Цивільна правоздатність: поняття, зміст, особливість

Як вже зазначалось основним суб’єктом цивільних правовідносин є людина. Вона як учасник цих відносин вважається фізичною особою.

З тих пір як римськими юристами було введено у обіг термін “правоздатність” як елемент правової характеристики фізичної особи-учасника приватних відносин ця категорія міцно закріпилася в цивільному праві і сприйнята всіма правовими системами. Вона складає основу розуміння правомочностей суб’єкта цивільного права, є опорною.

Визначально правоздатність розглядалась як правова якість людини, здатність особи мати будь-які цивільні права і юридичні обов’язки. Отже цивільну правоздатність слід розглядати як абстрактну можливість мати будь-які права що розумом можна осягнути і юридичні обов’язки. Підкреслимо, що із самого початку існування цієї правової категорії у теорії права вона розуміється у нерозривному поєднанні прав і обов’язків як різних боків однієї і тої ж монети: на одному боці права, а на другому – обов’язки. Окреме існування прав і обов’язків у приватному праві є виключенням із загального правила, що обумовлено соціальним походженням людини та її соціальними юридично значимими зв’язками з іншими особами. Об’єктивне проживання у суспільстві характеризується наявність соціальних зв’язків між окремими людьми і відповідними правовими можливостями отримання певних вимог до одних членів суспільства і пов’язаність обов’язками із ними.

Варто зауважити, ще І. Гегель відстоював позицію щодо правоздатності як безумовного атрибуту людини і писав, що особистість містить взагалі правоздатність[147]. Встановлена і визначена через статуси свободи, громадянства та домовладики правоздатність була ще у римському приватному праві. Формалізована правоздатність у об’єктивному праві була спочатку у Цивільному кодексі Наполеона звідки була рецептована у більшість ЦК країн. Легше встановити ті основні закони цивільного права де нема формального легального визначення правоздатності ніж ті, котрі від нього відпираються при конструюванні моделей суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у диспозиціях норм права.

За радянських часів домінувала теза про те, що хоча правоздатність і виникає у момент народження але вона походить від держави. Іншими словами, заперечувалось її природне походження і проводилась позиція що правоздатність виникає внаслідок закону і є суспільною властивістю суб’єкта.

В літературі правоздатності надається не узагальнений, а індивідуальний характер. При цьому цивільна правоздатність інколи ототожнюється з цивільною правосуб’єктністю[148].

М. М. Агарковим було розроблено теорію так званої динамічної [149] і вказував на існування так званої секундарної правоздатності. Він це пояснював зв’язаністю правоздатності і суб’єктивного права. Саме це специфічне правове явище визнано ним проміжним між правоздатністю і суб’єктивним правом і назване секундарним правом.[150] С. М. Братусем розроблена теорія статичної правоздатності[151]. Перша виходить з того, що зміст правоздатності залежить не тільки від її державного визнання, але й від того, якими конкретними правами володіє особа і в яких відносинах знаходиться з іншими особами. Друга виходить із сумарного вираження можливостей конкретної особи. С.М.Братусь відстоюючи теорію статичної правоздатності, не підтримував наявності секундарної правоздатності і вказував, що це або елемент правоздатності, або звичайне суб’єктивне право.[152]

Ми надаємо терміну “секундарна” правоздатність інше забарвлення. Він повинен застосовуватися до тих видів правоздатності, які виникають з досягненням певного віку. Іншими словами мова йде про появу спеціальної правоздатності: трудової, сімейної, підприємницької, процесуальної[153]. Перша врегульована трудовим правом і визначає можливість укладати трудовий договір, мова не йде про здатність виконувати певну роботу. Трудотерапія використовується і повинна використовуватися змалку. Сімейна правоздатність полягає у можливості створювати власну сім’ю що настає з досягненням шлюбного віку. Підприємницька правоздатність виникає за загальним правилом з досягненням повноліття.

Сьогодні українські та інші правники схиляються до того, що правоздатність - природна властивість кожної людини, яка виникає у неї в силу одного юридичного факту – народження.

У новому ЦК України правоздатність визначена як здатність мати цивільні права та обов’язки, яка визнається за всіма фізичними особами (ч. 1 ст. 25). Отже, цивільна правоздатність –, перш за все, здатність бути учасником цивільних правовідносин. Такий висновок виходить із загальнотеоретичного постулату (аксіоми), що права і обов’язки немислимі поза правовідносинами. Але здатність є абстрактною можливістю мати права, а не реальною. Вона може бути реалізована, а може і так залишитися правовою можливістю. Якщо не буде конкретного юридичного факту, яким ці можливості із абстрактного стану будуть переведені у реальність – конкретні суб’єктивні права та юридичні обов’язки, вони так і зостануться абстрактними можливостями. Іншими словами, абстрактність прав обумовлює і абстрактність можливих правовідносин. Ніяких статичних правовідносин не існує і не може існувати. Тому слід чітко розмежовувати правові конструкції як інструменти наукового пізнання та реальні правовідносини, що виникають на підставі конкретних, знову ж таки не абстрактних, юридичних фактів.

Другий, не менш важливий, момент – усвідомлення того, що вона є правовою якістю і детермінована становленостями самого суспільства (формація, характер, спрямування, основні його цінності тощо). Тому суспільство може певним чином корегувати природну здатність, яка загалом є рівною для всіх homo sapiens. Корелянтами рівної для всіх природної правоздатності є економічні і біологічні (об’єктивні) та суб’єктивні (волевиявлення вищих державних органів у нормах права щодо обмеження певних природних прав людини) чинники. По мірі демократизації держави і реальності її слугування саме людині взагалі, а не лише окремим представникам цього суспільства, об’єктивні і суб’єктивні кореляти мають тенденцію до зближення. Але завжди були і будуть такі правові можливості, які не доступні фізичним особам.

Таким чином, окрім здатності, слід розрізняти другий елемент конструювання правоздатності – можливість. Можливість надається і гарантується державою у особі її інституцій. Так, у радянський час про ніяку здатність до приватної власності попри те, що у ЦК УРСР 1922р. така форма була закріплена ще довгий час після її фактичного викорінення, не було й мови. Іншими словами, держава не надавала такої можливості за тої обставини, що це слугувало підґрунтям для формування дрібнобуржуазної свідомості. Нині попри природну цікавість людини, пересічний громадянин не має права на ознайомлення із інформацією, що має секретний характер. Іноземцям в Україні, з огляду на необхідність становлення приватновласницького відношення до землі і її економізації на засадах філософії приватності, не дозволено державою набувати право власності на земельні ділянки. Цей стратегічний інтерес держави і реторсія у правоздатності іноземців має економічно оправданий характер. Якщо заможні іноземці за безцінь скуплять земельні ділянки наслідки для корінного населення можуть бути фатальні.

Правоздатність є основою для правоволодіння і набуття конкретних суб’єктивних прав. Вона не зв’язується з іншим суб’єктом – носієм юридичного обов’язку. Саме за цим її можна відрізняти від суб’єктивного права. Йому завжди кореспондовані активний або пасивний юридичний обов’язок певної (інших) особи.

Правоздатність складається із двох елементів: здатності і можливості. Здатність надана людині від природи (Бога) лише в силу одного юридичного факту – народження, а можливість надається і гарантується державою через видання закону і створення відповідних державних інституцій для реалізації своєї правоздатності. Ми категорично проти включення у правоздатність суб’єктивного цивільного права. Суб’єктивне цивільне право – це уже наявне у особи право як результат перетворення абстрактної правоздатності (елементу змісту правоздатності) через конкретний юридичний факт у суб’єктивне цивільне право.

Інша мова про те, що наявність певних суб’єктивних прав не припиняє цей елемент правоздатності. Так суб’єктивне право власності на конкретний автомобіль не перешкоджає існуванню права у подальшому придбати ще один, або декілька інших автомобілів. Тоді у особи є одночасно правоздатність (придбати автомобіль) і суб’єктивне право власності стосовно зареєстрованого на неї автомобіля. Правоздатність не зв’язана із конкретним об’єктом права, а лише з абстрактною можливістю стосовно нього вступити у правовідносини. Суб’єктивне цивільне право має свій конкретний об’єкт якого воно і стосується.

У той же час існує певна група прав з абстрактним змістом правоздатності, реалізація котрих переводом у суб’єктивне право їх фактично припиняє назавжди, або на час існування такого суб’єктивного права. Іншими словами, у цих випадках не допускається конкуренція елементу змісту правоздатності і конкретного суб’єктивного цивільного права. Так, виходячи із принципу моногамії шлюбу у християнських країнах, перебування у одному шлюбі перешкоджає укладенню іншого. У мусульманських країнах, де діє принцип полігамії, чоловіки можуть перебувати одночасно у декількох шлюбах.

Певні обмеження щодо реалізації права на пересування на фізичних осіб накладає знайомство із стратегічними державними секретами. Під обмеженням в загально філософському сенсі розуміється «процедура сужения объема понятия, связанная с расширением его содержания, которая состоит в переходе от данного понятия к менее общему (подчиненному) понятию, т.е. к понятию объем которого составляет лишь часть обема исходного (подчиняющего) понятия. Ограничение можно рассматривать как результат расширения содержания исходного понятия за счет введения в него ограничивающих признаков, т.е. признаков, принадлежащие не всем предметам объема исходного понятия (в частности, признаков, не содержащихся, в явное или неявной форме, в признаках, по которым осуществлено выделение объема исходного понятия), но совместимых с этим понятием»[154]. При обмежені правоздатності йдеться загалом про обмеження свободи – звуження обсягу свободы введенням обмежуючих заходів законом чи судом. Обмеження в цивільному праві як правовий засіб здійснюється в ланці «мета – засіб – результат»[155]. Стосовно мети в праві домінують дві доктрини: теорія індивідуальної свободи і теорія інтересу. Якщо перша засновується на можливому забезпеченні індивідуальної свободи (І.Кант) то введена Р.Ієрінгом теорія інтереса заснована на тому, що в основі права лежить користь задля чого право забезпечує порядок задоволення загальних і індивідуальних інтересів. Ф.В.Тарановський ці теорії об’єднав і вважав метою правового регулювання забезпечення індивідуальної свободи для здійснення визнаних правом інтересів[156]. Засіб – передбачені чинним законодавством способи в пливу на поведінку суб’єкта задля забезпечення охорони прав та законних інтересів суб’єктів цивільного права – результат.

Доволі цікавим у приватному праві є феномен суб’єктивних прав – елементів правоздатності одночасно. Це стосується природних прав. Вони одночасно із самого народження є і суб’єктивним правом. Деякі з них (право на вибір місця проживання, право на освіту тощо) як правоздатність є одночасно і суб’єктивним правом. Отримання одного фаху не перешкоджає навчанню іншому. Але засоби реалізації уже інші. Виходячи з принципу соціальної справедливості держава надає можливість лише один раз навчатися за державний кошт у її вищому навчальному закладі освіти (ВНЗ). Подальше чи одночасне навчання у інших та альтернативних державним ВНЗ уже здійснюється на оплатній контрактній основі.

Дата добавления: 2015-08-18