Оповідка десята. Маестро Альберто з Болоньї чемніш словом завдає сорому дамі

Маестро Альберто з Болоньї чемніш словом завдає сорому дамі, яка хотіаа його завстидати, що в неї закохався

Замовкла вже Еліза; останню оповідку випадало розказати самій королеві, і та почала по-жіночому любо:

- Ґречні панянки, як зорі оздоблюють ясної ночі небо, як квіти повесні закрашують луги зелені, так дотепні слова прихорошують добрі звичаї та веселу бесіду. Слова такі, коротенькими бувши, більше личать жінкам, аніж мужчинам, бо неподоба їм просторікувати довго й розволікло, де без того можна обійтися; та нині, на превеликий сором нам і всім живущим, мало або й зовсім немає таких жінок, котрі розуміли б тонкий дотеп, а зрозумівши, спромоглися б на нього одповісти. Се ж бо духовне уміння, жінкам колишнім притаманне, обернули теперішні на прикрашування тіла, і та вважає себе гіднішою і достойнішою, у котрої сукня більше [73] цяцькована, з лиштвами та стрічками, а про те й не думає, що якби все те манаття накинути на хребет віслюкові, той зміг би його носити більше, ніж будь-яка з-поміж них, так віслюком і залишаючись. Соромно мені так говорити, бо не можу сказати про інших, чого б не сказала проти себе: стоять вони отак, цяцьковані, шнуровані, фарбовані, мов статуї мармурові, німі й нечулі, а як озветься котора, коли її спитають, то краще вже була б мовчала. А тоді ще й величаються, нібито невміння в жіночому та чесному чоловічому товаристві бесіду провадити од чистоти душевної береться, а своє недоумство називають порядністю, ніби та жінка й порядна, що балакає тільки з покоївкою, пралею чи перепічайкою; адже якби хотіла того природа, як вони запевняють, вона б по-інакшому їхню балакучість припинювала. Правда, і в сьому ділі, як скрізь, треба на те зважати, коли, де і з ким говориш, бо трапляється часом, що сунешся, не спитавши броду, і, хотівши гострим слівцем когось на слизьке загнати, сам потім раки пекти мусиш. От для того, щоб уміли ми остерігатися, щоб не приточувано до нас тієї пословки, що, мовляв, жінкам усюди гірше достається, хочу я розказати вам сьогодні на-припослідку таку історію, яка б вас дечого навчила, щоб ви не тільки душевним благородством з-поміж інших визначалися, а й добрими манерами їх переважали.

Не багато ще літ перевернулось, як жив у Болоньї, а може й досі живе, славнозвісний чи не на весь світ лікар на ймення маестро Альберто. Був він уже стар чоловік (бралося йому під сімдесят), та духом благороден, і хоч у тілі в нього вже остиг природний пал, не цурався він любовного горіння; побачивши якось на бенкеті вродливицю-вдову, що звалася, як кажуть люди, Мальгеріда де Гізольєрі, вподобав він її вельми, і запали в старечі груди такі полум'яні любощі, що хоч би й молодому; і не засне, було, вночі, як удень не побачить вродливого, ніжного личка прекрасної дами. Через те й показується, було, раз у раз перед домом тієї дами то пішки, то верхи, як коли набіжить; постерегла те вона, та й інші з нею, і частенько смішкувалися проміж себе, що от, мовляв, на роки дозрілий і на розум, а взяв та й закохався - думали, бачте, що тая любосна жага не де, як тільки в макоцвітних молодечих душах витає і пробуває.

Маестро Альберто свого не покидав; от якось на свято сиділа та вдова з жіночою компанією перед своїм будинком, і, побачивши оддалік, що їде маестро Альберто, поклали вони всі разом запросити його до себе і оддати йому шану, а потім поглузувати з того закохання. Так і зробили: повставали, [74] покликали його, повели до прохолодного двору, шанували його там виборними винами і всякими ласощами, а наостанку спитали його приязно та жартливо, як се могло статися, що він закохався в таку красуню, знаючи, що її люблять багато гарних, благородних і хороших юнаків. Підпустили йому таку тоненьку шпилечку, а він одказує любенько:

- Що я люблю, мадонно, се не повинно дивувати мудрого, а надто що я люблю вас, бо ви того варті. І хоч старим чоловікам, звісно, бракує вже сил, потрібних для любовних герців, то не однято в них ні бажання, ні розуміння того, що значить бути любленим, а се вони, природно, тим паче тямлять, що розуму в них більше, ніж у молодих. А яка в мене сподіванка, що я на вас пориваю очі, коли вас кохають стільки юнаків? Ось яка: бачив я не раз, як жінки, полуднуючи, їдять люпин і часник; і хоч у часникові нащку немає, то головка все-таки не така погана, смачніша за пір'я, проте ви, зіпсованого апетита мавши, головку в руках тримаєте, а пір'я їсте, хоч воно противне й зовсім негодяще. Хто знає, мадонно, може, ви й коханців отак вибираєте? Тоді, може, ви мене обрали б, а тих попроганяли.

Дамі стало трохи соромно, як і всім іншим, і вона сказала:

- Маестро, ви дуже мило й чемно провчили нас за наш гордовитий замір; у всякому разі, ваша любов мені дорога, як має бути дорога любов такої мудрої і гідної людини; чиніте зі мною, як ваша ласка, аби тільки честь моя була збережена.

Устав тоді маестро разом зі своїми супутниками, попрощався з дамою, радий та веселий, і поїхав. Отак, не розібравшися, з кого кепкувала, думала вона перемогти, а зазнала поразки; з вами такого не буде, як держатимете в голові добрий розум.

Сонце тим часом схилилося вже на спадень і спека попустила, коли панночки й кавалери скінчили свої оповідання. Тоді королева сказала жартливо:

- Тепер, любії подруги, одно ще мені лишилося зробити в сей день мого старшинування - дати вам нову королеву, і нехай вона по своїй уподобі на другий день життя своє і наше Для призвоїтої втіхи вряджає. Здається, ще до ночі далеко, та хто загодя ладу не дасть, той будущини добре не влаштує, тим-то, щоб новій королеві можна було приготувати все на завтра, покладаю я, щоб наступні дні починалися з сії години. Тож іменем того, ким живе усяке дихання, хай королює завтра над нами на втіху нашу розумна панна Філомена. [75]

Сказавши сеє, встала, зняла з себе вінка і, шанобливо поклавши його Філомені на голову, перша уклонилась їй, як королеві, а за нею і всі інші дами та кавалери здалися на ласку новій володарці. Філомена аж почервоніла трохи з сорому, як вінчано"її на королівство, та, згадавши недавні речі Пампінеї, схаменулась і, щоб не показатися простачкою, потвердила першим ділом на службі всіх, що призначила була її попередниця, розпорядилася, що треба вготувати на завтра рано й на вечерю, на тому самому місці, де вони й були, а потім повела такую річ:

- Коханії подруги, більше з приязні своєї, аніж за мої заслуги призначила мене Пампінея вам за королеву; тож, порядкуючи життям нашим, гадаю я не тільки на свою, а й на вашу волю зважати; з'ясую ж вам коротенько, що, на мою думку, слід учинити, аби ви могли на ваш розсуд щось додати до того розпорядку чи одняти. Придивившися гаразд до сьогоднішнього Пампінеїного урядування, думаю я, що воно було і похвальне, і втішне; сії порядки, поки нам вони не приїдяться чи з іншої причини не обриднуть, по-моєму, не треба касувати. Доведімо ж до кінця те, що почали ми вже робити, встаньмо, погуляємо веселенько, а як сонце буде при заході, повечеряємо в холодку, поспіваємо трохи, побавимось, а там уже і спати буде час. Завтра вранці, повстававши захолодки, теж підемо кудись повеселимося, чим кому любо, потім, як і сьогодні, вернемося слушної години обідати, потанцюємо, а вставши після сну, знов зберемося тут оповідати, бо з сього, як на мене, найбільше нам і втіхи, і пожитку. Тут, правда, хочу я ввести одну річ, якої Пампінея не зробила, бо запізно обрали її на королеву: треба покласти якісь межі нашим розповідям, оповістивши всіх заздалегідь, про які речі буде мова, щоб кожне мало час вигадати якусь цікаву історійку. Коли се буде вам до смаку, подумайте ось про що: як світ світом, зазнають люди всіляких пригод од своєї фортуни, та й будуть зазнавати, тож нехай кожне розкаже про таких, що, всякого лиха набравшись, негадано знаходять добру долю.

І дамам, і кавалерам се сподобалось, усі охоче на таке пристали. Один тільки Діоней, коли всі вже замовкли, озвався:

- Мадонно, як усі сказали, так скажу і я, що ся ваша установа над звичай гарна і хвальна; але од особливої милості вашої прошу я одної ласки, що надана мені буде, аж поки триватиме наше товариство: хотів би я, щоб закон не зобов'язував мене говорити про такі речі проти моєї волі, а [76] лиш про те, що мені заманеться. Щоб не подумав же ніхто, що я прошу сієї ласки тим, що не маю вигадок у запасі, нехай я буду завше останнім оповідачем.

Королева знала, що з нього неабиякий вигадько і веселун, і добре зрозуміла, що се він просить тільки для того, щоб розважити компанію, як утомиться вона од розмов, якоюсь сміховиною, і за спільною згодою залюбки дарувала йому сю ласку. Повстававши, всі тихою ходою пішли до річки, що з пагорка повилася в гаїсту долину, розливаючись чистою хвилею по білому каменю й зеленій травиці. Там, роззувшися й позакачувавши рукава за лікті, панночки хлюпалися в воді і жартували межи собою. Як надійшла пора вечеряти, всі повернулися до палацу і всмак попоїли. По вечері, як принесено музичну справу, королева повеліла Лауретті повести танець, а Емілії заспівати канцону в супроводі Діонеє-вої лютні. Так і зробили - Лауретта почала вести коло, а Емілія з любов'ю заспівала такої пісні:

Я так пишаюсь із своєї вроди,

Що не знайду повік

У іншому коханні насолоди.

У себе гляну - бачу я ті чари, Що вид їх душу втіхою сповняє, Ні давні згадки, ні новії мари, - Ніщо розкошів тих не проганяє. Краси такої більш ніде немає, І я не жду повік Нових забав, нової насолоди.

Ту втіху несказанно чарівничу,

Коли захочу, завше можу мати,

Вона приходить, як її покличу,

Сп'яняти душу, серце звеселяти;

Який то скарб коштовний, пребагатий -

Той не збагне повік,

Хто не зазнав такої насолоди.

Що більше я на скарб отой дивлюся,

То дужче загоряюся жагою,

Я ті розкоші п'ю і не нап'юся,

Коли ж я спрагу серця заспокою?

Знемогою охоплена п'янкою,

Не хочу я повік

Деінде засягати насолоди. [78]

Як доспівано сю баладку, що всі її весело тягли за Емілією хоч дехто й задумався над її словами, протанцювали ще кілька дрібних танців. Минула вже якась часточка короткої ночі і королева зводила покласти кінець першому дню; велівши'запалити смолоскипи, вона наказала йти всім на спочинок; так вони й зробили, пішовши кожне у свою кімнату.

Кінець першому дню

Дата добавления: 2015-08-03