Оповідка третя. Каландріно, Бруно та буффальмакко йдуть шукати на берег

Каландріно, Бруно та Буффальмакко йдуть шукати на берег

Муньйона каменя-геліотропа; Каландріно вважає, що

знайшов його, й повертається додому з повною пеленою

каміння; жінка лає його, а він б'є її спересердя і оповідає

товаришам те, що вони знають краще за нього

Як Панфіл доказав свою історію, з якої дами сміялись так, що й досі, може, не перестали, королева веліла оповідати далі Елізі; та почала, ще не пересміявшись:

- Не знаю, любії мої подруги, чи моя правдива й потішна оповідка зможе вас так розвеселити, як Панфілова, та я вже якось постараюсь.

У нашому місті, багатому на всякі чудасії та на різних диваків, жив не з-так давно один маляр на ймення Каландріно, чоловік дурноверхий і химерний, що водив компанію найбільше з іншими двома малярами - Бруном та Буффаль-макком; то були люди жартівливі, хоч і цілком розумні та розсудливі, а з Каландріном для того тільки приставали, щоб із його дурощів та химер посміятись.

Під той самий час жив у Флоренції також один молодий штукар на ймення Мазо дель Саджо, хитрий і до всього дотепний, що аж любо; прочувши про того дивака Каландріна, він надумав пожартувати собі з ним, упевнивши його в якійсь нісенітниці. От побачив він його якось у церкві святого Іоан-на - маляр уважно розглядав образки й різьбу на новій напрестольній скинії; жартун зміркував собі, що отут якраз і добре буде гачка на нього закинути. От змовився він із одним своїм товаришем, підійшов із ним до вівтаря, де стояв Каландріно і більше не було нікого, та й завели мову про всяке незвичайне каміння, ніби й не помітили маляра, причому Мазо говорив так упевнено, наче був першорядним [441]каменезнавцем і ювеліром. Каландріно почав до тії розмови прислухатись і, пересвідчившись, що вона не секретна, підійшов до них ближче. Мазо вельми тому зрадів і провадив свою бесіду далі; коли Каландріно спитав його, де таке чарівне каміння водиться, Мазо одповів йому, що здебільшого в Золотих Козах, там, де живуть баски, в області Навербігрушії, де виноградні лози підв'язуються ковбасками, за шеляга можна купити гуску ще й гусеня в додачу; там є гора вся із струганого пармезанського сиру; люди, що на ній живуть, тільки те й роблять, що ріжуть локшину, ліплять вареники, варять те все у юшці з-під каплунів і кидають додолу - хто скільки впіймає, стільки й має; а попід горою тече річка з сутого солодкого вина, що в нім і краплі води нема, - такого питва більше ніде в світі не бува.

- Ех! - аж крикнув Каландріно. - Оце так країна! А скажи ж мені, де діваються ті каплуни, що з них юшка виварюється?

- Баски з'їдають, - одказує Мазо.

- А ти там був коли? - питав Каландріно.

- Не питай! - каже Мазо. - Не раз і не сто раз!

- А скільки ж туди миль? - допитується Каландріно.

- Та, мабуть, не менше од тисячі, як іти по-лисячи, - каже Мазо.

- Так се десь аж за Абруццами? - каже Кадандріно.

- Авжеж, - каже Мазо, - за Абруццами і за Дуруццами. Придуркуватий Каландріно, бачачи, що Мазо говорить

усі ті речі з поважною міною, без смішків, повірив, що то все щира правда, і сказав:

- То для мене не близький світ, а якби було ближче, то й я пішов би коли-небудь із тобою, хоч побачив би, як ту локшину роблять, та наївся б досхочу. Але скажи мені, спасибі тобі, чи немає якого дорогого каміння в наших краях?

- Аякже, - одповів Мазо, - є і в нас два види каміння, що велику силу мають: один - то граніт у горах Сеттіньяно та Монтіші; коли з нього зробити жорна, то можна добувати муку з зерна (недаром краяни кажуть, що жорна з Монтіші в Бога найсвятіші); у нас їх стільки багато, що вони ніпочому, як у Навербігрушії ізмарагди: з них та й стоять цілі гори, такі увишки, як наша гора Морелло, і опівночі так світяться, що крий мати божа. Ти знаєш, якби такі жорна взяти в оправу, ще як дірка в них не просвердлена, та повезти до султана, то він би дав за них, що тільки душа забажає. Є у нас і другий камінь чудодійної сили, що ми звемо геліотропом: хто його при собі має, того ніхто не бачить у тому місці, де його нема. [442]

- Ото справді велика сила, - каже Каландріно. - А де ж він є, той другий камінь?

- У річці Муньйоні, - одказує Мазо.

- А який він завбільшки, - питає Каландріно, - і якого кольору?

- Завбільшки бувають усякі, - каже Мазо, - котрі більші, котрі менші, а на колір усі чорні наголо.

Каландріно все те добре затямив і попрощався з Мазом - має нібито якусь там справу; він вирішив податися на розшуки того каменя, але хотів порадитись уперед із Бруном та Буффальмакком, яких він дуже любив. От пішов він їх шукати, щоб устигнути на річку раніше од усіх; довго ходив туди-сюди і вже аж в обіди згадав, що вони працюють у фаентинському дівочому монастирі. Хоч було вже й жарко, мало не бігом побіг він туди, покинувши всі свої справи. Побачивши нарешті товаришів, так до них обізвався:

- Товариство, як ви послухаєте моєї ради, то ми можемо стати найбагатшими людьми на всю Флоренцію. Чув я од певного і віри годного чоловіка, що в Муньйоні нашому трапляється такий камінь, що хто його при собі носить, той стає невидимий. Ходімо ж пошукаймо його, поки хтось інший не назирить. А я певен, що ми його знайдемо, бо я знаю, який він є; а як знайдемо, тоді вже ясно, що маємо робити: покладемо в кишеню та й гайда до міняйлів, що в них на столах завше повно золота й срібла; скільки захочемо, стільки й візьмемо собі грошей. І ніхто нас не побачить, і розбагатіємо ми за короткий час - не треба вже буде нам день у день, як тим слимакам, стіни розмальовувати.

Як почули тії речі Бруно й Буффальмакко, то осміхнулись про себе, перезирнулись і почали вдавати, що се їх дуже здивувало, та хвалити Каландрінову раду, а Буффальмакко спитав, як той камінь називається. Та Каландрінові, що був зроду нетямущий, назва вилетіла вже з голови.

- Що нам по назві, - сказав він, - коли ми знаємо його силу? Ходімо зараз шукати,чого ми будемо час гаяти?

- Ну, добре, - каже тоді Бруно, - а який той камінь на вигляд?

- Усякі бувають, - одказує Каландріно, - та всі на колір чорні; тим треба нам, я гадаю, збирати всі чорні камінці, які побачимо, поки на той натрапимо. Ходімо ж, годі монятися.

- Постривай, - каже йому Бруно, а тоді вже до Буф-фальмакка: - Каландріно, здається, правду каже, тільки пора тепер недогідна: сонце стоїть високо, світить прямо на берег і, певне, висушило все каміння, так що кожний камінець [443] білим видається, а вранці, поки сонце їх не висушить, там бувають і чорні. До того ж сьогодні на Муньйоні багато всякого народу вештається, той те, той те робить, бо день буденний; як нас побачать, то зразу здогадаються, що ми робимо, та й собі кинуться шукати, а як вони те диво знайдуть, то наш поспіх обернеться в посміх. На мою думку (я гадаю, що й ви на неї пристанете), се треба зробити вранці, коли легше буде чорний камінь од білого розпізнати, і в святковий день, щоб ніхто нас там не побачив.

Буффальмакко схвалив Брунову раду, погодився з ним і Каландріно, та й вирішили вони втрьох піти шукати того каменя в неділю рано, причому Каландріно просив своїх товаришів, щоб вони нікому в світі того не казали, бо й сам він дізнався про те під великим секретом. Потім він розповів їм іще й ті небилиці, що чув про Навербігрушію, а клявся-бо-жився, що то щира правда.

Як Каландріно пішов од них, Бруно й Буффальмакко домовились між собою, як їм спільно діяти. Каландріно хтозна-як виглядав тії неділі; як діждався нарешті, устав на зорі, зайшов до своїх товаришів, і вони всі втрьох подалися через браму святого Галла до Муньйона. Там вони почали ходити по берегу туди-сюди, шукаючи того каменя. Каландріно, як найзавзятіший шукач, ішов попереду, стрибав із місця на місце і пильно придивлявся до кожного камінчика: де тільки побачить чорного, зразу підніме й покладе собі за пазуху. А товариші йшли трохи позаду, зрідка й собі якийсь камінчик підбираючи. Небагато пройшов Каландріно, як уже в нього була повна пазуха; тоді він підняв поли своєї хламиди, шитої не по-фламандському, а по-наському, підвернув кінці під ремінний пояс і набрав таким чином повну пелену каміння; мало того, зробив такий мішок ще і з плаща, і той насипав ущерть.

Як побачили Бруно й Буффальмакко, як нав'ючився Каландріно (а діло було вже під обіди), Бруно обізвався до Буф-фальмакка, як було між ними домовлено:

- А де ж се Каландріно?

Буффальмакко, хоч і бачив, що Каландріно стоїть неподалік од нього, подивився сюди-туди та й каже:

- Не знаю, ще недавно він був тут, трохи попереду.

- Може, й був недавно тут, - каже Бруно, - та тепер, мабуть, уже дома обідає, а ми тут, як дурні, шукаємо на березі чорні камінці.

- Ти ба, який хитрий! - каже Буффальмакко. - Пошив нас у дурні та й покинув тут, а ми йому й повірили. Ну, [444] слухай, який же йолоп, окрім нас, повірив би, що в Муньйоні є каміння такої чудодійної сили?

Почувши їхню розмову, Каландріно подумав, що той камінь і справді попався до нього, бо товариші його не бачать, хоч він і тут. Надзвичайно задоволений із сієї удачі, він не сказав їм ні слова і вирішив іти додому; повернувся та й пішов. Як товариші те побачили, Буффальмакко сказав Бру-нові:

- А нам що тут робити? Ходімо й собі додому!

- Ходімо, - сказав Бруно, - але Богом божуся, що Каландріно більш мене ніколи не одурить. Ух, якби отеє він був передо мною, як увесь сьогоднішній ранок, я так би вчесав його сією каменюкою по литках, що дав би на місяць пам'яткового!

Як сказав, так у той же мент розмахнувся й поцілив каменем Каландрінові в ногу. Бідолаха аж засичав із болю, підняв ногу, та змовчав і пішов далі. Тоді Буффальмакко взяв один із камінців, що підібрав був на березі, та й каже:

- Бач, який гарний камінець; якби отаким та Каландрінові в спину!

Та швиргиць його - і таки влучив у самісіньку спину. Довго вони кидали на нього камінням, примовляючи всяку всячину, аж поки не дійшли по берегу до міської брами. Тут вони покидали додолу те каміння, що набрали були, пристояли трохи, поговорили з митниками і розказали їм про ту штуку; митники дуже сміялись і теж удали, ніби не помітили Каландріна, то й не займали його, як він проходив. А він дочвалав, не спиняючись, до свого дому, що стояв на Жорновому перехресті, і так якось склалося, ніби навмисне, що, як ішов він по берегу, а потім і по вулиці, ніхто до нього не озвався (правда, мало хто йому по дорозі і траплявся, бо майже всі сиділи дома, обідали).

От уступив Каландріно з тим вантажем до свого дому; дружина його монна Тесса, жінка вродлива і статечна, зустріла його наверху сходів. Розсердившись за те, що його довго не було, вона почала йому вимовляти:

- Де тебе носить лиха година? Люди давно вже пообідали, а ти тільки додому йдеш!

Як почув се Каландріно і зміркував, що його побачили, з великої досади гримнув:

- Де ти тут узялася, негіднице? Ти все мені зіпсувала! Стривай же, будеш ти в мене знати!

Зайшовши в свою кімнату, він зсипав у купу принесене каміння, а сам побіг, лютий, до жінки та за коси її, та додолу, [445] та й давай місити її по чім попало кулаками та носаками - живого місця на ній не зоставив, хоч як вона просилася, схрестивши руки.

Буффальмакко й Бруно, пореготавшися з сторожею коло брами, пішли собі помаленьку назирцем за Каландріном. Підійшовши до порога його дому, почули, якого чосу давав він жінці; удаючи, ніби тільки оце прийшли, вони окликнули господаря. Той підійшов до вікна, червоний, упрілий і задиханий з натуги, і попрохав їх піднятися нагору. Вони й подалися туди, хоч нібито й не хотіли: бачать - у кімнаті насипано силу каміння, в одному кутку хлипає побита, потовчена, розкудлана, аж синя на виду, жінка, а в другому сидить Каландріно, розхристаний і розперезаний, та тільки сопе, як після тяжкої роботи. От подивились вони на те все та й кажуть:

- Що се таке, Каландріно? Чи будувати щось зібрався, що в тебе стільки каменю? А що сталось із монною Тессою, побив ти її, чи що? Чудасія!

Каландріно, виснажений ваготою каміння і тою люттю, з якою він лупцював жінку, змучений тим, що втратив, як йому здавалось, своє щастя, негоден був і двох слів докупи зв'язати, щоб дати якусь відповідь товаришам. Тоді Буффальмакко знов сказав, перечасувавши:

- Каландріно, хоч ти може, і був на нас за віщось сердитий, та не треба було з нас отак знущатися, як ти зробив: повів нас на розшуки того чудодійного каменя, а сам, не сказавши ні «прощайте», ні «вибачайте», шмигнув кудись, ми ж, як дурні, на березі лишились. За віщо ся кривда? Та се вже буде останній раз, що ти нас обморочив!

Сеє почувши, Каландріно спромігся на мову і сказав:

- Не гнівайтесь, товариші мої, діло було не так, як ви гадаєте. Я - лихо моє тяжке! - знайшов-таки той камінь, їй-богу, правда: як ви питали один одного, де я дівся, то я був од вас ступнів, може, за десять; тоді я здогадався, що ви мене не бачите, випередив вас і йшов увесь час трохи попереду.

Так, з одного краю почавши, він переказав їм усе, що вони робили й говорили, показав їм спину й литки, де були знаки од їхніх камінців, а тоді провадив далі:

- Вірите, як увіходив я до брами з усім отим камінням за пазухою і в пелені, то вартові й слова мені не сказали, а ви ж знаєте, які вони прискіпливі та набридливі - до всього додивляються; потім стрічав я на вулиці кумів своїх і друзів, що завжди, було, до мене озиваються й на чарку запрошують, [446] а тут ніхто ні слова, ні півслова - виходить, вони мене не бачили. А от уже як додому прийшов, де взялась на мою голову ся чортиця, ся проклята ледащиця - і побачила мене! Ви ж знаєте, що бісова жінота кожній речі силу однімає... Мав я стати найщасливішим чоловіком у Флоренції, а зробився найнещасливішим. Тим-то і дубасив я її, поки руки не заболіли; дивно мені, як я її не зарізав! Хай проклята буде та година, коли я її побачив, той день, коли вона вступила до мого дому!

Знову закипівши гнівом, він поривався встати і ще їй додати. Буффальмакко і Бруно, слухаючи його мови, вдавано дивувались, а самі ледве стримувались, щоб не реготати. Побачивши, що він знов із серця збирається лупцювати жінку, вони насилу вгамували його, сказавши, що не жінка в тому винна, а він сам: адже він знав, що жінки кожній речі силу одбирають, то мусив би попередити її, щоб у той день не потрапляла йому на очі. Отож Бог не дав йому тієї обачності - чи така вже його недоля, чи за те, що він хотів товаришів одурити, бо як найшов камінь, треба було одразу признатись. Багато ще всячини вони говорили, покіль його з жінкою помирили, та й пішли собі додому, а Каландріно довго ще над тим камінням сидів та бідкався.

Дата добавления: 2015-08-03