ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА. Маестро Сімоне, лікар, хоче вступити в братство

Маестро Сімоне, лікар, хоче вступити в братство

колобродів; Бруно й Буффальмакко велять йому прийти вночі

в одне місце і скидають його в яму з лайном

Дами ще пожартували деякий час із двох сієнців, що жінок своїх усуспільнили; тоді королева, якій випадало говорити передостанній, щоб не порушити Діонеєвого права, почала такими словами:

- Любії мої подруги, Спінеллоччо цілком заслужив тої штуки, що встругнув йому Цеппа; я гадаю (та й Пампінея допіру на те вказала), що не годиться судити занадто строго, коли хто одурить по заслузі дурисвіта або над тим поглумиться, хто сам на глум наривається. Ми вже чули про те, як декого по заслузі одурено, а зараз я вам розкажу про одного телепня, що сам себе на глум подав; тих, хто над ним наглумився, не ганити слід, а хвалити. На сей раз потерпілим був лікар, що приїхав до Флоренції з Болоньї в білячій шапці на баранячій голові.

Ми часто бачимо, як наші краяни повертаються з Болоньї додому хто суддею, хто лікарем, хто нотарем у довгих та широких хламидах, у шарлаті та білячих хутрах, - усе пишні та розкішні, а як до діла дійдеться, то нікудишні. Серед тих, що недавно приїхали, був такий собі маестро Сімоне да Вілла, багатий не стільки на знання, скільки на спадки батьківські, хоч і величався доктором медицини та пишався пурпуровою мантією; поселився він на вулиці, що тепер зветься Гарбузовою.

У сього новоприбулого медика була чудернацька звичка (і не тільки ся одна): хоч кого було побачить, що по вулиці пройде, зараз розпитує людей, хто воно й що, і так уже до всіх придивляється і принюхується, ніби збирається по їхній ході та рухах ліки прописувати. Звернув він своє допитливе око і на двох малярів, про яких уже сьогодні аж двічі говорено - на Бруна й Буффальмакка, що завжди тримались разом [480] і мешкали з ним по сусідству. Найбільше те його вдарило, що жили вони надто весело й безтурботно; став він про них у того й того розпитувати і дізнався, що то маляри, люди невеликого, мовляв, достатку. Дивно йому стало, що такі бідаки і раптом живуть так весело; а тим, що їх уважали за великих хитрунів, маестро вбив собі в голову, що вони поби-рають звідкілясь немалі зиски, про які ніхто не знає. От і вирішив він запізнатися ближче, якщо не з обома малярами, то принаймні з одним, і се йому вдалося - він зійшовся з Бруном.

Після кількох зустрічей із лікарем Бруно переконався, що його новий знайомець - заплішений дурень, і почав собі з нього кепкувати та смішки строїти, як тільки хотів; лікар же й собі знаходив у його товаристві велику втіху. Він кілька разів запросив його до себе на обід і вважав, що се дає йому право говорити з ним по-свійському; от він і спитав у нього одного дня - що то за дивина, що він і Буффальмакко, люди, бачиться, незаможні, живуть так весело? Як то воно в них так виходить? Почувши лікареве питання, Бруно аж засміявся - таким дурним воно йому проти інших дурощів здалося, - і вирішив одповісти, як і належало сьому вченому та недрю-кованому:

- Маестро, - сказав він, - небагато є таких людей, кому б я се міг розказати, але од вас не потаю нічого, бо знаю, що ви мій приятель і не будете про те ніде дзвонити. То правда, що ми з моїм товаришем живемо хороше й весело, ба навіть краще й веселіше, ніж вам здається. Якби ми жили тільки з ремесла нашого та з тої невеличкої нерухомості, яку ми маємо, то нам не вистачило б, запевне, і на воду, що ми п'ємо. Та не подумайте, що ми ходимо красти - крий боже! Ми просто колобродимо ночами і таким чином добуваємо, не шкодячи іншим, усе, що нам треба на пожиток і втіху, - от через що ми й живемо так весело.

Почув те лікар, і, хоч не дуже-то розумів, що воно таке, повірив Брунові не без великого здивування; закортіло йому дізнатись, як то вони колобродять, і став він у маляра прохати ревне, щоб розказав, обіцяючи нікому про те не говорити.

- Гай-гай, маестро! - сказав Бруно. -Чого се ви у мене просите! Ви хочете, щоб я одкрив вам велику таїну; та як хто про те довідається, то не жити мені на білому світі - хоч ізразу лізь у пащу до Люципера, що то в церкві святого Галла намальований. Ні, ні, не можу я вам сього сказати.

- Повір, Бруно, - каже йому лікар, - хоч що б ти мені одкрив, про те ні сич, ні сова не знатиме зроду, тільки ти да я.

Після довгих умовлянь Бруно сказав нарешті:

- Ну, гаразд, маестро! Я так люблю ваше патентоване підгороднє плосколобіє і так на вас звіряюся, що не можу вам ні в чому одмовити. Зараз усе вам скажу, тільки присягніть на монтезонський хрест, що ви про те нікому ні пари з уст, як ви вже обіцяли.

Маестро присягнув, що повік-віку не скаже.

- То слухайте ж сюди, мій великотовчений друже, - почав Бруно. - Не так давно жив у нашому місті один премудрий некромант і чорнокнижник, на ймення Майкл Скотт, шотландець родом; наші імениті люди, з яких уже мало хто живий зостався, у великій мали його шанобі; перед тим, як од нас поїхати, він лишив тут на їхнє слізне прохання двох своїх знаючих учеників і наказав тим ученикам безодмовно виконувати всі бажання тих шляхтичів, його шанувальників, і вони не раз помагали їм у любовних та інших справах. Уподобавши згодом наше місто і звичаї городян наших, ті вченики вирішили зостатися тут назавжди і заприязнилися з деякими нашими краянами - шляхтичами й міщанами, багатими й бідними, аби їм під натуру підходили. Щоб же сим своїм друзям краще догодити, завели вони таке товариство чи братство, куди ввійшло чоловік двадцять п'ять; усі братчики мають збиратися принаймні раз на місяць у тому місці, де скажуть їм чарівники: кожен говорить там про своє бажання, і тої ж ночі воно здійснюється. Ми з Буффальмакком теж потоваришували з чарівниками навсправжки, і вони ввели нас у те братство. Ех, скажу я вам, як зберемося ми ото всі гуртом, то подивились би ви, які там килими на стінах у бенкетній залі, які столи, по-царському накриті, які гарні та гожі слуги і служниці, що за кожним братчиком ходять, які пляшки, чарки, ковші, полумиски - їмо і п'ємо все ж то з щирого срібла-злота, а що вже наїдки, то яких тільки немає: все те подається, хто коли й чого забажає. А яка там музика милозвучна грає, які співи мелодійні лунають - того і в казці не сказати; а скільки свічок на тих учтах згоряє, а які там лагоминки їдяться, а які вина коштовні п'ються! Та й не думай же, голово моя макоцвітна, щоб ми там сиділи одягнені оттак, як бачите: найпослідущий із нас там за імператора здається, такі на нас пишні шати та оздоби дорогоцінні. Але найбільша нам утіха - то жінки-красуні, що на наше бажання з усього світу туди переносяться: там ви можете побачити принцесу Дзюндзю Волохату, царицю Золотокозії, султаншу вавилонську, ханшу узбецьку, князівну лапонську, [482] королівну вербогруську і панну Вертигузку. Та що там, усіх не перелічиш - туди злітаються всі володарки світу; буває там навіть сама Гергепа попа Івана. Слухайте ж, що далі. Поп'ють ото всі, поїдять, потанцюють трохи, а тоді ті красуні ідуть у кімнату - кожна до того, на чиє хотіння вона туди прилетіла. А кімнати ж там які - не кажи ти райські, такі воздобні, а в них пахощі всякі так і плавлють, як у вас в аптеці, коли тмин на ліки трете, а постелі такі, що куди тобі венеційському дожеві - господи, як розкішно в них спочи-вається! А які вони всі ткалі завзяті, як шпарко ногами в підніжки совають та лядою пригупують, щоб кріпше ткалось - ви того й думкою здумати не можете! З усіх братчиків найкраще, либонь, живеться мені та Буффальмаккові, бо він здебільшого викликає французьку королеву, а я англійську, а то ж найбільші в світі вродливиці, і нас вони так люблять, що ні на кого іншого й дивитись не хочуть. Не дивина, що ми можемо гараздувати й веселитись паче всіх інших людей, коли нас такі кралі кохають; я вже не кажу про те, що варто нам побажати яку тисячу або й дві червінців, то зразу й дістанемо - в обидві жмені. Отеє ж ми й називаємо «колобродити», так як ото корсари по морю гуляють, тільки тії, як кого пограбують, то вже добра тому не вертають, а ми покористуємось ним та й вертаємо. Тепер ви знаєте, вельмишельмо-ваний маестро, що то значить колобродити; та глядіть же, нікому про те нічичирк; я й так уже багато розказав вам, а більше не розкажу, і не просіть.

Маестро, що його наука не сягала, мабуть, далі того, як дітям шолуді виводити, повірив тій Бруновій баєчці, як щирій правді, і закортіло йому до смерті й самому до того братства колобродів пристати. Він сказав Брунові, що справді немає дива в тому, що вони живуть так весело, і ледве стримався, щоб зараз же не попросити маляра ввести його в те братство. Медик вирішив спочатку ще більше Бруна пришанувати, а тоді вже його про те діло прохати. Він водився з ним увесь час, запрошував його до себе на обід і на вечерю - так уже перед ним розпадався, так його, мовляв, любив, що, здається, й дихнути без нього не міг. Бруно плавав, як вареник у маслі, і, щоб оддячити гостинному господареві, намалював йому в залі картину Великого Поста, над дверима до спальні - Божого баранця, а з вулиці коло входу - урильник, на признаку пацієнтам; крім того, вчистив у галереї ще й котомишодраків-ку - ся картина лікареві дуже подобалась. Інколи вранці Бруно казав лікареві, як напередодні в нього не вечеряв:

- Сю ніч я знов ходив колобродити; англійська королева вже трохи мені набридла, то я викликав собі Самодайку Великого Псиногавка.

- А що воно за Самодайка? - питав маестро. - Я таких імен не знаю.

- Воно й не дивно, маестро, - одказував Бруно, - бо про них, наскільки мені відомо, не писав ні Ціпокрад, ні Абецина, ні жодна інша медицина.

- Ти хочеш сказати Гіппократ і Авіценна? - поправляв лікар.

- Може, й так, - погоджувався Бруно, - я ваших імен не тямлю так само, як ви моїх, «самодайка» по-псиногавсько-му значить ніби цісарівна. То така жоноха, що куди тобі; якби ви її побачили, то зразу б забули про всі свої клістирі та пластирі!

Такі розмови провадив із ним Бруно час від часу, щоб іще дужче його підохотити. Одного вечора, коли маляр домальовував ту котомишодраківку, а лікар давав йому при-світки, господар, уважаючи, що вже здобувся в гостя хтозна-якої прихильності, вирішив нарешті одкрити йому свою душу; як на те, з ними нікого більше не було.

- Бруно, - обізвався лікар до художника, - свідчуся Богом святим, що для тебе я ладен що завгодно на світі зробити; хочеш - скажи мені піти звідси до Перетопи, і то піду; не здивуй же, як я попрошу в тебе одної речі по-свійськи, по-дружньому. Коли ти мені розповів отеє недавно про по-веденцію вашого веселого братства колобродів, то мені хтозна-як закортіло в нього вступити - як ніколи й нікому. І то не без причини; ти сам побачиш, як тільки мені пощастить до вас залучитись, то не я буду, коли не викличу туди таку кралю, що ти зроду не бачив; се дівчина, котру я зуспів торік у Задрипанцях і дуже полюбив. Присягаюсь тілом Христовим, я давав їй десять болонських талярів, аби вона волю мою вволила, то й то не захотіла. Тим я дуже тебе прошу, як є така змога, навчи мене, як у те братство дістатися, допоможи мені туди вступити: я вам буду у всьому вірним і щирим товаришем. Ти ж бо сам здоров бачиш, що з себе я гарний, ноги до тулуба мов улиті, личко як яблучко, а ще до того й доктор медицини, а такого, я певен, у вашому товаристві нема. Я знаю силу всяких мудрих речей, умію чимало гарних пісень; хочеш, заспіваю тобі котроїсь?

Сеє сказавши, почав ні сіло ні впало співати, аж Брунові регітно стало, та він усе-таки стримався. Доспівав маестро пісню та й питає: [484]

- А що, гарна?

- Авжеж, - каже Бруно, - ви її так лепсько вивели, що інший і на акацієвому пищику не втне!

- Якби ти сам не чув, - каже лікар, - то, певне, був би не повірив.

- Правда ваша, - погодився Бруно.

- Я ще й не такої вмію, - каже знов лікар, - та річ не в тім. Бачиш, який я єсть чоловік! Батько мій шляхетського роду, хоч і в селі жив, а мати з фамілії Валеккіїв. Книги в мене, ти сам знаєш, кращі, ніж у всіх флорентійських медиків, і одяг такий, що ні в кого більш немає. Деякі штучки є дуже дорогі - кожну з них колись я за три огляди купував. Тим я й прошу тебе - влаштуй мене, будь ласкав, у те товариство, а я вже, присяй-богу, з тебе за моє ремесло ні шеляга не братиму; хворій собі, скільки влізе.

Слухав його Бруно, слухав - ну, думає, то дурний був, а то ще дурніший став.

- Маестро. - сказав він, - посвітіть мені трохи сюди-о, я мишам хвости подомальовую, а тоді вже й відповідь вам дам.

Понамальовувавши хвости, Бруно скривився так. ніби лікареве прохання завдало йому великого клопоту, і сказав:

- Маестро, я знаю, що ви для мене зробили б багато дечого; але те, що ви в мене просите, хоч воно, може, вашому великому розуму вдається дрібницею, мені уявляється річчю вельми складною. Навряд чи я коли зробив би таке для когось іншого, опріч вас, якби тільки зміг, бо люблю вас і поважаю, а ваші мудрі слова таку мають силу, що й преподобницю до танцю піднімуть, не то що мій намір можуть захитати: чим більше я вас знаю, тим за розумнішого вас маю. Та якби в мене навіть КЄ було інших причин бути до вас прихильним, вистачило б уже одного того, ЩО ЕИ закохались у таку кралю, що то про неї ви говорили. Мушу, однак, сказати, що ся справа не од мене самого залежить і сам собою я не можу вас туди влаштувати; але якщо ви пообіцяєте мені твердим і непохибним словом тримати сю річ у тайні, то я скажу вам, як ви маєте чинити, щоб туди доступитись, і гадаю, що се вам удасться, бо ви ж маєте силу гарних книжок і всяких інших речей, про які мені казали. На се маестро одповів:

- Та кажи-бо, не бійся, ти ще не знаєш, як я можу зберігати таємниці. Коли мессер Гаспарруоло з Салічето був суддею у подести города Форлімпополі, то він, було, про всяку [485] судову справу сміло мені говорив, бо знав, що я дзвонити не люблю. Не віриш? Коли хочеш, то він першому мені сказав, що думає одружитися з Бергаміною. От що, а не то що!

- Ну, гаразд, - каже Бруно, - коли вже пан судія вам довірявся, то можу довіритись і я. Ви зробите таким чином: у нашому братстві завжди є отаман і два радники, вони переобираються щопівроку. З першого числа отаманом, напевне, стане Буффальмакко, а я буду одним із радників; се вже вирішена справа. А отаман має право вводити чи приймати в товариство кого завгодно; тим-то, мені здається, треба вам із Буффальмакком заприязнитись і запросити його до себе кілька разів у гості. Се такий чоловік, що скоро спізнає вашу мудрість, полюбить вас навіки; безперечно, ви зумієте прихилити до себе його серце і розумом вашим, і тим добром, що ви маєте; як ви його добренько попросите, він не зможе вам відмови ти. Я вже говорив йому про вас, і, здається, він вам симпатизує. Зробіть же, як я кажу, а решту влаштую я сам.

- Ти говориш, мов у дзвони дзвониш, - каже лікар. - Якщо твій друг і справді шанує вчених мужів, то нехай тільки раз зо мною розмовиться, і вже од мене не одстане, бо в мене стільки розуму, що роздам усьому місту, ще й собі ось поки залишиться.

Коли вони отак удвох домовились, Бруно розповів геть-чисто все Буффальмаккові, і той уже не міг діждатися дня, коли йому вдасться зробити те, чого домагався маестро Лопух. А лікареві так кортіло швидше вписатися в братство колобродів, що він, не гаючись, завів знайомство з Буффальмакком, - се йому повелося досить легко. Він почав пригощати його (і Бруна заразом) розкішними обідами та вечерями, а друзі-художники годували його за те обіцянками; знаючи, де можна випити на дурничку доброго вина і поласувати каплунами та іншими делікатесами, вони вчащали до лікаря, хоч він їх запрошував, хоч ні, і казали весь час, що для кого іншого вони б того зроду не зробили. Маестро ж, вибравши слушну годину, звернувся нарешті з своїм проханням, як перше до Бруна, тепер уже до Буффальмакка. Той удав, ніби дуже розсердився, і почав гримати на Бруна:

- Присягаю Всевишнім богом пазіньянським, зраднику ти такий, дав би тобі оце по мармизі так, щоб ти й п'ятами вкрився, тільки честь на собі кладу. Хто міг розповісти все те маестрові, як не ти?

Маестро намагався вигородити Бруна і клявся та божився, що він дізнався про те од інших; наговоривши силу мудрих [486] речей, він таки заспокоїв його. Тоді Буффальмакко йому й каже:

- Маестро, воно й видно, що ви побували в Болоньї і навчились там тримати язик за зубами, а рахувати вчились не на сливах, як то роблять деякі йолопи, а на кабачках, бо вони довші; коли я не помиляюсь, то хрестив вас тумануватий піп. Бруно казав мені, що ви вивчали там медицину, та мені здається, що ви привезли звідти вміння приворожувати людей; що то в вас за голова, що за розум - другого такого десь і в світі немає!

Лікар упав йому в річ і, звернувшись до Бруна, промовив:

- От що значить говорити й спілкуватися з розумними людьми! Хто б так швидко збагнув всі особливості мого ума, як сей достойний чоловік? Навіть ти зразу не догадався, чого я вартий; а скажи-но йому, що я тобі сказав, як почув од тебе, що Буффальмакко любить мудрих людей. Хіба не правда моя?

- Авжеж, що правда, - каже Бруно. - Ти зразу сказав, що так буде.

Тоді маестро звернувся знов до Буффальмакка:

- Ти ще й не те сказав би, якби побачив мене в Болоньї: там і старе й мале, і доктори й школярі - всі мене любили понад усе на світі, всім я припав до серця розумом своїм і речами. Та що там! Скажу, було, слово, то всі зразу сміються - так я їм подобався. А як виїжджав я звідти, то всі пла-кали-ридали, благали, щоб я залишився, щоб викладав медицину сам-один геть усім школярам, що там навчались; та я не хотів, бо приїхав сюди обійняти батьківський спадок, і то немалий; наш рід багатий здавна.

Тоді Бруно й каже Буффальмаккові:

- Чуєш? А ти, бач, не вірив мені, як я тобі казав. Клянусь овангеллю святою, у нас у городі нема такого лікаря, щоб так, як сей, розбирав, де ослячі сциклини, а де які; та що там! Пройди хоч і до Паризької брами, то другого такого не знайдеш!

- Правду каже Бруно, - вставив слівце лікар, - та мене ще тут мало знають; що ви хочете - грубий народ. А побачили -б ви мене серед докторів, у звичній компанії!

- Воістину, маестро, - сказав Буффальмакко, - ви знаєте всього стільки, що мені й не снилось; тим-то, говорячи з вами закандзюбисто (як і годиться говорити з такими мудрими людьми), скажу вам, що неодмінно того доб'юся, щоб вас прийняли до нашого братства. [487] Почувши таку обіцянку, лікар іще ревніше став частувати двох малярів, а вони все показували йому кози в золоті та інші дурниці, говорили, що є в них для нього чудова коханка - герцогівна ді Гівна, що хоч якого, мовляли, короля з коня зсадить. Маестро спитав, яка та герцогівна.

- Голова моя капустяна, - одказав Буффальмакко, - се велика можновладниця, і мало є таких домів на світі, що не підлягають її закону; навіть брати-мінорити платять їй данину під ляскіт кастаньєт. Де вона проходить - усяке зразу почує, хоч найчастіше вона сидить узаперті; недавно вона проїздила мимо вашого дому - їхала до річки ноги помити та свіжим повітрям подихати, але постійне місце її перебування - то Лайнаццо. Ви, певно, бачили її служителів - вони ходять із мітлами й протичками, що знаменують її владу. Є в неї чимало васалів - барон Купка, маркіз Ковелик, пан Дрисля і пан Балабушка; ви їх усіх, напевне, знаєте, просто не пригадуєте зараз. Забудьте ж вашу кралю з Задрипанець, ми вас спровадимо в заласні обійми до сієї герцогів-ни, якщо надія нас не зведе.

Народившись і вирісши в Болоньї, лікар не розумів наздогад буряків і вельми тішився, що матиме таку гарну коханку. Через кілька днів маляри принесли йому звістку, що його прийнято до братства.

Як настав той день, що вночі вони мали йти колобродити, маестро запросив обох друзів до себе на обід і спитав після частування, що йому слід робити, щоб товариство добре прийняло його. На те Буффальмакко сказав:

- Бачите, маестро, вам доведеться появити неабияку сміливість у сій справі, бо як ізлякаєтесь, то й собі нашкодите, і нам; а чому ви повинні бути мужніми, зараз скажу. Сьогодні ввечері, в ранні лягови, вам треба прийти на Новопре-чистенський цвинтар і сісти на один із високих гробівців, що там недавно поставлені; та вдягніть своє найкраще вбрання, щоб на перший раз ошатно перед усім братством показатись, тим більше, що герцогівна ді Гівна, як нам переказували, хоче висвятити вас у лицарі, скупавши в своїй купелі. Оттам і чекайте нашого посланця, а щоб ви його впізнали, то слухайте, який він буде: прийде чорна рогата тварюка, з себе не дуже велика, вона прискаче до вас через майдан, фукаючи та вибрикуючи; як же побачить, що ви її не боїтесь, підійде до вас потиху, а ви тоді сміло злазьте з гробівця і, не поминаючи імені Бога та святих його, окульбачте ту звірюку; як сядете на неї, схрестіть руки на грудях і не чіпайте

вже її; тоді вона рушить поволеньки і привезе вас до коло-бродів. Але мушу вам сказати, що як ви пом'янете Бога чи святих або злякаєтесь, та звірюка може скинути вас в одне не вельми пахуче місце; тож дивіться, як у вас, може, не стане на те мужності, краще не приходьте, бо й собі шкоди наробите, і нас підведете.

- Еге, - сказав лікар, - ви ще мене не знаєте. Не дивіться, що я ношу рукавички й довгу хламиду; якби ви знали, що я витворяв у Болоньї, як ходив із товаришами до дівчат, то великим дивом дивувалися б. Раз якось уночі - от їй же богу, що не брешу! - одна дівчина, невірненька така курдупелька, не хотіла з нами гуляти, так я її набив добре, а тоді схопив на оберем та й проніс не багато не мало - як із лука дострелити, що мусила таки з нами піти. А то раз ішов я сам-один (тільки служка був зо мною), як до вечерні дзво-нено, повз цвинтар братів-міноритів, де того дня одну жінку поховано, і зовсім-зовсім не боявся. Нехай же вас те не турбує, бо я дуже смілий і хоробрий. А ще вам скажу - щоб гідно ввійти в товариство, я вдягну пурпурову мантію, ту саму, в якій мене в доктори поставлено; от побачите, як мені всі зрадіють, а там згодом і за отамана оберуть. Я покажу вам, на що здатний, аби мені тільки туди потрапити; от герцогівна ще й не бачила мене, а вже так закохалася, що хоче лицарську купіль зготовити. Не знаю, чи те лицарство до мене пристане, чи ні; мабуть, таки пристане! Та вже ж дайте мені тільки змогу, самі побачите!

- Ви дуже добре кажете, - упав йому в річ Буффальмакко, - але глядіть же, не підведіть нас, а то, може, ще й не прийдете або вас не знайде наш посланець. Я проти того се кажу, що нині в нас холодно, а ви, панове лікарі, дуже того остерігаєтесь!

- Боронь боже! - заперечив лікар. - Я не мерзляк, холоду не боюсь; як уночі, буває, треба надвір вийти, то поверх камізельки накину ще кожушанку, та й усе. Прийду, напевне прийду!

Товариші пішли додому, а маестро знайшов перед жінкою якусь вимовку, взяв нишком своє парадне вбрання, одягнув його і, як настав слушний час, подався на цвинтар, куди йому велено прийти; сів там на один мармуровий гробовець, зігнувся (бо холодно було) й почав виглядати того звіра. Буффальмакко, здоровий і високий, роздобув собі машкару (колись вони вживались у всяких іграх, яких тепер нема) і нап'яв на себе вивернутий кожух - ведмідь, та й годі, тільки [489] машкара була чортяча, з рогами. У такому перевдязі він подався на Новопречистенський майдан, а Бруно за ним назирцем - подивитись, як воно все буде. Побачивши, що маестро вже на цвинтарі, Буффальмакко почав стрибати й гасати по майдану, фукаючи й гукаючи, немов скаженюка. Як лікар те побачив і почув, волосся йому стало дуба і тіло все затрусилось, бо неборака був за жінку боязкіший; так йому зробилось моторошно, що краще, думає, дома сидів би! Та вже як прийшов сюди, то кріпись, наберись одваги, коли хочеться на ті чудеса подивитись!

Помордувався ото Буффальмакко якусь часину та й нібито втихомирився: підійшов до гробівця, де сидів лікар, та й зупинився. Бідолашний маестро не знав із переляку, на яку ступити; тоді, подумавши, що звір учинить йому якусь каверзу, як він на нього не сяде, побив страх страхом і спустився з гробівця, промовивши потихеньку: «Господи, сохра-ни й пронеси!» - він сів верхи на звіра, вмостився добре і склав руки хрестом на грудях, як було сказано. Тоді Буффальмакко рушив помалу з місця до Покрови і довіз його рачки аж до дівочого монастиря Ріполі. А за ним та були ями, куди навколишні селяни звозили всіх представників роду ді Гівна, щоб було чим поля угноювати. Буффальмакко підійшов до краю одної ями, схопив зненацька лікаря за ногу і скинув його з себе вниз коміть головою, а сам із диким вереском і репетом подався навистриба до Покрови й далі до лугу Всіх Святих, куди вже раніше втік Бруно, не мігши погамувати сміху. З великою втіхою стали вони дивитись зоддалік, що буде робити закаляний лікар.

Пан медик, опинившися в тій паскудній ямі, намагався з усіх сил вигребтися з неї і вробився з голови до ніг у лайно, бо кілька разів зривався; довелося навіть ковтнути тої погані. Нарешті виліз-таки з тяжкою бідою, загубивши в ямі каптура, і стояв якусь хвилю як непишний. Тоді обтрусився, обчистився руками, як міг, та й почвалав сердега додому; доти в двері грюкав, доки одчинили.

Коли ввійшов він до себе, весь просмерділий, то не встигли за ним і дверей замкнути, як надійшли Бруно й Буффальмакко - хотіли дізнатись, як привітає його жінка. Стали за дверима та й прислухаються, аж жінка лає чоловіка, як по-сліднього лайдака.

- А, доходився, - гукає, - так тобі й треба! Уже десь найшов собі якусь помийницю, пішов хизуватись до неї своєю червоною мантією. Так мене вже тобі мало? Та я не то що [490] тебе, ледацюго, цілий город можу вгонобити! Чом вони тебе не втопили, куди вкинули? Нічого сказати, хороший лікар - од рідної жінки вночі по чужих жінках бігає. Тьху на тебе!

Поки медика обскрібали та обмивали од нечистот, жінка не переставала його гризти такими словами, лаялася до самої полуночі.

Другого дня вранці Бруно й Буффальмакко розмалювали собі тіло під одежею, буцім їх побито й синяки позоставались, і пішли до лікаря; вони застали його вже на ногах. Увійшли до нього та й носом закрутили, бо як його не чистили, а ще смерділо. Почувши лікар, що маляри прийшли, вийшов їм назустріч і побажав у Боже ім'я доброго ранку. На те Бруно й Буффальмакко одповіли йому (як домовились раніше між собою) з сердитим видом:

- А ми вам здоров'я не зичимо, навпаки, благаємо Бога, щоб послав вам усякого лиха, щоб скарав злою смертю такого невірника і зрадника! Бажаючи услужити вам по-чеськи, ми трохи не згинули по-песьки. Через вашу зраду ми такого минулої ночі в боки дістали, що тими ударами осла до Рима догнати можна, і мало нас не вигнали з того товариства, куди ми хотіли вас увести. Як не вірите, то подивіться, як нас ушанували!

Розхристались та й показали свої розмальовані груди, а потім швиденько знов захристались (а в кімнаті ще гаразд не було видно). Лікар хотів був перепроситися й розповісти про свої злигодні, куди і як його вкинуто. Та Буффальмакко перебив йому річ:

- Краще б, - каже, - він кинув вас із мосту в воду! Навіщо ото ви поминали Бога і святих? Хіба ми вам не казали?

- їй-богу, - каже лікар, - я не поминав.

- Еге, не поминав, - знов йому Буффальмакко, - поминав, та ще й як. Наш посланець казав, що ви тремтіли, мов осиковий лист, і не знали, що з вами діється. Ну, добре ж ви нас підвели, та, будьте певні, що більше нас ніхто не обдурить! А вам ми оддамо ту шану, якої ви заробили.

Лікар почав просити пробачення і благав, щоб вони не ганьбили його; він пустив у хід усе своє красномовство, аби якось їх угамувати. Боячися, щоб вони його не ославили перед людьми, маестро став ще дужче запобігати їхньої ласки, запрошуючи їх до себе в гості частіше, ніж досі, і годячи їм у всьому.

Оттак у нас у Флоренції вставляють ума тим, хто в Болоньї його не купив. [492]

Дата добавления: 2015-08-03