Антропологія постмодернізму

Розуміння місця і ролі людини в сучасному світі постмодернізм формує не тільки в контексті наукової революції і внутрішньої форми культури. Постмодерністська антропологія є самосвідомістю сучасної цивілізації. її реалією став людський індивід у своєрідності його свавільного емоцій­ного «Я». У постмодерні будь-яка спільність, не виправдана внутрішньо таким (свавільним) індивідом, будь-яка колективна норма і правило висту­пають щодо нього як насилля, репресія, від яких він повинен звільнитися.

На філософському рівні такими репресивними силами визнаються логіка і раціональність. Самовідчуття індивіда, невловні стани, культура повсякденності - предмети постійної уваги постмодерну. З огляду на це у людині цікавим є тільки неповторно індивідуальне, нездійснене, неоформлене, більш людське, ніж структура. «Немає нічого більш антилюдського, ніж пряма лінія». «Забудьте все, чого вас учили, — починайте з мрії».

Людина - це «культ безпосеред­нього», «чарівність тривіально­го» - такі заклики постмодерністів стосовно розуміння людини і людського буття.

Постмодернізм руйнує антро­пологічну доктрину модерну - ве­ликого часу визволення людства, зосереджуючи увагу на «профанному гуманізмі», на самовдоволе­ності розуму, на розкладі цілісної людини релігійних епох Але з часом виявилася й друга ідея - недостатності розкладу первісної цілісності людини. К. Маркс усупереч тезі про всебічний роз­виток і визволення індивіда звів його до економічної природи. Над­людина Ф. Ніцше елімінує трансценденцію (таїну), заміняючи її могутністю і волею. В постмодернізмі ця ідея знаходить вираження в заміні інтерпретацією (деконструкцією) реальної людини у світі. З огляду на це свобода постмодерністської людини - це свобода комунікації, дис­курсу, тексту, інтерпретації, до цього приводить принциповий ціннісний плюралізм.

Створення інтегральної антропологічної картини, до чого завжди праг­нула філософія, є питанням збереження основи розуміння світу й адекват­ної відповіді людини на виклики світу. Постмодернізм відмовляється від цього завдання, оскільки не може зібрати докупи «вислизаючий» світ, скрі­пити його смисловим стрижнем і цілісною системою цінностей.

Акцентуючи активне зростан­ня претензій до життя, постмо­дернізм заперечує універсалізм у людині. Розвінчати добро — мета постмодерністської етики; це процес розмивання реальних людських відношень. Дерріда, на­приклад, вважає, що людина не може діяти безкорисливо. Дар, подарунок, служіння, любов -«фальшиві монети», оскільки той, кому дарують, має почуття вдяч­ності до того, хто дарує, який у свою чергу дістає задоволення від дарування. Виходить, що подарунка в чистому вигляді не існує: «сутність подарунка анулює подарунок».

У постмодернізмі людина нескінченно плюральна (множинна); відсут­ність єдиної системи цінностей веде до такої множини позицій, яка не здатна стати єдністю. Несубстанційна, «густа» людина має тільки один вектор - гру і рух образів, які перетворюють її на подібність симулякра. Антропологічний тип, на який орієнтовано постмодернізм, — це космополіт, вільний від догматів будь-яких традицій і норм, який чудово розуміє їх умовність. Це абсолютно щирий стосовно своїх природних інстинктів «шизоїд» (Дельоз), котрий цінує насамперед споживання. Це інтелектуал, який має правила будь-якої мовної гри і так само легко звільняється від них. «Ніколи людина не була, здавалося б, такою розплавленою і плин­ною - і ніколи не була вона водночас такою ж замкненою в своїй самості, такою «холодною» серцем» (В. Іванов). В підсумку це поєднувало б у собі готовність до відречення від старого і разом з тим втому, байдужість.

Вістря своєї критики постмодерністи спрямовують проти свідомості, оскільки філософія свідомості репрезентує її як особливий феномен внут­рішнього світу суб'єкта. Відмова від «внутрішнього» - головне у філосо­фії свідомості постмодернізму. Тим самим базова установка філософії - свідомість - змінюється на «віру в свідомість», а сутність людини - на лінгвістичну поведінку організмів, яким приписується свідомість. У тра­диції Декарта, Брентано, Гуссерля свідомість містить «Я», котре як самість спостерігає і сортує потік ментальних образів (які проходять перед нею), перетворюючи їх на усвідомлені образи. Головне в цій традиції - уявлення про безпосередню даність свідомості тому, що усвідомлюєть­ся, та внутрішньої достовірності свідомості.

У постмодернізмі існує інший підхід до свідомості: він будується за допомогою комп'ютерних аналогій. Картина свідомості в цьому разі постає у вигляді інтегрованої системи психологічних станів індивіда, кожний елемент якої співвідноситься з іншими елементами, а введення нової інфор­мації - з інформацією, одержаною в минулому. В результаті «за дужки» виводяться онтологічні проблеми, які належать до природи свідомості і природи самості - «Я». Приймається методологічна передумова, що люди­на - це деперсоналізований індивід (зомбі), «обернений» шизофренік, а сама шизофренія оголошується «творчою нормою» суспільного життя лю­дей. Мова йде про шизофренію як різновид деконструктивізму в антропо­логії. Такий хід думки деконструює не тільки свідомість, але й структури несвідомого. Тим самим природа людини остаточно релятивізується.

18.4. «Тілоцентризм»

Постмодернізм має також менш очевидні, але по суті більш глибокі і суттєві риси. Мова йде про здійснений постмодернізмом перехід від Слова до Тіла. Зміст даного парафразу полягає у виявленні суті сучасної цивілізації, якою є ідея раціональності у двох основних іпостасях: по-перше, «Слово», яке в грецькому оригіналі Євангелія від Іоанна є Логосом. А він - не тільки слово, але й думка, і розум, і правило, і закон. Інакше кажучи, Слово як розумний зміст світу, доступний людському пізнанню в силу і в міру розумності самого цього пізнання; по-друге, ефективна і цілераціональна дія, яка виявляється раціональною саме завдяки досягнен­ню бажаного результату з оптимальними затратами засобів. Можна по-різному ідентифікувати цю цивілізацію: як фаустівську, як прометеївську тощо, але її змістом є ідея раціональності у всіх її проявах від розумності до ефективності, інакше кажучи - слова і діла.

Однак активізм і прагматизм давно вже ставили під сумнів з огляду на їх перетворювальне насильство гуманітарії, пацифісти, захисники навколиш­нього середовища тощо. У XX ст. визрів і набув всезагального характеру сумнів у раціональності як такій. У постмодернізмі було зроблено наступ­ний крок у напрямку зміни смислоутворювального центру сучасної куль­тури як переходу від Слова до Тіла, від інтелектуальності і духовності до тілесності, від вербальності до наочного образу, від раціональності до «нової архаїки», коли в центрі ментальності і дискурсу опиняється ті­ло, плоть. Слово втрачає своє значення домінанти, його місце займає Тіло, культура перестає бути логоцентричною і виявляється тілоцентричною.

Саме з цих позицій веде критику раціоналізму, або, як він каже, «логоцентризму» європейської філософії і культури Ж. Дерріда. Він вважає, що в основі європейського раціоналізму лежить агресивна, сексуально забарв­лена, навіть непристойна і порнографічна установка, укорінена в еротич­ному насильстві і оволодінні: пізнати як оволодіти істиною, відкриття як зривання покривала, оголення реальності і т. д. У цьому зв'язку Ж. Дерріда навіть говорить про «фаллогоцентризм» європейського раціоналізму.

Невисловлений (невербальний) розум (ratio), відчуття на дотик і еротизм, sexus і сексизм як джерела і вихідні метафори філософствування, перехід у базових пізнавальних відчуттях від зору і слуху до тілесного до­тику, відродження на цій основі інтересу до позанаукових і донаукових форм осмислення дійсності - така сутність тілоцентризму. Цей підхід має, без сумніву, колосальний креативний (творчий) потенціал, він надає стиму­люючого імпульсу інтуїції, науковому пошуку, аргументації. Про це свід­чить поява нового поля філософського осмислення, яке ігнорувалося рані­ше. У тілоцентричній парадигмі постмодернізму виникла можливість го­ворити про межі онтологічної вирішуваності тіла, феноменології кому­нальної тілесності, анатомії спокійної думки, про тіло і грець­кий міф, про жіноче тіло як предмет і спосіб філософству­вання, про філософію святості і тілесності, про свідомість живо­го тіла, філософське осмислення тілесності ландшафту, тілесно-сексуальні сюжети, аспекти, факти біографій у художній і по­літичній творчості тощо. Інте­рес до тілесності має глибоку куль­турологічну основу, оскільки сама культура виникає також і в зв'яз­ку з рефлексом очищення тіла від бруду і виділень. На відміну від поїдання і злягання, це є своєрідний шлях до себе, своєрідна тілесна рефлексія.

Якщо у центрі осмислення людського буття опиняється тіло, то сама логіка осмислення виводить у контекст існування. Зрозуміти що-небудь означає вийти за його межі, в його контекст. Наприклад зрозуміти смисл слова можна тільки із контексту фрази його використання, смисл фрази -з контексту тексту і т. д Сенс життя - за межами самого життя. А що є контекстом життя? Закінчення людського існування є закінчення тілесного буття, смерть. Але що тоді є смерть? Заперечення життя? Не-життя? Друге (інше) життя? Через що у постмодерністському філософствуванні сформу­валася своєрідна апокаліптика (пророкування про «кінець історії») і танатологічна (Танатос - бог смерті) традиція осмислення феномена смерті, дискурсів про неї в широкому історико-культурному діапазоні від похо­вальних обрядів до некрореалістичних експериментів у сучасному кіно­мистецтві. Зрозуміло, що в такому разі на першому плані — тіло, плоть, багатоманітні експерименти з мертвим тілом, тілом як таким.

Філософська думка набуває характеру своєрідного трилера, і це досить важливо. Для рекламної мети, для маркетингу ідей страхи завжди при­вертають посилену увагу, викликають інтерес, створюють враження інтелек­туальної і загальної сміливості. Необхідно додати загальну тілесно-візуаль­ну орієнтацію культури сьогодення, найбільш виражену в споживанні (конс'юмеризмі), культі здоров я, сексуальній акцентуації, формуванні і просуванні привабливих іміджів у рекламі, політиці, мистецтві, навіть релігії і науці, ролі нової образності у віртуальній реальності інформа­ційних технологій.

Дата добавления: 2015-08-03