Японський національний стереотип.

1.Базові риси стереотипу - це надзвичайно продуктивне поєднання безмірної працьовитості і терпіння японців з таким же безмежним внутрішнім прагненням до красоти і досконалості.

2.Японці - безумовні оригінальні традиціоналісти. Бережно зберігаючи все краще у своїй культурі, вони жадно сприймають і досить уміло адаптують кращі досягнення інших країн і націй.

3.Дисциплінованість і відданість почуттю відповідальності перед колективом (групою), визнання безумовного авторитету колективу, готовність приносити в жертву йому свої особисті потреби і інтереси.

4.Життєві риси нації - ввічливість і делікатність, акуратність і порядність, східна відданість володінню собою і абсолютному контролю над особистою поведінкою і емоціями.

3) У XVII - XIX ст. в європейських країнах навіть склалася своєрідна мода “на все східне”. Свідчення тому - поява переказів на європейські мови “Корану” і “Тисячі і однієї ночі”, “Персидські листи” Монтеск'є та історичні драми Вольтера. Похід Наполеона на Єгипет сприяв появі в європейській літературі цілого напряму, названого екзотизмом. У його рамках виник ліричний цикл великого І.В.Гете “Західно-східний диван”. “Східні вірші” В.Гюго утвердили у Франції романтичну поезію. Без східних поем - “Гяур”, “Лара”, “Корсар” - був би неповним творчий доробок Дж.Г.Байрона. В.А.Жуковський своїм зверненням до перського та індійського епосу (повість у віршах “Рустем і Зохраб”, поема “Наля і Даяманті”) укріпив романтичну поезію в Росії. В Україні до теми Сходу зверталося ряд видатних поетів та письменників: Іван Франко (численні переклади староарабських поезій, казок), Агатангел Кримський (поетична збірка в трьох частинах “Пальмове гілля”, цикл “Бейрутські оповідання”) збагатили українську літературу східними мотивами.

І все-таки в XIX ст. переважаючою в Європі була думка, сформульована знаменитим автором “Книги джунглів” англійським поетом Редьярдом Кіплінгом: “Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися”..

4) Імагологія (imagology чи image studies по-англійськи, imagologie по- французьки й німецьки) є розгалуженою системою споріднених дис­циплін, що вивчають історичні, культурологічні, соціологічні, психоло­гічні, політологічні аспекти тих образів, за посередництвом яких учас­ники спілкування уявляють самі себе і партнера. В соціологію термін «імагологія» (від «image» - образ) запровадив у 1922 р. американець Волтер Ліппман. Окремі дослідницькі напрями вивчають функціонуван­ня іміджів у галузях політичної реклами та комерційного маркетингу. Співпрацюючи з іншими спорідненими імагологічними галузями, лі­тературна імагологія обрала доволі конкретний спектр дослідних за­вдань: намагаючись, певна річ, не випускати з поля зору літературну об­разність як таку, вона зосередилася на етнічних образах - літературних репрезентаціях інших національних культур.

У 1950-х роках у французькому літера­турознавстві виникла дослідницька спеціалізація під назвою «імаголо­гія»; присвячена вивченню образів інших етнокультур у національній лі­тературі. У той час Р. Веллек, котрий займав позиції неокритицизму, не лише висловив сумнів у доцільності зарахування імагології до літератур­ної компаративістики, а й узагалі відмовився визнати її за наукову дис­ципліну, не вбачаючи жодних відмінностей між нею та соціологічним до­слідженням громадської думки або ж, скажімо, етнопсихологією.. Її методологія виводить компара­тивне дослідження у сферу вивчення міжкультурних взаємин. Наукові зацікавлення зосереджені на актуальних для сучасного суспільства про­блемах національної і культурної ідентичності, «деколонізації» тощо.

В Амстердамі (Нідерланди) виходить серійне видання «Studia Imagologica», яке очолюють Г. Дизеринк і професор місцевого універси­тету Джоеп Лірсен (Joep Leerssen). Мультидисциплінарні публікації цьо­го видання присвячені вивченню культурної ідентичності, міжнаціо­нального сприймання та національних образів у літературному дискурсі. Окремі випуски висвітлюють такі теми, як ідея кельтицизму в європей­ському контексті від «Пісень Оссіана» й по сьогодні, сприйняття амери­канців у Франції і французів у С1ПА, німецький образ Ірландії та Нідер­ландів, британські уявлення про Норвегію як північну утопію тощо.

В українській науці цією проблематикою займалися в етнопсихологіч­ному аспекті Володимир Янів і чимало його попередників та наступни­ків, а в суто імагологічному плані - Дмитро Наливайко. З-під пера цього вченого вийшли ґрунтовні дослідження закордонної рецепції України, її історії і культури («Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст.», 1998.

Через те що поняття імагології трактується то в суто літературознав­чому розумінні - як теорія літературного образу (літературна ейдологія, іконологія чи іконографія)^[1], то у вельми широких, взаємозв'язаних, але різноспрямованих аспектах - соціологічному, культурологічному, полі­тологічному, мас-медійному тощо, варто домовитися про уточнений термін, який би позначав галузь літературної компаративістики, що

У мандрівничій «літературі факту» і в мистецьких творах, заснова­них на хронотопі подорожі, дослідники простежують такі основні ево­люційні і структурні закономірності образу Іншого:

- міфо-леґендарне поступово витісняється документальним і мистець­ким елементом;

- «своя» національно-культурна традиція та індивідуальні психологічно- побутові уподобання мандрівника-спостерігача, які є вихідною осно­вою для сприймання чужоземного світу, зазнають упродовж розповіді (сюжетного викладу) розширення світоглядного горизонту, збагачую­чись новими культурними цінностями і життєвим досвідом;

- ідейно-світоглядний план таких творів часто побудований на зіткненні між упередженими думками й особистими враженнями, коли панівні ідеї та очікування змінюються у свідомості мандрівників безпосередні­ми враженнями від складної і цікавої місцевої дійсності. Це поступово руйнувало етноцентризм, расистські настрої і ксенофобію, звичку зверх­ньо дивитися на Іншого «з відстані і з висоти» («Орієнталізм» Е. Саїда), принизливе трактування аборигена як нецивілізованого дикуна;

- екзотизм як замилування незвичними ландшафтами і звичаями посту­пається щирому зацікавленню і проникливому розумінню.

У книжці «Завоювання Америки: Проблема Іншого» (1982) Цветан Тодоров інтерпретує Колумбове відкриття Америки, іспанське її завою­вання, колонізацію і знищення тубільних культур як модель взаємин Старого й Нового світів на межі Середньовіччя і Новочасся Назви роз­ділів його книжки - «Відкрити», «Завоювати», «Пізнати», «Полюбити» - відбивають поступове усвідомлення новочасною цивілізацією самобут­ності й неповторної цінності Іншого.
вивчає літературне зображення інших народів і країн, скажімо - літера­турна етноімагологія

й

Відповідно, предметом цієї компаративної галузі є літературний етнообраз, під яким розуміємо такий літературний образ, що констру­ює не лише індивідуальні риси, а й етнічну (національну) ідентичність зображуваних персонажів, краєвидів чи історичної минувшини, подаю­чи певні їхні ознаки як «типові» для відповідної країни, «характерні» для цілого народу.

У мандрівничій «літературі факту» і в мистецьких творах, заснова­них на хронотопі подорожі, дослідники простежують такі основні ево­люційні і структурні закономірності образу Іншого:

- міфо-леґендарне поступово витісняється документальним і мистець­ким елементом;

- «своя» національно-культурна традиція та індивідуальні психологічно- побутові уподобання мандрівника-спостерігача, які є вихідною осно­вою для сприймання чужоземного світу, зазнають упродовж розповіді (сюжетного викладу) розширення світоглядного горизонту, збагачую­чись новими культурними цінностями і життєвим досвідом;

- ідейно-світоглядний план таких творів часто побудований на зіткненні між упередженими думками й особистими враженнями, коли панівні ідеї та очікування змінюються у свідомості мандрівників безпосередні­ми враженнями від складної і цікавої місцевої дійсності. Це поступово руйнувало етноцентризм, расистські настрої і ксенофобію, звичку зверх­ньо дивитися на Іншого «з відстані і з висоти» («Орієнталізм» Е. Саїда), принизливе трактування аборигена як нецивілізованого дикуна;

- екзотизм як замилування незвичними ландшафтами і звичаями посту­пається щирому зацікавленню і проникливому розумінню.

У книжці «Завоювання Америки: Проблема Іншого» (1982) Цветан Тодоров інтерпретує Колумбове відкриття Америки, іспанське її завою­вання, колонізацію і знищення тубільних культур як модель взаємин Старого й Нового світів на межі Середньовіччя і Новочасся Назви роз­ділів його книжки - «Відкрити», «Завоювати», «Пізнати», «Полюбити» - відбивають поступове усвідомлення новочасною цивілізацією самобут­ності й неповторної цінності Іншого.

6) Постколоніальна література - це широкий спектр різностильових явищ, які привернули увагу публіки й критики новим трактуванням фі­лософських, політичних, етичних засад сучасної цивілізації крізь при­зму історичного досвіду тих етнокультур, які досі були відсунуті на пе­риферію як підпорядковані, маргінальні, дискриміновані.

Для постколоніальної літератури можна виділити такі, зокрема, при­мітні ознаки, як

- специфічна політизованість. Вікова війна нації за своє існування по­родила глибинний антиколоніальний шар в українському письменстві. Митці протестували проти імперського мислення чи висміювали його стереотипи ще з XVIII ст. («Разговор Великоросії з Малоросією» Семе­на Дівовича, «Історія Русів», «Сон», «Кавказ» Тараса Шевченка та ін.). Із творів останніх десятиліть варто назвати романи Романа Іваничука, поезію Василя Стуса, повісті Анатолія Дімарова, есеї Миколи Рябчука, Володимира Діброви, Оксани Пахльовської, Оксани Забужко. Однак сучасний постколоніалізм, на відміну від антиколоніалізму, не про­тиставляє імперський центр і колишню колонію. Іронія теперішніх пост- колоніальних письменників є неоднозначною: вона спрямована не лише проти колоніальної системи («Московіада» Ю. Андруховича), а й проти власного етноценгризму («Рекреації» того ж автора);

- децентрування, тобто зміщення центру і периферії в політичних та мистецьких орієнтаціях: полюсом тяжіння для кожного з нас стає мате­ринська земля й культура, а не «Європа», «Америка», «Москва» чи будь- який інший «центр». Поліцентричність, культурна множинність, при­таманні постмодерному мистецтву, забарвили його виразними постко- лоніальними кольорами;

- відхід од стандартів європейського й американського модернізму, що стимулює багатобарв'я національних культур, водночас спричинив­ся й до розквіту плюралістичного (множинного, багатоперспективного) світобачення - замість одностайності, однорідності, спрощення куль­турних форм визнається ідея гібридності літературних явищ, їхнього синкретизму, археологічного нашарування культурних впливів, плети­ва різнорідних елементів, кожен з яких повноправний і невід'ємний у постколоніальній культурі;

самобутній психологізм: постколоніальні письменники витончено й ненав'язливо зображують непомітні для чужого ока, але болючі внут­рішні драми своїх героїв, душі яких стали полем зіткнення відмінних культурних орієнтацій і зазнали травм, спричинених комплексом на­ціональної неповноцінності, почуттям провини перед рідною землею, ностальгією, ненавистю до колонізатора тощо

Антиколоніальний напрям пов'язаний із активним опором і має на меті національне відродження - ті суспільні процеси, які спрямовані на відновлення і розвиток національної культури. У народів, які зазнали ко­лоніального гніту, національне відродження часто попереджується і су­проводжується визвольним рухом (Визвольна війна під проводом Богда­на Хмельницького, Війна за незалежність у Північній Америці, італійське Рісорджіменто, іллірійський рух південних слов'ян тощо).

Антиколоніальна і постколоніальна течії співіснують, їх нерідко важ­ко розмежувати. Дехто з дослідників оцінює панівні тенденції в сучас­ному постколоніалізмі як постмодерністичні, політично нейтральні й тому руйнівні для національних культур, котрі спинаються на власні ноги й потребують моральної допомоги.

Постколоніальна критика вивчає не лише взаємодію двох культур у творі одного автора, а й їх протистояння, а також опір, вагання та роздвоєння авторської психіки. Наприклад, англійська та індійська стихії співіснують у творчості Р. Кіплінґа, який виростав в Індії, бавився з тамтешніми дітьми, розмовляв їхньою мовою, але перед порогом дому - тільки по-англійськи. Дослідження роздвоєння, гібридизації та синкре­тизму - одна з провідних проблем постколоніальної літератури.

7) Переклад - це відтворення тексту іншою мовою, перекодування його з мови оригіналу на мову сприймача. В сучасному світі розвивають­ся науковий, технічний, діловий, мистецький (художній) та інші види перекладу, які виконують інформативну, просвітницьку, культурну, ес­тетичну функції. Розрізняють такі форми перекладу, як усний (у тому числі синхронний), письмовий, опосередкований (здійснений не з оригі­налу, мовою якого перекладач не володіє, а з посередника - перекладу цього тексту на третю мову), автоматичний (машинний). Відома також класифікація Романа Якобсона, котрий у праці «Про мовознавчі аспекти перекладу» (1958) виділив три види перекладу: внутріиіньомовний (ін­терпретація вербальних знаків іншими знаками тієї ж мови, як-от у ме­тафразі - прозовому переказі змісту поетичного тексту), міжмовний (інтерпретація вербальних знаків однієї національної мови засобами іншої мови, наприклад переклад Шекспіра французькою чи українсь­кою), міжсеміотичний (інтерпретація вербальних знаків засобами не- вербальних знакових систем, скажімо, екранізація літературного твору).

Мистецький (художній) переклад - це відтворення літературного тексту засобами іншої мови з якомога повнішим збереженням його мистецьких якостей.

Існують неоднакові ступені наближення до оригіналу, різні типи «при­своєння» іншомовних текстів - власне переклад, переспів, адаптація, пе­реробка тощо, кожен з яких виявляє певне співвідношення свого і чужого. Скажімо, опускання епізодів та розширення тексту, забарвлення його ін­шим стильовим і національним колоритом, зміна епохи, місцевості, імен персонажів та інші значні відхилення характерні для переспіву й перероб­ки, які творчо змінюють оригінал відповідно до концепції інтерпретатора, а також адаптації — суто ужиткового пристосування стилістики, компо­зицій «а-змісту оригіналу до культурно-історичних, вікових, професійних особливостей і естетичних уподобань читацької авдиторії. Така практика поширена в жанрі байки (сюжети Езопа у переробках Лафонтена, Лессінґа, Красіцького, Крилова, Глібова), в галузі сучасної молодіжної та навчальної лектури (адаптації для дітей романів «Ґарґантюа і Пантаґрюель», «Робін- зон Крузо», «Мандри Ґуллівера» та інших популярних творів).

Адаптація, переспів, переробка - це межові явища між рецепцією і пе­рекладом, бо перекладач вільно трактує оригінал відповідно до власних творчих інтенцій.

Підрядник - це дослівний переклад, здійснений спеціально для по­дальшого мистецького його опрацювання. Підрядник має бути стилістично незграбним, щоб зберегти синтаксич­ні особливості першотвору; якщо слово в оригіналі має два або кілька значень, кожне значення мусить бути збережене й пояснене.

Буквальний переклад, на­віть зі споріднених мов, практично неможливий, бо точність передачі лексичних» синтаксичних, версифікаційних особливостей оригіналу су­проводжується втратою важливих змістових нюансів.

Вільний пере­клад використовує образні засоби, не властиві першотворові, щоби від­творити його дух.

Дата добавления: 2015-08-13