Формування мережі українських освітніх закладів у XVII – XVIII ст.

Друга половина ХVІІ-XVIII ст. позначені значними змінами в освітянській сфері: було створено розгалужену мережу початкових навчальних закладів, сформовано систему спеціальної професійної освіти, закладався фундамент вищого рівня вітчизняної освіти. Особливого розвитку освітній системі надав вагомий вплив російської та європейської культур (так, у числі закладів освіти поряд із братськими та приходськими православними школами були й уніатські, єзуїтські та протестантські).

Початкові, середні та вищі навчальні заклали не мали єдиної програми освіти, оскільки створювалися з ініціативи представників різних верств населення.

Початковий рівень освіти репрезентували церковно-приходські школи, у яких вчителювали дяки. Головною метою таких шкіл було виховання християнина. Завдання початкових шкіл - навчити дітей читати і розуміти прочитане, адже християнин повинен був самостійно знайомитися з богослужбовими книгами і розуміти церковну службу. Вміння каліграфічно писати не вважалося необхідним на цьому етапі освіти, тому учні засвоювали тільки навички спрощеного письма.

Своєрідним явищем у системі освіти в українських землях, особливо на Лівобережжі та Слобожанщині, була діяльність мандрівних учителів - дяків, студентів колегіумів, Києво-Могилянської академії, які під час канікул мандрували Україною. Багато з них не поверталися до свого навчального закладу, приставали до приходських шкіл і навчали дітей, наймалися приватними вчителями, заробляючи цим на життя та розповсюджуючи знання, які іноді виходили за межі тих, що їх надавали церковні школи.

В останній третині XVIII ст. у різних частинах України відбулися шкільні реформи. У Західній Україні в дусі європейських освітніх змін здійснювала шкільну реформу Річ Посполита - 1773 р. Було створено народну комісію едукації (освіти), якій підпорядковувалися школи різних рівнів. Під впливом ідей Просвітництва розпочався процес секуляризації освіти, розширення обсягу знань, удосконалення морального виховання учнів.

Важливу роль у системі освіти відігравали середні навчальні заклади - колегіуми. В них навчалися діти старшин, духовенства, заможних міщан і козацтва. У XVIII ст. діяли колегіуми в Чернігові (1700 р.), Переяславі (1738 р.), Харкові (1721 р.), які забезпечували доволі високий рівень знань.

У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток середньої світи відбувався в контексті загальноросійської реформи, і 786 р. Катерина II затвердила "Статут народних училищ", згідно з яким у містах відкривалися головні та малі народні училища. Головні училища було відкрито у Чернігові, Новгород-Сіверському, Харкові, Полтаві та інших містах. До кінця XVIII ст. діяли вісім таких закладів і сімнадцять малих училищ.

До середини XVII ст. в Україні не було вищих навчальних закладів. Тільки 1661 р. у Львові було засновано університет. Його "основою" була Львівська братська школа, пізніше - єзуїтська колегія. Диплом короля Яна II Казимира надавав їй "гідність академії і титул університету" з правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Таким чином, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій.

Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералу єзуїтів у Римі. Навчальний процес у Львівському університеті здійснювався на основі програми єзуїтських шкіл, розробленої ще наприкінці XVI ст. Помітні зміни у цю програму стали вноситися лише в середині XVIII ст.

У Львівському університеті в різний час працювали відомі вчені: історик К. Несецький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Сєкержинський, письменник Г. Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І. Красицький та ін.

Після розпуску 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. 1784 р. урядовим рішенням імператора Иосифа II діяльність університету було відновлено - з метою впровадження імперських ідеологічних цінностей, централізації та онімечення багатонаціональної Австрійської імперії.

Провідна роль в освітній системі того часу належала Києво-Могилянському колегіуму, заснованому Київським православним братством. 1658 р. згідно з Гадяцьким трактатом колегія отримала статус академії і рівні права з Ягеллонським університетом. Це було підтверджено за сприяння гетьмана І.Мазепи грамотою Петра І у 1701 р. Структура академії та зміст навчальних програм забезпечили їй такий просвітницький рівень, який дозволив вважати її одним із найкращих вищих навчальних закладів Європи того часу. Навчання в академії було загальнодоступним: здобути освіту могли вихідці практично з усіх верств населення без вікового і територіального обмеження. Головною умовою для всіх було сповідування православної віри і здатності до навчання.

Початок XVIII ст., був часом розквіту академії. У цей час тут навчалося до 2 тис. студентів. Навчальний процес був добре організований, виважено і послідовно спрямований на ґрунтовне засвоєння матеріалу, детальний контроль знань та передбачав публічну демонстрацію рівня підготовки вихованців. Велика увага в академії приділялася виховній роботі, яка була спрямована на формування благочестя, відданості православ'ю, Батьківщині, поваги до старших тощо.

Дата добавления: 2015-08-13