Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Візантійський канон та національна традиція в іконописі та архітектурі Київської Русі.

Читайте также:
  1. I. КАНОН МУРАТОРИ
  2. I. КРИТЕРИЙ КАНОНИЧНОСТИ
  3. II. БОГОВДОХНОВЕННОСТЬ И КАНОН
  4. II. КАНОНЫ, В ТОЛКОВНИЯХ ВИЗАНТИЙСКИХ КАНОНИСТОВ НА КОТОРЫЕ УПОМИНАЮТСЯ ПЕРВЫЕ ЕПИСКОПЫ (МИТРОПОЛИТЫ, ПАТРИАРХИ) И ИХ ПОЛНОМОЧИЯ.
  5. Q]3:1: Каноническое уравнение двуполостного гиперболоида имеет вид
  6. Q]3:1: Каноническое уравнение параболы имеет вид
  7. Богослужебный канон

Архітектура

Порівняно з античними храмами, візантійці дають світові новий тип храму, в якому головну роль відігравав внутрішній простір. Цей тип храмової архітектури враховував вимогу християнського культу: на богослужінні мусять бути присутні всі члени общини, що вимагає значного внутрішнього простору.

Центром цього простору було підвищення (потім трансформоване в амвон), навколо якого здійснювався християнський ритуал. Над ним зводився купол - символ небозводу, неосяжного Всесвіту, його цілісності і гармонійності. При цьому виникало відчуття розмаїття, складності, величі Всесвіту, яке передавалося не лише завдяки параметрам внутрішнього простору храму, а й за допомогою його мінливості.

Взагалі храм вирізнявся тим, що з різних точок огляду його простір здавався іншим, створюючи у людини відчуття перетворення, видозмінювання, плинності. Така мінливість ніби розчиняла конкретну матеріальність, сповнюючи її духовною основою. Архітектура налаштовувала на містичний лад кожного, хто приходив до храму.

Принципову роль в цьому відігравало світло. Наголосимо, що саме Візантія дала світовій художній культурі мистецтво організації освітлення. Ставлення візантійців до освітлення походило від християнського розуміння Бога як світла, а його царства (царства істинності) - як царства світла.

Себто, храмове будівництво цілковито відповідало позаматеріальній християнській духовності, що вирізняла візантійську художню систему.

Іконопис

Руські ікони візантійського типу – це ікони, що були поширені на території Київської Русі в XI-XV ст., і, яка ввібрала в себе візантійський стиль мистецтва та слідувала візантійському канону іконописання. Проте, руська ікона візантійського типу, пройшовши шлях внутрішнього осмислення та «перетравлення» руським світоглядом засад православної естетики та філософії, вже в XIII ст. заявляє про себе як про досить специфічний, особливий тип іконопису . Формування якісно нових рис у руських іконах візантійського типу пояснюється, в першу чергу, досить відмінним від візантійсько-християнського, слов’янсько-язичницьким, способом сприйняття світу, що, не зважаючи на запровадження християнства на Русі, ще довго впливатиме на хід думок русича.

 

Проте, вже до XII ст. запрошення візантійських іконописців на Русь ставали все менш численними. Адже, вже з XI ст. в Києві з’являється, власне ікономалювання, що зосереджується навколо собору святої Софії та Печерського монастиря за сприянням митрополита київського Іларіона. Першими руськими іконописцями вважають Алімпія Печерського, Григорія та його учнів. Ці живописці були досить майстерними, й вже на межі XI-XII ст. вони зуміли виробити власні прикмети іконопису – тривимірність, пряму перспективу, теплі та гармонійні тони, наближення рис святих ликів до рис місцевого населення, таким чином, виокремивши київську школу іконопису з візантійської.



 

Але наступне, XIII ст., було досить складним для Київської Русі – Золотоординське іго та міжусобні війни тяжко позначилися на всіх сферах її існування. Відповідна атмосфера не могла не відобразитися в руському мистецтві тієї доби, що хоча й занепало, проте, аж ніяк не переривалось. Так, по Русі будують добре укріплені невеликі храми, монастирі, які стають осередками ікономалювання. Самі ж ікони стають більш монументальними, суворими, як даність такої ж суворої доби. Шукаючи в цей важкий час внутрішньої рівноваги та оновлення у вірі, Руссю поширюється ідея захисної сили ікони, прохання заступництва у Діви Марії (з цим пов’язана популярність іконописного типу Богоматір-Одигітрія (Провідниця) . Розширюється список образів, що входять в ікони, серед них: українські мученики за віру Борис та Гліб, князь Володимир, княгиня Ольга, засновники Печерського монастиря Антоній та Феодосій.

Загрузка...

 

Протягом XIV- поч. XV на території Русі ще досить поширеними були ідеї заступництва ікон, їхня допомога в боротьбі із загарбниками, і якщо у XII-XIII ст. головним виразником цієї ідеї була постать Богородиці, то пізніше разом із нею цю ідею уособлювали в собі ще й святі Микола та Юрій. Юрія малювали у поєдинку із злісним змієм, прикладом цього іконописного типу того часу є, наприклад, ікона з села Станиля Львівської області. Миколу Чудотворця ж зображували як князя Церкви, пастиря, що береже своє стадо від вовків цього світу, вдягаючи його у відповідну багату одіж – владичний саккос золотого чи білого кольору з візерунками великих хрестів.

 

XIV-XVст. вважається українським Передвідродженням. На руський іконопис того часу вплинуло Палеологівське Відродження у Візантії з його тенденціями до забутого еллінізму та жанрового тлумачення образів, Італійський Проторенесанс XII-XIIIст., з його тяжінням до реалістичних течій та польське звернення до елементів німецької готики. Український іконопис XV ст. ще суворо дотримувався візантійського канону іконографії та його все ж торкнулися прогуманістичні ідеї – послаблюється суворість та відстороненість фігур, збагачуються життєвим змістом сюжети, широко застосовуються риси людини «з народу», з’являється певна динаміка у композиції. На межі XIV-XV ст. на Україні формується трьох’ярусний іконостас, що сприяє збільшенню варіацій зображень ікон празникового чину й розвитку так-званого «жанрового іконопису». В таких іконах зображується багато постатей та глибоко виражається дія.

 

За наявними творами XV ст. можна виділити існування в той час двох найяскравіших іконописних шкіл: перемишльської та львівської, що всередині теж діляться на дві течії. Одна тяжіє до площинно-графічних прийомів та ієрархічно-статичних образів, інша – до малярського вираження образу та порівняно вільної та динамічної композиції. Слід сказати, що ці дві течії поєднують елементи народної творчості, які характеризуються високою експресією, лаконізмом, спрощеністю, високохудожнім примітивізмом. Своєрідним напрямом виділяють також ікони Волині, що ще більше насичені рисами народної творчості.

 

Легкому освоєнню візантійського мистецтва сприяло чуттєве сприйняття природи руськими язичниками, їхнє захоплення красою, завдяки чому у візантійському мистецтві язичників особливо вразила краса й багатство оздоблення та художнього вирішення творів. Авжеж, ми не можемо забувати, що у язичників-русичів на час запровадження християнства вже була розвинена широка естетична свідомість. Все що давало давньоруській людині духовну насолоду вважалося нею прекрасним. Духовна краса в очах русича була самодостатньою цінністю й не потребувала краси фізичної, яка отримувала свою значущість тільки як знак, що вказував на красу духовну, тому фізична краса стала знаком чистоти, святості, праведності й досягла свого художнього втілення у ликах святих та янголів руського іконопису.

Аскетичні ідеали принесені на Русь візантійською естетикою не занадто прижилися. Адже, пам’ять про старослов’янські обряди, свята та традиції з їхньою барвистістю, життєрадісністю, життєлюбством та видовищністю, ще жила. І в християнському культовому мистецтві русича перш за все принаджувала зовнішня краса, що збуджувала емоційну реакцію (здивування, захоплення, радість), а абстрактна, не втілена в конкретно-чуттєві форми мистецтва, християнська духовність засвоювалася гірше. Тому, людина Давньої Русі частіше, ніж візантієць звертається за духовною їжею до мистецтва й наділяє його красу більшим значенням, ніж це було у Візантії. У красі зовнішній на Русі вбачали більшу глибину, яку важко було описати словами, проте, можна було відчути, побачити.

 

Окремим аспектом руського мистецтва є його софійність (любов до мудрості). Софійність мистецтва полягала в глибокому розумінні та відчутті давніми русичами єдності мистецтва, краси та мудрості. Адже, мистецтво та мудрість вважалися нерозривно пов’язаними, мистецтво не мислилося не мудрим, тому й іконописця вважали мудрецем. В мистецтві русичі пов’язували дві мудрості – людську та божественну.

 

Щодо канону в православних іконах. В давньоруському мистецтві канон став головним носієм традицій, виконував всередині художнього образу функції знака-моделі, недосяжного для розуму духовного світу. Канон обмежував творчість, та не вбивав її. Так, в руському мистецтві слід відрізняти тему ілюстративну та тему художню. Художник може прийняти ззовні дану ілюстративну тему й залишитися вільним у своєму сприйнятті її як теми художньої. Правила канонічного обмеження іконографії на Русі були втіленні в «єремініях» або «типиках» – в таких-собі «лицевих» взірцях, що «контролювали» іконописання в XIII-1ій пол. XVI ст. Проте, як відомо, ікони у всьому подібні між собою майже ніколи не зустрічаються, тому, можна сказати, що значення «типиків» трохи перебільшене. Так, російський дослідник руських ікон Е.І. Грабар вважає, що важливішим за «типики» були неписані традиції, що передавалися від вчителя іконопису до його учня, від майстра до підмайстра. Й разом з тим, той же Е.І. Грабар підкреслює , що обмеження руського автора певним переліком тем мало позитивне значення, адже, воно змушувало художника зосередити всю свою фантазію та майстерність на стилістичній сутності живопису.


Дата добавления: 2015-08-13; просмотров: 1176 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Періодизація історії української культури | Білет №4 | Культурні процеси в Україні після здобуття незалежності | Скіфсько-сарматська культура | Історичні та соціальні умови розвитку української культури в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. | Дохристиянська культура Київської Русі | Фольклорна традиція в українській культурі в кінці XIX – поч. XX ст. | Вплив християнства на розвиток культури | Входження української культури в загальноєвропейський контекст в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. | Література та писемність Київської Русі. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Взаємовідносини особистості та світу в українському експресіонізмі в кінці 19 - початку 20 століття.| Національне-культурне піднесення 20-х років в Україні як передумова розбудови освіти і науки у 20 столітті.

mybiblioteka.su - 2015-2021 год. (0.006 сек.)