)	III (В)	IV (АВ)
І(α, β)	-	+	+	+
II (А, β)	-	-	+	+
III (В, α)	-	+	-	+
IV (0)	-	-	-	-

Резус-належність. Нині вважають, що перед переливанням визна­чення групової належності лише за системою АВО недостатньо. Як мінімум, завжди необхідно визначити ще й резус-належність (Rh). У більшості (до 85 %) людей на мембрані еритроцита міститься так зва­ний резус-фактор (що міститься і в еритроцитах мавп макак-резусів). Але на відміну від антигенів А і В у сироватці резус-негативної крові немає антирезусних антитіл. Вони з'являються після потрапляння резус-позитивних еритроцитів у русло крові резус-негативних людей, яких налічується приблизно 15 % загальної популяції.

Резус-належність визначають за наявністю в мембрані еритроцита кількох антигенів, що позначують С, D, Е, с, d, e. Найбільше значення

Рис. 1. Rh-фактор під час вагітності (а) та переливання Rh-несумісної

крові (6)

має D-аглютиноген, оскільки антитіла до нього виробляються актив­ніше, ніж до інших. Кров людини вважають резус-позитивною (Rh⁺) за наявності в еритроциті D-фактора, у разі його відсутності (d) — резус-негативною (Rn^-). Переливання резус-негативній людині резус-позитивних еритроцитів зумовить імунізацію (мал. 1). Максимум титру антирезусних тіл буде досягнуто через 2—4 міс. До цього часу перелиті раніше еритроцити вже залишають русло крові. Але наявність антитіл становить небезпеку в разі повторного переливання резус-позитивних еритроцитів.

Резус-фактор має значення не лише при переливанні крові, а й під час вагітності, у тому разі, якщо жінка, що не має в еритроцитах ре­зус-фактора, вагітна резус-позитивним плодом. У відповідь на потрап­ляння в її організм еритроцитів плода поступово почнеться утворення антитіл проти резус-фактора.

У разі нормального перебігу вагітності це можливо, як правило, лише після пологів, коли порушується плацентарний бар'єр. Природні ізоаглютиніни α і β належать до класу ІgМ. Аглютиніни проти Rh⁺-фактора, як і деяких інших, що з'являються при імунізації, належать до класу ІgG. У зв'язку з розходженням молекулярної маси через плаценту зазвичай легко проникають антитіла типу ІgG, тоді як ІgМ не прохо­дять. Тому після імунізації у разі повторної і знову резус-конфліктної вагітності саме імунні антитіла проти резус-фактора проникають через плаценту і спричинюють руйнування еритроцитів плода з усіма наслід­ками, що звідси випливають. Однак якщо за якоїсь причини еритроци­ти плода потрапляють у кровоносне русло жінки під час першої вагіт­ності, гемолітична анемія немовлят, спричинена резус-несумісністю, може спостерігатися і під час цієї вагітності. Інколи гемоліз еритро­цитів плода може бути наслідком проникнення і природних ізоаглютинінів α і β матері.

Основи переливання крові

Нині рекомендації для переливання крові звужені. Як правило, уво­дять багато крові. А отже, необхідно застосовувати лише одногрупну кров. У крайньому разі можна користуватися лише еритроцитами І гру­пи (0).

Звичайно, не можна переливати також еритроцити резус-позитивного донора резус-негативному реципієнту. Хоча в цьому разі під час першого переливання крові значних ускладнень не виникає. Небезпеку становить повторне переливання несумісної крові. З огляду на ці самі міркування, застосовувати кров того самого донора при повторному переливанні не слід, оскільки обов'язково за якоюсь із більш рідкісних систем відбудеться імунізація. Таким чином, на сьогодні застаріло не лише уявлення про універсального донора, а й про універсального ре­ципієнта. Насправді "класичний універсальний" реципієнт — людина з IV групою крові — це універсальний донор плазми, тому що в ній немає аглютинінів. Безсумнівно, кращим донором може бути лише сам хворий, і якщо є змога заготовити перед операцією автокров, це варто зробити. Переливання крові іншої людини, навіть з дотриманням усіх зазначених правил, обов'язково призведе до додаткової імунізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. П. Плахтій. Фізіологія людини. Обмін речовин і енергозабезпечення м’язової діяльності: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2006 – С. 227 – 271.

2. Физиология / Под ред. С. А. Георгиевой. – 2-е изд. – М.: Медицина, 1986. – С. 28 – 49.

3. Фізіологія людини в запитаннях і відповідях. Навчальний посібник. – В.: Нова книга, 2010. – С. 149 – 176.

4. Фізіологія людини: Підручник / В.І. Філімонов. — К.: Медицина, 2011. — С. 151 – 194.

Дата добавления: 2015-08-18