Принцип деконструкції

Постмодернізм виник у лоні гуманітарного знання й аналітичної захід­ної філософії, виявивши глибинні риси кризи класичного раціоналізму, сцієнтизму і гуманізму. Філософські джерела постмодернізму - феномено­логія, структуралізм, герменевтика. Чіткість визначення концептуальних інновацій постмодернізму ускладнюється через компілятивність думки, ультрадіалектичні формулювання, безліч неологізмів, вишуканість стилю, тематичну ширину публікацій, метафоричність. Тим не менше основні контури філософського постмодерністського проекту окреслити можливо. Вони полягають у тотальній критиці класичного раціоналізму (фундаменталізму, об'єктивізму, істинності) і в переході до лінгвістичної парадигми філософії, заснованої на релятивізмі, суб'єктивізмі та антитеоретизмі.

Основними засобами реалізації задуму виступають текст/контекст (нова мова філософії) і принцип деконструкції. Автор деконструкції Ж. Дерріда починає ревізію філософського раціоналізму зі зруйнування типології та ієрархії філософських проблем, які узвичаїлись і через те стали догмами, розмиває межі між філософією, літературою і критикою, урівнює (уподібнює) філософію і поетичну рефлексію. Постмодерністи вва­жають, що письменники, логіки, фізики, моралісти роблять одне і те ж - створюють і перетворюють системи опису об'єктів. Результатом цієї ді­яльності є нескінченні розмови всередині локальної спільноти відповідно до її традицій

Деконструкція - найбільш радикальний метод філософської критики, для якої попередня філософія - це писемність. «Тільки те, що написано, дає мені існування, бо воно називає мене». Обґрунтовуючи свій аналіз роману «Мобі Дік» Г. Мелвілла, постмодерніст Р. Сальдівар заявляє: «Деконструкція не означає деструкції структури твору, не має на увазі вона також і відмову від наявних структур (у даному разі структур особистості і причинності), які вона піддає розчленуванню. Замість цього деконструкція є демонтажем старої структури, здійсненим з метою пока­зати, що її претензії на безумовний пріоритет є лише результатом людсь­ких зусиль і, таким чином, можуть підлягати перегляду. Процес деконструк­ції - всього лише попередній і стратегічно привілейований момент аналі­зу. Вона в жодному разі не передбачає своєї остаточності і є поперед­ньою тією мірою, якою завжди повинна бути жертвою своєї власної дії».

Смисл деконструкції як специфічної методології дослідження літера­турного (філософського) тексту полягає у виявленні внутрішньої супереч­ності тексту, прихованих і непомітних не лише для недосвідченого, «наїв­ного» читача, але й «вислизаючих» від самого автора «залишкових смис­лів», що перейшли у спадок від мовних, інакше - дискурсивних, практик минулого. Вони «закріпилися» у мові у формі неусвідомлених мисленнєвих стереотипів, які в свою чергу так само несвідомо і незалежно від автора тексту трансформуються під впливом мовних кліше його епохи.

Все це веде до виникнення в тексті так званих «невирішуваностей», тобто внутрішньо логіч­них тупиків, немовби первісно властивих природі мовного текс­ту, коли його автор думає, що відстоює одне, а насправді вихо­дить щось інше. Виявити ці «невирішуваності», зробити їх пред­метом ретельного аналізу і є за­вданням критика-деконструктивіста. Сама по собі деконструкція ніколи не виступає як суто тех­нічний засіб аналізу, а завжди постає як своєрідний деконструктивно-негативний пізнавальний імператив постмодерністської чуттєвості (як способу ставлен­ня до світу і його розуміння).

Результатом погляду на філософію-як-на-літературу є глибока деконструкція історії філософії, котра виступає у вигляді дезорганізації, рекомпозиції і навіть «четверту­вання» (передусім гегелівської діалектики). Постмодернізм критикує ро­зум (раціоналізм) за інструменталізм і недостатню комунікативність. «Новий» філософський розум, на відміну від раціонального, ствер­джує парадигму лінгвістичної поведінки (Р. Рорті), для якої характер­на загальна установка на «розмивання контурів», «переломи, отвори, вирізи, краї, тріщини, обриви». «Найглибше - це шкіра». Нова раціо­нальність — це сформований на основі інформаційної культури ірраціо­налізм, який виріс із визнання символічних і віртуальних реальностей третім, поряд з матеріальним та ідеальним, типом реальності. На відміну від проекту модерну, який включає вектор трансцендентнос­ті (метафізики, ідеалу вічного гармонійного буття), постмодерн реалізував «пейзаж без неба» (Ф. Ніцше). Для постмодерну таїна (суть) речей полягає у тому, що в них немає сутності.

Постмодерністський текст характеризується такими рисами: інтертекстуальність, іронія, метамовна гра, «переказ у квадраті». Дерріда і Ліотар утворюють «країну дискурсів», яка є суцільною метафориза­цією та інтерпретацією тексту, що веде до втрати межі, котра відокрем­лює серйозну теоретичну роботу від естетично екстравагантних мовних ігор. Мова філософії наближається до естетичної мови, знищує міф про категоріальний центр і формує багатовимірний смисловий простір - «текст без меж». Постмодерністи відмовляються від фіксованої значущості тексту, вважаючи, що актом створення смислу є читання. Головне - «не що сказав автор, а чого не сказав і чому» (Ж. Дерріда).

Найважливіше питання для філософії - бути чи не бути їй теоретичною раціональною діяльністю - безпосередньо пов'язується з питанням про уні­версальність західної раціональності. Позбавлення онтологічного статусу світу знань і знань про світ приводить постмодерністів до деконструкції іс­тини і об'єктивності. Істина для постмодерніста - «реліктовий принцип»; здоровий глузд - «вегетеріанство» (Рорті), тому немає «привілейованих дискурсів», дискурси завжди мультикультурні. Це означає, що кожне сус­пільство відповідно до його культури та історії виробляє своє розуміння істини та її критеріїв. Те, що істинне для Заходу, - неістинне для Сходу. Звідси необмежений плюралізм, тотальний лібералізм у виробленні і виборі дискурсів з установкою на оригінальність, свободу, новизну - сво­боду особистості. Свободу бути собою! - ця світоглядна платформа спря­мована проти універсалізму наукового знання.

Модель пізнання реальності, запропонована постмодернізмом, - безпе­рервна варіативність. У ній сублімовано «детериторизацію», безмежну і примхливу рухливість, блукання по степу, яке не знає дороги, відразу до лісу (адже він є кореневищем нерухомої реальності, яка «вросла» в землю) (Дельоз, Гваттарі). Постмодерністський текст характеризують імпресіо­нізм, неверифікованість, елімінація (виключення) суб'єкт-об'єктивних відно­шень. Проте не слід забувати, що він спрямовується до вироблення альтер­нативних філософських процедур, здатних «схопити» повноту життя.

Дата добавления: 2015-08-03