Рецензія

План

1. Рецензія як жанр аналітичної журналістики.

2. Різновиди рецензії.

3. Методика написання рецензії.

Література

Основна:

1. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – Л.: ПАІС, 2004. – С. 204-205.

2. Тертычный А.А. Аналитические жанры журналистики. − М., 1998.

3. Тертычный А.А. Жанры периодической печати. Учебное пособие. – М.: изд-во Аспект-пресс, 2000.

Додаткова:

4. Карпенко В.О. Журналістика: Основи професійної комунікації. − К., Нора-прінт, 2002. − С. 213-214.

5. Вальтер фон Ла Рош Вступ до практичної журналістики: Навчальний посібник / За загал. ред. В.Ф. Іванова та А. Коль. – К.: Академія Української Преси, 2005. – С. 147-148.

6. Мельник Г.С., Тепляшина А.Н. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Питер, 2006. – С. 142.

Виклад матеріалу

І. Слово «рецензія» латинського походження і в перекладі означає «розгляд, повідомлення, оцінка». Рецензія − один з найпоширеніших літературно-критичних жанрів, мета якого аналіз, оцінення художнього, мистецького, публіцистичного, наукового твору, зіставлення його з життям, а також розгляд порушених у творі суспільних проблем. Автор повинен дати читачеві відповідь на запитання, що являє собою цей твір, які його вади і в чому його переваги, яке місце цього твору в літературі, мистецтві, науці, наскільки він відповідає потребам дня і яка його суспільна й естетична вартість. Відмінність рецензії від інших газетних жанрів полягає передусім у тому, що предметом рецензії виступають не безпосередні факти дійсності, на яких будуються кореспонденції, нариси, репортажі, а інформаційні явища − книги, кінофільми, вистави, телепередачі.

Рецензія − насамперед оперативний жанр літературно-художньої критики, призначений для публікації у пресі, а також інших засобах масової комунікації, хоч існують і так звані закриті рецензії. Саме у рецензіях реалізуються інформаційні й особливо аналітичні можливості ЗМІ. Завдання літературно-художньої критики − не просто виставляти оцінки, бути суддею, а формувати естетичні смаки, вчити сучасників розуміти прекрасне, поборювати несмак, потворні явища життя і мистецтва чи того, що видає себе за нього.

Рецензія, як правило, розглядає один-два твори і дає їм відповідну оцінку, не ставлячи перед собою інших, складніших завдань. У тому випадку, коли журналіст на основі глибокого аналізу твору висуває якісь суспільно важливі проблеми, його твір швидше буде не рецензією, літературно-критичною статтею, оглядом чи мистецтвознавчим дослідженням.

Питання про те, що рецензувати, має першочергове значення для автора. Зрозуміло, що охопити своєю увагою всі явища культурного чи наукового життя рецензент не може, та це й неможливо через обмежені можливості ЗМІ. Тому в основному рецензуються найпомітніші вистави, книги, фільми, тобто ті твори, які затронули чимось увагу публіки.

Мистецтво критика складне і вимагає від автора високого естетичного смаку, вміння аналізувати творчі явища, тобто володіти навичками літературознавця, мистецтвознавця. Він не може бути дилетантом у сфері науки про художню творчість. Однак літературна критика є лише частиною літературознавства, які, крім критики, охоплюють історію та теорію літератури. Літературний критик − ще й публіцист. Він повинен оперативно відгукуватися на актуальні події мистецького і громадського життя і вміти викладати свої спостереження популярно, образно, дохідливо. Його трибуна − насамперед періодичне видання. Критик, як і будь-який публіцист, повинен не просто довести певну істину, а й переконати у ній співрозмовника. І то читача не тільки підготовленого, але й пересічного, «середньостатистичного». Рецензія має бути зрозумілою за змістом і формою, доступною для адресатів різної категорії читачів, слухачів, глядачів. Для цього рецензенту потрібно досконало вивчити рецензований твір, врахувати ті принципи і правила, якими керувався письменник чи художник, вміло використовувати методи аналізу і вільно володіти мовою твору, який рецензується.

Але основне завдання рецензента − побачити в творі, який рецензуватиметься те, що непомітне непосвяченому. А це важко зробити, не володіючи спеціальними знаннями у певній сфері діяльності (літературі, театральному житті, мистецтві). Ці знання не може замінити звичайний життєвий досвід чи інтуїція. Чим більшим запасом спеціальних знань володіє журналіст, тим більше у нього шансів підготовити справді професійну рецензію.

Основу рецензії складає аналіз, тому необхідно, щоб він був всебічним, об’єктивним. Автор рецензії повинен вміти помітити в аналізованому творі те нове, що може стати «центром», навколо якого будуть «обертатися» його думки, його роздуми. Дуже часто рецензенти зосереджують свою увагу на переказі сюжетних ліній твору, вчинках персонажів. Це не має бути самоціллю. Лише у тому випадку, коли такий переказ органічно вплітається в канву аналізу, він стає виправданим. Особливо невдалим такий шлях рецензування буде тоді, коли аудиторія добре знає твір, про який йде мова.

У сучасній пресі найпоширеніші рецензії, автори яких розглядають лише якусь одну сторону твору, наприклад, лише тему чи лише майстерність автора, чи виконавців, чи роботу режисера.

При підготовці публікації рецензент може активно використовувати елементи історичного, психологічного, соціологічного аналізу, що, необмінно, зробить його виступ більш актуальним, більш вагомим.

Незалежно від того, яким шляхом йде рецензент, основу його виступу буде складати якась визначена думка (ідея). Тому рецензія − це доказовий роздум, аргументування головної ідеї автора. В основі цього роздуму лежить схема зовнішньої оцінки. Зовнішня оцінка будується за типом такого висловлювання: «В добре тому, що допомагає досягти Д» або «В погано тому, що породжує Д».

Роздумуючи про твір художника чи письменника, рецензент може оцінити його як добре чи погане, спираючись на певні наслідки, які має такий твір. Ці наслідки можуть бути найрізноманітнішими, наприклад, створення неправдивого уявлення про реальність, формування у читача чи глядача несмаку. Всі ці наслідки і є те саме «Д», яке присутнє у логічній схемі зовнішньої оцінки.

Першу частину зовнішньої оцінки («В добре…») в логічному плані виступає тезою рецензії − її можуть назвати головною тезою, що є повністю виправданим, якщо роздуми мають достатньо складну форму і містять у собі деякі додаткові (другорядні) тези. Зміст тез − це результат того дослідження, яке провів автор рецензії. Одночасно у них відбивається і світогляд автора, і його розуміння проблематики. Не всі тези зазвичай розгорнуті, наповнені новим змістом, не всі вони навіть можуть сприйматися як тези, оскільки в тексті є головна теза, на яку «працюють» решта.

Другу частину зовнішньої оцінки, яка лежить в основі рецензії («…тому, що допомагає досягти Д»), називають аргументацією на користь головної тези рецензії. Обґрунтованість головної тези залежить від повноти, достовірності аргументації. Що ж може бути аргументом у рецензії? Це − знання, досвід, життєві спостереження автора; зміст твору, який рецензується, уривки з нього і його форма, ставлення до твору інших людей, спеціалістів, експертів; логічні наслідки публікації твору.

Викладаючи і обґрунтовуючи свою точку зору (головна теза), автори часто намагаються навести якомога більше ілюстративного матеріалу (аргументів). Здавалося б, це дуже добре − чим яскравіші ілюстрації, тим ґрунтовніші ідеї автора, тим цікавіша сама рецензія. Насправді надмірне захоплення ілюстраціями може нашкодити рецензії, оскільки вони можуть затьмарити ті ідеї, які автор намагався донести до аудиторії.

ІІ. Рецензії, які друкуються в періодичній пресі, можуть бути об’єднані у певні типологічні групи за тими чи іншими критеріями:

1. за об’ємом рецензії можна поділити на два різновиди: великі (гранд-рецензії) і маленькі (міні-рецензії). Велика, розгорнута рецензія − основа спеціалізованого газетного чи журнального номеру. Великий об’єм дає автору можливість достатньо глибоко і всебічно охопити тему. Яка досліджується. Такі рецензії зазвичай готують професіональні критики. Які користуються авторитетом у публіки. Мають стійкі суспільно-політичні і філософсько-моральні погляди.

Міні-рецензії у наш час значно поширеніші, ніж розгорнуті. Міні-рецензія має містити насичений, аргументований аналіз того чи іншого твору. Зрозуміло, що невеликий об’єм не дає автору розвернутися, не залишає місця для відступів, особистих вражень, спогадів. У міні-рецензії думка критика має бути короткою, місткою, максимально точною.

2. за кількістю творів, які аналізуються всі рецензії можна поділити на монорецензії і полірецензії. У публікаціях першого різновиду аналізується один твір, хоча автор, зрозуміло, може наводити якісь порівняння і з цією метою згадувати інші твори. Але об’єм матеріалу, з яким порівнюватиметься, у монорецензії дуже невеликий. В полірецензії розглядається два або більше творів, вони зазвичай порівнюються один з одним, і такий розгляд займає доволі велике місце. У монорецензіях автор зазвичай порівнює новий твір з уже відомим аудиторії. В полі рецензіях проводять порівняльний аналіз тільки що створених творів, не відомих чи мало відомих аудиторії.

3. за темою рецензії поділяють на літературні, театральні, кінорецензії. Останнім часом поряд з уже добре відомими публіці різновидами рецензії публікуються рецензії нового типу − рецензії на мультфільми, телерецензії, рецензії на рекламні і музичні кліпи. Це пояснюється тим, що значно зросла кількість анімаційних і документальних фільмів, телепередач, які наповнені драматичними конфліктами, життєвим змістом, а також різким стрибком рекламної продукції.

Історія української журналістики й літератури знає немало літераторів-критиків − від класиків до наших сучасників, від Івана Франка до Івана Дзюби. В Україні досить потужний загін літературознавців різних шкіл і напрямків. У спеціальній періодиці з’являються досить кваліфіковані рецензії. Потенційно існує потрібна кількість готових до такої щоденної праці людей. Проте літературної критики у повноцінному значенні цього слова в Україні немає, бо вона відсутня у загальнополітичній, масовій періодиці. А коли час од часу щось з’являється, то воно спорадично-випадкове, а сама якість цих публікацій надто камерна. Як слушно зазначає відомий письменник і політолог Микола Рябчик, літературна критика − різновид газетярства. Критик пише не «на вічність», його читач − середній інтелігент, що цікавиться літературою не більше (але й не менше), ніж спортом, політикою й безліччю інших справ, про які прагне довідатися зі щоденних газет. Автор висловлює категоричну думку, яка не видається вельми дискусійною: «Саме в цій основній своїй «газетній» іпостасі літературна критика в Україні ніколи не існувала. Жодна наша редакція не відстежує з дня на день книжкових новинок із тією самою ретельністю, що й події в парламенті чи на футбольних полях…Без цього повсякденного, суто інформаційного рівня літературна критика приречена на геттоїзацію в «товстих журналах», на ізольоване існування у межах касти самих літераторів і літературознавців − із їхнім жаргоном, текстами і нагородами, про існування яких більшість людей навіть не здогадується». Цілком зрозуміло, що не тільки громадську думку з приводу тих чи інших літературно-мистецьких явищ, у тому числі такого масового, як телебачення, ніхто не тільки не формує, але навіть не інформує про те, що таке сучасна українська література, театр, образотворче мистецтво, не кажучи вже про музику. Уявлення про них сучасного інтелігента складається у ліпшому випадку на підставі того, що сказав добрий знайомий, у гіршому − що одна тітка на ринку прорекла.

Мова про про жанр рецензії в сучасному літературному процесі, але одразу ж не можемо обійти питання: наскільки важливою та своєчасною є ця тема? І надто у порівнянні з тим станом, що в ньому опинилось у нас книговидання. Біда, симптоми здичавіння, деградації: у 2000-му році на тисячу жителів випущено в Україні книжок у 9,4 раза менше, ніж навіть у Росії (а саме: 370 проти 3479). Якщо ж брати до уваги лише художню літературу, то співвідношення це (де вже й примірятися тут до Заходу!) обертається і ще тривожнішою цифрою − у 12 разів менше. І все це за обставин, що не менше половини тих видань випущені не українською, а російською мовою…

Парадоксально, одначе, що, взявши назагал, той книжково-літературний простір, освоювати який мав би допомагати жанр рецензії, не тільки не зменшився, а навіть побільшився. Чому? Тому, що руйнівний удар вцілив більше не в кількість назв видань, а в їх тиражі. Останні − вже узвичаєно мізерні, причому ми так змирилися з тими мізеріями, що наклад, скажімо, в тисячу примірників − і то в країні з майже 50-ма мільйонами населення − вже потрактовуємо як нормальний…Кількісно ж книговидання навіть наростилося − маємо-бо тепер децентралізацію у видавничій сфері, замість лише кількох видавництв, що видавали в часи СРСР художню літературу, нараховуємо тепер їх сотні − у кожному обласному центрі, здається, вже і в кожному районі. Усі ті видавничі точки дають якусь свою продукцію, усі прагнуть посісти якесь місце не тільки на книжковому ринку, а й у духовному, естетичному світі сучасника, і то цікаво, що відповідно до цього навіть зросла у нас кількість осіб, котрі домагаються набути статусу "узаконених" письменників − тобто членів НСПУ. Не конче бо видаватися тепер у якомусь київському видавництві, чи в Харкові або Львові, а ось знайшов чоловік змогу видати щось у друкарні свого райцентру − і вже, будь ласка, є у нього підстава претендувати на членство в НСПУ. Кількість тих, хто цього домагається ("вже дві, вже три книжки у мене вийшло") побільшується…

Вже і з цього випливає, наскільки повнопотужно мусив би у наш час працювати жанр рецензії. Елементарне освоєння того, що виходить друком і про що за обставин зруйнованості системи книгопостачання навіть фахівець не завжди знає, відвіювання зерна від полови, − ця, сказати б, безпретензійна, переважно чорнова робота сьогодні украй потрібна. Та ба! − жанр рецензії опинився тепер не тільки у глибокій кризі, а й зазнає зневаги та гонінь.

Сказавши коротко, криза жанру пов’язана загалом з кризою літературної критики як такої. Минув той час, коли, як-от у соцреалістичну добу, обов"язком критики було відстежувати міру дотримання "канонів" та ідейної "цноти", бути служницею ідеології і владних структур, як і самої її − літератури. Ми стали свідками того, як на наших очах відбувається інтенсивне, поспіхове, в чомусь аж гіпертрофоване надолужування літературною критикою власної самосвідомості, осягнення нею чесноти свого суверенітету. Критика згадала, що й сама вона − то не дещо зі сфери обслуговування, а таки той же повноцінний текст, специфікою якого є хіба те, що об’єктом, який його породжує, його живильним середовищем є не стільки "світ" (чи й загалом не "світ"), як у випадкові з прозовим або поетичним текстом, скільки слово про цей світ, сказане іншим. Тобто специфікою критики є те, що слово її − то слово про слово чи з приводу слова.

Вже саме глибоке усвідомлення критикою цієї істини й не могло не спонукати її до кризового самопочування. Критика зрозуміла, що їй, знищеній та самознищеній в атмосфері соцреалістичних вимог до неї, потрібно починати буквально ab ovo − власне, реанімуватись.

Не сказати, звичайно, що цей процес відбувається без надвитрат. Скільки бо спостерігаємо судомного поспіху, нервозності у прагненні критики відхреститися від згвалтованої самої себе вчорашньої! На наших очах критика просто шаліє від усвідомлення того, на множинності яких філософських теорій (замість отієї ще недавньої "єдино правильної") може вона ґрунтуватися та розвиватися. Критика екзистенційна, психоаналітична, герменевтична, структуралістська, семіотична… О, який це прорив і до якого, дійсно, методологічного багатства! Годі й сумніватися, що на його пізнання та освоєння потрібно таки немалий час, як необхідна, з мого погляду, і повна зміна літературно-критичних поколінь.

Критика, отже, − у процесі переучування та навчання, звільнення від нашпигованості шаблонами, стереотипами й кліше, долання отруйних ідеологем, що багатьом критикам старшого покоління, на жаль, вже увійшли у кров, навіть коли б хтось з них цього й не бажав. Власне, у народженні нової критики і належить пов’язувати з надії молоддю.

Ну, а те, що надвитрат у ході цього переучування не бракує, то це правда. Як ось ті непоодинокі випадки, коли у формі рецензій з’являються "тексти", де рецензійного насправді нема анічогісінько: ані аналізу, ані оціночних моментів, ані порад для читача (зовсім анахронічної та зайвої істоти у тих "рецензіях") та висновків. А що ж є? Є безвідносне до твору, який, власне, тільки названо, просто напівбелетристичне самовираження того або іншого автора − розсипи його едукованості, епатажності, дотепності, що до пізнання того чи іншого твору жодного стосунку не мають. Чи текст це? Так, звичайно. Але чи рецензія? − стосовно цього щонайбільші сумніви.

Так, криза жанру. Колишньою рецензія (і дякувати Богові) нізащо вже не хоче бути, бути ж новою здебільшого ще не вміє. Має вона, отже, нерідко то переходово-еклектичний, то всеядно-методологічний, то іноді просто смішненький вигляд. У всякому разі виміряна запитами літературного процесу наших днів позитивна програма жанру, що про нього мова, як слід, до рецензії ще не доведена. Від емпірики, закликів, що стосуються кваліфікації, майстерності і рівня об’єктивності рецензентів потрібно іти далі. До більш детального з’ясування того, чого ж ми сьогодні прагнемо від рецензії, до віднаходження причин невисокого її авторитету, до створення атмосфери підвищеної вимогливості до цього літературно-критичного жанру.

Про нинішній стан справ на рецензентській дільниці можна сказати коротко: хоча перенавчання там, дійсно, відбувається, з усіх жанрів літературної критики вона усе ж оновлюється найменше. Залишається живучим бозна-колишній стереотип, відповідно до якого рецензія "майструється", "збивається", далеко ще не в ладі між собою у багатьох авторів естетичний і соціологічний аспекти оцінки худож-нього твору, як і раніше, жанр рецензії залишається найбільш "прісним", "сухим".

Було б, між іншим, незайве здійснити соціологічне опитування читачів: хто і як читає рецензії, для кого конкретно вони друкуються? О, це пишнослівне: для читача, для його орієнтування і розвитку естетичного смаку! У принципі, звичайно, має бути так. Та ось свого часу було обнародуване таке соціологічне спостереження: кількість читачів, котрі побажали взяти ту або іншу книжку під впливом рекомендацій критики, склала у бібліотеках п’яти досліджених міст лише... один-два відсотки. Критика, як знаємо, явище різножанрове; отже, я гадаю, що навряд чи варто рецензентам припускати, буцімто ці один-два відсотки зробили вибір переважно після прочитання саме їхніх творів...

Рецензії, таким чином, належить ще йти і йти до читача. Однак втішимося: жанр цей − специфічний, і критерій масовості не варто без обмовок висувати на перший план.

Парадоксальним є інше: те, що рецензія у такому вигляді, в якому вона масово існує, нерідко проходить повз увагу і тих людей, котрі, здавалося б, повинні були б мати до неї вже чисто професійний інтерес. Зрозуміло, і в цьому випадку непогано допомогла б соціологія, але і не володіючи її даними, не будемо мати сумнівів: до жанру рецензії фахівець у літературно-художній справі підходить більш ніж диференційовано. Рецензію-думку, розмірковування він, напевне, швидко розпізнає, одначе як часто, лише кинувши зором на перші рядки абзаців і моментально зафіксувавши всі ці "з новим твором вийшов на суд чита-ча", "роман відрізняється епічним розмахом", "сюжет твору розвивається неквапливо", "можна поставити в докір авторові", " незважаючи на окремі прорахунки" і т.д., навіть критик, котрий стежить за літературним процесом, не стане витрачати час задарма. Тим більше так вчинить з "ширпопитівською" рецензією письменник − якщо, звичайно, мовиться не про його власний твір.

Так звана масова, "нормальна" рецензія все ще здобуває у нас - надто часто не в літературних органах − не лише поблажливість, а й прихильність. Одначе − навіщо, для кого вона? Хіба що для тих, хто вправляється у швидкісному читанні.

Прямо пов"язана з читабельністю "масової" рецензії її престижність. Часом мені здається навіть, що деякі письменницькі органи просто остерігаються рецензії. Через наявність величезної кількості підробок під рецензію ця законна дитина літературної критики лишається насправді неголубленою. Рецензію стискають, підрізають, проганяють. Надаючи їй місце, тут же нерідко виставляють перед нею і запобіжного щита на взір "ста рядків про нову книгу" або "коротко про книгу". Якщо під подібну рубрику в ряді журналів потрапляє все ж не кожна рецензія, то деякі літературно-художні органи демонструють і зовсім відверту неприязнь до цього жанру, викорчувавши його, як мовиться, на пні..

Те, що престиж і якість рецензії багато в чому залежить від вимогливої прихильності друкованих органів (вимогливої! − адже хіба невідомо, що, замовляючи відгук, часто замовляють і саму його тональність), − це зовсім зрозуміло. Але водночас зрозуміло і те, що головна причина не-високого авторитету рецензії полягає все ж у рівні вимог, які традиційно перед нею виставляють.

Рецензія, як роз’яснює словник, від латинського слова rесепsіо − "розгляд". Поняття це багатозначне, але, на жаль, ми часто вдовольняємось лише найближчим, верхнім його смислом. Розказати, про що твір, пройтись сюжетними ходами, відзначити розстановку персонажів, виставити, зрештою, оцінку − ось, будь ласка, рецензія! І хіба можна не стривожуватися, що рецензування негласно визнане найлегшим, "нижчим" жанром критики, що так часто буває воно відданим на відкуп людям, котрі не мають тями в більш "солідних" жанрах літературно-художньої творчості. "Написати статтю − це складніше! А рецензія... та тут впорається майже кожен". Спрощую, можливо, одначе "легких", ремісницьких рецензій вистачає у нас надміру.

Було б невиправдано всю провину за такий стан справ звалювати, як мовиться, лише на рецензентів (де, мовляв, узяти гарних?) та на неви-могливих працівників редакцій. Ні, якщо ми вже ведемо цю розмову, давайте копати глибше. I перш за все відзначимо (тут і приховується головний "винуватець") те, що у нас ще недостатньо з’ясована, усвідомлена, спопуляризована вимога часу до жанру рецензії.

Хтось із рецензентів, можливо, й не виходив би на шпальти преси з "розглядами-рекомендаціями". Нерідко він здатен на більше. Одначе своєї здібності він не реалізує: така-бо "нор-ма", так він розуміє призначення своєї праці, більше, мовляв, від рецен-зії не вимагається...

Ось і виходить, що, повстаючи проти поверхового рецензування, голо-вний приціл нам треба спрямувати все ж проти цієї "норми". Вигнати її з літературної атмосфери, здолати у свідомості − тоді, напевне, вона зменшиться і на сторінках періодики.

Усі ми нарікаємо, скажімо, з приводу надміру захвалювальних рецензій. Та, власне, це ж і є один з проявів дії все тієї ж "закоренілої" норми. Адже як часом усвідомлює своє завдання рецензент, до того ж аж ніяк не тільки початківець? Він, можна сказати, стає в позу "струнко" перед автором, розцінює "появу кожної нової книжки вже саму по собі як явище", дотримується погляду, згідно з яким – знову цитата відомого німецького романіста Г. Канта − "кожну книгу потрібно стільки часу крутити і вертіти, доки не знайдеш у ній що-небудь гарне".

Гарне, звичайно, замовчувати не слід − принцип доброзичливості у рецензентській справі − вкрай важлива заповідь. Але нехай би було усвідомлено дійсно необхідною, загальновизначеною нормою те, що рецензія − це все ж не святкове "піднесення" книги читачеві, не зма-гання у вмінні якомога ліпше "відрекомендувати", що істинна повага до письменника полягає у мірі серйозності розмови про той чи інший його твір. Про делікатність оціночних форм треба, звісно, дбати, але не-обхідно виполювати й критичне лицемірство, яке найчастіше базується на тому, що немало рецензентів надають перевагу не критиці думки, а критиці почуття... до автора, про котрого пишуть. Кого ж хвалимо в такому разі − книгу чи її автора?

Нам треба усіляко акцентувати на поглибленому, найбільш посутньому осмисленні самого поняття "рецензія". Рецензія-роздум − ось якість, що має виходити на перший план. Роздум про те, чи збагачує твір (і чим саме?) літературу, про його зв’язки з життям, про творчу ево-люцію письменника, художню і жанрову специфіку, про міру яскравості нового твору на тлі літературного процесу. Якщо вже хвалити, то не-одмінно передбачивш тверезе запитання: чи здатним виявиться твір зацікавити не тільки сьогоднішнього, але й завтрашнього читача, чи володіє він потрібними живильними ресурсами? Якщо заперечувати, то обов’язково з метою видобування уроків, важливих для широкого літературного процесу.

Цього роду рецензії-роздуми у нас, звичайно, з’являються, до того ж у немалій кількості, і тут можна було б назвати більш або менш відомі імена. Лихо, одначе, полягає у тому, що поряд з високим, справжнім зразком жанру вперто зберігає свою живучість і та пресловута невибаглива "норма", про яку веду мову. В підсумку переважає те, що вагою вирізняється, та чи станемо недооцінювати небезпеку "рекомендувального" рецензування? Воно небезпечне вже хоча б тому, що "норма", як відомо, засвоюється швидше, аніж зразок істинної творчості, що, отже, має вона свого роду "заразливі" властивості. З точки зору перспектив розвитку жанру, наша терпимість до описово-рекомендаційної рецензії створює свого роду зачароване коло, вирватися з якого не так просто.

Можна сказати, що для зміцнення свого авторитету нинішня рецензія мусить "працювати" на межі можливостей цього жанру. До того часу, доки основне призначення рецензії буде зводитися до виставлення оцінки за той або інший твір, розраховувати на істинну повагу їй не доводиться. Рецензія оцінювати мусить, та нехай би ця здатність рецензента була невід’ємною від його вміння збудити думку, порушити важливу проблему в ході аналізу твору, висловити не тільки судження, й роздум.

Усталеним є пов’язувати ці якості переважно зі статтею проблемного характеру. Але я не думаю, що вони (і в цьому переконує досвід великих критиків різних часів) протипоказані жанрові, про який мовиться. Нехай це поривання жанру до максимального використання своїх можливостей дістане якесь "негласне" визначення - скажімо, рецензія-стаття. Суть справи не в цьому − в тому, що рецензія повинна пориватися до виходу з тісних рямців констатації та опису позверхніх прикмет твору (полишмо це для анотації), має ставати не тільки диктованою тим або іншим письменницьким текстом, але і самостійною думкою автора. (До речі, незважаючи на невзаконеність терміну, більшість найцікавіших виступів з приводу нових книжок якраз і варто б зараховувати до рецензій-статей). У посиленні мислительної місткості публікацій жанру, про який мова, і вбачається мені найважливіша запорука його зміцнення та оновлення.

Як окремий різновид працюючих рецензій виділимо рецензії-диспути. Їх усе ще не вистачає у літературному житті сучасності, оскільки не вистачає самого уміння сперечатись, не з’ясовані належним чином методичні принципи, яких варто дотримуватись. Суперечка рецензента з рецензентом зводиться, як правило, до того, яку оцінку слід виставити за твір, − тобто зіштовхуються не так глибинні роздуми, як саме оцінки.

Що ж стосується суперечок рецензентів з письменниками, то тут справи ще гірші, адже дуже часто відбувається не рівноправний діалог, а те, що нагадує вирок судді звинувачуваному. Усе, звісно, залежить від якості твору, і я зовсім не закликаю до якогось "жеманничання" стосовно немічних публікацій. Але ось з автором, незаперечне обдарованим, су-перечка має бути саме на рівних. Менторство, набридлива повчальність, зверхність з боку рецензента − все це унеможливлює атмосферу суперечки. І як ще часто така конструктивна націленість розмови просто відсутня!

Особливо недобру послугу жанрові виявляє схильність багатьох рецензентів до жорсткої альтернативності. "Так" або "ні", "позитивно - негативно", "згоден - не згоден" − так на практиці розставлено полюси у зразках жанру. Чіткість висновків бажана, однак доки ми не усвідомимо тієї істини, що альтернативна правота як у житті, так і в літературі зустрічається дуже і дуже нечасто, вдалих рецензій-суперечок нам не вистачатиме. Однозначність підходів не узгоджується бо з самою природою художньої творчості.

З цієї ж причини, до речі, треба переборювати погляд, згідно з яким незгода рецензента з автором конче пов’язується з негативним оцінюванням даного твору. Як же вміло сортуємо ми всі рецензії на позитивні й негативні, знову ж таки зводячи сутність будь-якої рецензії виключно до оцінки! Та ні ж − у деяких випадках (варто лиш пошкоду-вати, що зустрічаються ті випадки нечасто) вся річ − саме в неоднознач-ності питань, що їх висуває твір, у відмінності поглядів, концепцій, підходів письменника і рецензента. Сучасна література, надто проза, надає помітно зрослі можливості для активнішого звернення до цього роду рецензій-суперечок. Шкода − використовуються ці можливості слабко.

Можна почути: нехай рецензія живе один день, аби вона виконала своє призначення. Якщо мати на увазі наявність у літературному процесі значної кількості рецензій які не потрібні навіть і на один день, я зго-дився б: нехай! Тільки ж хай живе, а не лише інформує. А в цілому ж орієнтири треба брати вищі, адже по-справжньому мисляча рецензія непомітно підключається до провідних тенденцій літературного процесу тієї або іншої доби. Отже, має всі можливості не бути забутою і завтра. Думи про сьогоденне і те, що націлене на перспективу сприймання, жанровій рецензії потрібні, як і художньому творові.

Часом висловлюються твердження, згідно з якими ледь не закономір-ністю виставляється той факт, що між оцінками рецензентом поточного літературного процесу та його оцінками істориком літератури існують "ножиці". Отже, мовляв, рецензентові нема чого претендувати на безпомильність − більше він має дбати, скажімо, про публіцистичну наснаженість свого виступу.

Однак цілковите передоручення оціночних завдань історії літератури − аж ніяк не плюс літературній критиці, так само, як не є плюс і її цілковите розчинення в публіцистиці, дарма що публіцистична пристрасність критичного присуду - річ, що в ряді випадків може ставитися високо.

Що ж до стосунків з історією, то в певному розумінні критиці потрібно не тільки не відходити від останньої, а й ще наближатися до неї. Маємо на увазі те, що критика повинна знати історію літератури, як і теорію. Згодьмося: без знання критики досліджуваного ним періоду історик літератури є немислимим. Тип же рецензента, котрий пише про той чи інший твір як про закинутий в океані острів, зовсім легковажачи, що десятками й сотнями ниток він пов"язаний і з сучасною, і з минулою літературою, у нас поширений. Що вже й говорити тоді про діалектичність критичного осмислення (хоч би оте − одиничне не існує поза загальним, і навпаки...)!

До речі, в ідеалі оцінки критика й історика літератури мають збігатися. Де межа, наприклад, між історико-літературною і суто критичною оцінкою у більшості рецензій І.Франка або М.Зерова? Ось чому висловлюваний іноді подив, що найкваліфікованіші критики відомі у нас як теоретики й історики літератури, особисто мені незрозумілий. Кому ж, як не їм, озброєним ґрунтовними знаннями як сучасного, так і минулого письменства, і бути найкваліфікованішими!

Сказаним ніяк не обстоюємо повний мезальянс між критикою та історією літератури. Однак зауважу: думка про те, що, взявши на себе обов’язок оцінювати, критика зайве входить у сферу історії літератури, цілком помилкова. Справді, і перша, й друга неможливі без оцінювання. Але якщо критикові-рецензентові іноді достатньо цим і обмежитися, то в історика літератури коло завдань незмірно ширше, і оцінка для нього − важлива, але далеко не вичерпна частина роботи. Та й, до речі, хіба секрет, що в основі переважної більшості оцінок істориків літератури лежать присуди саме проникливих рецензентів літературного потоку того або іншого періоду.

Отож, обстоюємо рецензію з думкою − допитливою, пошуковою, живою. Усе, що позбавлене останньої, відношу, повторюю, до плісені, що вкриває цей відповідальний, незамінимий жанр.

ІІІ. Специфіка літературно-критичної та літературно-мистецької критики насамперед у тому, що порівняно з іншими жанрами вимагає не просто аналітичних начал, як стаття, а особливого мистецького чуття, розуміння естетичної природи мистецтва, його різновидів. Літературну, театральну або кіно рецензію може написати кожен журналіст, а тим паче науковець. Бути ж професійним критиком у будь-якому з видів мас-медіа може далеко не кожен. Для цього потрібно, щоб літератор відповідав певним вимогам. 1) він повинен бути добре обізнаним з історією і сучасним станом літератури чи іншого виду мистецтва, а ще ліпше − найголовніших з них. Словом, він повинен бути своїм у колі професіоналів, багато читати, спілкуватися з ними. 2) критик повинен мати час для такої специфічної праці, займатися саме цим питанням, а не бути журналістом-багатоверстатником, як це заведено майже у всіх, навіть найповажніших редакціях. 3) критик повинен бути добрим публіцистом у найкращому значенні слова: розуміти тенденції сучасного світу, знати запити і потреби сучасної публіки, вміти зіставляти мистецькі творіння із вимогами життя, а найголовніше − володіти добрим образним стилем, бути дотепним, гострим на слово. І обов’язково лаконічним. Такий талант критика-публіциста дуже рідкісний, бо ерудованих критиків-професіоналів на університетських кафедрах, в науково-дослідних інститутах, у редакціях часописів маємо мало.

Отже, методика літературно-критичної праці − це вміння журналіста кваліфіковано оцінювати ті чи інші твори. На першому місці − відбір творів для рецензування. Дуже важливо під час такого відбору керуватися справжньою вагомістю книги, спектаклю чи передачі, а не певними приятельськими чи, тим паче, кон’юктурними мотивами. Навіть якщо видання чи редакція не має можливості часто вміщувати рецензії на ці теми, повинна виявлятися певна система. Не менш важливим, вічним питанням літературної критики є поєднання високої вимогливості, принциповості з тактовністю, доброзичливістю. Це не означає, що рецензент у певній ситуації не має права виступити навіть сатирично гостро проти художнього браку, явного графоманства, яких так багато сьогодні. Кому ж не здавалося спокусливим виставити на посміховисько виставу провінційного театру і за рахунок погано оплачуваних другосортних артистів прибратися в шати Альфреда Керра. Але зарозумілими, розгромними рецензіями, які так легко зриваються з-під пера початківців, навряд чи можна досягнути бажаного тривалого успіху. Адже такі критики не докладають зусиль для того, щоб з'ясувати відповідність художнього потенціалу тому, що було показано на сцені. Це вимагає знання справи та здатності бачити деталі, і це набагато важче, ніж викрикнути стандартне «тьху».

Щоб не виникло непорозумінь: бути на висоті художного витвору не означає не помічати його вад і наголошувати лише на його перевагах. Некритичні лестощі на кшталт «обдарований режисер Степаненко…» ні на йоту не краще, аніж безсердечний розгром. Початківець повинен бути особливо об’єктивним і стриманим як в оцінках, так і в стилі. Він не повинен обирати з гардеробу стилів найбільш екзотичне вбрання, а описати адекватно події, які він рецензує. «Неповторний почерк» та «індивідуальний стиль» виробляються поступово, зі зростанням професійності критика. Той, хто втиснувся в чужий костюм, позбавляє себе можливості зростання.

Как строится рецензия? Во-первых, для начала нужно указать точное название, имя режиссера, сценариста или писателя и другие существенные детали о предмете рецензии. Во-вторых, рецензия не должна ограничиваться передачей содержания фильма, спектакля или книги. Чтобы заинтересовать читателя, журналисту необходимо найти какой-то оригинальный творческий ход. Наибольшим распространением пользуется метод аналогии. К примеру, отталкиваясь от сюжетной линии определенного фильма, журналист может затронуть какие-то актуальные проблемы в обществе. В любом случае задача автора – заметить и показать какую-то «изюминку» в рецензируемом произведении. При этом рецензия может носить как положительный, так и отрицательный характер.

ОГЛЯД

План

1. Журнальний і газетний огляд. Його місце і значення в газеті.

2. Розвиток жанру.

3. Проблематика і форма огляду.

4. Методика підготовки огляду.

Література

1. Тертычный А.А. Аналитические жанры журналистики. − М., 1998.

2. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – Л.: ПАІС, 2004. – С. 200-202.

1. Мельник Г.С., Тепляшина А.Н. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Питер, 2006. – С. 138-140.
2. Тертычный А.А. Жанры периодической печати. Учебное пособие. – М.: изд-во Аспект-пресс, 2000.

Виклад матеріалу

І. Огляд − аналітичний жанр, який знайомить читачів з важливими подіями життя країни, області, міста, підприємства за певний період (тиждень, місяць, рік).

Огляди є близькими за жанровими ознаками до статті. Їх ще традиційно називають оглядовими статтями. Відмінність огляду від статті насамперед у хронологічно ширшому, ніж у статті, об’єкті дослідження і, зважаючи на це, оглядовому способі мислення. Якщо, беручи схематично, коментар досліджує окремий факт, явище і те, що довкола нього, а стаття визначає співвідношення між двома і більше явищами, фактами, подіями, то предметом огляду є ціла низка однорідних явищ, які відбулись протягом певного часу − тижня, місяця, року, п’ятиліття тощо. Тому головна мета огляду − з’ясування певних тенденцій розвитку явища, процесу. Це можуть бути різні явища − від політичних подій до тенденцій у розвитку економіки, культури, літературного процесу тощо. Метод, підхід один, «матерія», з якою має справу оглядач − різна, отже, і компетентність повинна бути відповідною.

В огляді наявне реальне, сучасне соціально-політичне, суспільно-політичне і духовне життя суспільства. Органічна сукупність типових соціальних фактів, явищ, подій, ситуацій, процесів і становить предмет огляду.

Журналіст-оглядач має володіти ерудицією, інтуїцією, знаннями у політичній, економічній, культурній сфері; мати багатий фактичний матеріал.

Існує декілька різновидів огляду − журнальний, газетний, книжковий, кіноогляд, радіоогляд, телеогляд.

За змістовою ознакою огляди поділяють на загальні і тематичні.

За формою виділяють інформаційно-публіцистичний, публіцистичний, художньо-публіцистичний огляд.

В огляді важливими є групування фактів, виявлення концепції, визначення форми і змісту; діалектичний взаємозв’язок реальних фактів, подій, процесів, взятих з об’єктивної дійсності.

Цінність змісту огляду полягає в ідеологічній оцінці, науковому й експертному коментарі.

Найпопулярніший тематичний різновид огляду. До нього належать такі модифікації:

v економічний огляд;

v комерційний огляд;

v науковий огляд;

v зовнішньополітичний огляд;

v міжнародний огляд;

v кіноогляд;

v телеогляд;

v радіоогляд;

v книжковий огляд;

v журнальний огляд;

v газетний огляд;

v спортивний огляд.

Вибір потрібного різновиду залежить від мети і завдань.

Виділення видових ознак оглядів як за змістом, так і за формою залежить від різновиду періодичного видання (суспільно-політичного, галузевого, промислового, молодіжного); від масштабу його діяльності (світовий, всеукраїнський, обласний, районний), від тих конкретних завдань, які вирішуються у певному огляді.

Найпопулярніші сьогодні суспільно-політичні огляди, рідше трапляються економічні і лише у спеціалізованих виданнях можна зрідка знайти літературні чи мистецькі. Систематичні огляди суспільно-політичного життя за тиждень подають телевізійні канали (і то не всі), а також перша програма Українського радіо. Змінюються їхні назви, ведучі, та незмінними залишаються проблеми і труднощі, бо увага господарів і власників до таких програм завжди є найпильнішою. Крім того, сам процес підготовки таких програм потребує неабиякої майстерності. Глядач вимагає від них максимальної об’єктивності, що не завжди вдається досягти навіть досвідченим ведучим.

Жодна із доступних нам загальнополітичних газет не має постійної оглядової рубрики. Це не означає, що у газетах, тижневиках зовсім відсутні матеріали оглядового характеру. Кількість публікацій такого типу помітно збільшується під кінець чи на початок року, після завершення довготривалих кампаній. Водночас вони можуть зумовлюватись негайною потребою з’ясувати важливе питання.

Відсутність у процесі колосального зростання потоків інформації вкрай потрібних систематичних оглядів пояснюється не тільки непродуманою інформаційною політикою редакцій, але й браком належної компетенції, часу для аналізу, відповідного досвіду журналістів. Адже робота над оглядом вимагає високого інформаційного забезпечення, аналітичного оперативного мислення і вміння про складні, абстрактні речі говорити цікаво. Тому багато видань, щоб оцінити певну важливу ситуацію, вважають за потрібне звертатися до експертів, щоб з їхньою допомогою відтворити більш-менш правдоподібну картину подій.

Великі можливості й вдячних читачів сьогодні має хіба що спортивний огляд. Не тільки такі спортивні видання, як «Команда», «Український футбол», але й загальнополітичні газети систематично друкують як оперативні повідомлення про те, що, де і з яким результатом відбулося на спортивних аренах, репортажі з головних спортивних баталій, але й тижневі, місячні огляди за різними видами спорту. Відповідні спортивні програми мають майже всі радіо- і телевізійні канали. У редакціях працюють спортивні оглядачі. Правда, спортивні огляди мають переважно інформаційний характер. Головне їхнє завдання − відтворити картину, даючи певні оцінки, роблячи якісь очевидні висновки. Відеоряд на телебаченні дає можливість відтворити найголовніші епізоди тих чи інших змагань, частина глядачів може побачити їх уперше. Глибина і компетентність, а також цікавість розповіді залежить від рівня таланту і професіоналізму оглядача.

Літературний, як і загалом мистецький, огляд завжди був популярним і складним інформаційно-аналітичним жанром критики й мистецтвознавства, особливо у журналах. Оглядові статті і сьогодні оприлюднюються у спеціальних виданнях, таких як «Слово і час», «Дзвін», «Сучасність». Досить гострі й неординарні огляди друкуються у «Критиці». Газети «Дзеркало тижня», «Столичные новости» також досить кваліфіковано висвітлюють ці питання.

ІІ. Огляд як жанр винайдений не журналістами. Огляд використовували задовго до виникнення періодичної преси. Типові цьому методу форми і способи відображення дійсності можна, наприклад, знайти у текстах Плутарха (І-ІІ ст.), пізніше − у дидактичних оглядах китайця Ван-Ан-Хі (ХІ ст.), а також − у «Досвідах» Монтеня (ХV ст.) і у «Розділах» з книги «Огляд Парижу» Луїса Себастьяна Мерсьє (ХVІІ ст.). Саме останнього і вважають основоположником журналістського огляду, оскільки декілька перших «Розділів» із свого 12-томного видання він спочатку опублікував у газеті.

ІІІ. Яскрава ознака жанру огляд − єдність наглядного висвітлення суспільних подій і думки оглядача, яка глибоко проникає в суть процесу, ситуації. Оглядати − означає спостерігати і обмірковувати помічене. В огляді яскраво виявляється позиція журналіста. Оглядач має:

v викликати в аудиторії зацікавленість, розповідати їй про події, процеси, які відбуваються у суспільному житті;

v відстоювати передові точки зору і сприяти вдосконаленню «особистої стратегії» громадян;

v виявляти сутність явищ, показувати протиріччя дійсності;

v через виявлення зв’язків, визначити лінію розвитку явищ, прогнозувати, обдумувати хід суспільного розвитку;

v сприяти практичному вирішенню проблем суспільства.

Основний метод огляду полягає у тому, щоб за допомогою детального розгляду певної сукупності фактів, об’єднаних часом і простором, познайомити аудиторію з процесами, які відбуваються в суспільстві, з ситуаціями, які склалися, з проблемами, які виникли.

Виразні деталі слугують опорними точками аргументації або самими аргументами. Журналіст, готуючи огляд, може використовувати яскраві приклади, деталі, які нададуть тексту наочність, конкретний характер (на відміну від статті, де активно використовуються логічні доведення). Оглядач передусім хоче акцентувати свою увагу на суспільно важливих проблемах. Щоб привернути увагу читачів, він оперує конкретними фактами, використовує вплив наочності, зупиняється на деталях, щоби потім швидко від них відійти, намагаючись узагальнити. Саме тому оглядач має мати як талант мікроскопування життя, так і талант широкого його бачення, ніби розглядаючи світ крізь лінзи як такі, що зменшують, так і крізь такі, що збільшують його об’єкти.

Оскільки огляди публікуються з певною періодичністю, то це відбивається і на виборі тем, і на характері, глибині аналізу. Чим рідше публікуються огляди, тим більше у автора можливостей знайти серед розмаїття подій найцікавіші для аудиторії факти, проаналізувати і узагальнити їх. Разом з тим тривалі часові проміжки між виходами оглядів призводять до того, що аудиторія вже достатньо знає про ті події, які стають предметом огляду, з оперативних повідомлень (репортажів, звітів, кореспонденцій). Оглядач, який має достатньо часу для роздумів, аналізу, може віднайти у цих подіях взаємозв’язки, ще не відомі аудиторії, щоб привернути її увагу до опублікованого огляду.

Бути оглядачем взагалі неможливо. Ибо нельзя объять необъятое. У кожного, хто працює у цьому жанрі, має бути своє «колесо огляду». Чим вужче коло огляду, тим більша можливість підготувати якісний матеріал.

Що чекає аудиторія від оглядача? Так як те, про що він розповідатиме, їй певною мірою вже відомо. Напевно, її цікавитиме те, про що не завжди можна дізнатися з оперативних повідомлень. А саме − суть тих явищ, які оглядаються. Щоб спробувати розібратися в ситуації, оглядач має відповісти на такі питання:

1) Що спричинило це явище? Оглядач може розповідати не про одну, а про декілька подій (так зазвичай і буває), які відбулися протягом місяця, тижня. Тому, якщо він буде описувати причини кожної з них, огляд може вийти дуже великим. Але в будь-якому випадку автор має з’ясувати причину кожного явища. Якщо він впевнений, що стосовно деяких з них, аудиторії вже відома відповідь, то він має сформувати її особисто для себе. Тобто в процесі осмислення того, що відбулося, оглядач має побудувати ланцюжок відповідей про причину кожного явища. Це, без сумніву, допоможе йому чіткіше побачити причинно-наслідкові зв’язки тих явищ, які оглядаються.

2) Яке значення цих подій? Яким чином вони впливають на різні сторони суспільного життя, на життя кожної людини? Зазвичай, відповіді на питання такого змісту і складають левову частку практичного кожного огляду.

3) Як розвиватимуться явища чи ситуація і що потрібно робити у зв’язку з цим? Це найважчі питання для оглядача. Намагаючись дати на них відповіді, спрогнозувати подальший розвиток, оглядачі часто опираються не лише на чиюсь думку, а й на знання тенденцій, закономірностей, які породжують події, керують ними. У таких випадках журналісту допомагає знання розвитку аналогічних подій, ситуацій у якихось інших сферах чи в минулому.

Ступінь професіоналізму оглядача виявляється передусім у його стилі. Тут маються на увазі не лише мовні особливості його публікацій, скільки, як би мовити, лейтмотив його творчості − якась «надідея», яка своїм світлом озаряет кожен виступ автора. Авторський стиль виявляється і у тому, що оглядач надає перевагу висвітленню певної сторони теми (поглиблений аналіз взаємозв’язків у межах якоїсь події, феномену, огляд явищ, об’єднаних часовим зв’язком − огляд подій за тиждень), і у тому, що оглядач надає перевагу певним методам аналізу (індукція, дедукція, асоціації).

ІV. Перший етап − сприйняття художнього, наукового, публіцистичного, журналістського тексту відповідно до об’єкта вивчення. Він охоплює певний відбір, фіксацію у вигляді виписок, цитат, власних вражень;

другий етап − нерозривно пов’язані з першим етапом роздуми, оцінки прочитаного, побаченого (кіно-, телевізійні огляди), зіставлення сприйнятого із реальним життям, формування відповідних попередніх висновків;

третій етап − виникнення концепції, моделювання майбутнього виступу, його жанрово-композиційних особливостей, перевірка фактів і гіпотез, тобто створення в уяві майбутнього виступу;

четвертий етап − написання твору чи його реалізація;

п’ятий етап − традиційне само редагування, звірка цитат, фактів.

Текст огляду є результатом співставлення ніби двох начал − відображеної і об’єктивної реальності. Автором оцінюється як саме життя, так і його відтворення, скажімо у серії публікації якоїсь газети.

Дата добавления: 2015-08-03