Особливості української культури. Український менталітет

Українська культура - неповторна, самобутня та неординарна - посідає гідне місце у світовому культурному просторі. Традиційно українську культуру пов'язують з такими відмінностями:

- українська культура належить до євразійського типу. Вона формувалася на стику європейської та азійської культур, не протистояла ні європейським, ні азійським духовним цінностям, але й не підпорядковувалася ними і не підпорядковувала їх. На територію України приходили як європейські, так і азійські народи. Вона розташована на перетині Заходу і Сходу, через неї пролягав шлях, що поєднував Європу з Азією. В українській культурі помітні впливи античної культури, зокрема, відчувається її грецький дух. Вона була наповнена алювіями (відкладеннями, нашаруваннями) духовного світу кіммерійців, скіфів, сарматів, печенігів, татар та інших народів, які, як водяні потоки, залишали тут свої культурні здобутки, що нашаровувались один на одному, органічно змішувалися;

- українська культура є однією із складових індоєвропейського кола культур. Єдність культур, які входять до складу індоєвропейських культур, передусім пов'язують із походженням їхньої мови від єдиного генетичного предка - індоєвропейської прамови. Крім того, ці культури споріднені змістом міфологічного світогляду, уявленням про Всесвіт, структуру, функції та стосунки у світі богів тощо. За версією відомого історика В. Хвойки, індоєвропейці або арійські племена, предки яких жили на місці сучасного Егейського моря, розселялися в Європі в декількох напрямках. Культурна, мовна, економічна, демографічна експансія індоєвропейців протягом багатьох тисячоліть зумовлювала світовий історичний процес. У-ІУ тис. років тому споріднені народи оселилися на великому просторі між Атлантикою та Індією, між Скандинавією та Індійським океаном. Археологи та історики припускають, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. Перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії, на їхню думку, пішов з лісостепів та степів України;

- українську культуру відносять до гонічного типу культури, який, на відміну від ургійного, пов'язаний з тим, що творить себе завдяки імпульсам, натхненню, емоціям та почуттям, а не на фундаменті прагматично-раціоналістичних планувань;

- для української культури характерним є домінування минулого над майбутнім, а звідси - наявність традиціоналізму та консерватизму;

- серед особливостей української культури необхідно визначити її поліфонічність. Постійно на території України з'являлися різні народи, що приносили сюди свої "культурні потоки", які перемішувались і залишали свої відбитки в культурі, що творилась автохтонним населенням. "Головна мелодія" в поліфонічній українській культурі створювалася слов'янами, які використовували для цього все розмаїття культур, що приносили міграційні хвилі;

- українська культура є сполученням протилежних, двоїстих (амбівалентних і бінарних) складових. Це, як уже зазначалося, притаманне українському менталітету; підтверджується наявністю в ньому двох начал: авантюрно-козацького (схильного до максималізму) і селянського (спрямованого на самозаглибленість і самопізнання); виявляється в наявності протилежних культурних орієнтирів (як, наприклад, прагнення демократизму й ототожнення істини та влади);

- природні, соціальні умови життя, менталітет українців стали фундаментом створення і розвитку української культури як культури селянської. Одвічна селянська сутність українців, притаманний їм культ землі, хліба, хліборобської праці наповнили сакральний світ народу хліборобською ідеєю. Психологія працьовитого господаря-хлібороба налаштовувала українців на містичний потяг до землі, її обожнення і оспівування. Україна залишалась аграрною країною практично до першої чверті XX ст. Тому селянськість - ознака не тільки сільського населення, а й всіх верств, у тому числі й інтелігенції. Селянські пріоритети простежуються як у державницькій ідеології, так і програмах громадських об'єднань і рухів (народництво, селянська партія тощо). Збереження цінностей та традицій української культури за часів агресії інших культур забезпечувало селянство;

- визначальний вплив на становлення і розвиток української культури мало християнство, завдяки чому ця культура, є релігійною. Тривалий час її фундаментальною основою був теоцентризм. Православне християнство для українців перетворилося на рідну релігію тому, що його спрямованість на духовне вдосконалення людини відповідає духовним прагненням народу, його спрямованості на пізнання самого себе та самовдосконалення. Православ'я в Україні розвивалося в самобутньому "руському варіанті", у якому виявлялися такі традиційні риси українців, як індивідуалізм і налаштованість на усамітнення, витривалість, терпимість, сподівання на захисника, пріоритет емоційно - почуттєвого начала.

Християнська проповідь толерантності, любові до ближнього збігалася з ментальними настановами народу. Тому християнство, покладене в основу світобачення українців, визначало розвиток почуттєвого, затверджувало моральні переконання, що відповідали заповідям Божим. Православна віра була стабілізуючим чинником на історичному шляху українців, забезпечувала високий рівень релігійної духовності, яка виступала головним орієнтиром життя, а спрямованість на духовну досконалість і самовдосконалення визначала українське життя, його зміст і форми. Релігія виконувала етноконсолідуючу роль, виступала чинником збереження єдності народу;

- релігійність невід'ємна ще від однієї риси української культури - гармонії етичного і естетичного. Фундамент релігії - віра - визначається не розумом, а серцем, почуттями людини. Тому почуттєве, ціннісне ставлення до навколишнього світу (естетичне ставлення) було визначальним для українців. Воно тісно поєднане, переплетене з їхнім прагненням будувати свої стосунки з природним і людським світом на моральних основах. Українському народу притаманне поєднання добра та краси, у його свідомості краса не може існувати поза добром, а добро завжди втілено в красі. Прагнення краси супроводжувало всі види діяльності, а її вищим виявом уважалося добро;

- в українському культурному просторі тривалий час панував усний тип культури, завдяки якому цінності створювалися щоразу "наново", й до цього процесу було залучено багато людей. Колективний суб'єкт забезпечував процес розвитку цього типу культури;

- українська культура є культурою відкритою, функціонує і розвивається у світовому культурному просторі. Тому вона постійно зазнає на собі впливи духовних змін інших культур. Водночас її культурні здобутки є потужним імпульсом для розвитку інших культур

Прийнято виділяти такі риси українського менталітету: індивідуалізм, емоційність, релігійність. Однак у цьому питанні існують розбіжності. Деякі дослідники до цієї групи додають ще прив’язаність до землі, ґрунту (І.Мірчук), схильність до ідеалізації, «пафос причетності до Бога» (М.Юрій), кордоцентричність (О.Киричук) та ін. Ми спробуємо проаналізувати кожну з цих рис, порівнюючи відмінні та спільні погляди різних мислителів, висвітлюючи й власну позицію.
Більшість дослідників сходяться на тому, що однією з домінуючих рис українського менталітету, як і західноєвропейського загалом, є індивідуалізм. Думку про індивідуалізм як одну з домінант характеру українця розвивали такі мислителі і діячі, як М.Грушевський («Хто такі українці і чого вони хочуть?»), В.Янів («Релігійність в житті українського народу»), М.Костомаров («Две русские народности»), І.Мірчук («Світогляд українського народу. Спроба характеристики») та ін. Крім вітчизняних авторів, на цю рису українського менталітету звертали увагу й зарубіжні автори. Зокрема, Г.Тільтман у праці «Хліборобська Європа» акцентує увагу на індивідуалізмі, який, на його думку, властивий українцям: «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом – символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту» [4, 65].
Індивідуалізм властивий і західноєвропейцям. Проте, опираючись на дослідження І.Старовойта, який здійснив ґрунтовний порівняльний аналіз західноєвропейського та українського менталітетів, зазначимо, що український індивідуалізм відрізняється від західноєвропейського. Різниця полягає у виборі шляхів досягнення власного успіху.
Справа в тому, що індивідуалізм у свідомості західноєвропейця – це налаштованість на досягнення особистого успіху чи високого соціального становища чесними і легітимними способами за допомогою власних здібностей, наполегливої праці та цілеспрямованості. Лише за таких умов особа зможе досягнути суспільного визнання.

3.Голосіння - тужіння - жанр усної нар. поетичної творчості, пов'язаний із похоронними та деякими іншими обрядами. Г. по мертвому виникли ще в первіснообщинному суспільстві. Різновиди Г. відомі в багатьох народів світу. За часів кріпосництва в дореволюц. Росії побутували рекрутські Г. В деяких Г. відобразилася тяжка дійсність експлуататорського суспільства. Як і думи, укр. Г. виконуються речитативом, але з більшою експресивністю та імпровізаційністю. Генетично, функціонально й тематично укр. Г. близькі до рос. планів і причетів. За рад. часу Г. майже зникли з побуту.

Конструктивізм - (від лат.— необхідний для побудови, доцільний) — напрям в архітектурі, мистецтві, а також в літературі 20—30-х рр. 20 ст. К. в архітектурі близький за своїм характером до функціоналізму, раціоналізму та нової архітектури.

Засновники К. в СРСР (арх. А. і В. Весніни, М. Гінзбург та ін.) виходили з необхідності виявлення функціональної конструктивної основи споруди й організації просторового середовища. В 1925 було створено Об'єднання сучасних архітекторів (ОСА), яке пропагувало ідеї К. На Україні 1929 представники К. (арх. Я. Штейнберг, І. Малозьомов, Є. Холостенко, М. Гречина та ін.) створили Товариство сучасних архітекторів (ТСА), в основі функціонального методу проектування якого були раціональне планування, впровадження науково-тех. досягнень (нові матеріали, конструкції, обладнання), типізація й стандартизація, пром. виготовлення елементів. Для К. характерне: простота архіт. форм, поєднання глухих та засклених поверхонь, просторовість і геометризм композицій, горизонтальні вікна, плескаті дахи, відкриті підпори перших поверхів.

Фреска - (італ. fresco, букв.— свіжий) — техніка живопису фарбами (водяними або на вапняному молоці) по свіжій штукатурці; окремий твір, виконаний цією технікою. Тонка прозора плівка кристалічного кальцію, що утворюється на поверхні штукатурки після просихання, міцно закріплює земляні натуральні пігменти (охри, умбри тощо) і робить Ф. довговічною. Ф. відома ще з 2-го тис. до н. е.; поширена була за античних часів і в перші століття н. е. в різних країнах світу (в Індії, Серед. Азії). Мист. Ф. особливо розквітло за доби Відродження в Італії (Джотто, Чімабуе, Мазаччо, Рафаель, Мікеланджело). В 17—18 ст. у Зх. Європі воно занепало. Нового піднесення мистецтво Ф. зазнало у 19—20 ст. (роботи художників назарейців, швейцарських майстрів Ф. Ходлера, X. Ерні і, особливо, мексиканських монументалістів Д. Рівери, Д. А. Сікейроса, X. К. Ороско, італійського художника А. Боргонцоні)

Дата добавления: 2015-08-13