Розділ I. Ситуація в Придністров’ї на початку XXI ст.

Для того щоб проаналізувати ситуацію в Придністров’ї на сучасному етапі доцільно розглянути ланцюжок переговорного процесу між Придністров’ям і іншими зацікавленими у вирішенні конфлікту державами. Переговорний процес розпочався навесні 1992 р. Кишинів запропонував Придністров’ю статус вільної економічної зони. Тирасполь відхилив цю ідею, вона трансформувалася напринці 1992 р. в пропозицію надати Придністров’ю особливий статус у рамках єдиної Республіки Молдова, на кшталт автономії, запропонованої Гагаузії. Оскільки такий статус означав би демонтаж всієї створюваної Тирасполем з 1990 р. політичної системи, керівництво Придністровської Молдавської Республіки відхиляє і цю пропозицію. Наступним крок в еволюції позиції Кишинева відбувається у березні 1996р., коли був підписаний Протокол погоджених питань, що повинні статус ПРМ. Серед них: надання Придністров’ю широких політичних прав на автономію, включаючи можливість мати свою конституцію та законодавство; право самостійно встановлювати й підтримувати міжнародні контакти в економічній, науково – технічній та культурних галузях, а також в інших сферах (за погодженням Кишинева). Проте у червні 1996 р., за пропозицією російської делегації, до проекту Меморандуму було внесено зміни, які фактично дозволяли розглядати Придністров’є як суб’єкт міжнародного право. У зв’язку з останнім президент Республіки Молдови М. Снегур відмовився підписати документ. Новообраний президент П. Лучинський погодився підписати документу за умови, що він гарантуватиме визначення особливого статусу Придністров’я у складі РМ. Пізніше погодженні завдяки активним дипломатичним діям України та Росії положення, викладенні у згаданих документах, увійшли до Меморандуму про основи нормалізації відносин між республікою Молдовою та Придністров’єм. Вперше з’явилося поняття „спільна держава”, різне розуміння якого конфліктантами й стало причиною тривалих суперечок щодо статусу ПМР у рамках РМ. Так у 1999 р. була підписана Спільна заява з питань нормалізації відносин між РМ та Придністров’єм, де зафіксована домовленість про створення п’яти „спільних просторів” – кордони, економічна, правова, оборона та соціальна сфери. Однак сторони не дійшли згоди щодо формування та підпорядкованості збройних сил. РМ наполягала на спільних, ПМР – на окремих. З цього моменту необхідно зосередити свою увагу безпосередньо на етап переговорів починаючи з XXI ст. Інший підхід до розв’язання проблеми визначення майбутнього статусу Придністров’я Молдова висунула з утворенням уряду, сформованого за підсумками перемоги комуністів на парламентських виборах та обрання президента В. Вороніна. Незважаючи на попередньо досягнуті домовленості, РМ пропонує новий проект визначення статусу у травні 2001 р. У ньому вона трактує поняття „спільна держава” як держава з унітарним територіально-державним устроєм, де Придністров’я розглядається як складова її частина. Оскільки керівництво ПМР категорично не погодилося з новим варіантом, у червні 2002 р. міжнародними посередниками було запропоновано трактувати термін „спільна держава” як федеративну державу Республіка Молдова, що було позитивно сприйнятою останньою. Таким чином у переговорному процесі загалом, так і в позиціях Кишинева зокрема був зроблений новий крок до порозуміння, а саме – досягнення згоди утворити федеративну державу. Але попри привабливі перспективи врегулювання конфлікту, у Молдові та Придністров’я виявилося суттєво відмінне розуміння основ майбутньої федерації. Так, відповідно до запропонованого на початку 2003 р. Молдовою проекту спільної конституції, мала бути утворена асиметрична федерація, тобто федерація, де федеративна влада має більше прав і повноважень, аніж суб’єкти що її утворюють. У вересні того ж року президент РМ Воронін запропонував включити до асиметричної федерації і Гагаузію. Слід зазначити – протягом усіх переговорів Молдова радикально змінювала свої зовнішньополітичні орієнтири, що неминуче позначилося на її стосунках із Придністров’ям і на змісті пропозиції, що їх вона висловлювала. Особливо помітне хитання зовнішнього курсу відбулося з приходом до влади в країні комуністів у 2001 р. Новообраний президент В. Воронін здійснив свій перший міжнародний візит саме до Росії. І там заявив, що Молдова не може вступити в ЄС, допоки туди не вступлять інші держави СНД. У листопаді 2001 р. Росія і Молдова підписали договір про дружбу, що передбачає особливий статус російської мови в Молдові. На відміну від попередніх виборів, і можливо, засвідчуючи поліпшення відносин між Кишиневом та Москвою, російський уряд не посилав офіційних спостерігачів на президентські вибори в Придністров’ї у грудні 2001 р. і не визнав їх результатів. Але невдовзі „слов’янський вибір” девальвувався. Ідея входження Молдови до Союзу Росії та Білорусії ніколи серйозно не розглядалася, і в травні 2002 р. Молдова стала спостерігачем, а не повноправним членом Євроазіатського економічного співтовариства, чого, за їх власним твердженням, добивалися комуністи в ході виборчої компанії. Уряд дедалі частіше декларував свою підтримку курсу Молдови на європейську інтеграцію і набуття повного членства в ЄС. Розбіжності між політичними силами в Молдові з приводу „слов’янського вибору” комуністичного уряду та „європейського вибору” попереднього уряду й нинішньої опозиції, а тим самим і щодо бажаного ступеня „європеїзації” Молдови насправді виглядали швидше уявними, ніж реальними. Багато з тих у Молдові, хто закликає до більшого залучення ЄС до розв’язання придністровського конфлікту, покладають надії на нього саме як на дуже впливового геополітичного актора, який може збалансувати надмірний російський вплив. При цьому молдавська еліта дещо переоцінює військово –політичний та безпековий аспекти потенційного впливу ЄС. За останні роки справді бачимо посилення інтересу до придністровського конфлікту з боку ЄС та США. Щоправда вони не завжди демонструють сподівання позиції та устремлінь. Тому змінювалася тактика молдовської влади, яка спробувала заручитися не лише підтримкою Росії, але й Заходу, наполегливо переконуючи міжнародну спільноту у провині виключно придністровської сторони за зрив переговорів. Така інформаційна політика Кишинева дала певні результати, а саме – забезпечила йому фактичну підтримку з боку США та ЄС. Так, наприклад під час візиту Вороніна до США в спільній заяві двох президентів було наголошено, що в разі подальшого перешкоджання вивезенню російських боєприпасів з території ПМР сторони „готові розглянути адресні заходи, спрямовані проти тираспольського режиму”. Але слід зазначити, що разом з потепління взаємин Молдови із Заходом та її переорієнтації на ЄС і США як визначальних гравців у розв’язанні придністровського конфлікту, у Кишинева значно погіршилися відносини з Москвою. Не останню роль у цьому процесі зіграли не лише кулуарні заклики молдовського політичного бомонду орієнтуватися на входження в ЄС, але й публічні заяви Вороніна, на кшталт такої: „Ми не дозволимо військову присутність на території країни, щоб хтось вирішував тут свої стратегічні інтереси”. [1]

В цей самий час загострюються відносини Молдови з Україною, оскільки наша держава не виправдала сподівань Кишинева на цілковиту підтримку в конфлікті з Тирасполем. Свідченням цього стало засудження офіційним Києвом дій Молдови щодо одностороннього ведення митних печаток, його відмови встановити спільні митні пости на кордоні тощо. [2] Президент Молдови офіційно звинуватив Україну у потуранні нелегальним вантажоперевезенням з Придністров’я, що було фактичним звинуваченням у контрабанді.[3] Окремим подразником незадоволенням молдавської політичної еліти є те, що більш як 75 тис. придністровців мають українське громадянство, що трактується Кишиневом як прагнення Києва створити в Придністров’ї „п’яту колону” і приєднати його до України через референдум. 27 листопада 2001 р. телепрограма „Резонанс” – рупор офіційного Кишинева – звинуватила власті Придністров’я у планах приєднати лівобережжя Дністра до України, поширюючи нічим не підтверджену інформацію, що для цього президент ПМР Смірнов вступив у змову з верхівкою УНА – УНСО.

Отже, сучасна позиція офіційного Кишинева, за всіх її численних змін і хитань, базується на згоді створити асиметричну федерацію і хоч кон­кретна структура такої федерації не розроблена моделлю, на яку часом посилаються молдовські офіційні осо­би, виступає Іспанія. Там різним регіональним утворенням надана різна компетенція. Поруч з цією консолі­дованою офіційною думкою в Молдові лунають альтернативні пропозиції щодо врегулювання даного конфлікту. Так, наприклад, соціально-ліберальна партія Молдови пропонувала провести кантонізацію країни або утворити в ній вісім чи десять федеральних одиниць.[4] Представники гагаузької менши­ни, апелюючи до запропонованого Росією в 2003 р. плану врегулювання закликають створити трисуб'єктну сис­тему (Молдова, Придністров'я, Гага­узів). Правоцентристська й права опозиції в Молдові виступають за уні­тарну державу з регіональними авто­номіями тощо. Але лунають радикальніші заклики аж до цілковитого роз­межування з Придністров'ям та вхо­дження правобережної частини до складу Румунії Такі позиції властиві правим християнським демократам у Молдові, а також прихильникам “Ве­ликої Румунії" в Румунії.[5]

Рівновага все ще характеризу­ється фактичною сецесією і невиз­наною незалежністю Придністров'я. Деякі експерти вважають, що саме такому становищу надають перевагу як придністровське керівництво, так нинішній молдовський уряд, бо воно задовольняє економічні інтереси вели­ких підприємців забезпечуючи їм можливість і надалі проводити контра­бандні операції. Окремий підхід у се­редовищі молдовської політичної еліти полягає у закликах покінчити з марними спробами врегулювання при­дністровського конфлікту та зосере­дити зусилля на європейській інтеграції. І така позиція набуває зростаючої підтримки в Молдові, як серед не комуністичної опозиції, так і всередині правлячої компартії. Деякі сили довго доводили, що Кишинів не повинен вести переговори з керівництвом При­дністров'я, яке вважається злочинним режимом, по суті керованим Росією. Прихильники цієї позиції (їх кількість зростає) стверджують - федералізація Молдови може виключити можливість її вступу до ЄС та прискорити в ній процеси русифікації.

Оцінюючи позиції Придністров’я у цьому конфлікті, зазначимо що ПМР не має на сьогодні якогось визна­ченого легально-правового статусу. Це державно-територіальне утворення визнане не лишеМолдовою, але й світовою спільнотою. Попри ключову проблему легітимності та легальності існування ПМР, вона все ж таки має свою Конституцію, власне законодав­ство, інші формальні атрибути та сим­воли державного утворення, включа­ючи органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, герб, прапор, гімн тощо, навіть власну фінансово-економічну систему та певний уклад життя.

Більше того, треба вже вести мову про те, що відбувається („а можливо, й завершується”)[6] процес формування так званої придністровської ідентич­ності. Сьогодні офіційна ідеологія, що поширена в Придністров'ї, є поєднан­ням міфів придністровського патріо­тизму деяких елементів радянської пропаганди та російських великодер­жавних традицій. Особливим факто­ром становлення нової ідентичності мешканців даного регіону є протистав­лення Придністров'я Молдові та, що більш суттєво, Румунії. Претензії де­яких румунських політиків на території сучасної Молдови, їх заклики до об'єд­нання історично однорідного населен­ня формують у придністровців настрої неприйняття перспектив возз'єднання з Молдовою через культивований міс­цевою елітою страх на пізнішому етапі бути „загарбаними та поневоленими” румунами.

Паралельно до створення образу колективного ворога відбувається й створення образу друга в особі Росії. Дедалі більше виявляється східнослов’янська геополітична орієнтація в офіційній риториці Тирасполя. Акцен­тується на інтересах "придністров­ського народу" та його нібито уні­кальних особливостях. Уже у 1992 р. виникла ідея "придністровського фе­номена". Особлива увага приділяється придністровській державності. Самопроголошена республіка перетворю­ється в офіційній пропаганді на сим­вол гідний пошанування й гордості її населення.

Процесам внутрішньої консолідації Придністров'я та подальшого відчу­ження від молдовського суспільства його мешканців сприяє й те, що ПМР з російською військово-політичною допомогою, спромоглася вистояти у збройному протистоянні з Молдовою, створивши власні органи державної влади. У Придністров'ї сформувалася своя система освіти та наукової діяль­ності, на потреби якої у держбюджеті виділено фінансування за окремою статтею. Незважаючи на незначну територію і невелику кількість насе­лення, вища школа в ПМР досить розвинена, працюють Тираспольський російський театр драми і комедії, симфонічний оркестр, Придністровсь­кий державний цирк, Спілка письмен­ників та Спілка художників тощо.

Особливої уваги в питанні форму­вання придністровської ідентичності заслуговує намагання створити свою власну історичну школу. Вона виконує такі функції, як, передусім, створення та обґрунтування міфів, які мають "раціоналізаторське" спрямування у сенсі відповідності тим цілям та зав­данням, що сформульовані існуючою у ПМР владою, доведення історичної відокремленості розвитку придністров­ського регіону від іншої частини Мол­дови тощо. Не останню роль у цьому процесі відіграла підготовлена науков­цями ПДУ імені Т.Г. Шевченка під керів­ництвом Н. Бабилунги двотомна "Істо­рія Придністровської Молдавської республіки". Не слід забувати й про існування та впливи незалежного від Кишинева медійного простору Придністров'я, що утворюється як державними, так і приватними (але підконтрольними владі) ЗМІ.

Таким чином можна говорити про становлення такої собі особливої сис­теми самоідентифікації придністров­ців, її сутність намагається визначити керівник ПМР І. Смирнов. “Для народу Придністров'я життєвість полягає у двох словах справедливість і держав­ність. Ось на цьому й базуються мен­талітет, світосприйняття, правосвідо­мість абсолютної більшості придні­стровців".[7] Зростаючу тенденцію населення Придністров'я до усвідом­лення себе як окремої спільноти за­свідчило соціологічне опитування, про­ведене ще у 1998 р. Так на запитання “З населенням якої із сусідніх держав є найбільша схожість у населення Придністров'я⁹” - 43,7% опитаних від­повіли, що населення Придністров'я –унікальне.[8]

Незважаючи на таку, здавалося б, самостійність і самодостатність ПМР її дальше існування, проблема внут­рішньої легітимності самопроголошеної держави залежать від вирішення питання її статусу. Але сьогодні вже видно - міжнародне співтовариство не визнає державну самостійність При­дністров'я.

У ситуації, що склалася, Молдова намагається унеможливити набуття Придністров'ям статусу суб'єкта між­народного права. 3 цією метою ви­пробовуються методи інституційної та політичної блокади регіону. Найбільш гострі її наслідки для Придністров'я інституційні, як невизнана держава воно має проблеми в зовнішній тор­гівлі визнанні своїх документів та сертифікатів (починаючи з визнання паспортів громадян). Це змушує придністровців обирати громадянство Молдови, України або Росії. Внаслідок політичної блокади та невизнаності зовнішньополітичних повноважень Тирасполь нездатен вирішити низку проблем щодо міждержавних комуні­кацій, налагодження яких прагне міс­цева влада. У даному разі це означає, що ПМР не може безпосередньо кон­тактувати із зовнішньоекономічними партнерами, входити в економічні по­токи світового господарства.

Крім того, позасистемність і неви­значеність статусу території Придні­стров'я шкодить статусу та внутрішній мотивації працівників місцевих органів державної влади. Це не заохочує пра­цівників органів безпеки принципово захищати й підтримувати суспільний порядок і, з іншого боку, не спонукає й самих громадян підкорятися такому порядку.

Отже, зрозуміло, що Тирасполю треба домовлятися з Кишиневом попри панівну офіційну риторику про перспективи розбудови взаємин із чужою, але сусідньою державою –Молдовою. Але слід зазначити - політика РМ у цьому напрямку далеко не завжди сприяє залагодженню кри­тичної ситуації. Так, з боку придні­стровських політиків часто лунають звинувачення на адресу своїх опо­нентів у нечесній грі. Наприклад введення РМ у вересні 2001 р митних печаток нового зразка без надання їх придністровцям [9] незва­жаючи на попередню домовленість зафіксовану у Протоколі 1996 р у при­сутності міжнародних посередників, викликало обурення як політичної еліти ПМР, так і пересічних його громадян. Інший приклад - блокування телефон­ного зв'язку в ПМР у 2003 р. Ясна річ, що обурення керівництва ПМР викликала вимога молдовської влади до країн Заходу оголосити 17 високо-посадовців самопроголошеної респуб­ліки персонами нон грата не сприяли налагодженню кращих відносин і не­одноразові спроби молдовської сто­рони виключити Придністров’я як повноправного учасника з подальшого переговорного процесу.

Ще одним конфліктогенним мо­ментом у взаєминах Кишинева й Тирасполя, що дестабілізує регіональ­ну безпеку, є російські озброєння на території ПМР. Невизнана республіка вбачає в цьому чи не єдину гарантію ненападу Молдови. Позиція Москви часом надає придністровцям аргументи для висловлення саме таких занепокоєнь. У Кишиневі доволі поширена точка зору, що неврегульованість при­дністровського конфлікту є тимчасо­вим результатом "слабкості" Молдови. Якщо під цією тезою мається на увазі саме військово-політична слабкість, то ймовірність залагодження конфлікту взагалі проблематична. [10]

Попри всі гострі моменти, Тирас­поль час від часу демонструє готов­ність до обговорення статусу свого майбутнього існування. Як цілком неприйнятна для нього, була відкинута пропозиція автономії у складі Молдови. За словами І. Смірнова “Дер­жавотворення з Молдовою - пройдений етап. Врегулювати придністровську проблему можна шляхом поступового зближення двох незалеж­них держав - Молдови і Придністров'я”.[11] Але, усвідомлюючи нереальність отримання повної незалежності, при­дністровські депутати пропонували ще у 1993 р створити "Молдовську кон­федерацію - союз рівноправних неза­лежних держав - РМ і ПМР".[12]

Такий варіант категорично не влаштовував іншу конфліктуючу сто­рону, оскільки Кишинів небезпідставно побачив за нею свого роду тимчасову, перехідну форму для цілком легітим­ного набуття Придністров'ям статусу державності. Тому придністровське керівництво пізніше погодилося роз­глянути можливість федералізації Молдови. Проте успішному веденню переговорів знову завадило різне розуміння сторонами основного прин­ципу федералізації. Чи це має бути „асиметрична федерація”, запропо­нована Молдовою, чи рівноправна фе­дерація, на якій наполягає Придні­стров'я. Навіть існування федератив­ної Республіки Молдова, що склада­тиметься з двох рівноправних частин - Молдови та Придністров'я, не є, з точки зору керівництва ПМР, до­статньою гарантією його безпеки. Саме тому Тирасполь вимагає на пев­ний період забезпечити українську та російську військову присутність в регіоні за будь-яких домовленостей з Молдовою.

Варто підкреслити, що на особ­ливу економічну й геополітичну під­тримку України та Росії Придністров'я розраховувало протягом усього часу свого існування. Це пояснюється пе­редусім тим, що в ПМР мешкає величезна кількість українців та росіян, а також тісними економічними зв'яз­ками цих держав з регіоном, тради­ційними геополітичними впливами і неодноразово задекларованою проросійською та проукраїнською орієн­тацією керівництва Придністров'я. Так, керівництво ПМР не раз висловлювало пропозицію увійти до складу України шляхом референдуму. Зрозуміло, що Україна, попри начебто привабливу перспективу територіального та еко­номічного надбання, не може пристати на таке. Адже в цьому разі вона не лише втратить позитивний імідж на міжнародній арені, але й надасть нового небезпечного звучання проб­лемі Криму, територіальної цілісності держави в цілому, не кажучи вже про окрему проблему - принципову суміс­ність політичної системи України та ПМР.

Ймовірно, Придністров'я можна було б надихнути ідеєю стати другим неформальним Калінінградом для Росії Проте реальний Калінінград зу­стрічається із серйозними перешко­дами, намагаючись здійснити успішний перехід до ринку, хоча з боку Росії і ЄС є політична воля до співпраці в цьому питанні Придністров'я, будучи невизнаним сепаратистським утворен­ням, перебуває у значно невигіднішому становищі. Звертаючись до розгляду позиції Росії щодо конфлікту між Молдовою та Придністров’ям, зазначимо, що вона не була одновимірною, незмінною та однозначною із самого початку залу­чення РФ до посередницької місії, а саме в 1992 р, її чільниками публічно не висловлювалася беззаперечна підтримка жодної з конфліктуючих сторін. Але, з одного боку, президент Росії Б. Єльцин і міністр закордонних справ А. Козирєв підписали міжнародні документи, де підтвердили територі­альну цілісність Молдови, а з іншого - віце-президент О. Руцькой та радник президента С. Станкевич, відвідавши без попередження Кишинева Тирас­поль, заявили - Росія зуміє захистити своїх громадян, "незалежно від місця їх проживання", і "вжити жорстких заходів проти Молдови".[13]

Коли керівництво російським МЗС було доручено Євгену Примакову, то вималювалася нова лінія поведінки цього відомства в придністровському конфлікті. Саме з його ім'ям пов'я­зують появу в Меморандумі про основи нормалізації взаємин між Республікою Молдова та Придністров'ям (8 травня 1997 р) пункту 3, відповідно до якого "Придністров'я має право самостійно встановлювати й підтримувати міжна­родні контакти в економічній, науково-технічній і культурній галузях, а в інших галузях - за погодженням сторін". Таке формулювання інтерпретувалося в ПМР як важливий рубіж на шляху до визнання її державності, принаймні де-факто.

Наступною знаковою подією в еволюції позиції Росії щодо цього по­літичного конфлікту стало створення президентом В. Путіним Державної комісії зі сприяння політичному врегу­люванню придністровської проблеми на чолі з Євгеном Примаковим у червні 2000 р. 3 прізвищем останнього по­в'язують появу ще одного плану врегу­лювання, згідно з яким передбачалося входження ПМР до складу РМ на правах члена федерації та можливість самовизначення у разі зміни її міжна­родного правового статусу.[14]

Проте в той час перемога комуніс­тів на парламентських виборах у РМ внесла нові акценти в ідеологічній ра­ціоналізації конфлікту. Якщо Тирасполь до того часу розглядався значною частиною російської еліти як форпост РФ у регіоні, то з обранням прези­дентом Республіки Молдова лідера молдовських комуністів В. Вороніна си­туація на певний час дещо змінилася. Обіцянки нового глави держави щодо входження до складу Союзу Росії та Білорусі, ухвалення російської мови як другої офіційної в Молдові, а також готовність до остаточного врегулю­вання конфлікту в Придністров'ї тим­часово знецінили позиції ПМР у Мос­кві Внаслідок цього акції І. Смірнова значно впали.

Але вже невдовзі комуністичне керівництво Молдови почало надавати перевагу новим - прозахідним зовніш­ньополітичним орієнтирам. Придні­стров'я знову змогло відновити свої позиції у Москві. Бажання Росії залагодити конфлікт, врахувавши прин­ципові позиції обох сторін, але при цьому лишивши визначальний вплив у регіоні проілюстрував запропонова­ний в листопаді 2003 р „План Козака”[15] (названий так за прізвищем од­ного з керівників адміністрації прези­дента РФ, який його офіційно опри­люднив).

У тексті Меморандуму викладені основні принципи проекту нової Кон­ституції майбутньої Федеративної Рес­публіки Молдова, що складатиметься з федеральної території і двох су­б'єктів федерації - ПМР та Гагаузії. При цьому федеральну територію становила б решта Молдови, за винятком двох вказаних суб’єктів співвідношення повноважень яких і дозволило ввести термін “асиметрична федерація”. Але в цьому плані молдовське керівництво побачило небезпеку для перспектив збереження єдиної державності РМ та майбутньої її європейської інтеграції.

Однак, попри різні підходи до при­дністровського врегулювання у російському політичному середовищі, можна зробити висновок - неврегульованість придністровського конфлікту, роз­тягування його переговорної стадії, що передбачає вплив посередників, певною мірою для Кремля вигідніша, аніж його остаточне врегулювання. У зовнішньополітичному аспекті Росія не лише не відмовляється від відновлення статусу наддержави, але все наполегливо прагне й надалі залишатися впливовим центром формування всьо­го геополітичного ландшафту Європи, особливо ж - Східної Європи та регіону Чорноморського басейну. Саме тому збереження статусу ключової фігури зовнішньополітичні пріоритети якої визначають розстановку сил між Кишиневом і Тирасполем, дає змогу їй істотно обмежувати прозахідні устрем­ління Молдови, а також впливати на Україну. Щодо останньої, то російські політики не раз “делікатно” вказували на потенційну можливість "в разі чого" отримати схожу проблему в Криму. Це навряд чи може бути розцінено інакше, як неприховане ”попередження” Києву про ймовірні наслідки його "неслухняності".

Оскільки Росія не має намірів включитися до процесу європейської інтеграції, а хоче бути самодостатньою панівною силою Східної Європи, на неї очікують непрості відносини з такими європейськими і євроатлантичними співтовариствами як НАТО та ЄС. Подальше розширення НАТО та ЄС і далі буде розглядатися Російською Федерацією як зазіхання на її життєво важливі інтереси в Європі, як загроза її національній безпеці, що розуміє Кремль у дедалі ширшому сенсі. Такі претензії Росії можуть призвести до поновлення небезпеки регіональної конфронтації в Європі. Отже, в цьому разі роль придністровської проблеми як і самого Придністров'я а також їх вплив на міжнародні процеси різко зростають. Разом із цим не слід недооціню­вати вплив, який справляють придні­стровський та інші етнополітичні кон­флікти пострадянського простору на внутрішньополітичну ситуацію в самій Росії. Для неї дедалі характернішими стають процеси консолідації російсь­кого суспільства через форсоване створення образу ворога в особі дея­ких незалежних пострадянських рес­публік, їм посилено „інкримінуються” не лише порушення прав російсько­мовного населення (що подекуди, на жаль, є), але й відкрите декларування прозахідної орієнтації власного дер­жавного розвитку. Неосталінські ідеологічні кліше та ментальні архетипи кремлівської пропаганди часів „холод­ної війни” успішно реанімуються у масовій свідомості і вже справляють вагомий вплив на політичну самосві­домість та поведінку пересічних росіян. Особливо наполегливо експлуатується ідея витіснення Росії з територій, що історично були під її впливом. Усе це призводить до формування синдрому "фантомних болей" травмованої ма­сової свідомості, які породжують реваншистські, агресивні настрої в певних колах суспільства. Крім названих вище, чималий вплив відіграє військово-політичний фактор, а саме - російські озброєння на території Придністров'я. Згідно зі Стамбульсь­кими домовленнями 1999 р., РФ зобо­в'язувалася ліквідувати їх до 2002 р. Але, незважаючи на часткове виконан­ня Москвою взятих зобов'язань, ос­новна частина озброєнь так і залиша­ється на території ПМР. Крім очевид­ного небажання самопроголошеної республіки втрачати військові ресурси, що надають відчуття захищеності від потенційного нападу Молдови, а сама Росія теж не хоче втратити останній військовий форпост у цьому регіоні. І, таким чином, позбутися одного з дієвих важелів впливу на ситуацію. Виникає майже риторичне запитання чи сприятиме позитивним перспекти­вам переговорного процесу за участю Росії й нещодавна заява президента В. Путіна про можливість поширення „косовського прецеденту” на визнання державності окремих самопроголошених республік пострадянського простору (про Чечню у цій заяві, зви­чайно, не йдеться).

На особливу увагу заслуговує ставлення Росії до посередницької місії України, а саме - посилення її ролі у цьому регіоні. Зі зміною зовнішньо­політичних пріоритетів України та посиленням її ваги в переговорному процесі, як сили котра найбільше влаштовує і Кишинів, і Тирасполь, Брюссель і Вашингтон, відповідно виникає небезпека (з точки зору Кремля) відносного зменшення ваги Росії та її можливостей утримувати статус визначального гравця в районі Чорноморського басейну.

Але слід зазначити, що приєднан­ня України до міжнародного посеред­ництва у 1995 р. можна охарактери­зувати як місію мимоволі, оскільки саме таким чином конфліктуючі сторо­ни та ОБСЄ намагалися створити силу, здатну зменшити визначальний вплив Росії. Такий крок призвів до неодно­значних наслідків. Підвищуючи інтерес глобальних гравців до України, він разом з тим ускладнив її становище на цьому просторі та зробив можливим тиск на Київ як з боку конфліктантів, так і з боку Росії та Румунії.

З цієї причини протягом тривалого часу посередницька місія Києва не була вдалою не тільки щодо залаго­дження конфлікту, але й щодо форму­вання її іміджу впливового актора вЧорноморському регіоні. Адже протя­гом усього переговорного процесу наша держава була коли не сателітом, то, в кращому разі, молодшим парт­нером РФ у тому курсі, який Кремль пропонував конфліктуючим сторонам. Очевидним проявом невдалої й неса­мостійної політики Києва щодо вре­гулювання придністровського конфлік­ту стали окремі аспекти перебігу пер­ших (з моменту обрання В. Вороніна президентом Молдови) українсько-молдовських переговорів на вищому рівні Вороній у ході свого першого візиту до Києва начебто дійшов ви­сновку, що позиція офіційної України стосовно врегулювання придністров­ської кризи практично не суперечить російський.[16]

Боротьба України за статус впли­вової сили на пострадянському про­сторі та в Чорноморському регіоні упродовж усіх років її існування як незалежної держави позначалася не­ефективністю, відсутністю дієвих засо­бів економічного та дипломатичного впливу на ситуацію. Принципова проблема зовнішньої політики України поля­гає в тому, що, претендуючи на роль експортера безпеки в даному регіоні, Україна залишалася радше її імпор­тером, до того ж спершу в російському, а пізніше - в західному й варіанті.

Однак, після перемоги помаранчевої революції та обрання на посаду Пре­зидента В. Ющенка, зовнішньополітичні орієнтири та статусні очікування України в цьому регіоні зазнали суттєвої транс­формації. Свідченням зміни позиції Києва стосовно ПМР стала заява В. Ющенка про те, що „Придністров'я - це не тільки „гаряча точка” але й еко­номічна „чорна діра”, яка коштує мільярди гривень бюджету України”.[17]

Сенсаційним кроком України в процесі врегулювання конфлікту в Придністров’ї став план „сім кроків”, запро­понований В. Ющенком на саміті ГУУАМ у Кишиневі 22 квітня 2005 р. Згадана вище ініціатива Києва передбачає здій­снення таких основних положень адмі­ністрація ПМР має створити умови для розвитку громадянського суспільства і багатопартійної системи у ПМР слід провести прямі й демократичні вибори до Верховної Ради за участю спосте­рігачів від України, Росії, США, ОБСЄ та ЄС, миротворчі сили повинні трансформуватися у миротворчий механізм з розширенням кількісного складу українських миротворців придністровська сторона має допустити міжнародних експертів на підприємства ВПК для їх моніторингу, треба заснувати між­народну місію під егідою ОБСЄ для забезпечення контролю за переміщен­ням вантажів і людей на придністровсько-українській ділянці кордону.

Українські пропозиції були сприй­няті міжнародною спільнотою неодно­значне. Найбільше застереження цей план викликав у молдовської і румунської сторін їх занепокоєння зумовив пункт про демократичні вибори в ПМР, що фактично легалізує це утворення на міжнародному рівні, а також від сутність пункту про якнайшвидше ви­конання стамбульських домовле­ностей, тобто - виведення російських військ з даної території. Таким чином важлива ініціатива Києва не повною мірою враховує принципові інтереси сторін конфлікту, інших зацікавлених країн та інституцій і потребує дальшого вдосконалення.

До того ж офіційна риторика Тирасполя про неминучість отримання ПМР незалежності раптом отримала певну приховану зовнішню підтримку. А це призводить до того, що споді­вання на зміну характеру та напряму розвитку режиму в Придністров'ї стають ще більш проблематичними потребують багато часу, терпіння та значних інвестицій з боку міжнарод­ного співтовариства. Адже існуючий у Придністров'ї режим може бути змі­нений, найбільш імовірно, тільки зсе­редини за рахунок стимулювання появи та зростання впливу проєвропейськи орієнтованої еліти в Тирас­полі. А для цього поки що внутрішніх та зовнішніх умов немає. Ще одним об'єднавчим чинником молдовського в цілому та придністровського зокрема суспільства могло б стати зростання ролі громадянського суспільства. Зміцнення його інституцій та збіль­шення їх впливовості у широкій пер­спективі важливіші за дипломатичні або суто політичні зусилля з боку інших чинників трансформації суспільства Молдови та Придністров'я. Але, на жаль, бідність Молдови не дає змоги інститутам громадянського суспільства спиратися на власні національні ре­сурси, змушуючи їх шукати сторонньої, зовнішньої допомоги. А в умовах При­дністров'я спроможність громадських організацій впливати на зміну сус­пільно-політичного розвитку цього ре­гіону залишається вкрай обмеженою, якщо не малоймовірною взагалі.

Чи не найскладніше завдання у процесі врегулювання - подолання на­слідків втручання геополітичних різноспрямованих зовнішніх сил Придні­стровське врегулювання наразі транс­формується з проблеми суто регіона­льної в геополітичне протистояння яке визначатиме не лише дальші шляхи розвитку ситуації у Молдові, а й фор­муватиме загальний спектр зовнішніх впливів у цьому стратегічно важливому для України регіоні. Водночас ситуація навколо ПМР сьогодні стає чинником, здатним змінити баланс інтересів у Східній Європі.

Неважко передбачити, що дедалі більш важливе значення у долі Придні­стров'я матимуть процеси євроінтеграції та розширення ЄС на схід. Вони спону­кають такого міжнародного актора, як ЄС нарешті офіційно визнати врегулю­вання придністровського конфлікту. Одним із своїх зовнішньополітичних пріоритетів. Адже після вступу Румунії до ЄС цей конфлікт буде безпосередньо загрожувати стабільності прикордоння розширеного ЄС та безпеці громадян Румунії вони водночас стануть громадянами ЄС (до цього зроблені лише перші кроки) їх чисельність на те­риторії Молдови становить від 0,5 до 1 млн. за приблизними оцінками. Ось чому виникає потреба в пошуках шляхів врегулювання конфлікту засобами всебічної „європеїзації” поведінки його ключових учасників, виведення сценаріїв залагодження придністровської кризи за межі радянської моделі боротьби проти нових національних держав При цьому життєво необхідно домагатися, аби й цей конфлікт, з одного боку, перестав бути заручником пострадянського сце­нарію боротьби Кремля проти само­стійної поведінки нових незалежних держав, а з іншого - їх власного побоювання проросійських анклавів.

Нарешті дуже істотне значення матиме позиція, яку надалі займатиме Росія не лише щодо конфліктантів, але й щодо залучення до розв'язання придністровського конфлікту західних потуг таких як ЄС та США. Особливо конструктивним підходом для врегу­лювання придністровського конфлікту зокрема і становлення системи євро­пейської безпеки загалом була б трансформація орієнтації зовнішньої політики Росії з проімперської на про європейську. Проте як суспільні на­строї в цій країні, так і поведінка її правлячої еліти поки що не дають вагомих підстав для оптимістичних сподівань саме на такий напрям змін.

Остаточна врегульованість придні­стровської проблеми є для України шансом показати свій потенціал регіонального лідера. А найголовніше - ми таким чином убезпечимо себе від спроб реалізації на нашій території „придністровського сценарію” який уже виявив свою небезпечність під час президентської виборчої кампанії 2004 року. Крім того, вдала посередницька місія нашої держави може створити сприятливіші умови для швидшого просування України шляхом європейської інтеграції. Це не лише сприятиме закріпленню позитивного іміджу Украї­ни як однієї з посередниць у врегу­люванні конфлікту але й остаточно зніме провокативне питання про ймовірність входження ПМР до її складу.

Розглянувши позиції сторін, які мають інтереси в придністровському конфлікті, можна зробити висновок - є ціла низка проблем на шляху до його розв’язання. Переговорний процес по вирішення придністровської проблеми триває з 1992 року. Всі раунди переговорів не дали ніякого результату. І даючи оцінку переговорам можна сказати що в цих переговорах той або інший з учасників не зацікавлений в остаточному вирішенні проблеми. Як видно останній запропонована модель вирішення проблеми ─ це модель федерації приємна для Молдови, в той час аж ніяк не задовольняє Придністров’є. Федерація розуміється обома сторонами по різному в плані повноважень ─ це по-перше, а по-друге ─ небажанням придністровців поступатися фактич­ною політико-економічною незалеж­ністю. І в зв’язку з цим вирішення проблеми в кінцевому варіанті створює негативні умови в міжнародному житті для Придністров’я. Що стосується міжнародних зацікавлених сторін то до розв’язання проблеми з початку XXI ст. залучилися США та ЄС. Ці країни розглядають цей регіон вже в своїх геополітичних та геостратегічних цілях, що в свою чергу активізує зовнішню політику Російської Федерації. Другий гарант у врегулюванні конфлікту ─ Україна дещо дистанціюється від політики Росії, чим неабияк підвищує собі рейтинг серед країн Східної Європи.

Дата добавления: 2015-08-05