Оповідка десята. Двоє сієнців люблять одну жінку, що одному з них доводилась

Двоє сієнців люблять одну жінку, що одному з них доводилась

кумою; кум помирає і, як було домовлено, являється своєму

товаришеві і розповідає йому, як ведеться на тому світі

Зосталось уже розповідати одному тільки королю; побачивши, що дами заспокоїлись (вони бідкались, бач, що грушу безневинно зрубано), він почав такими словами:

- Очевидна то річ, панство моє, що всякий справедливий король мусить свято дотримуватись даних ним самим законів, а коли він їх ламає, то не за короля його слід уважати, а за раба неключимого, і от сталось так, що я, ваш король, мимохіть мушу стати порушником закону і стягти на себе огуду. І справді, як установляв я вчора закони для нашої сьогоднішньої бесіди, то казав, що не буду користатись із даного мені раніше привілею, а говоритиму сього разу про те, що й усі; але попередні оповідачі стільки цікавого на задану матерію порозказували, що, як я не напружував свою пам'ять, не міг видобути з неї нічого такого, що могло б із тими історіями зрівнятись. Змушений таким чином ухилитись од закону, що я сам же й положив, і свідомий своєї провини, я ознаймую вам усім, що готовий прийняти за те належну кару і повертаюсь усе-таки до свого привілею. Скажу вам, що Елізина оповідка про кума й куму та всім відома недоумкуватість сієнців нагадали мені одну історію, і я, любі мої пані, лишивши на боці ті коники, що викидають хитрі жінки своїм дурним чоловікам, розповім вам притчу про двох кумів; може, в ній буде чимало неймовірного, проте все-таки варто вам її послухати.

Так от, жило колись у Сієні двоє молодиків з простого люду: одного звали Тінгоччо Міні, а другого Меуччо ді Тура; мешкали вони коло Салайської брами, зналися, здається, тільки один з одним і більше ні з ким, і були, бачиться, вірними й щирими товаришами. Вони ходили, як і всі люди, до церкви, слухали проповіді і часто чули про вічне блаженство [428] та вічні муки, що ждуть померші душі на тім світі залежно од того, як вони на землі справувались. Бажаючи довідатись про те докладніше і не знайшовши іншого способу, вони домовились між собою, що котрий із них умре раніше, той постарається по спромозі навістити живого і розказати йому, як ведеться на тім світі, і сю свою угоду скріпили присягою.

От домовились вони отак про те, живуть собі, товаришують, аж тут Тінгоччо покумався з одним чоловіком на ймення Амброджо Ансельміні із Кампо-Реджі, бо в його жінки монни Міти знайшовся якраз син. Тінгоччо заходив часом удвох із Меуччом до своєї куми, хорошої та вродливої молодиці, та й закохався в неї, не зважаючи на своє кумівство, і Меуччо теж у неї влюбився, бо вельми вона йому до натури припала, та й товариш похваляв її непомалу. І те своє закохання таїли вже вони один від одного, хоч і з різних причин. Тінгоччо не признавався Меуччові тим, що негоже якось ніби з кумою кохатись, соромно, як хтось про те дізнається, а Меуччо тим свої почуття приховував, що помітив товаришеву любов. Він так собі думав: «Як я йому признаюсь, то він ревнуватиме і такого своїй кумі про мене наговорить (він же, бач, коли хоче, може з нею розмовляти), що вона мене зненавидить і я не зможу ніяк запобігти в неї ласки».

Отак любили вони її удвох, як уже було сказано, і Тінгоччо, якому легше було освідчитись своїй коханій, доти займав її словом і ділом, доки добився од неї, чого прагнув. Меуччо зразу те помітив, та не показував виду, щоб товариш не мав на нього ніякої призри і не став йому на перешкоді, бо він сам усе-таки не втрачав іще надії підійти тій молодиці під ласку. А поки що, як бачите, Тінгоччо в своєму коханні був щасливший за свого товариша: він так щиро заходився обробляти пухкеньку кумину грядочку, що з тих трудів аж занедужав і, прохворівши кілька день, визівнув, як то кажуть, духа. На третій день після смерті (раніше, мабуть, ніяк не міг) з'явився він, як обіцяв, уночі до свого товариша, що твердо спав у своєму ліжку, й покликав його. Меуччо прокинувся і спитав:

- Хто ти єси?

А той йому й каже:

- Та се я, Тінгоччо. Прийшов до тебе, щоб розповісти, як ми домовлялись, про той світ.

Меуччо спершу ніби аж злякався, побачивши його, та швидко оговтався й сказав:

- Радий тебе бачити, братику! [429]

А тоді спитав у гостя з того світу, чи вдалось йому уникнути згуби.

- Що згублено, - одказав Тінгоччо, - того вже не знайдеш; а як би я до тебе прийшов, якби був згублений?

- Та ні, я не про те, - каже йому Меуччо, - я питаю тебе, чи не потрапив ти між грішні душі в геєну огненну?

- Та в геєну не потрапив, - одказує Тінгоччо, - а муки тяжкі за гріхи мої доводиться все одно приймати.

Тоді Меуччо почав його розпитувати докладно, за які гріхи які муки там накидаються, і Тінгоччо розказав йому про все. Потім Меуччо спитав у товариша, чи не міг би він на сім світі зробити чогось для нього. Тінгоччо одповів, що може, - нехай служить по ньому служби, проказує молитви й подає милостиню, бо се вельми помагає тогосвітнім душам. Меуччо сказав, що зробить се з дорогою душею, а коли Тінгоччо збирався вже одходити, Меуччо згадав про куму і, підвівши голову, спитав:

- Ага, Тінгоччо, добре, що я згадав! Яка там тобі кара за куму, що ти з нею спав на сім світі?

- Брате, - одказав йому Тінгоччо, - як опинився я на тому світі, був там хтось такий, що всі мої гріхи, бачиться, напам'ять знав. Він велів мені йти в таке місце, де я серед тяжких мук мав оплакувати всі переступи мої. Там зустрів я багатьох товаришів, засуджених до таких самих мук, як і я; стоячи між ними, я згадував про той гріх, що творив колись із кумою, і чекав за нього ще страшнішої кари, ніж та, якої мені завдавали: горю в огні, а сам увесь аж трушуся. Один якийсь грішник, що був поруч зо мною, побачив те й питає: «Що ж такого ти зробив, чим ти більше согрішив проти нас усіх, що і в огні стоя тремтиш?» - «Гай-гай, мій друже, - кажу я йому, - тим я тремчу, що жду нової кари за претяжкий гріх, що сотворив я на землі». - «Який же то гріх?» - питає він. А я й кажу: «Такий гріх, що з кумою спав да так із нею жирував, що до смерті дожирувався». А він тоді почав із мене глузувати. «Тю, дурний! Не бійся, тут куми не йдуть у рахубу!» Як я тії слова почув, то зразу заспокоївся.

Розказує він йому все оте, а тут уже й світ от-от близько.

- Прощай, Меуччо, вже мені пора, - промовив Тінгоччо і здимів.

Як почув Меуччо, що куми на тім світі не йдуть у рахубу, то почав глузувати з себе, що який-то він був дурний, що не займав кум, хоч і не раз йому така нагода траплялась. Відтоді він порозумнішав і діяв уже сміливіше. Та й сам брат Рінальдо, [430] якби був сеє знав, зміг би був підмовити свою куму без зайвих мудрацій.

Уже стиха повіяв легіт, бо сонце на спадень хилилось, коли король скінчив свою оповідку; тим що далі не було вже кому говорити, він ізняв вінець із своєї голови й поклав його на голову Лауретті з такими словами:

- Мадонно, я вінчаю вас лавром (се ім'я споріднене з вашим!) на королеву нашого товариства, тож віднині судіть і рядіть, яко володарка, всім, що може принести нам радість і втіху.

Сеє сказавши, він ізнову сів. Лауретта, покликавши каштеляна, наказала йому накрити столи в тій прегарній долині трохи раніше, ніж звичайно, щоб усі могли повернутись до палацу, не поспішаючи; потім дала йому загальні розпорядження на весь час свого королювання. Потім того обернулась до товариства з такими речами:

- Діоней зажадав учора, щоб ми оповідали сьогодні про хитрі штуки, якими жінки морочать своїх чоловіків, і щоб я не боялася слави помстивої злюки-кусюки, то загадала б на завтра говорити про всякі каверзи, що витворяють жінкам чоловіки. Але я того не хочу: нехай краще кожне з вас приготується оповідати про різні штуки, які щодня люди людям строять - жінки чоловікам, чоловіки жінкам, а хоч і чоловік чоловікові; я думаю, що про се можна буде розказати багато цікавих історій, не менше, ніж сьогодні.

По сій мові вона встала і розпустила товариство до самої вечері. Дами й кавалери також повставали: одні пішли бродити босоніж у прозорій воді, другі - гуляти по зеленому лугу між гінкими кучерявими деревами. Діоней і Ф'ямметта довго виспівували разом про Архіта й Палемона; отак, розважаючись хто чим хотя, вони прогуляли до вечері. В призначену годину всі посідали за стіл над самим озером і любо-мирно повечеряли, - та чом би й не так, коли навколо виспівувало птаство, з пагорків повівав лагідний вітерець, і жодної ніде не було докучливої мухи.

Коли прибрали з столів, вони ще трохи походили по тій урочій долині і на даний од королеви знак подались тихою ходою до свого тимчасового мешкання; бо сонце стояло вже на вечірньому прузі; жартуючи й розмовляючи про різні речі - і про ті, що сьогодні говорилось, і про інші, - вони дійшли до свого пишного палацу вже присмерком. Тут вони покріпились по сій недовгій мандрівці холодним вином та солодощами і одразу ж почали танцювати навколо чудового водограю [431] під звуки Тіндарової козиці та іншої музики. Нарешті королева звеліла Філомені проспівати канцону, і вона завела:

О Боже, я нещасна!

Невже того не зможу повернути,

Що доля одняла мені напасна?

Не знаю я, що діється зо мною,

Та серце б'ється знову

В передчутті блаженства неземного...

0 раю мій, єдиний мій покою,

Скажи мені хоч слово -

Не жду я втіхи більше ні од кого,

Од тебе лиш одного...

Лише з тобою можу я забути

Журбу мою, скорботу повсякчасну.

Якась нова, незнана ще одрада

Мені бентежить душу,

Ллючи бальзам на давню в серці рану.

Жаги нової непоборна влада,

Се визнати я мушу,

Мене вже охопила полум'яно

Й тривожить ненастанно -

Незмога і вночі мені заснути

Од страсті, що палає непогасно.

Скажи ж, коли моя здійсниться мрія,

Скажи мені, мій милий,

Коли з'єднає нас палке кохання?

Я вірю - не зведе мене надія,

Та ждать не маю сили:

Нехай коротким буде час чекання

1 вічним - раювання!

З тобою в парі хочу я відчути,

Яке життя чудове і прекрасне!

Прийди ж, коханий, у мої обійми -

В любовній тій розкоші

Я без вагань і без жалю потону.

Палким цілунком душу з мене вийми,

О любий мій, хороший!

А я тебе, клянуся, вже до скону

Не випущу з полону!

Як я люблю, повинен ти збагнути -

Про те моя канцона каже ясно. [432]

Ся канцона дала всьому товариству на догад, що якесь нове, радісне кохання оволоділо Філомениним серцем; із слів пісні виходило, що вона свого любого вже не тільки очима спізнала, і всі вважали її щасливою, а дехто навіть заздрив їй непомалу. Та як пісня скінчилась, королева вгадала, що завтра буде п'ятниця, і звернулась до всіх ласкавим голосом:

- Ви знаєте, шляхетні дами й кавалери, що завтра в нас день, присвячений пам'яті хресних мук Господа нашого; як ви пригадуєте, ще за королювання Неїфіли ми одсвяткували його побожно, утримавшись од веселих оповідань, так само як і наступну суботу. Бажаючи йти за спасенним прикладом Неїфіли, я гадаю, що пристойно буде нам завтра й позавт-рьому не вдаватись у потішні бесіди, як ми те зробили й на тім тижні, а спогадати благочестиво, що в сії дні для рятунку душ наших сподіялося.

Усім сподобалась побожна мова нової королеви; коли вона розпустила їх, ішлося вже до півночі, і всі пішли на спочинок.

Кінець сьомому дню

Дата добавления: 2015-08-03