Оповідка восьма. Джіроламо любить сальвестру; мати посилає його до

Джіроламо любить Сальвестру; мати посилає його до

Парижа; повернувшися, юнак застає кохану молодицею,

прокрадається до неї в дім і вмирає коло неї; як понесли його

до церкви, Сальвестра помирає біля нього

Як докінчала Емілія свою оповідку, почала з наказу короля говорити Неїфіла:

- Дорогі мої подруги, є на світі, як мені здається, такі люди, котрі забрали собі в голову, що вони за всіх розумніші, а насправді навпаки, і через те уперто не тільки людським порадам, а й природним законам противляться. З тієї упертості постало незліченно всякого лиха, а добра щось ніколи ніби й не видно було. З усіх же сил природних любов найменше піддається чужому розуму і всякій протидії: швидше сама минеться, ніж чиєсь втручання її спинить. Тим і надумала я вам розказати, як одна великорозумниця сягнула своїм глуздом, куди не слід було, і захотіла вигнати з синового серця кохання, що, може, самі зорі навіяли, та з любов'ю разом і душу з його тіла вийняла.

Так ось, жив у нашому городі, як повідають староденні люди, один багатий купець на ймення Леонардо Сіг'єрі і мав із жінкою своєю сина, котрого звали Джіроламо. Невдовзі по народженні сина купець списав заповіт і переставився. Опікуни малолітка разом із матір'ю провадили його справи чесно й порядно, а хлопець тим часом ріс із сусідською дітворою і вельми заприязнився з одною дівчиною-кравцівною. Як підросли вони трохи, та приязнь обернулась у жагуче кохання - Джіроламо тільки тоді був щасливий, коли свою жаданку бачив, та й вона його любила, надісь, не менше, ніж він її. Постерегла теє хлопцева мати і не раз за ті любощі сина лаяла й карала, та, бачивши, що він свого не кидається, стала скаржитись на нього опікунам - думала, бачте, як хто багатий, то йому вже й на терні помаранчі ростимуть. [277]

- Хлопчику нашому, - сказала вона, - ледве чотирнадцять років минуло, а він так закохався в ту Сальвестру, ¦ сусіди-кравця дочку, що як ми його од неї не одлучимо, то: візьме та й ожениться з нею, нікого не спитавши, і тим засму- ] тить мене навіки, або, як оддадуть її за іншого, засохне, бідний, з горя. А щоб сього не сталося, треба нам, гадаю, послати < його кудись далеко в торговельних справах; як дівчини в і образ довго не бачитиме, то й зійде вона йому з мислі, а там; оженимо його з якоюсь дівчиною доброго роду. і

Опікуни сказали, що гаразд вона мовить, і пообіцяли їй } те діло якнайліпше владнати. От покликали вони до себе в і лавку хлопця, і давай йому один лагідненько так ось що го- ворити:

- Ти вже, синку, чималий виріс, пора тобі самому починати справ своїх пильнувати. Дуже було б нам приємно, якби ти отеє поїхав на якийсь час до Парижа, де, як побачиш, '¦ найбільше добра твого в торгу обертається. Опріч того, там ти скоріше, ніж тут, добрих звичаїв і людськості світової наберешся, на тамтешніх великих панів та баронів дивлячись, і сам сюди вже одукованим паничем повернешся.

Хлопець вислухав уважно тої мови, але одрізав опікунові, що нікуди їхати не бажає - і в Флоренції йому буде, як усім, добре. Статечні люди і вговоряли його, і корили, та іншої відповіді так од нього й не добилися; тоді сказали про все те матері. Мати дуже розгнівалась - не за те, що в Париж не хоче їхати, а за ті любощі - і все угрущала його докірливими словами, а потім приголубилась до нього, лримилилась і заходилася просити його вже по-хорошому, щоб він зробив їй і ласку і послухався опікунів, і таки вговорила сина поїхати до " того Парижа всього на рік, не більше.

Так же і зробили. Поїхав молодий закоханець до Пари-: жа, а там його не рік, а цілих два роки продержали (все казали - не сьогодні-завтра поїдеш). Повернувся звідти; Джіроламо, ще палкішим коханням палаючи, та застав свою; Сальвестру вже молодицею - оддали її за доброго чоловіка,, майстра-шатерника. Несказанна журба обняла хлопця, та що мав бідний діяти? Мусив із тим якось примиритися. j

Допитавшись, де тепер живе його люба, він почав ходи- ¦ ти, звичаєм закоханих молодиків, коло її дому, думаючи, що;; як він її, так і вона його не забула. Та він помилився - j Сальвестра не впізнавала його, ніби зроду й не бачила, а як, 1 може, і впізнала, то виду не показувала. Гірко було юнакові і в тому переконатися, і він силкувався якомога знову її серце | [278] до себе прихилити, але все даремно. І поклав він собі, хоч би і вмерти йому довелося, з коханою дівчиною на мові стати. От розпитався він в одного сусіди, де там і що в них у хаті, підстеріг, коли вона пішла з чоловіком кудись у бесіду, та й прокрався в її кімнату, сховавшися за розвішаними платами брезенту. Там сидів, аж поки чоловік із жінкою з гостей повернулись і полягали спати; почувши, що чоловік заснув, він підійшов до ліжка з того боку, де, як він бачив, лежала жінка, поклав їй руку на груди і спитав пошепки:

- Ти вже спиш, моє серденько?

Молодиця ще не заснула і хотіла була вже кричати, але юнак сказав їй хутенько:

- На бога, не кричи! Се я, твій Джіроламо. Почувши сеє, Сальвестра вся затремтіла і промовила:

- Іди звідси, Джіроламо, бог з тобою! Минулися вже наші дитячі любощі; тепер я мужня жона, і не подоба мені з кимось іншим, опріч мужа, знатися. Милим богом благаю тебе - іди геть, бо як почує чоловік, то лихо буде: не жити нам з ним після сього в мирі й злагоді. А він тепер мене любить, я за ним довільна і щаслива.

Живий жаль обійняв серце юнакове од тих її слів; він почав нагадувати їй про колишнє, як він любив її увесь час у розлуці, та все було марно. Тоді, бажаючи смерті, попросив він у коханої в нагороду за любов свою останньої ласки - нехай вона дозволить йому лягти коло себе погрітися трохи, бо він замерз, її дожидаючи; він уже мовчатиме, до неї й не доторкнеться, тільки нагріється, зразу й піде. Сальвестрі шкода його стало, і вона йому те дозволила на таких умовах. Джіроламо ліг обік неї, не торкаючись її. Одне йому на думці стояло - як вірно любив він її, як вона його одцуралась, як його сподіванки пішли за водою; і вирішив юнак, що годі йому жити: затаїв у собі дух, зціпив руки та так і помер коло неї, не ворухнувшися.

Через яку хвилю молодиця, дивуючись із його здержли-вості і боячися, щоб не прокинувся тим часом чоловік, обізвалась до нього потиху:

- Ну, Джіроламо, іди вже!

Не почувши обзиву, вона подумала, що хлопець заснув, і простягла руку, щоб його розбуркати, та, доторкнувшись до його тіла, відчула, що воно холодне як лід. Здивувалась молодиця, проте почала термосити його дужче, та він не ворушився; аж тоді впевнилась, що він помер. І страшно їй стало, і гірко; довго не знала бідна, що має діяти. Нарешті надумала порадитись із чоловіком; розбудила його й розповіла [279] йому про сю пригоду, ніби вона комусь іншому при-ключилася, а потім спитала, як би він повівся, коли б таке з нею трапилось. Чоловік одказав їй, що мерця треба б однести потихеньку до його дому й покласти коло порога, а проти жінки він ніякої зазлості не мав би, бо вона, на його думкум жодного переступу не вчинила.

- Коли так, - сказала молодиця, - то давай так і зробимо.

Взявши чоловіка за руку, вона дала йому помацати мертве юнакове тіло. Стривожений чоловік скочив із ліжка, добув вогню і, не вдаючися в зайві розмови, натягнув на мерця його одежу; тоді, повністю переконаний у жінчиній невинності, взяв мерця на плечі, відніс, його туди, де він жив, і поклав біля порога.

Коли настав день і юнака знайшли мертвого біля дому, зчинився сильний лемент, а найдужче зойкала мати. Обдивились його всього, оглянули уважно - ніде ні рани жодної, ані сліду, що бито; лікарі сказали в один голос, що він помер із горя, як воно було і справді. Тоді тіло його понесли до церкви, куди прийшла засмучена мати з родичками своїми та сусідками; по нашому звичаю, жінки почали плакати над ним та голосити.

Поки там жінки в церкві над покійником заводили, чоловік, у домі якого він помер, сказав Сальвестрі:

- Накинь на себе каптур і йди в ту церкву, куди його понесли, стань у бабинці й послухай, що про те говорять, а я піду поміж чоловіки, чи не кажуть там чого проти нас.

Молодицю, хоч і пізно, обняв жаль; вона на те погодилась, бо хотіла побачити мертвим того, кому при житті й поцілунку шкодувала, тож одяглася й пішла до церкви.

Воістину дивовижна й недовідома сила кохання! Серце, що не одкривалось щасливій долі Джіроламовій, одкрилось тепер його недолі; в душі Сальвестриній спалахнув давнішній любовний пломінь і в такий пекучий жаль перелився, що, скоро вона забачила обличчя мертвого коханка, пробралась поміж жінками, як була, в каптурі, до його останків; з несамовитим зойком припала вона обличчям до трупа і навіть не встигла зросити його сльозами: тільки його діткнулась, вразив її на смерть той біль, що і його погубив.

Жінки почали потішати її, не знаючи ще, що то за одна, прохали її устати, та як вона не вставала, заходились її підводити; підняли її нерушиму, впізнали, що то Сальвестра, і побачили, що вона вже мертва. Тут усі жінки, які були в,

церкві, подвійними жалощами зворушені, ще дужче заридали та заголосили. Коли вістка про те вихопилась із церкви й дійшла до Сальвестриного мужа, що стояв між чоловіками, він довго плакав, не слухаючи нічиєї потіхи й розради. Потім розповів людям, що там були, про те, що зайшло вночі між тим юнаком та його жінкою, і таким чином всі узнали причину їхньої смерті і дуже за ними жалкували. Тоді взяли опорядили молодицю до гробу, поклали її на ті самі мари поруч юнака і поховали обох в одній могилі. Кого любов не могла з'єднати за життя, тих зв'язала смерть довічними узами.

Дата добавления: 2015-08-03