Межі здійснення цивільних прав та обов'язків

Можливість громадян розпоряджатися правами за своїм розсудом є одним з важливих принципів цивільного права. Згідно зі ст.12 ЦК України під здійсненням цивільних прав зазвичай розуміються дії їх носія, що спрямовані на реалізацію правових можливостей задля задоволення власних чи чужих потреб. Загальні положення про здійснення цивільних прав наступні:

1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Це зв’язано із спеціальним правовим режимом таких речей і необхідністю їх контролю.

4.Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Такі обмеження можуть мати імперативний чи диспозитивний характер.

5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

При здійсненні цивільних прав і обов’язків громадяни повинні дотримуватись умов, встановлених законом і іншими правовими актами, тобто їх поведінка не повинна виходити за рамки визначених границь. Варто зазначити деяку невідповідність і ретроградність такого законодавчого підходу. В приватній сфері домінує право, а не закон. Тобто, при здійсненні свого права його суб’єкт, перш за все, повинен дотримуватись вимог права. Другий момент полягає у тому, що обмеження права повинні встановлюватися лише законом і не можуть визначатися підзаконними нормами права.

Само суб'єктивне право, гарантоване законодавством, не може бути безмежним. Усяке суб'єктивне право, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, являє собою деякий передбачений законом загальний тип поведінки, має визначені границі як по своєму змісту, так і по характеру здійснення. Ці межі можуть бути розширені чи звужені, але вони в будь-якому випадку існують і є невід'ємною властивістю всякого суб'єктивного права. Як вірно підкреслює В.П. Грибанов, “отсутствие подобных границ способствует превращению права в произвол и тем самым вообще перестаёт быть правом”[122].

У процесі пошуку і з'ясування меж здійснення цивільних прав та обов'язків, насамперед, варто керуватися законами. У той же час думки авторів з приводу цього питання розділилися. По одній із сформованих точок зору, межі здійснення прав можуть бути точно передбачені законом, по іншій точці зору вони можуть бути точно визначені лише судом, що вирішує конкретну справу[123].

Закріплення меж здійснення цивільних прав не повинно розглядатися як спосіб обмеження прав, а є юридичним вираженням вже існуючого економічно рівного положення громадян у системі суспільних відносин, будучи правовим забезпеченням, юридичною гарантією цієї рівноваги. І спроба окремих осіб вийти за межі цієї економічної і правової рівноваги шляхом використання приналежних їм цивільних прав, порушення меж їхнього здійснення є зловживанням правом.

Законодавче закріплення принципу неприпустимості зловживання цивільними правами є необхідним доповненням правових гарантій реальності та здійсненності суб'єктивних цивільних прав, своєрідною формою правового забезпечення правильного сполучення суспільних і особистих інтересів громадян.

Проблема зловживання правом розглядалась вже в римському праві. По загальному визнанню, у римському праві діяв принцип: "той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоду". Цей принцип, виведений з римського законодавства висловлень римських юристів і сформульований пізніше в юриспруденції, як загальний принцип, виражає сутність рабовласницької держави, наділяючи управоможену особу (рабовласника) необмеженим простором у здійсненні приналежних їй прав[124]. Таке положення означало у свою чергу, що здійснення права, у якій би формі воно не відбувалося, в принципі, не розглядається як зловживання правом. Таким чином закріплювалися необмежені права рабовласників, а саме максимально широкі границі здійснення приналежних їм прав.

Межі здійснення суб'єктивних прав установлюються різними способами. Помилковим є встановлення меж суб'єктивних прав тільки відповідно до їх призначення. Межею здійснення прав може бути визначена умова, обумовлена сторонами правовідношення або інші підстави. (Наприклад, особа здійснюючи визначені дії на підставі доручення, не повинна зловживати наданим правом, виходячи за його границі).

Згідно з однією найбільш поширеною точкою зору, межі здійснення суб'єктивного цивільного права - це передбачені законом позначення, що визначають міру можливої поведінки уповноваженої особи в цивільному правовідношенні[125]. Новий ЦКУ закріплює межі здійснення цивільних прав, шляхом заборони визначеного поводження. Відповідно до ст.13 ЦКУ встановленні загальні правила здійснення цивільних прав:

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

При недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Разом з тим виникає низка питань і особливо стосовно природних прав, які здійснюються так само як і виникають. Природні права не можуть бути надані ні законом ні придбані на основі правочинів, у тім числі й договорів. Вони виникають в силу факту народження і здійснюються людьми у демократичні правовій державі незалежно від того визнані вони законом чи ні.

Однією з найважливіших проблем у цивільному праві є проблема зловживання правом. Згідно думки ряда авторів[126] під "зловживанням правом" розуміється допущення уповноваженою особою недозволеного використання свого права, порушуючи міру і вид поведінки, передбачених законом, опираючись на формально належне їй право. Не маючи суб'єктивного права, уповноважена особа не може їм зловживати подібно тому, як особа, не будучи посадовою особою, не може зловживати владою. Саме опираючись на своє суб'єктивне право, уповноважена особа виходить за межі можливої і припустимої поведінки, тобто зловживає їм.

Термін "зловживання правом" свідчить про те, що подібного роду дії можуть бути зв'язані тільки з "вживанням" права, з його використанням. А це означає, що проблема зловживання правом зв'язана не із суб'єктивним правом взагалі, не з його змістом, а з процесом його реалізації.

Усяке правило поведінки завжди має відому ступень спільності, абстрактності внаслідок неможливості врахувати в ньому всі конкретні особливості того чи іншого випадку. З цього випливає, що, визначаючи зміст суб’єктивних цивільних прав, закон регламентує їх, звичайно, як деякий загальний тип поведінки, дозволений уповноваженій особі.

Усяке суб'єктивне право це не тільки міра можливої поведінки, але також і міра поведінки, яка дозволена уповноваженій особі законом. Незалежно від того, чи виникає суб'єктивне право поза волею уповноваженого суб'єкта (наприклад, право вимагати відшкодування заподіяної шкоди, право вимагати виплати визначених сум при настанні страхового випадку і т.п.) або воно виникає в результаті вольових дій самого уповноваженого (наприклад, у результаті укладання договору), зміст його завжди визначений законом, що або прямо пропонує уповноваженої особі визначену поведінку, або його санкціонує.

Під час обговорення в літературі проблеми меж здійснення цивільних прав, останні нерідко зводяться до проблеми здійснення права відповідно до їх призначення. Так, на думку О.С.Иоффе «под пределами осуществления гражданских прав нужно понимать пределы, вытекающие из их целевого назначения…»[127]. Як відзначає, С.Н. Братусь, “конкретизация содержания права в законе не может исчерпывать всех возможных проявлений, поскольку соответствующая норма права остаётся общим правилом поведения», підкреслює, що “критерием определения границ осуществления права является такое осуществление права, которое соответствует его назначению»[128].

Проте, зведення меж здійснення прав тільки до здійснення прав відповідно до їх призначення представляється невірним, тому що, з одного боку, вимога закону щодо здійснення цивільних прав відповідно до їх призначення - це не єдина вказівка закону про межі здійснення цивільних прав. Здійснення права містить у собі також, наприклад, і використання визначених засобів самозахисту права, звертання до компетентних органів з вимогою примусового здійснення захисту. Поняття меж здійснення права значно ширше поняття здійснення права в протиріччі з його призначенням не може бути зведене до останнього.

Новий ЦКУ закріплює не тільки межі здійснення цивільних прав, але і виконання обов'язків. Так, відповідно до ст. 14 ЦК України:

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Поведінка управоможеної особи відносно здійснення своїх прав та обов’язків, хоча і являє собою дію індивідуального характеру, є разом з тим і дією суспільним, яке повинно бути підлегле визначеним вимогам, закріпленим у нормах.

У даному випадку варто говорити про юридичний обов'язок не допускати забороненої поведінки, не робити дій, що виходять за рамки встановлених законом приписів і дозволів.

Таким чином проблема здійснення цивільних прав та виконання юридичних обов’язків є досить значимою. Ці правовідносини отримали більш детальне регулювання у новому ЦКУ, на відміну від ЦК УРСР 1963р. у якому була загальна ст. 5.

3. Обмеження цивільних прав (Р.Б.Шишка)

Категорія обмеження прав є новою і певною мірою у вітчизняній науці не дослідженою. Проте в зарубіжній і зокрема російській цивілістиці ця проблематика в останні роки досить жваво аналізується і є досить таки її ґрунтовні дослідження[129]. Під обмеженнями у філософському сенсі розуміється процедура звуження обсягу понятия, що полягає в переході від його повного змісту до менш загального обсяг якого складає лише частина обсягу висхідного понятия. Воно здійснюється введенням обмежуючих ознак та підстав для такого обмеження. Лексичне трактування обмеження тісно зв’язані з поняттям “межа” здійснення права. Так чи інакше, прямо чи опосередковано всяке обмеження права впливає на обсяг свободи особистості і повязується з діалетивними категоріями можливість та дійсність.

Обмеження одних є необхідною умовою для забезпечення можливості реалізації свободи і для перетворення її у дійсність іншими. Тож обмеження включає у себе такі поняття як “свобода”, “межа”, “заборона”. Так В.П. Камишанський вважає, що заборона – спосіб правового регулювання, що дозволяє витіснити небажані, несправедливі, нерозумні суспільні відносини на межі правового поля[130].

Як правовий засіб та елемент механізму цивільно-правового регулювання обмеження об’єднує у собі різні поняття і проявляє себе у зв’язку “мета – засіб – результат”. За таких умов обмеження безпосередньо впливає на можливість здійснення певного правомірного інтересу і набуття суб’єктивного права. Воно проявляється в імперативних вказівках щодо обмеження свободи і природно-правовому значенні, обмеженні суб’єктивного права в певних правовідносинах. Так згідно ст.13 ЦКУ при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Важливо, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Інституційними проявами обмеження цивільних прав є забезпечення конкуренції, рівного становища на товарних ринках, розвиток чесної конкуренції тощо.

Обмеження у цивільному праві встановлюються або внаслідок особливого правового становища суб’єкта (обмеження в правоздатності чи дієздатності, визнання особи недієздатною), або правового режиму об’єкта цивільних правовідносин (речі, що виключені з цивільного обороту), або за першим та другим критерієм одночасно (заборона державним службовцям займатися підприємницькою діяльністю).

Необхідність обмеження цивільних прав через встановлення обмежень в широкому та вузькому сенсі зумовлена об’єктивними та суб’єктивними причинами: закономірності існування та розвитку людини та суспільства і цілому, юридичною характеристикою особистості тощо. Ці обмеження встановлюються:

- для охорони життя та здоров’я людини;

- для недопущення свавільного втручання в приватні справи;

- для охорони прав та законних інтересів інших осіб. Так зважаючи на майновий стан більшості дрібних власників земельних ділянок та земельних паїв в Україні введено мораторій на їх продажу;

- для охорони моралі;

- для забезпечення нормального розвитку товарообороту;

- для захисту прав споживачів;

- реалізації виключного сувереніти держави та забезпечення її безпеки;

- для забезпечення правопорядку і недопущення у найближчий час чи у майбутньому певних правопорушень.

- інших прав та законних інтересів.

Основні риси обмежень у цивільному праві можуть бути наступні:

1. вони - засіб цивільно-правового регулювання;

2. функціонально забезпечують регулятивно-самоутворюючу та забезпечувально-регулятивні функції:

3. є гарантією реалізації суб’єктивного права;

4. мають зовнішнє оформлення у вигляді обов’язків, що формалізовані в імперативних нормах;

5. містять в собі моделі поведінки у формі пасивної поведінки (заборони) та активної поведінки (позитивне зобовязування);

6. забезпечуються силою держави шляхом встановлення можливості настання негативних наслідків для порушника заборони чи обмеження.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що обмеження – цивільно-правові засоби, які в механізмі цивільно-правового регулювання виконують певні функції і спрямовані на забезпечення гарантій реалізації суб’єктивного права,через встановлення імперативних обов’язків із здійснення певних дій або утримання від їх учинення.

Дата добавления: 2015-08-18