Оповідка друга. Один із конюших короля Агілульфа спить з королевою;

Один із конюших короля Агілульфа спить з королевою;

король, узнавши про те, нічого не каже, а знаходить винного

і стриже йому волосся; стрижений стриже всіх інших

і таким чином викручується з халепи

Оповідання Філостратового слухаючи, то червоніли часом трохи наші панії, а то сміялися; як же воно дійшло кінця, королева загадала розказувати Пампінеї. Та всміхнулась і такими словами почала свою повість:

- Бувають на світі нерозсудливі люди, які притьмом хочуть показати, що вони бачили й чули те, чого б їм не годилося знати; інколи вони виявляють чиїсь хибні вчинки, не помічені іншими, і думають, що зменшують тим свою неславу, [175] а насправді без міри її побільшують. А що се так і є, хочу я вам, любії мої подруги, довести на противному прикладі, показавши розсудливість доброго короля і вигадливість (хоч, може, й не таку велику, як у Мазетта) одного простого чоловіка.

Агілульф, король лангобардів, обрав за столицю свого царства, слідом за попередниками своїми, ломбардське місто Павію, а за дружину взяв собі Теоделінду, вдову по Автарі-хові, що теж був лангобардським королем. Теоделінда була жінка дуже гарна, розумна і честива, проте довелося їй один раз мимоволі перелюб учинити. Коли король Агілульф твердістю і мудрістю своєю забезпечив мир і благоденство в державі лангобардській, сталося так, що один конюший тієї королеви, чоловік роду і геть-то низького, але натури зависокої для посполитого стану, а вроди і зросту прямо королівського, закохався без міри в свою ясновельможну повелительку. Хоч же був він і низького стану, та розуму мав досить, щоб зміркувати, що з того закохання ні слави не буде, ні вжитку, тож нікому не виявляв його, та й самій королеві навіть очима признатися не зосмілювався. Живучи без жодної надії на взаємність королевину, уже тим гордився він у душі, що так високо мислі свої зносить, і, пломенем тим любовним яро палаючи, королеві понад усіх товаришів своїх догодити намагався. Тим-то, як мала королева верхи виїжджати, вона залюбки сідала на того румака, за яким він ходив, а конюший уже й те мав за превелику ласку, не одходив од її стремена і почувався без краю щасливим, торкнувшись поли її одіння.

Та як ми то часто в житті бачимо, чим менша буває надія, тим більша жага. Таке ж сталося і з сим горопахою-коню-шим: тяжким болем тиснуло йому серце те приховане бажання, не підживлене ані найменшою сподіванкою, не раз уже мислив він у смерті знайти вихід од любові тієї невтоленної. Роздумуючи над тим, як йому померти, вирішив він таку смерть обрати, щоб видно було, що він прийняв її з кохання до королеви, ще й хотів спробувати за одним заходом, чи не вдасться йому бажання свого як не цілком, то хоч почасти вдовольнити. Не важився він ні словом до королеви обізватись, ані листом любов свою ознаймити, бо знав, що нічого не буде ні з тої мови, ні з писання, - хіба тільки хитрістю якось переночувати з нею випадало. А тут не було іншого способу, як прокрастися до неї в покої, взявши на себе постать короля (бо король, як те було відомо конюшому, не щоночі спав із жінкою). Щоб дізнатися, коли, і як, і в [176] якому вбранні приходить він до неї, конюший кілька ночей ховався в великій світлиці королівського палацу, що лежала між корольовою і королевиною опочивальнею, і підгледів раз, як король вийшов із своєї кімнати, загорнувшися в широкий і довгий плащ, з посвітачем в одній руці і паличкою в другій, як він підійшов до королевиної кімнати і мовчки стукнув раз чи двічі палицею в двері, як йому тут же одчинено і взято з рук посвітача.

Запримітивши, як уходив туди король і як виходив ізвідти, конюший надумав зробити так само. Він роздобув собі якось плаща, схожого на того, що носив король, а також посвітача й ціпка, вибанився добре в лазні, щоб не сполохати королеву стаєнним запахом, і притаївся знову в великій світлиці. Упевнившись, що все вже кругом поснуло і настала слушна хвиля або своє бажання вволити, або так славно жаданої смерті пожити, він викресав огню (не забув, бач, захопити з собою кременю й кресала), засвітив посвітача, загорнувся весь у плащ, підійшов до королевиної спальні і стукнув двічі ціпком у двері. Йому одчинила заспана служебка, забрала й поставила к строці світло, а він мовчки пішов за заслону, зняв плаща й ліг у постелю до королеви. Він жагуче пригорнув її до себе, але вдав, ніби чимось сердиться (знав-бо, що під сердиту руч король був не до мови), і, не сказавши сам ні слова, ні слова од неї не почувши, кілька разів спізнав королеву тілесно. Хоч і як тяжко було йти звідти, та, боячися, щоб ся велика втіха йому через загай у горе не обернулася, устав, узяв свого плаща й посвітача, вийшов мовчки з кімнати і поспішив до свого леговища. Ледве він туди добрався, як король устав і подався до королевиного покою, дуже тим її здивувавши. Коли він був уже в постелі й веселенько до неї привітався, королева, осмілена його люб'язністю, спитала:

- О мій пане, що се в нас сьогодні за новина? Ви були щойно в мене і більше, ніж звичайно, зі мною навтішалися, а се вже знову прийшли? Глядіть, щоб чого не сталося.

Сюю мову почувши, зміркував король одразу, що хтось ошукав королеву, взявши на себе його подобу й манери, та, як чоловік розсудливий, побачивши, що ні королева, ні хто інший того не помітили, вирішив нічого не виказувати. Не так чинив би хто дурніший; той би одразу почав: «То був не я; а хто ж сюди приходив, та як, та що»? - а з того б постало багато всякого лиха: і королеву даремно засмутив би, і навів би її, можливо, на думку ще раз того добра скуштувати, і вкрив би себе неславою, розголосивши ту справу, що не було [177] б сорому її і замовчати. Хоч душа в короля гнівом кипіла, він спокійно промовив до королеви:

- Хіба ти мене, дружино моя, за такого маєш, що, раз у тебе побувавши, не може вдруге прийти?

А та йому:

- Та ні, я не про те, мій пане. Прошу тільки, щоб ви здоров'я своє шанували.

Тоді король сказав:

- Ну, гаразд, послухаюсь твоєї ради і не буду вже більше сьогодні тебе турбувати.

Він узяв свого плаща й вийшов із кімнати, важким духом на того дихаючи, хто йому таку швабу вчинити наважився; зміркувавши, що се був, мабуть, хтось із домівників, він вирішив розшукати його без галасу, бо винуватець жодним побитом не міг іще зникнути з замку. Засвітивши свічечку в маленькім ліхтарику, він подався по-під стайнями до великої челядні, де спало майже все його служебництво. Будучи переконаний, що в того, хто так підступно оволодів його жінкою, і досі од недавніх зусиль живчик кидається частіше, а серце б'ється дужче, він почав у всіх по черзі обмацувати груди, щоб перевірити, як у кого б'ється серце.

Всі слуги твердо спали, крім того конюшого, що вернувся од королеви. Як побачив же він, що увійшов король, зразу догадався, кого він шукає, і так перелякався, що серце його, од тої напруги не вщухнувши, із страху ще дужче закалатало: ну, думає, як помітить се король, то тут мені й смерть. Усякі думки йому в голові шибалися, та, бачивши, що король зброї при собі не має, вирішив він усе-таки прикинутися сонним і чекати, що далі буде. Король багатьох уже перевірив, а ще не знайшов, кого шукав; нарешті, підійшовши до того конюшого і постерігши, як б'ється йому серце, сам собі сказав: «Се він!»

Не хотячи, одначе, щоб будь-хто догадався про його наміри, він нічого не зробив тому конюшому, тільки ножицями, що мав із собою, підстриг йому з одного боку трохи волосся (а в ті часи всі носили довге), щоб по сій прикметі впізнати завтра вранці винуватого; се зробивши, він вибрався з челядні і пішов до себе в покої.

Конюший добре чув, що зробив з ним король, і, як чоловік хитрий, дорозумівся одразу, навіщо його так назначено. Він негайно встав із постелі, знайшов ножиці - їх було, на щастя, в стайні кілька штук, гриви коням підрізувати - і обережно понадстригував у всіх слуг, що в челядні спали, [178] потроху над ухом, так як йому король, і, ніким не помічений, пішов спати на своє місце.

Другого дня рано-вранці, ще й брами замкової не одчиняли, велів король усім домівникам з'явитися перед його очі. Як зібралися вони всі і стояли перед ним простоволосі, він почав оглядати їх, щоб знайти надстриженого, але, побачивши, що майже всі вони позначені таким самим способом, дуже здивувався і сказав собі подумки: «Той, кого я шукаю, хоч роду і низького, та розуму, бачиться, високого». А потім, розуміючи, що не знайде винуватця без розголосу, вирішив не накликати на себе великої неслави заради дрібної помсти, а одним тільки словом винного увістити і показати, що йому все відомо. Звернувшись до челядинців, він сказав:

- Нехай той, хто се зробив, удруге на таке не важиться; ідіть собі з богом!

Інший би тут казав їх усіх допитувати, мучити, катувати і мордувати і таким чином виявив би те, що кожен мусив би приховувати, а якби й знайшов провинника і помстився над ним, то не зменшив би, а збільшив би тим ганьбу свою і честь жони своєї знеславив би.

Ті, до кого сії слова були звернені, дивувались вельми і довго між собою міркували, що хотів сказати їм король.

Зрозумів їх тільки той один, кого вони стосувались, та, будучи розумним чоловіком, ніколи зроду, поки жив король, не говорив про те і не одважував свого життя в таких пригодах.

Дата добавления: 2015-08-03