Оповідка шоста. Річчардо мінутоло кохає кателлу, дружину філіпелла

Річчардо Мінутоло кохає Кателлу, дружину Філіпелла

Фігінольфі; дізнавшись про її ревниву вдачу, він каже їй, ніби

її чоловік має зустрітися з його жінкою в лазні; Кателла йде

туди у вказаний час і, гадаючи, що сходиться з чоловіком,

приймає коханця

Нічого вже не зоставалося Елізі додати до свого оповідання, і королева, похваливши вигадливого Дженджика, казала Ф'ямметті щось своє розповісти. «З дорогою душею, мадонно!» - одмовила та, усміхаючись, і почала такими словами: [194]

- Хоч у нашому місті є всього доволі, не збуває й на різні повчальні приклади, годиться нам іноді, як те й зробила вже Еліза, вийти за його межі і поглянути, що ще де по інших світах діється. Перелину ж думкою до Неаполя і розкажу вам про одну святенницю, з тих, що то відхрещуються від любощів, як хитро підманув її коханець, що вона скуштувала овочу любові, не бачивши її цвіту. Нехай ся історія буде вам пересторогою на майбутнє і приємною згадкою про минулу бувальщину.

У стародавньому городі Неаполі, чи не наймилішому місті на всю Італію, жив колись один молодий шляхтич вельми значного роду і превеликого достатку; звали його Річчардо Мінутоло. Мавши сам дуже гарну й милу молоду дружину, закохався він в іншу жінку, що красою своєю, на загальну думку, всіх неаполітанок покривала. Звали її Кателла, і була вона замужем теж за молодим родовитим шляхтичем на ім'я Філіпелло Фігінольфі, якого вона ревне любила й кохала. Люблячи сюю Кателлу, Річчардо Мінутоло робив усе, чим можна добутися від дами прихильності й ласки, але не міг досягти жаданої цілі і мало не збожеволів з одчаю: не вміючи того кохання побороти, і вмерти не вмирав, і в житті смаку не чув. Побачивши його в такому фрасунку, почали деякі родички його розраджувати, щоб він вибив собі з голови те кохання, бо нічого з того не буде: Кателла понад усе в світі любить свого Філіпелла і так уже над ним труситься - боїться, щоб, буває, сорока не вкрала.

Дізнавшися Річчардо, що Кателла така ревнива, одразу ж зміркував, як йому свого доп'ясти. Він удав, ніби вже зневірився в Кателлі і закохався в іншу даму, на честь якої почав уряджати бої та турніри, як то робив колись заради Кателли. Упливло небагато часу, і майже всі неаполітанці, в тому числі сама Кателла, гадали, що він і справді любить уже ту, іншу; Річчардо ж так уперто своє провадив, що скоро вже ніхто в тому не сумнівався. Навіть Кателла, що перше через те закохання цуралася його, почала ставитись до нього приязніше і віталася з ним при зустрічі, як і з іншими сусідами.

Раз якось улітку, в часі великої жароти, коли неаполітанці мають звичай вибиратися цілими компаніями, жіночими й чоловічими, на берег моря, щоб там погуляти й пообідати чи повечеряти, довідався Річчардо, що Кателла буде там із своїм товариством, і собі подався туди з своїм. Завітав він і до Кателлиного гурту, хоч і довгенько його припрохували, поки на те погодився: хотів, бачте, показати, що се йому [195] байдуже. Кателлині подруги, та й сама вона, почали підсміюватися з його нового кохання, а він удавав, що страх як тією дамою захоплений, і викликав тим іще більше жартів. Через деякий час жінки потроху розійшлись хто куди і Річчардо лишився з Кателлою майже наодинці; отут-то й закинув він їй, ніби шуткома, словечко, що її Філіпелло, мовляв, теж на інших почав поглядати. Жінку зразу взяли за печінки палючі ревнощі; їй дуже кортіло дізнатися, на що натякав Річчардо. Якусь хвилю вона стримувалась, та, не здужавши перемогти себе, почала благати його, щоб він з'ясував їй усе заради любові до тієї дами. Тоді Річчардо сказав:

- Ви закляли мене ім'ям такої особи, що я хоч-не-хоч мушу зважити на ваше прохання. Я готовий розповісти вам усе, з тією тільки умовою, що ви пообіцяєтесь ніколи не говорити про се ні мужеві, ні будь-кому іншому, аж поки в правдивості слів моїх самі не переконаєтесь; а як у тім упевнитись, я вас, коли хочете, навчу.

Кателла пристала на його вимогу, ще більше його словам даючи віри, і присяглася, що нікому не скаже. Тоді Річчардо одвів її осторонь, щоб їх ніхто не підслухав, і так почав говорити:

- Мадонно, якби я й досі любив вас, як перше, я зроду був би не наважився засмутити вас такою мовою, та вже як те кохання минулося, виявлю вам без ваги усю щиру правду. Не знаю, чи мав коли на мене зазлість Філіпелло, що я вас любив, чи думав, може, що й ви мене любили, - він мені такого нічого ніколи не показував. Тепер же, виждавши такого часу, коли я, на його думку, жодної на нього не можу мати призри, він вирішив оддячити мені за те, чого од мене сам опасувався, себто хоче спокусити мою жінку. Мені відомо, що з деякого часу він намагається підмовити її на зраду таємними посольствами, про які вона мені завжди говорила і на які давала відповіді згідно з моїм наказом. От і сьогодні вранці, перед тим як мав сюди іти, я застав у жінчиній кімнаті якусь бабу, що з нею про щось шушукалася, і зразу догадався, що воно за птиця; тоді я покликав жінку і спитав, чого тій бабі треба. А жінка мені й каже: «Се знов од Філіпелла свашка; а все ти винен - нащо було казати, щоб я йому відповідала і надію подавала? Він ізнов у мене ума вивіряє і переказує, що коли я згодна, то ми можемо зійтися з ним в одній лазні в нашому-таки місті, він усе вже для того врядив. Бачиш, який мені тепер клопіт! Якби не ти з своїми непевними порадами, я б уже давно такого йому одкоша дала, що [196] зроду на мене очей не поривав би». Побачив я, що муж ваш надто вже далеко загнався, та й вирішив, що годі терпіти, треба сказати вам, щоб знали ви, яка вам од нього шана за вашу щиру вірність, що за малим богом не звела мене в домовину. Щоб же ви не подумали, що все це брехня і бредня, а могли в тому при бажанні живовидячки пересвідчитися, я велів жінці переказати йому тією бабою, що вона згодна прийти до тої лазні завтра о третій годині з полудня, коли всі сплять; баба тій вістці дуже зраділа і пішла собі. Звичайно, я й не думаю посилати туди мою дружину; та, бувши вами, я зробив би так, щоб, замість сподіваної коханки, він зійшовся б там зі мною, а пожартувавши з ним трохи, показав би йому, кого се він голубив, і пришанував би його, як належить. Якби ви так учинили, великого наробили б йому сорому і помстилися б за ту наругу, що він заразом і вам, і мені гадає завдати.

Як зачула сеє Кателла, не вважала ні на те, хто се їй говорить, ні на підступи його лукаві, а зразу ж повірила (звичайно, ревнива!) усім його словам і заходилась у думці різні чоловікові вчинки до сказаного приміряти. Закипівши рап-товним гнівом, одказала вона Річчардові, що притьмом так і вчинить, що се для неї не така вже і трудна річ, що як застане його там, то такого шелесту наробить, що він навіки заречеться на чужих жінок заглядатися. Побачивши Річчардо, що хитрощі йому вдалися, дуже зрадів і наговорив їй іще багато всячини, щоб її в тій думці упевнити і остаточно у всьому переконати, - просив тільки, щоб не казала ніколи, звідки вона про те дізналася; вона ж присягла йому на свою честь, що не скаже.

Другого дня вранці Річчардо пішов до однієї жінки, що тримала ту лазню, про яку він говорив Кателлі; він одкрив їй свій замір і попрохав, щоб вона допомогла йому, чим може. Лазебниця, що чимось була йому зобов'язана, погодилась і домовилась із ним, що має казати й чинити. В будинку, де містилася лазня, була одна сліпа кімната, зовсім без вікон; лазебниця опорядила її, як просив Річчардо, і поставила туди вигідне ліжко. Річчардо пообідав і ліг у те ліжко, дожидаючи Кателли.

Кателла ж, вислухавши Річчардових слів і давши їм більше, ніж треба було, віри, повернулась того вечора додому лиха й сердита. Як на те, Філіпелло, бувши чимось дуже заклопотаний, привітав її не так приязно й сердечне, як звичайно, і тим іще більше роздмухав жінчині підозріння. «Бач, - сказала [197] вона собі, - се вже він про ту думає, що завтра з нею розкошувати збирається; та не діжде ж він сього!» Сон не брався її майже цілу ніч, вона все думала, що має казати мужеві, як зійдеться з ним у лазні.

А далі що? Як настала третя година, Кателла вирядилась із дому і, не змінивши свого наміру, подалася до тієї лазні, що казав їй Річчардо. Побачивши лазебницю, вона спитала її, чи не приходив сюди сьогодні Філіпелло. А та, пам'ятаючи Річчардову науку, й каже:

- Се ви будете та дама, що до нього має прийти?

- Я, - одказала Кателла.

- Ну, коли так, - мовила лазебниця, - то йдіть же до нього.

Кателла, що вибралася на лови, когось іншого думаючи впіймати, далася ввести, не одкриваючи обличчя, до кімнати, де був Річчардо. Як тільки вона туди ввійшла, зразу замкнула за собою двері. Річчардо встав з великою радістю їй назустріч, пригорнув її до себе і промовив пошепки:

- Здорова була, моя рибонько!

Кателла не озивалась, щоб не зрадити себе; вона обняла його й поцілувала, така б то вже була рада, та не мовила ні слова, щоб він часом не впізнав. У кімнаті було темно, хоч в око стрель, чим обоє були дуже задоволені; хто б і довший час там побув, все одно нічого не побачив би; Річчардо повів її на ліжко, і довгенько вони там на обопільну, хоч і нерівну, втіху милувались та голубились, не озиваючись, проте, одне до одного, щоб не дати себе впізнати по голосу. Нарешті Кателлі здалося, що настав час дати вихід притамованій люті, і, крешучи палкими іскрами гніву, вона заговорила:

- Ох, яка ж нещаслива наша жіноча доля, ох, за віщо ж ми любимо наших недостойних чоловіків! Бідна ж моя голівонько! Вісім років любила я тебе, як свою душу, а ти, не-вірнику, безстиднику, як я чую, до чужої жінки жадобою великою запалився! Та знаєш ти, з ким ти отеє лежиш? Із тією, що ти лестив лукавими словами, дурив, нібито любиш її, коли насправді кохав іншу... Я Кателла, а не Річчардова жінка, зраднику ти негідний! Прислухайся до мого голосу, це справді я, я, впізнаєш тепер? Коли вже те світло буде, щоб я тебе виганьбила як слід, собако ти шолудивий, лайдаку проклятий! Ох, голівонько ж моя безталанна! Кого я так довго й так вірно любила? Сього невірного пса, що, гадаючи, ніби тримає в обіймах чужу жінку, за такий короткий час уділив мені більше пестощів і ласки любовної, ніж за все [198] наше подружнє життя! Сьогодні ти, паскудо, добре увихався, а дома, бач, так ти нездолящий, путері в тебе немає! Та, слава Богу, свою ти грядочку упорав, хоч і думав, що в чужу сягнув. Не диво, що сієї ночі ти до мене й не торкався, приберігав сили для вденішньої баталії, хотів деінде хмарою розлитися, та, дякуючи Богові і моїй обачності, не чужу все-таки зросив нивку. Чого ж мовчиш, поганцю? Заціпило тобі, як почув мій голос? Я ладна тобі очі видряпати, тільки честь на собі кладу. Ти думав согрішити потаймиру, та що один знає, узнає, дасть Бог, і другий, я таки присочила тебе, що ти й не сподівався!

Річчардо радів душею з сих слів, але мовчав, тільки обіймав її, цілував та милував ще дужче. Тоді Кателла заговорила знову:

- Еге, тепер ти хочеш піддобритися до мене своїми вдаваними ласками, осоружний, хочеш заспокоїти і вгамувати мене, та не буде по-твоєму! Доти я не втішуся, доки не острам-лю тебе перед усіма родичами, друзями й сосідами. Та хіба ж я, негіднику, не така гарна, як Річчардова жінка, хіба не такого роду? Чому ж ти мовчиш, собацюро? Чим вона краща за мене? Одсунься од мене, не руш, ти вже й так сьогодні добре намахався! Я знаю, що тепер, коли тобі все відомо, ти робив би все те з примусу; та ти ще в мене попестуєш! їй-богу, дурна я була, що не далася на підмову Річчардові: він любив мене, як душу, а я й не дивилася на нього. А чому б мені його було не прийняти? Ти думав, що зійдешся тут із Річчардовою жінкою і вже, вважай, із нею зійшовся, тож, якби я зійшлася з Річчардом, ти не мав би права мені докоряти.

Багато ще вона йому таких слів з великого жалю наговорила, та нарешті Річчардо вирішив одкритися їй і вивести її з омани, щоб не вийшло чого гіршого, якби вона так і не дізналася правди. Схопивши її міцно в обійми, так що вона не могла випручатись, він сказав їй:

- Не гнівайся, серденько моє; чого я не зміг од тебе щирою любов'ю добитися, дістав тепер оманою, що підказав мені Амур. Я твій Річчардо!

Почувши сеє і впізнавши його по голосу, Кателла намагалася вискочити з ліжка, та не могла того зробити. Тоді хотіла кричати на ґвалт, та Річчардо затулив їй рота рукою і сказав:

- Мадонно, що сталося, те вже не одстанеться, хоч би ви й кричали, поки віку вашого. Як ви наробите галасу або [199] дасте згодом комусь про се знати, од того можуть постати лише неприємні наслідки. Одне те, що постраждає ваша добра честь і слава (а се вам, я гадаю, не байдуже); хоч би й твердили ви, що я заманив вас сюди хитрощами, то я сказав би, що се неправда, що я схилив вас до того обіцянками й подарунками, а ви, діставши менше, ніж сподівались, почали спересердя кричати на ґвалт; люди ж, як вам відомо, вірять радше лихому, як доброму, тож не вас дослухають, а мене. Се одне, а друге - між вашим мужем і мною постане смертельна ворожнеча і до того може дійти, що або я його вб'ю, або він мене, а вам од того не буде ні радості, ні втіхи. Отож, люба моя, не робіть сорому собі й мені, не накликайте сварки межи мною і вашим мужем. Не ви перша, не ви остання дались в оману, та й ось на що треба зважити - не на те я вас одурив, щоб пограбувати, а з того великого кохання, що я завжди мав і матиму до вас у серці моєму, вважаючи себе вашим покірним рабом. Давно вже весь я - і сам собою, і тим, що в мене є, - належу безроздільно тільки вам і прагну лише одного - щоб се ваше панування наді мною з сеї хвилі навіки скріпилося. Я добре знаю вашу розсудливість у всьому, тож сподіваюся, що ви будете розсудливою і в сій справі.

Коли Річчардо казав сі слова, Кателла гірко плакала, та хоч вона й сердилася, й нарікала, проте мусила признати йому слушність - справді, все могло так статися, як він говорив. Тим вона сказала:

- Річчардо, я не знаю, чи дасть мені Господь сили знести ганьбу, що ти мені вчинив так зрадецьки. Не буду я здіймати галасу тут, куди мене привели мої дурні ревнощі, та будь певен, що я доти не заспокоюся, доки тим чи іншим робом не відплачу тобі за сю наругу; пусти ж мене, не затримуй довше. Ти вже добився, чого бажав, і вимотлошив мене досхочу. Дай же мені спокій, прошу тебе, і одпусти мене додому.

Бачивши Річчардо, що вона така роздратована, вирішив не пускати її, поки не вгамується, і почав заспокоювати її найніжнішими словами і так її просив, так молив, так благав, що вона врешті піддалася й помирилася з ним, і вони ще довго пробули там удвох, поки всмак одне одним не натішилися. Спізнала тоді Кателла, що коханцеві поцілунки солодші за мужеві, і, забувши давнє гордування, почала любо та мило з Річчардом кохатися. Не раз іще потім, діючи з великою обережністю, розкошували вони тими своїми любощами, як дай Боже всім нам розкошувати нашими. [200]

Дата добавления: 2015-08-03