Наукові теорії, що обґрунтовують необхідність державного регулювання економіки.

Хозяйственное право Тема 2

Класична економічна теорія ґрунтується на теорії Адама Сміта, що виникла в XVIII-XIX ст. в Англії. Провідна ідея цієї теорії по­лягає в тому, що держава не втручається в регулювання ринкової економіки, а регулятором («невидимою рукою») виступає сам ринок. Постулати цієї теорії призначені для створення лібераль­ного ринкового господарства, де діє принцип «багатство породжує багатство». А. Сміт обмежував роль держави функцією «нічного вартового» — підтримку порядку, охорони і захисту приватної власності і конкуренції. Недоліки цієї теорії виявилися в резуль­таті розвитку монополістичного капіталізму і світової економічної кризи на початку XX ст., що привів до посилення нерівності при розподілі доходів між громадянами і глибокої соціальної напруги. У багатьох країнах, зокрема на території України і Росії, це при­звело до революцій. З'ясувалося, що ринкова система не здатна автоматично вирівнювати обсяги макропопиту і макропропозиції. Виявилася потреба в новому макрорегуляторі. Через об'єктивні об­ставини таким регулятором виступила державна влада.

З кінця XIX — початку XX століття отримали розвиток чимало економічних теорій, які так чи інакше виправдовують державний вплив на економічні процеси.

Теорія марксизму розкриває два протилежні явища в економіці капіталістичного типу, а саме — перевиробництво і недовиробництво товарів. Перевиробництво призводить до розриву між сукупним капіталом і додатковою вартістю, до знецінення товарів, застою в економіці, неповного використання виробничих можливостей і зниження темпів розвитку виробництва. У цьому випадку держава повинна вживати жорсткі заходи у сфері податкової і кредитної політики, обмежувати монопольні ціни, націоналізувати неплато­спроможні приватні підприємства, збільшувати обсяг державного сектора економіки та вживати інші заходи щодо централізації державного управління економікою. В умовах недовиробництва навпаки — створювати умови для розвитку конкуренції між ви­робниками і збільшення кількості учасників ринку. При цьому надаються податкові і кредитні ресурси виробникам дефіцитних товарів, застосовується реприватизація, державні замовлення при­ватним фірмам тощо. В умовах перевиробництва державний вплив на економіку посилюється, а за умови дефіциту — зменшується.

Кажучи про теорії державного управління економікою, не мож­на не сказати про М. Вебера, відомого німецького вченого кінця XIX — початку XX ст., який висунув основоположні концептуальні установки і принципи теорії державного управління як самостійної галузі дослідження. Саме він став ініціатором і головним розробни­ком найважливіших установок і концепцій держави як головного суб'єкта політики і влади, бюрократії, державного апарату. Його висновки і пропозиції актуальні і сьогодні.

У 30-х роках XX століття виникла економічна теорія регулю­вання економіки Дж. Кейнса, яка виходила з того, що держава займає провідну роль у регулюванні національного господарства. При цьому держава виступає не як політичний інститут (орган влади), а як економічний інститут — суб'єкт господарської діяль­ності. Важливий принцип кейнсіанської теорії полягає в тому, що держава наділяється економічними функціями, які пов'язані Із забезпеченням ефективного попиту за рахунок інвестицій у націо­нальне господарство і державні витрати на ці та інші соціально- економічні цілі. Але й ця теорія має свої недоліки, які призвели в 70 роках XX ст. до світової кризи (перевиробництво, зниження продуктивності праці, екологічна криза тощо).

Теоретиком теорії змішаної економіки виступає також Е. Шнейдер, який говорив про те, що ринковий механізм ніколи не був систе­мою, яка саморегулюється, і тому важливим є планування. Кожен, хто ухвалює рішення у сфері економіки, зобов'язаний планувати. Єдине, що може бути предметом обговорення в цьому сенсі — це пи­тання про форму державного планування в ринковому господарстві.

Вплив держави на економіку допускає і теорія економічного добробуту В. Паретта, основні положення якої полягають у тому, що колективний добробут суспільства можливий тільки через досягнення добробуту окремими економічними суб'єктами. При цьому всі ресурси суспільства мають рівномірно розподілятися між суб'єктами, а економічні інтереси суб'єктів — узгоджуватися між собою.

Нобелівський лауреат Дж. Стігліц визначив теорію недоскона­лості (неспроможності) ринку, якій властиві такі елементи як: не­досконалість конкуренції, наявність зовнішніх ефектів, відсутність можливості надання в необхідному обсязі суспільних товарів (бла­га), існування неповних ринків, необхідність перерозподілу доходів у цілях забезпечення соціальної справедливості, нестабільність еко­номічного зростання, недосконалість інформаційного забезпечення ринку. Найбільшою мірою недосконала конкуренція виявляється при монополії, коли монополісти мають можливість обмежувати виробництво заради вищої ціни, якщо їх діяльність не регулювати.

У другій половині XX ст. необхідність пожвавлення конкурент­ного середовища призвела до появи теорій, які були направлені на серйозне коригування кейнсіанської моделі економічного розвитку, і були представлені в працях Э. Чемберліна, ЛуШвеса, Ф. Хайека, М. Фрідмана тощо. Зокрема, М. Фрідман розробив економічну тео­рію, що отримала назву «монетаризм», суть якої полягала у відстою­ванні так званої кількісної теорії грошей. Згідно з цією концепціє» грошова маса, що знаходиться в обігу, безпосередньо впливає на рівень цін. Отже, гроші виконують функцію управління попитом, а через неї і господарськими процесами, зокрема, впливають на обсяг виробництва і зайнятість. Теорія монетаризму реалізована згодом у політиці М. Тетчер і Р. Рейгана, виступає за регулювання ринку за допомогою виключно монетарних (фінансових) інструментів, тобто за допомогою зміни ставок податків, облікових ставок, валютного регулювання. В значній мірі реалізація цих теорій сьогодні призвела до світової фінансово-економічної кризи, в основі якої — перевага інвестиційної активності у фінансовому секторі економіки на шкоду активності в реальному (виробничому) секторі.

Значний інтерес становить ордоліберальна теорія, яка отримала розвиток у працях Вольтера Ойкена та фрайбургської економічної школи (ordo — від лат. «порядок»). Найбільшу популярність здо­були при цьому такі роботи Ойкена, як «Основи національної еко­номіки» (1940), «Основні принципи економічної політики» (1950). По суті, залишаючись на принципах свободи підприємництва, цей економічний напрям передбачає найважливішу умову існування такої свободи і ринкового господарства — соціальний порядок, зо­крема, господарський порядок. Ця теорія виходить з того, що конку­ренція не може працювати автоматично. Державі відводиться роль творця такої інституційної структури економіки, усередині якої ціновий механізм працює нормально. На відміну від неолібералів класичного напряму, що залишили всю повноту відповідальності за економічний розвиток самому ринку, прихильники ордоліберальної теорії відзначали необхідність корекції результатів, породжених ринковими процесами, тим самим передбачаючи істотну роль держави в побудові справедливого господарського порядку.

Проміжним явищем між неокласичними економічними течіями і прихильниками активної державної ролі в економіці в кінці XX століття виступила, наприклад, теорія великого неокласичного синтезу П. Самуельсона. Ця теорія обґрунтовує необхідність змі­шаного регулювання економіки: органічне поєднання державного регулювання, яке необхідне для задоволення суспільних потреб, і гнучкого ринкового саморегулювання, яке покликане для задо­волення індивідуальних потреб.

А. Ісаксен, К. Гамільтон, Т. Гуфасон відзначають, що ніде в світі не існує «чистої» ринкової економіки, де всі питання вирішувалися б на абсолютно вільному ринку. Будь-який вид ринкової економіки є «змішаним», тому що в будь-якому сучасному суспільстві важливу роль грає держава.

Сьогоднішня фінансово-економічна криза змусила замовкнути найзапекліших прихильників так званого «ринкового фундаменталізму», в основі якого «надспрощена версія ринкової економіки», уява про неї як про самодостатній організм, для якого державний вплив є зайвим та негативним. На початку 90-х років XX ст. Україна на досвіді руйнації своєї могутньої економіки, що дісталася від Со­юзу РСР, сповна випробувала шкідливість економічного лібералізму як пануючої економічної політики.

Цей аспект важливий для розуміння юристами тому, що не при­пиняються спроби окремих зарубіжних фахівців і міжнародних ор­ганізацій обґрунтувати необхідність імплементації в законодавство України неокласичного ліберального типу економічних відносин, якцй не тільки не враховує вітчизняні реалії, але й ігнорує досвід державного регулювання в західних країнах.

Як обґрунтовано доводиться в економічній літературі, прагнен­ня іноземних радників запровадити сьогодні економічні думки А. Сміта про «невидиму руку», яка управляє ринком, оспівувані всіма адептами ринкової економіки (Дж. Поппером, Ф. Хайеком. М. Фрідманом і багатьма іншими) здатність ринку до «спонтанного саморегулювання», є не що іншим, як «прагненням досягти космосу на кінній тязі». За таким спробами нерідко криються прагнення встановити умови для тіньових відносин у сфері господарювання. Коли можна, користуючись принципом свободи підприємництва, об­ходити публічний інтерес у забезпеченні збереження і примноженні державної (загальнонародної) власності, зловживати монопольним положенням, нав'язувати економічно слабким суб'єктам невигідні умови договорів, отримувати доступ до корисних копалин, ігнору­вати вимоги до безпеки господарської діяльності тощо.

У зв'язку із цим варто звернути увагу на висновки академіка К. Мамутова про те, що економічна наука давно підтвердила доцільність і необхідність добиватися в соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Держава не повинна допускати як невиправданого втручання в господарську діяльність^ так і еконо­мічної анархії, розгулу ринкової стихії. Втручання не повинне бути надмірним і таким, що порушує закони. Але важливо, щоб воно було достатнім для забезпечення вирішення завдань соціального розвитку і дотримання законів.

2. Конституція та інші нормативно-правові акти України про державний вплив на економіку.

Для ефективної реалізації державного регулювання господар ської діяльності воно потребує належного рівня правового забезпечення.

Конституційні норми (ст.ст. 13,42,85,92,98-100,106,116,119 тощо) закріплюють низку механізмів взаємодії органів державної влади у сфері законодавчого регулювання господарської діяльності, а також порядок здійснення органами державної влади контроль­них функцій.

Закони та інші нормативно-правові акти створюють необхідний юридичний режим забезпечення публічних інтересів у сфері еко­номіки. Об'єктом охорони можуть бути: а) інтереси національної економіки; б) державні потреби; в) економічні інтереси територі­альних утворень; г) вимоги до видів діяльності, якості товарів і послуг; д) інтереси об'єднань груп власників або власників взагалі; е) інтереси споживачів.

Пов'язуючою ланкою між Конституцією і ГК України є ст.5 ГК України, що визначає поняття правового господарського порядку, який формується на основі оптимального поєднання ринкового са­морегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Конституція України безпосередньо не містить положень про основи правопорядку в сфері господарювання, проте їх зміст випливає з суті й духу Основного закону. Виділення і закріп­лення в ГК України конституційно-правових основ правопорядку в господарській сфері свідчить також про значний прогрес науки господарського права в цілому.

Центральне місце в системі цих актів займає ГК України, розділ 2 якого визначає основні напрями і форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання, зокрема засоби державного регулювання господарської діяльності (ст. 12), державний контроль і нагляд за господарською діяльністю (ст. 19), особливості управління господарською діяльністювдержавному секторі економіки (ст.22) тощо. ГК України є стрижневим кодифікаційним актом у системі господарського законодавства, який забезпечує державне регулю­вання господарської діяльності.

Ці положення кореспондують зі ст. 12 Хартії економічних прав та обов'язків держав від 12 грудня 1974 p., відповідно до яких кожна держава несе відповідальність за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу. 3 цією метою кожна держава має право і несе відповідальність за вибір цілей і засобів розвитку, використання своїх ресурсів, впровадження про­гресивних економічних і соціальних реформ, а також забезпечення повної участі свого народу в процесі розвитку.

Важливе значення в здійсненні державного регулювання госпо­дарської діяльності, зокрема підприємництва, має Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності від 11.09.2003 р., який визначає правові і організаційні

принципи реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності (див. § 6 цього розділу підручника).

Також блок господарського законодавства України про держав­ний вплив на економіку включає закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р., «Про ліцензування певних видів господарської діяльності від 01.06.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.90 р. «Про цінні папери та фондовий ринок* від 23.02.2006 р., «Про рекламу» в редакції від 12.06.2006 р., «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» від 06.09.2006 р. тощо.

Не менш важливими е закони про державне регулювання окре­мих сфер господарської діяльності. Це, наприклад, закони Украї­ни «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.96 р., «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07,2001 р., «Про особливості держи юного регулювання діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язаної з реалізацією та експортом лісоматеріалів» від 08.09.2006 р. тощо.

Серед підзаконних актів можна виділити Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення державного регулювання господарської діяльності» під 03.09.2007 р., в якому зосереджені пропозиції щодо усунення недоліків у засобах державного регу­лювання господарської діяльності. Наприклад, пропозиція щодо скорочення нероліну видів господарської діяльності, які потребують ліцензування; пропозиція щодо забезпечення скорочення і прозо­рості процедури припинення юридичної особи; щодо приведення процедур, пов'язаних з технічним регулюванням, у відповідності я вимогами СОТ та ЄС тощо.

У ст. 12 ГК України, яка визначає засоби державного регулю­вання господарської діяльності, вказано, що держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних і інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючої дії держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення; — ліцензування, патентування і квотування; - сертифікація і стандартизація; застосування нормативів і лімітів; регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових і інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій. Ю.О. Тіхоміров справедливо підкреслюй гнучкість засобів державного регулювання, вказуючи, що є стійкі засоби (наприклад- реєстрація підприємств), є більш рухомі (види податків, ліцензій і т. д.)» а є і оперативно змінні. Важливо в будь-якій економічній ситуації правильно використовувати той «набір» засобів регулю­вання, який дозволяє зберегти фундамент економіки і одночасно стимулювати господарське саморегулювання суб'єктів ринкових відносин, забезпечити функціонування незалежних ринкових структур: банків, інформаційних центрів, страхових компаній.

Перелік засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання не може мати вичерпного характеру, оскільки відмічені засоби не вичерпують всього різноманіття ін­струментів впливу на господарську діяльність.

Зокрема, в ст. 12 ГК України прямо не називається державна реєстрація суб'єктів господарювання. Разом з тим, це є одним з найбільш юридично значимих засобів регулювання, який безпосе­редньо впливає на економіку країни, її прозорість. Не випадково, в літературі державну реєстрацію відзначають як прямий спосіб державного регулювання. Оскільки ліцензування і патентування законодавець відносить до основних засобів державного регулюван­ня господарської діяльності, то немає жодних підстав не визнавати державну реєстрацію засобом регулюючого впливу держави на ді­яльність суб'єктів господарювання.

До першої групи засобів державного регулювання в ГК України віднесено державне замовлення (ст. 13). Регулювання відносин у цій сфері здійснюється в законах України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22.12.95 p., «Про державне оборонне замовлення» від 03.03.99 р., «Про держав­ний матеріальний резерв» від 24.01.97 р. тощо.

Для визначення специфіки державного замовлення як засобу державного регулювання сфери господарювання важливе значення має законодавче визначення поняття «пріоритетні державні потре­би». Під ним у ст. 1 вказаного Закону від 22.12.95 р. розуміються потреби України в товарах, роботах і послугах, які необхідні для вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, під­тримки обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримки на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функ­ціонування органів державної влади, які утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Щодо особливостей постачання (закупівлі) для державних ц₀, треб сільськогосподарської продукції і продовольства, то тут можна виділити Постанову Кабінету Міністрів України «Про активізацію діяльності біржового ринку продукції агропромислового комплексу та необхідних для його потреб матеріально-технічних ресурсів» від 19.10.99 р., в якому передбачено, що закупівля сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб здійснюється лише через товарні біржі.

До другої групи засобів державного регулювання господарської діяльності ч. 2 ст. 12 ГК України відносить ліцензування, патенту­вання і квотування. Згідно з ч. 1 ст. 14 ГК України такі засоби дер­жавного регулювання направлені на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства і окремих споживачів. Правові основи ліцен­зування, патентування певних видів господарської діяльності і кво­тування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом. Тому якщо у суб'єкта господарювання відсутня ліцензія на здійснен­ня певного виду діяльності, то договір, безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю має бути визнаний недійсним (Роз'яснення Пре­зидії ВАСУ Щ 02-5/111 від 12.03.99 p.).

До третьої групи засобів державного регулювання господарської діяльності ч. 2 ст. 12 ГК України відносить сертифікацію і стандар­тизацію.

У літературі сертифікація і стандартизація наголошуються як ефективний засіб дії державних органів і органів місцевого само­регулювання на сферу господарювання.

Сертифікація і стандартизація є специфічними засобами регу­лювання господарської діяльності і, водночас, складовими націо­нальної системи технічного регулювання.

Відповідно до ч. 2 ст. 92 Конституції України порядок встанов­лення державних стандартів визначається виключно законами України. Правові принципи стандартизації в Україні визначені в законах України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 р. і «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповіднос­ті» від 01.12.2005 р. Сьогодні основними в цій сфері є заходи щодо гармонізації вітчизняних, міжнародних і регіональних стандартів, які повинні застосовуватися суб'єктами господарської діяльності на добровільних засадах.

У даний час сертифікація стала одним з найважливіших меха­нізмів управління якістю, який дає змогу оцінити продукцію, за­безпечує контроль за відповідністю продукції вимогам екологічної чистоти, а також підвищує її конкурентноздатність.

Термін «сертифікація» вперше був сформульований і визначений Комітетом з питань сертифікації (СЕРТІКО) Міжнародної організа­ції із стандартизації (ІСО) і включений у постанову № 2 ІСО версії 1982 р. «Загальні терміни і визначення у галузі стандартизації, сертифікації і акредитації випробувальних лабораторій».

Згідно з цим документом, сертифікація визначалася як дія, яка підтверджується сертифікатом відповідності або знаком від­повідності стосовно того, що виріб або послуга відповідає певним стандартам або іншим нормативним документам.

Перелік продукції, який підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затверджений наказом. Державного комітету України з питань технічного регулювання і споживчої політики в редакції від 15.05.2007р.

Закон України «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 р. визначає, що сертифікація — процедура, за допомо­гою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем екологічного управління, персоналу встановленим законодавством вимогам.

Основні Положення щодо технічного регулювання в економіці передбачені ст. 15 ГК України. У сфері господарювання застосову­ються:

— технічні регламенти;

— стандарти;

— кодекси сталої практики;

— класифікатори;

— технічні умови.

Серед засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання ст. 12 ГК України вказує на застосування нормативів і лімітів. У літературі також наголошується, що важли­вими інструментами регулювання господарської діяльності є вста­новлення норм, нормативів, лімітів, правил, які є обов'язковими для дотримання.

Залежно від того, всі чи окремі суб'єкти можуть їх застосовувати, можна розрізняти норми і нормативи загальної і спеціальної дії. Загальними для всіх суб'єктів господарської діяльності є норми амортизаційних відрахувань, норми і нормативи віднесення на собівартість витрат щодо відряджень, на представницькі витрати, витрати на рекламу, на підготовку і перепідготовку кадрів. До них відносяться санітарні норми і гігієнічні нормативи, якими забез­печується санітарна безпека виробництва.

Для державного регулювання ринку необхідна централізована розробка його основних вартісних параметрів на певний період часу, Ці функції також виконують нормативи. До основних планованих ринкових нормативів належать ціни і тарифи, ставки податкових платежів, ставки банківського відсотка, централізовані інвести­ції і дотації. Перераховані нормативи складають основний набір інструментів планового регулювання товарно-грошових відносив. Всі вони взаємодіють у сукупності. Цілеспрямовано змінюючи їх величину, але, не виходячи при цьому за межі об'єктивної міри за­конів товарного виробництва, держава може створювати сприятливі умови для виробництва і реалізації тих чи інших видів продукції і тим самим регулювати їх обсяги, наближаючи виробництво до ви­мог державного плану розвитку економіки¹.

Наприклад, у своїй постанові за скаргою ТОВ «Рада» до Державної інспекції з контролю за цінами в м. Києві від 11.01.2005 р. № 28/157 Вищий господарський суд України вказав на необхідність застосування встановлених нормативів у сфері житлово-комунальних послуг, які не підлягають розширювальному тлумаченню. А всі інші заходи у сфері даних послуг, наприклад забезпечення комфортності прибудинкових територій, — не є обов'язковими нормативами і не входять в обов'язкові комунальні платежі.

До основних груп засобів державного регулювання економіки ГК відносить надання інвестиційних, податкових та інших пільг.

Сьогодні в законодавстві практично відсутні інвестиційні пільги, що є негативним чинником для іноземного інвестування. Водночас за даними Міністерства економіки України потреба в таких інвес­тиціях складає понад 50 млрд дол.» а за деякими іншими відомос­тями — 60 млрд. дол. Ці кошти в першу чергу потрібні металургії, хімічній промисловості, транспортному господарству і житлово- комунальній сфері.

На жаль, законодавець України в цьому питанні є непослідов­ним. Прикладом можуть служити положення, які містилися раніше в ст.ст. 21, 22 Закону України «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 р. Проте, впродовж останніх років дія статей 21 і 22 цього Закону щодо відповідних пільг припиняється згідно з законам про Державний бюджет України. Таким чином, небажання зменшувати доходи бюджету призводить до заборони найважливішого стимулу інноваційної діяльності.

Також у законодавстві відсутнє визначення податкових пільг, в літературі під податковою пільгою розуміється звільнення платни­ка податків від нарахування і сплати податку або сплата податку в меншому розмірі за наявності підстав, визначених законодавством.

При цьому розрізняють наступні види податкових пільг: вилучення, знижка і податковий кредит)

Важливим засобом державного регулювання є правове регулю­вання цін і тарифів з метою підтримки стабільності виробництва, створення стимулів для товаровиробників, обмеження монополізму.

Важливість цінової політики держави підкреслена у рішенні Конституційного Суду України в справі про комунальні послуги від 02.03.99 p. № 1-18/99, в якому відмічено, що цінова політика, тобто стратегія держави щодо встановлення і зміни цін, е однією з складо­вих частин внутрішньої економічної і соціальної політики держави. Основи цієї політики реалізовані Верховною Радою України, зокре­ма, в Законі України.«Про ціни та ціноутворення» від 03.12.90 p., який сформулював основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів і організації контролю за їх дотриманням на території України. Державне регулювання цін у країнах з ринковою еконо­мікою передбачає такий вплив На процеси ціноутворення, який би сприяв стабільному розвитку економічної системи в цілому, тобто через ціни нівелювати циклічні коливання процесів відтворення. Залежно від конкретної господарської кон'юнктури регулювання має антикризовий та антиінфляційний характер.

Окрему групу засобів державного регулювання господарської ді­яльності складають дотації, компенсації, цільові інновації і субсидії.

На думку деяких вчених держава здійснює заходи щодо надан­ня фінансової допомоги та підтримки господарюючим суб'єктам і галузям, діяльність яких, з одного боку, є життєво необхідною для задоволення публічних інтересів суспільства, а з іншого —- не може здійснюватися без залучення засобів ззовні. Фінансова до­помога і підтримка можуть здійснюватися шляхом фінансування певних витрат організацій (селективне санування) або галузей у цілому шляхом надання дотацій, субсидій, субвенцій. За деякими розрахунками, обсяг державної допомоги промисловості склав у 2006 році 4318,2 млн грн, приблизно 1,9 % ВВП України. Для по­рівняння: обсяг підтримки промисловості в ЄС у цей період склав 0,39 % ВВП.

ГК України містить загальні положення щодо дотацій та інших засобів державної підтримки суб'єктів господарської діяльності, зо­крема, ст. 26 ГК України визначає конкретні види допомоги з боку держави суб'єктам господарювання, надання якої не є порушенням вільної конкуренції.

Субсидія — це вид допомоги, який надається державою або відповідною установою окремим юридичним або фізичним особам переважно в грошовій формі з метою забезпечення або відшкоду­вання непередбачених матеріальних витрат унаслідок певних не­гативних явищ (безробіття, інфляційних процесів і т. п.), а також фінансова чи інша підтримка і стимулювання певної діяльності* Чинне законодавство визначає декілька понять субсидій. Найпов­ніше визначення міститься в Постанові Кабінету Міністрів України від 31.03.2003 р. № 182-р «Про Концепцію перебудови системе державних субсидій, які застосовуються в галузях національної економіки», в якому субсидія визначена як фінансова або інша підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту, споживання відповідного товару, в результаті якої суб'єкт господарювання отримує пільги (доходи).

Іншою формою державної фінансової підтримки є дотації. В «чи­стому» вигляді поняття дотації законодавство не містить. Виходячи зі ст. 1 Бюджетного кодексу України дотацією вирівнювання є міжбюджетний трансферт на вирівнювання прибутковою частини бю­джету, який її отримує. Поняття дотації визначається, наприклад, у порядку видачі працедавцеві дотацій на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, затвердженому Міністерством праці і соціальної політики від 26.01.2001 р. № 75/ 5266, де дотація визначена як кошти Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття для покриття певних витрат.

З господарсько-правових позицій дотації — це грошові кошти, які надаються з бюджету юридичним і фізичним особам для від­новлення рентабельності виробництва суспільно-необхідної продукції. Дотації з державного бюджету видаються малодоходним і неприбутковим суб'єктам у галузях економіки, які мають важливе соціальне значення. Це, перш за все, сільське господарство. Напри­клад, ще в середині 90-х pp. загальна сума таких субсидій у США складала 20 % вартості сільськогосподарської продукції країни, в Канаді — 25 %, Швейцарії — 50 %, Фінляндії — 65 %. Норвегії — 75 %, Японії — 80 %.

Необхідно на рівні закону визначити засоби державної фінансової підтримки суб'єктів господарювання, оскільки на сьогоднішній день їхнє правове регулювання є фрагментарним. Зокрема, О.П. Подцерковний пропонує закріпити поняття господарських дотацій і господарських субсидій у Бюджетному кодексі України, а також визначити їхнє місце в системі державних витрат.

Розглянувши засоби правового регулювання можна дійти ви­сновку про те, що всі вони поєднані в певну систему, і, як правило, застосовуються в сукупності. Взаємозв'язок засобів різних видів часто буває нерозривним. Важливим є встановлення відповіднос­ті економічного засобу закону і призначенню цього засобу, тобто його меті

Дата добавления: 2015-08-03