Оповідка сьома. Вавилонський султан посилає дочку свою в замужжя королю

Вавилонський султан посилає дочку свою в замужжя королю

альгарбському; перебувши внаслідок усяких випадків

за чотири роки в руках дев 'ятьох мужчин у різних місцях,

вертається вона врешті отцеві, буцімто незаймана,

і оддається, як перше малась, за короля альгарбського

Якби була оповідка Еміліїна ще трохи простягнулася, то, певно, заплакали б усі молоді панії з великого жалю над долею мадонни Берітоли. Та вже вона дійшла кінця, і королева [120] веліла Панфілові казати свою історію; той, послухня-ним бувши, одразу ж і почав:

- Нелегка то річ, любі мої пані, знати, що нам коли буває треба. Не раз чоловік гадає, що, розбагатівши, звікує свій вік щасливо і безклопітно, і так уже молить у Бога того багатства, так уже прагне його будь-що доробитися, та тільки свого допнеться - дивись, і знайдеться хтось такий, що, на тії великі достатки понадившись, життя йому одбере, те життя, що він його так любив, іще не багатим бувши. Інший з низького стану сягоне верховини влади царської, пробившись крізь тисячні небезпеки, скупавшись у крові братів своїх і друзів; ось де, думає, найвище земне блаженство; та незабаром побачить і почує, скільки там турбот усяких і тривог, і дознає ціною життя свого, що з золотого келиха царського п'ється, буває, трутизна. Інший, знов, бажає собі напропале сили тілесної, чи краси, чи оздоби розкішної, і тоді тільки в ¦ неслушності бажань своїх пересвідчиться, як стаються вони причиною смерті його або животіння злиденного. Не говоритиму тут докладно про всілякі бажання людськії, скажу тільки, що немає серед них ані жодного такого, що смертний міг би обрати собі з цілковитою певністю щастя. Отож, як хочемо чинити слушно, мусимо те приймати і триматися того, що посилає нам Господь, - він-бо один відає, чого нам треба, і може нам того дати. Чоловіки грішать, буває, різними бажаннями, а ви, любі мої пані, найпаче одним - бажанням бути вродливими; мало з вас тої краси, що дала вам природа, ви прагнете збільшити її розмаїтими штуцерними засобами. Тим-то хочу я вам розповісти історію одної сарацинки, що задля краси своєї великого лиха зазнала і за чотири роки дев'ять раз весілля справляти мусила.

Був у Вавилонії - давно вже те діялось - султан на ім'я Бемінедаб, якому в житті все добре велося. Мав він багато дітей - синів і дочок, а між ними красуню дівчину Алатіель, що другої такої вродливої (так казав усякий, хто бачив її) ніде в світі тоді не було. Коли король Альгарбії чудом допоміг султанові одгромити арабську навалу, то попрохав у нього, як великої ласки, руки Алатіель. Султан погодився і, доручивши дочку божій опіці, вирядив її за море з пребагатими дарами в супроводі численного почту на добре лаштованому й риштованому кораблі.

Дождавшися мореплавці погоддя, розіп'яли вітрила, вийшли з Олександрійського порту і пливли скількись день щасливо; минули вже й Сардинію, уже й мета подорожі їхньої, [121] здається, недалеко, коли се зірвалися супрутнії вітри і з таким імпетом на корабель ударили, що султанівна й мореплавці вже й про життя своє звомпили. Та як були ті плавачі люди завзяті, то цілих два дні боролись якомога з супротивною хвилею; тільки ж третьої ночі море розбурхалося ще дужче, і вони вже не знали, куди їх занесло, - не могли того ні приладдям морським установити, ані на око, бо чорні хмари заволокли тьмою все небо. Десь біля острова Майорки постерегли вони, що корабель почав у дні протікати. Не бачачи іншого рятунку і дбаючи всякий не за кого, лиш за самого себе, спустили вони в море човна, куди кинулися зразу всі старші, більше на ту вутлу посудину, ніж на дірявий корабель, уповаючи, та слідом за ними потислися до човна і всі інші плавачі, хоч ті, що перші в нього сіли, одбивались од них ножами. Так, тікаючи од смерті, самі собі її приспіши-ли, бо човен під тую хуртовину не міг витримати такого здвигу людей і пішов разом з ними під воду. На кораблі ж зосталась одна султанівна із своїми челядницями (та й ті лежали на помості напівмертві, знеможені страхом і морською негодою); сам же корабель був уже сливе зовсім розбитий і залитий водою. Гнаний далі порвистим вітром, наскочив він зо всього розгону на узбережжя острова Майорки і врізався як стій у піщану косу, не більше як на одну кидь од берега; цілу ніч гуркали в нього хвилі, та вітер уже не зміг його з місця зрушити.

Як уже обутрилось добре і буря трохи вщухла, дівчина прочнулася з зомління, підвела голову і кволим голосом почала кликати свою службу, та шкода було того кликання - поблизу нікого не було. Не чуючи обзиву і нікого не бачачи, здивувалась вельми й налякалася непомалу; тоді устала насилу й побачила, що її челядниці й супровідниці лежать усі, як одна; давай то ту, то сю гукати-термосити, та мало котра ворушилася; більшина померла чи то з тяжкої недуги морської, а чи з переляку. Ще дужче вжахнулася султанівна, побачивши себе самотньою, без ради і поради, не знаючи навіть, де вона є; заходилася знову живих розбуркувати і поти їх трясла, поки не повставали. Почувши, що й вони не відають, де чоловіки подівались, і побачивши, що корабель набрав води й застряг на мілизні, заплакала гірко Алатіель укупі з служебницями своїми.

До обід на березі й далі на острові не видко було ні душі живої, од кого вони могли б помочі собі сподіватися. Аж у саме знадобіддя проїздив тудою випадком із свого маєтку один пан, на прізвисько Перікон да Візальго, і з ним кількоро [122] прислужників верхами. Забачивши корабля, він зразу догадався, в чім річ, і велів одному слузі сходити туди не гаючись на довідки й розказати, що там і як. Слуга забрався, хоч і не без труднощів, на корабель і побачив там молоду панянку, що боязко тулилася на чардаку з кількома товаришками своїми. Уздрівши його, заплакали вони ревно й заблагали рятунку, а що він їх не розумів, як і вони його, то на мигах силкувались розказати про біду свою.

Роздивившися все як слід, слуга розповів панові, що він там бачив. Перікон зараз ж велів забрати з корабля жінок і найкоштовніші речі, які можна було взяти, і поїхав з тією здобиччю до свого замку. Тут, як покріпилися жінки їжею і спочили трохи, здогадався Перікон з багатого вбрання і з шанобливого до неї ставлення інших, що знайдена ним панна, мабуть, якогось великого коліна, і хоч вона зблідла й змарніла на виду по тих морських знегодах, здалась йому напрочудо вродливою, так що поклав він собі одружитися з нею, як виявиться, що вона незаміжня, а як не зміг би взяти її за дружину, то принаймні хоч за коханку.

Перікон був чоловік міцної статури і завзятої вдачі; побачивши, як вигарніла гостя його по кількох днях доброго догляду, жалкував він дуже, що не може з нею порозумітися й дізнатися, хто вона така; проте, красою незнайомки без міри розпалившись, лагідним і чемним поводженням її до любощів прихилити намагався, та все намарно - вона на теє залицяння зовсім не зважала і тим ще більше хіть у ньому розорювала.

Розгледівшись Алатіель у новому місці, зміркувала із звичаїв тамтешніх, що втрапила межи християни і що їй, отже, не варто виявляти, хто вона така, хоч би вона й зуміла те вчинити; зрахувала також, що рано чи пізно доведеться їй, як не охотою, то з принуки, Періконове жадання задовольнити, і все ж таки твердо постановила проти лихої своєї недолі до краю боротися. Вона загадала служебницям (що їх тільки три всього й зосталося) нікому не виказувати, що вони за люди, хіба що в таке місце потраплять, де на рятунок певну надію матимуть, а надто наказувала їм цноту свою якнайпильніше оберігати, запевняючи, що сама вона зроду ні до кого не пригорнеться, єдино до законного мужа свого. Служебниці за той намір вельми її похваляли і обіцяли по спромозі виконувати її накази.

Перікон же розпалявся що день, то більше, жаданку свою так близько бачачи та задоволу од неї аніже не маючи. Не добившись нічого лестощами, вирішив він піднятися ще на [123] итрощі, приберігаючи насильство насамкінець. Прикмітивши якось, що панні дуже смакує вино (вона-бо раніше не пила його по закону віри своєї), надумав він звабити її з допомогою сього Венериного служителя; отож удавши, що байдуже йому її гордування, урядив він одного вечора багату й веселу учту, куди запросив і її, наказавши чашникові щедро трактувати її всілякими винами, докупи змішаними. Не чуючи собі од того біди, розкошувала Алатіель тим любим почастунком і начастувалася, либонь, більше, ніж то її честі подобало; забувши всі минулі злигодні і побачивши, як декотрі жінки танцювали по-майорськи, вивела вона й собі танчик по-олександрійськи.

Теє побачивши, дорозумівся Перікон, що його бажання вволиться сеї ночі, тож протягнув він бенкет допізна, гойно контентуючи гостей їством і питвом. Як же порозходились вони додому, пішов він за панною до її ліжниці; Алатіель, розвогнена спожитим трунком і забувши зовсім за честивість, без сорома роздяглася при ньому, як би й при покоївці своїй, і лягла на постелю. Перікон погасив світло і в три мига ліг коло неї; пригорнувши її палко до себе, зачав він із нею любовно жартувати, жодного опору од неї не мавши. Спізнала тут Алатіель уперше, яким то ріжком мужчини колються, а добре в тім розкуштувавшись, ніби аж каялась, що раніше Періконові на підмову не давалась, і, не дожидаючи од нього запросин до того любого жартування, часто потім сама його запрошувала, не словами, щоправда, бо мови його не знала, а кивами та моргами.

Та їхній великій обопільній утісі стала на перешкоді любов іще жорстокіша; мабуть, фортуна тим іще не вдовольнилася, що султанівну замість жони королевої рицарською коханкою учинила. Був у Перікона брат років, може, двадцяти і п'яти, гарний да гожий, мов квіт той рожевий; звали його Марато. Скинувши якось оком на Алатіель, уподобав він її велико, та і їй, судячи з усього, теж нібито полюбився, тож і гадав, що тільки остра сторожа братова заважає йому в неї щастя запобігти. І заповзяв брат на брата лиху думку, що незабаром душогубним учинком обернулася.

Під ту пору стояв у пристані коло того міста корабель, що лаштувався одплисти з усяким крамом до Кларенци мо-рейської; господарі його, два молоді генуезці, чекали тільки погідного вітру, щоб розпустити паруси; з ними ж то й домовився заздалегідь Марато, щоб на ту ніч прийняли його до себе разом із жінкою. Як уже споночіло добре, пробрався Марато потайки в дім до Перікона, що не мав на нього ніякої [124] призри, привівши з собою кількох вірних товаришів своїх, котрих з'єднав собі для сієї справи. Перечасувавши якусь годину в своїй криївці, впустив він у будинок тих товаришів і вдерся разом з ними до покою, де спав Перікон із своєю коханкою. Сонного Перікона вбили, а дівчину, що прокинулась і гірко плакала, схопили і, смертю їй погрожуючи, зацитькали; забравши заодно деякі Періконові коштовності, подалися вони, ніким не помічені, до пристані, де Марато сів із дівчиною на корабель, одпустивши товариство додому. Дождавшися ходового вітру, мореплавці рушили в дорогу. Алатіель бідкалася вельми і давнім своїм лихом, і сією новою знегодою тяжко побивалась, та як заходився Марато тим смиком, що нам Бог дав, щиро її потішати, то швидко звикла вона до нього й зовсім забула Перікона.

Уже здавалось їй, що все йде добре, аж тут фортуна, на давніх бідах не переставши, нову напасть на неї наслала. Тим що була вона, як ми вже не раз казали, жінка вроди хорошої і звичаїв благоподобних, закохалися в неї обидва молоді генуезці так сильне, що, забувши все на світі, про те тільки дбали, щоб їй у всьому догодити і ласки в неї запобігти, остерігаючись, одначе, щоб Марато тих зальотів не помітив.

Дізнавшись один про любов другого, врадили вони потаємне між собою спільно її коханням заволодіти, нібито кохання можна ділити, мов товар який чи бариш од торгівлі. Та Марато добре пильнував коханки своєї і заважав їм той замір до скутку довести. Тож одного дня, як ішов корабель бистрим гоном, а Марато стояв собі безпечне на кормі й дивився на море, скрались вони разом до нього, схопили ззаду попід силки і кинули в воду. Корабель уплив іще добру милю, перш ніж люди помітили, що Марата не стало. Як зачула теє Алатіель і побачила, що його вже не вернути, жалібно на весь корабель голосила.

Обидва закоханці тут же кинулися втішати жінку, що не так по мужеві тужила, як безталання своє оплакувала, намагаючись заспокоїти її ласкавими словами та обіцянками всілякими, хоч вона мало що з тих речей розуміла. По довгому розважанню, як здалося їм, що вона вже більш-менш утихомирилась, стали вони проміж себе міркувати, кому першому з нею ночувати припадає. А що кожний хотів бути першим, то вони ніяк не могли дійти згоди, і зчинилася між ними сварка: спершу словами крутими зчепилися, а тоді, гнівом страшенним закипівши, на ножі пішли, як їх там корабляни не розбороняли, і так щиро брат брата штирхали, що один [125] упав зразу мертво на поміст, а другий, хоч і живий зостався, був увесь порубаний і посічений.

Зажурилась Алатіель, що знов сама без ради й допомоги лишилася, ще надто й потерпала, щоб не впав на неї гнів родичів та друзів тих двох генуезців; та просьби пораненого й швидке приплиття корабля до Кларенци вибавили її од смертельної небезпеки. Висіла вона з тим недорубком на берег і оселилася з ним у гостиниці. Незабаром розійшлася по всьому місту слава про красу її надзвичайну; докотилася вона і до принца Морейського, що був під ту пору якраз у Кла-ренці, і заманулось йому на те диво самому поглянути. Як же її побачив, то визнав, що краща вона понад усяку славу й хвалу людську, і так сильне в ній закохався, що ні об чім іншім думати більше не міг. Почувши про те, яким робом вона до Кларенци дісталася, зміркував він, що зможе її собі з'єднати.

Коли він добирав саме способу, як би його те вчинити, дізналися про се родичі пораненого і, не довго думавши, одвели її до нього. Принц із того дуже тішився, так само, як і Алатіель, - вона ж бо уникнула таким чином великої небезпеки.

Як побачив принц, що вона не лише красою урочою, а ще й звичаями шляхетними оздоблена, зміркував він, хоч і не міг того запевне довідатись, що то пані вельможного якогось роду, і полюбив її за те ще більше. Він шанував її велико і тримав у себе не за підложницю, а яко правну жону свою. По таких гараздах забула Алатіель свої лихі пригоди, знов на стану стала й повеселіла; краса її розквітла до повної повні, і по всьому царству ромейському тільки й мови було, що про ту кралю мальовану.

Дійшла та пославка й до герцога Афінського, вродливого й хороброго юнака, родича й приятеля принцового. Бажаючи побачити красуню, приїхав він з прибічниками своїми в Кларенцу, нібито до принца в гості, як не раз уже бувало; той прийняв його, як заведено, з великою помпою.

Якось на другий чи на третій день гостювання зайшла в них мова про ту жінку, і герцог спитав у принца, чи справді вона така гарна, як славлять люди. На те одповів йому принц:

- Насправді вона ще гарніша; та хочу я, щоб ти не речам моїм, а очам своїм повірив.

На герцогове прохання повів його принц до неї в кімнату; попереджена про їхній прихід, прийняла вона обох ґречно і приязно, вони ж посідали обабіч неї і, не можучи втішатися розмовою (вона-бо по-їхньому не вміла), гляділи тільки [126] на неї, мов на дивовижу яку, особливо герцог, якому вона здавалась неземною істотою; тим чарівним видінням розкошуючи, незчувся він, як напився очима отрути любовної і собі на горе жагуче в красуню закохався.

Вийшовши од неї разом із принцом і залишившись трохи згодя на самоті з своїми думками, помислив собі герцог, що принц - найщасливіший у світі чоловік, бо таким неоціненним скарбом володіє. Узяли тут його думки та гадки всілякі; палке закохання переважило в ньому совість і честь, і порішив він принца того блаженства будь-що-будь позбавити, щоб самому його осягти. І так воно йому до жаги приспіло, що, всякий розум і справедливість занехавши, обернув він усі помисли свої на каверзи та підступи лукаві.

Одного дня, домовившись потаємне з повірником прин-цовим, на ймення Чур'ячі, велів він нишком осідлати коні і всі речі свої в дорогу нарихтувати; як же настала ніч, пробрався він за допомогою того Чур'ячі до принцового покою разом з одним помічником своїм, що був, як і він, озброєний. Алатіель спала, а принц стояв голий-голісінький (бо душно було) край вікна, що на море виходило, вітерцем береговим обвівався. Домовившись герцог наперед із помічником, кому що робити, підкрався навшпиньки до принца і вгородив йому кинджала межи ребра, наскрізь його прошивши, потім схопив його швиденько й кинув через вікно. Палац стояв над самим морем і був дуже високий, а вікно те дивилось на кілька будівель, прибоєм морським розруйнова-них^ куди рідко хто заглядав, тож, як і передбачав герцог, ніхто не постеріг падіння тіла принцового. Побачивши помічник, що герцог упорався з своїм ділом, підійшов до Чур'ячі, ніби хотів його обійняти, й накинув йому на шию заздалегідь наготовлений зашморг, так що зрадник і не кавкнув; додушили вони його разом і скинули вниз услід за принцом.

Пересвідчившись, що ані жінка, ані хто інший нічого того не чули, герцог узяв свічку в руки, підійшов до ліжка, потихеньку розкрив сонну красуню і всю її оглянув, захоплюючись чимраз більше: і вбрана була вона йому до любості, а що вже гола, то понад усяку міру знадлива. І так він до неї загорівся, що, душогубством допіру вчиненим не бентежачись, злігся з нею, як був, з окривавленими руками; вона ж, гадаючи крізь сон, що то принц, того йому не боронила. Набувшися з нею до смаку, устав і, людей своїх гукнувши, велів узяти її без галасу; вийшов тим тайником, кудою і ввійшов, посадив її на коня й подався потаймиру в Афіни. Та що був одружений, то не взяв засмученої сарацинки з [127] собою в місто, а поселив її в поблизькому маєтку своєму над морем, де й тримав її скрито, забезпечивши всім, що треба.

Другого дня принцові двораки ждали аж до обіду, коли він устане; не чувши ж ніякого шелесту, одчинили вони двері його покою, що були тільки прихилені, і, нікого там не побачивши, подумали, що принц виїхав кудись потайки, щоб потішитись кілька день із своєю вродливицею, та й не турбувалися вже за нього. Коли се назавтра зайшов один приду-рок у ті руїни, де тіла забитих лежали, запорвав за мотузку трупа Чур'ячі й потяг його поволоцьки по вулиці. Побачили те люди й дивом дивували, принцового повірника в тім трупі впізнавши; піддобрились вони до придуркуватого, і той повів їх туди, де він його знайшов. З сумом побачили там городяни замордованого принца, взяли й поховали його з належи-тими почестями. А дознавшися про потайний від'їзд герцога Афінського, не сумнилися люди, що не хто, як він доконав того страшного злочину й викрав жінку. Настановивши принцом небіжчикового брата, всі заходилися щосили під'юджувати його до помсти. Новий принц упевнився на підставі додаткових доказів, що все було так, як вони гадали; звернувшись по запомогу до своїх кревняків, друзів і підданців, згромадив він невдовзі гарне, велике й потужне військо і рушив війною на герцога Афінського.

Про те зачувши, герцог і собі скупив усю свою потугу, щоб дати відсіч ворогові. Йому на поміч прибуло багато значного рицарства, серед якого були й прислані цісарем візантійським син його Костянтин та братанич Мануйло. Вони привели з собою чимало вояцтва, і герцог зустрів їх дуже приязно, а ще приязніше герцогиня, що Костянтинові сестрою доводилась. Як уже війна мала от-от розпочатися, запросила герцогиня, слушну хвилю вигодивши, їх обидвох до себе в кімнату і з плачем великим розповіла їм геть-чисто все - із чого та ворожда вчинилась, і як скривдив її герцог потайним зв'язком із тією чужинкою; гірко на свою недолю ремствуючи, благала вона їх добрати найліпшого способу, як би її лихові зарадити, честі мужевої не ущербивши.

Костянтин і Мануйло знали вже, як було діло, тож заходились вони без дальших розпитів герцогиню розважати, певною надією серце її потішаючи. Довідавшись, де та чужинка пробуває, розстались вони з сестрою і попрохали герцога показати їм ту жінку, що про її красу дивовижну вони стільки всячини наслухалися. Герцог, забувши, яка доля спіткала принца за той необачний показ, обіцяв їхню волю уволити. Він велів спорядити розкішний обід у гарному саду [128] тім маєтку, де жила його коханка, і другого дня повів своїх шуряків та ще кількох приятелів до неї в гості.

Костянтинові припало сидіти поруч неї; він безнастанно пас її очима й дивувався чимраз більше, бо зроду ще краси такої не бачив; і герцога, і всякого іншого, думалось йому, можна певно розгрішити, якщо він зради чи ще якого ганебного вчинку задля сієї кралі допустився. Отак дивився він на неї, щохвилі нові у ній приваби знаходячи, і сталося з ним те, що перше з герцогом. Вернувшися з тої гостини закоханим, не про війну вже думав, а тільки про те, як би ту красуню собі залучити, одначе пильно од усіх любов свою приховував.

Коли горів він отак любовним пломенем, наспів час у похід виступати, бо принц уже до володінь герцогових ізбли-жався. І сам герцог, і Костянтин та інші його прибічники - всі вирушили дружно з Афін боронити граниш, щоб війська принцового далі не пустити. Кілька день пробув там Костянтин, і все йому та красуня з мислі не йшла; зміркувавши, що тепер, коли герцог не при ній, йому легше буде свого доп'ясти, прикинувся він, ніби дуже рознемігся. Герцог дозволив йому повернутись до міста, і він, передавши провід військовий Мануйлові, поїхав у Афіни до сестри. По якімось часі він знову завів із нею річ про кривду, що завдає їй муж, із тою жінкою кохаючись, і сказав, що, як тільки вона того захоче, він стане їй у великій пригоді, викравши чужинку з герцргової маєтності.

Герцогиня думала, що брат хоче зробити се з любові до неї, а не до тієї жінки, і радо на те погодилась, з тією лише умовою, щоб герцог не знав, що те вчинилося з її відома. Костянтин пристав на сю умову, і герцогиня дала йому дозвіл діяти на свою руч.

Велівши потай злагодити легенького баркасика, Костянтин казав одного вечора своїм людям підплисти на ньому до того саду й чекати, а сам узяв ще кількох прибічників і подався до красуниного палацу. Алатіель і слуги її зустріли гостя вельми приязно і на його прохання пішли з ним у сад. Там одвів він її осторонь, буцімто мав сказати їй щось важливе од імені герцога, і вийшов з нею через хвіртку (що вже один із його служебників навмисне одчинив) до моря і, подавши умовний знак своїм людям, велів схопити її на човен. А її слугам він сказав:

- Стійте тихо і ні пари з уст, бо тут вам і смерть! Не коханку в герцога хочу я вкрасти, а ганьбу сестри моєї геть ізвідсіля спровадити. [129]

Ніхто не зосмілився йому перечити; він же сів у човен до людей своїх і красуні плачущої і велів гребцям ударити в весла. Човен не плинув, а ніби линув по хвилях, і над ранок вони були вже в Егіні. Тут Костянтин вийшов на берег перепочити і втішитися бранкою, що гірко нарікала на нещасливу вроду свою; потім вони знову сіли в човен і за кілька день прибули до острова Хіосу, де Костянтин вирішив спинитись, бо чувся вже безпечним і од гніву цісарського, і од будь-чиїх зазіхань на вкрадену красуню. Вона ще довгенько плакала над своїм безталанням, та врешті Костянтин зумів її розважити, і вона, як то вже й передше бувало, почала знаходити втіху в тому, що посилала їй доля.

Поки те діло собі діялось, прибув якось до Смірни цар турецький Узбек, що з цісарем безпереч воювався. Почувши, що Костянтин розкошує на Хіосі з дівкою-бранкою, про осторогу анітрохи не дбаючи, спорядив він кілька бойових галер і нічною добою напав зненацька на город. Багатьох там необачних турки сонних спобігли, хто ж, пробудившись, до зброї хапався, тих усіх під меч положили, на все місто пожогу пустили і, галери свої великим лупом та ясиром незліченним наладувавши, назад до Смірни вернулися. Там полон свій оглядаючи, побачив Узбек, молодий іще чоловік, вродливу жінку - ту саму, як йому сказали, що її сплячу з ліжниці Костянтинової вхопили. Він улюбив її вельми і не гаючись узяв її за дружину, справивши гучне весілля, та й жив із нею кілька місяців у любощах та милощах.

Ще раніше того пактував цісар із Васаном, царем капа-докійським, щоб то їм обом спільно на Узбека з двох боків ударити, та все не міг із ним домовитись остаточно, бо Васан такого дечого допоминався, на що він не хотів пристати. Як же почув цісар про ту пригоду, що синові його сталася, то з жалю великого уволив він негайно Васанове жадання, аби тільки той швидше виступив проти Узбека, і сам теж лаштувався до походу. Про те почувши, зібрав Узбек військо своє і рушив проти царя кападокійського, перш ніж два можновладці потуги свої з'єднали, зоставивши свою красуню в Смір-ні на відданого повірника свого й друга. Через якийсь час сточив він бій із царем кападокійським і наложив у тій потребі головою; військо його було погромлене і врозтіч обернуте, Васан же пішов безперешкодно далі на Смірну, і всі йому по дорозі яко переможцеві підклонялися.

Повірник Узбеків Антіох, що опікувався красунею, хоч і був уже чоловік не юна, та, вродою її зваблений, закохався в неї, вірність приятелеві своєму й панові зламавши. Він знав [130] її мову (се дуже тішило її, бо стільки вже років жила вона мов глухоніма - ні її ніхто, ні вона нікого не розуміла) і, пристрастю своєю спонукуваний, зумів за кілька день так із нею заприязнитися, що трохи згодом, забувши за владаря свого, який десь там із ворогом бився, вони ті дружні стосунки свої в любовні обернули, під одним укривалом удвох розкошами упиваючись. Як же почули вони, що Узбека вбито, а Васан до міста близиться, все по дорозі плюндруючи, то вирішили не дожидатись його і, захопивши, скільки могли, скарбів Узбе-кових, подалися нишком із Смірни на Родос.

Недовго прожили вони там, бо Антіох незабаром тяжко занедужав. Під той час загостив до нього випадком один купець із Кіпру, з яким він давно знався й любився. От і надумав він, присмертним бувши, все добро своє і жінку-любку на нього лишити. На Божій дорозі стоячи, прикликав він їх обох до себе і мовив:

- Бачу я добре, що не бути мені в людях, і жаль мені сей світ покидати, бо зроду ще життя не було мені таке миле, як нині. Одне тільки мене в сій притузі втішає, що дві найдорожчі мені в світі істоти смерті моєї доглянуть - ти, друже мій милий, і отся жінка, котру я полюбив, відколи спізнав, як свою душу. Гірко мені, правда, що по смерті моїй зостанеться вона сама на чужині без ради й поради, а ще гірше було б, якби ти сюди не нагодився: ти ж бо,' я знаю, з любові до мене так про неї подбаєш, як би й про мене самого. Візьми ж, молю тебе і благаю, в разі смерті моєї добро моє і дружину мою і так чини з ними, як про упокій душі моєї за краще вважатимеш. Тебе ж, подружжя моє кохане, прошу - не забудь мене, як я помру, щоб на тім світі міг я похвалитись, що на сім світі любить мене найчудовніша жінка, витворена будь-коли природою. Як ви мені в сих двох речах певну подасте надію, піду я звідси потішений.

Тої мови слухаючи, плакали ревно обоє - купець той приятель і красуня Алатіель, а як доказав він, заходились його втішати, запевняючи словом честі все по його волі учинити. Небавом Антіох і справді переставився, і вони поховали його з належною шаною.

За кілька день по тому купець-кіпріот справив усі свої орудки на Родосі й лагодився плисти додому на каталонському торговельному судні, що там саме стояло, тож і спитав він красуню - що вона гадає робити, як йому на Кіпр дорога випадає. Вона одказала йому, що коли його ласка, поїде з ним у надії, що він з любові до небіжчика її собі за рідну сестру матиме. Купець пообіцяв усе по її уподобі чинити, а [131] щоб її у дорозі од усякої кривди й напасті краще оборонити, сказав каталонцям, що то його жінка. На кораблі дали їм невеличку комірчину в кормовій частині, і, щоб діло не розходилось зі словом, купець спав удвох із нею в тісненькому ліжку. Хоч вони, з Родосу одпливаючи, про те й гадки не мали, сталося так, що підо впливом темноти і затишку постільного (а се, бачите, неабияка сила!) забули вони про любов і дружбу до небіжчика Антіоха і, обопільним жаданням спонукувані, зачали собі вдвох жирувати да так знехочу й породичались, доки допливли до Баффи, звідки був родом той купець, а прибувши туди, зажили собі любенько вкупі.

Якось приїхав до Баффи у своїх справах один родовитий чоловік на ймення Антігон, багатий на літа, а ще більше на розум, та вбогий на достаток, бо в різних ділах на службі в короля Кіпру доля не сприяла йому. Одного дня проходив він коло того дому, де жила Алатіель (купець її під ту пору подався торгом до Вірменії), і, уздрівши красуню край вікна, став пильно до неї приглядатись, бо йому здалося, що він уже бачив її десь, а де саме - не годен був ніяким світом пригадати. Для самої ж красуні, що довгий час була іграшкою фортуни, надійшов уже, мабуть, час порятунку, бо, глянувши на Антігона, зразу пригадала собі, що бачила його, яко чоловіка значного, на службі в отця свого в Олександрії, і ожила в її серці надія з його допомогою знову до царського стану вернутися. Скориставшись тим, що купця не було дома, вона не гаючись казала покликати перед себе Антігона. Як він увійшов до кімнати, запитала вона сором'язливо, чи він часом не Антігон з Фамагости? Той одповів, що так, і додав:

- Добродійко, здається мені, що і я вас знаю, от тільки ніяким побитом не надумаюсь, де й коли я вас бачив. Нагадайте ж мені, коли ласка ваша, хто ви єсте.

Упевнившись, що то він і є, вона кинулась у сльозах йому на шию і, як він дуже здивувався, спитала його, чи не в Олександрії то він її бачив. Почувши се питання, Антігон одразу впізнав, що се султанівна Алатіель, про яку думали, що вона в морі загинула, і хотів оддати їй належну шану, та вона того не допустила, а попрохала його сісти. Антігон так і зробив і спитав її шанобливо, як, коли і звідки вона сюди утрапила: адже всі в Єгипті вважають, що вона потонула в морі кілька років тому.

На те одповіла Алатіель:

- Радніша б я була і справді в морі втопитися, аніж таке життя провадити, яке мені довелося, та й отець мій, якби усе знав, теж того волів би. [132]

Сеє сказавши, заплакала знову ревними сльозами.

- Не вбивайтеся-бо так, пані моя люба, - мовив до неї Антігон, - ще не все пропало. Розкажіте мені з ласки вашої, що з вами приключилось і як вам жилося; може, дасть Бог милосердний, якось ми тому лихові зарадимо.

- Антігоне, - сказала красуня, - як побачила я тебе, то ніби рідного батька вздріла, і з тої любові й пошанування, що до нього маю, призналась я до тебе, хоч могла й не признатися. Небагато є таких людей, зустріч із якими була б мені така приємна, як спіткання з тобою; тим-то виявлю я тобі, як батькові рідному, все, що таїла досі в лихій долі своїй. Вислухай мене і, як знайдеш яку раду, постарайся давню гідність мені привернути, як же ні, то благаю тебе - не кажи нікому ні слова про те, що ти мене бачив чи чув щось про мене.

По сій мові розповіла вона йому, гірко плачучи, про всі свої пригоди з того часу, як розбило їх коло Майорки, аж до останньої хвилі. Та повість розжалобила Антігона до сліз. По короткій надумі він сказав їй:

- Ясна панно, тим, що в злигоднях ваших ви не одкрили ніде нікому, хто ви єсть, маю певну надію повернути вас отцеві вашому ще любішою, ніж перше, а згодом і за короля альгарбського віддати.

Коли султанівна спитала його, як те може статись, він розтлумачив їй до ладу, що вона має чинити. А щоб не було в сьому ділі ніякого загаю, Антігон повернувся мерщій у Фамагосту, пішов до короля й сказав:

- Милостивий пане, коли буде на те ваша ласка, ви і собі честі великої можете засягти, і мені, що, вам служачи, зубожів, користь чималу приспорити, і то не дуже дорогим коштом.

На королеве питання: «Яким чином?» - Антігон промовив:

- До нас у Баффу потрапила прегарна дівчина, дочка султанова, про яку чутка пройшла, ніби вона давно в морі потонула; щоб честі своєї доховати, зазнала вона тяжких злигоднів і досі в великій мізерності пробуває. Тепер хоче вона до вітця свого вернутись; коли б ви з ласки вашої одіслали її до нього під моєю охороною, вам була б од того шана велика, а мені немалий пожиток; не думаю, щоб султан таку прислугу будь-коли в непам'ять пустив.

Король, як то й належить великодушному монархові, погодився на те незабарно; пославши до султанівни почесне посольство, він велів привезти її до Фамагости і повітав її [133] там разом із королевою пишно та велично. Коли король із королевою розпитували Алатіель про її пригоди, вона розповіла їм про все так, як її навчив Антігон.

За кілька день король на її прохання вирядив її до султана в супроводі показного почту дам і кавалерів під орудою Антігона. З якою радістю прийняв султан і її, і почет увесь на чолі з Антігоном, того вже й не питайте. Як Алатіель перепочила трохи, султан забажав дізнатись, як вона живою зосталась і де так довго пробувала, йому про себе жодної вісти не пересилаючи. Вона ж, Антігонову науку добре пам'ятаючи, такими словами йому одповідала:

- Батечку мій любий, на двадцятий, чи що, день по тому, як я од вас виїхала, схопився на морі лютий борвій; наш корабель розтрощило й прибило нічної пори до берега десь у західній країні, поблизу міста Акваморта. Що з нашими мореплавцями сталося, того мені не судилося знати; пам'ятаю тільки, що вдень, коли я із свого омертвіння прокинулась, збіглися тамтешні люди звідусіль до розбитого корабля, щоб його пограбувати. Мене і двох товаришок моїх звели з корабля на сушу; одну схопив один молодик, другу другий і втекли з ними геть хто куди; де вони ділися, я так потім і не дізналася. На мене ж кинулися якісь аж удвох і тягли мене за коси, бо я пручалась і голосом голосила; уже мали вони з дороги до темного лісу завернути, як десь узялися нам навстріч чотири верхівні; побачивши їх, напасники мої зараз покинули мене і вдарили навтікача. Ті ж четверо, люди, дивитися, статечні, під'їхали тоді до мене й почали розпитувати, що і як; я їм усе чисто розказала, та ні вони мене не зрозуміли, ні я мови їхньої не второпала. Тоді вони порадились між собою і, на коня мене посадивши, повезли в дівочий монастир, де живуть черниці по закону віри їхньої; що вже вони їм казали, того не знаю, тільки прийняли мене там усі приязно і весь час добре до мене ставились. Там шанувала я ревно з ними разом святого Стояна в Глибокій Улоговині (його-бо вельми почитують усі жінки в тій країні). Коли я вже в них трохи оббулася і дещо по-їхньому почала розуміти, стали вони мене розпитувати, хто я така і звідки родом, та я зміркувала, куди потрапила, і боялась, щоб вони не прогнали мене яко неприятельку віри їхньої; тим я не виявила їм правди і сказала, що я дочка значного чоловіка з Кіпру, що батько хотів дати мене заміж за крітянина, та по дорозі на Крит корабель наш розбило. Не раз і не два доводилось мені, щоб біди на себе не накликати, звичаю їхнього дотримувати. Коли мене питала старша над черницями (її там називають абатиса), [134] чи не хочу я повернутися на Кіпр, я одказувала, що з дорогою душею; та вона, честі моєї пильнуючи, не хотіла довірити мене нікому, хто туди з їхнього краю їхав. Аж ось місяців із два тому прибуло з Франції кілька статечних людей із жінками своїми, що з них одна родичкою абатисі доводилась; вони їхали на прощу в Єрусалим до гробу того, що вони за Бога вважають (там його поховано після того, як він був розіп'ятий юдеями). Почувши про те, абатиса доручила мене їхній опіці, прохаючи одвезти мене на Кіпр до батька. Як шанували мене сі добрі люди, як щиро вони й жінки їхні мною піклувалися, - була б се довга річ оповідати. Отож сіли ми на корабель і через кілька день припливли до Баф-фи. До того міста зближаючись, думала я одне - що маю казати сим людям, котрі з доручення поважної матрони мене до батька доправити мусять, коли я тут анікогісінько не знаю? Та, мабуть, Аллах ізглянувся на моє горе і послав мені назустріч Антігона якраз у той час, коли ми сходили на пристань. Я зразу окликнула його і попрохала по-нашому, щоб супутники мої не розібрали, мене як свою дитину привітати. Він зрозумів тої ж миті, чого мені треба, і зустрів мене з радістю великою; пришанував також по спромозі своїй тих супутників моїх, а потім повів мене до короля Кіпру, який прийняв мене з такою шанобою і потім послав до вас з такими почестями, що я не можу того словами сказати. Як я, може, чогось не доказала, нехай розповість іще Антігон - він-бо не раз чув уже од мене мою історію.

Обізветься тоді Антігон до султана:

- Ясновельможний пане, як вона мені не раз розповідала, як мені ті почтиві кавалери й дами, що з ними вона прибула, розказували, так достоту вона й вам отеє тепер з'ясувала. Про одне тільки промовчала - тому, мабуть, що не випадає їй самій про те говорити, - як ті кавалери й дами, що з нею приїхали, її святе життя в монастирі, її цноту і звичаї похваляли, як плакали ті люди й ридали, коли, мені її вручивши, з нею розставалися. Якби я почав вам те все, що од них чув, переказувати, то мало було б на се цілого дня, треба було б іще й ночі доточити; скажу тільки, що, судячи з того, що я чув і сам бачив, у жодного вінценосця на світі немає дочки такої гарної, і чесної, і доброї, як у вас.

Султан ізрадів усім тим речам невимовно і благав Аллаха, щоб дав йому змогу по заслузі оддячитись усім благодійникам дочки своєї, особливо ж королю кіпрському, що повернув її до нього з такими почестями. Через кілька день він одпустив Антігона додому, дарами пребагатими його обмисливши, [135] а королю і листами й посланцями нарочитими дяку свою найщирішу за ту його послугу склав. А опісля, бажаючи довершити почате діло, себто одруження дочки з королем Альгарбії, з'ясував він йому листовно всю ту справу, додавши, що, як він того хоче, нехай людей по неї посилає. Король альгарбський вельми зрадів тій вісті, послав по неї людей і прийняв її з великою утіхою. Вона ж, переспавши досі, може, десять тисяч разів із вісьмома чоловіками, лягла до нього на ложе нібито непочата, а він тому й повірив. Так стала вона королевою і довго ще жила з ним щасливо. Як той казав: «Цілуйтесь, губи, не буде згуби: місяць новиться, то й вам годиться».

Дата добавления: 2015-08-03