Концепція соціуму в постмодернізмі

Зміст постмодерністських поглядів на суспільство обумовлюється куль­турною атмосферою кінця XX ст., онтологічну основу якої становить постіндустріальне або інформаційне суспільство. Діалогічність, культурна по­ліфонія, плюралізм і лібералізм сучасного західного суспільства створили передумови для вироблення радикальної стосовно проекту модерну ме­тодології розуміння історії і соціуму. В рамках цієї методології сформу­льовано основну вимогу постмодернізму до історії: у неї немає єдиної основи, і тому одиничне подавляє універсальне, загальне.

Історична свідомість початку XX ст. ґрунтується на уявленні про те, що історія - це процес закономірної зміни епох. Постмодернізм твердить про епоху «гіперконформізму», яка своїм утвердженням знищує всі зако­ни, принципи й апріорні схеми історії. їх місце займає «суспільство спек­таклю»; хід історії, як і соціальні зв'язки, наповнюються мовними іграми, що робить історію «олітературеною». Історія постає як «м'яка», несубстанційна, міжструктурна реальність (думати про минуле, а не досліджу­вати його) з домінуванням комунікативного фактора. Зростання і збіль­шення поверхового рівня, нарцисизму теперішнього, одночасність різно­часового створює відчуття «кінця історії» (Фуко), «кінця соціальності» (Бодрійяр). Нова епоха нічим не зобов'язана попередній і нічого не може передати наступній, оскіль­ки заснована на «радикальній перервності».

Разом з тим подібна перервність містить у своєму «центрі» «особистість - текст», яка вільно конструює ритм чергування обра­зів і архетипів. Цей ритм створює

характеристики морально-етичної системи, і врешті-решт він структурує суспільство. У постмодерністському дискурсі історії, окрім ритму мови (оповідання), Нічого змістовного більше немає. Важливими є не факти, а зв'язки між ними; «океан» сюжету утворюється по одній краплині.води (по особистості оповідача). Історія і реальність роз'єднується, історія «роз­починається» в інформаційних потоках, нескінченно плюралізуючись у від­ображеннях віртуальної реальності.

Постмодернізм оголошує, що прогрес є рутиною, а віра в нього - «міс­течковою» і європоцентристською. Прогрес критикується за техноген­ність; емансипація — за суміщення індивідуальної свободи і громадського порядку; демократія - за імператив совісті. Замість звичних цінностей постмодернізм створює поверхову, горизонтальну модель суспільства, віль­ну від утопій майбутнього і міфів минулого, орієнтовану на технології пра­ва і компромісу.

Уявлення про сучасне суспільство та його перспективи у постмодернізмі стали результатом хаотизації історії. Соціальна доктрина постмодернізму ґрунтується на таких тезах:

• суспільство являє собою не кінофільм, а «моментальний знімок» і тим самим протиставляє себе «сфері принципової координації» (цілісності);

• у суспільстві, де є можливими проекти і проектування, відсутнє ціле-покладання; суспільство втрачає інтерес не лише до високих, але й до скромних цілей, через що настає «гіпертрофія засобів і атрофія цілей» (П. Рікер);

• суспільство втратило системність і цілісність; на зміну продуктивному (творчому) порядку прийшов репродуктивний (нетворчий, схематичний) порядок;

• інформаційне суспільство характеризується зміною сутності соціалі­зації: девіації (відхилення) важливіші, ніж класична «спокійна» соціальність. Звідси постійний акцент на маргінальності (М. Фуко), на «чорних дірах» соціальності - аморфних деструктурованих масах (Ж. Бодрійяр), на філософії повсякденності.

Стосовно соціальної органі­зації постмодернізм демонструє її радикальне неприйняття, за­перечення можливості особис­тості бути відповідальною за свої дії, її нездатність протистоя­ти могутності надособових струк­тур. Тому його лейтмотивом є звільнення від гніту влади, тра­диційних ціннісних регулятивів, звичних норм, правил і соціаль­них залежностей. Таке нове са­мовідчуття індивіда в суспільст­ві вимагає й нових етичних орі­єнтирів, і вони знаходяться. На­приклад, М. Фуко створює си­туаційну етику — «етику кон­тексту». Етична регуляція ви­являється у бажанні кинути ви­клик «будь-якому зловживанню владою», «хто б не був його ав­тором, хто б не був його жерт­вою». Соціальні виміри людсь­кості - це не глобальні мораль­ні норми, а інтерпретація влади, конституції, їх зміни і практична реалізація. Потрібно пропонувати не утопію, а правила інтерпретації законів, управління.

Критерієм поділу на соціальні верстви у постмодернізмі є рівень споживання, який створює суспільство всезагального конформізму і компромісу. Соціальна парадигма постмодернізму - ліберальний плю­ралізм, який означає перехід від епохи «індивідуалістичного атоміз­му» до «плюралістичного молекуляризму». Особливе значення тут мають зростання толерантності, демасифікація, значущість «одиниці» (окре­мої людини), її права і свободи. Ліберальні свободи, відмова від політизованості, унікальність людини - це особливі риси й акценти, які роблять постмодернізм привабливим для інтелектуалів.

Дата добавления: 2015-08-03