Конфліктна ситуація як принцип тлумачення психологічних знань у Стародавньому світі.

В довколишній природі, в самій собі людина насамперед помічає поляризовані, контрастуючі сутності. Стародавні психологічні вчення розглядають такі поляризації: вчинок — ритуал, нірвана — потяг до чуттєвого світу, національне — вселюдське, макрокосмос — мікрокосмос. Похідні протиположення виражаються в поняттях: природжене — набуте, атоми — порожнина, вологе — сухе, форма — матерія, елементи світу (повітря, вода, вогонь тощо) — відповідні чуттєві якості, природна обдарованість — навченість, життя — смерть, смерть — безсмертя, еманація — екстаз, душа світова — душа індивідуальна.

Усвідомлюючи ці поляризації, людина опиняється в конфліктній ситуації, керується відповідними мотивами й діє відповідно до них. При цьому мотивація та дія, а також післядія не мають принципово нового психологічного змісту, порівняно з тим, що закладений у самій ситуації. Тому мотивація, дія та післядія на цьому рівні розвитку психології ситуативні за своїм характером і змістом. Якщо ритуал підтримує людську спільноту, то будь-яке порушення ритуалу, нехтування ним несумісні з перебуванням у даній спільноті.

Ідея поєднання поляризованих світових сутностей ще не отримала достатньої психологічної інтерпретації. Буденна свідомість сприймає їх як дані природою, богами, надприродними сутностями (демони та ін.) і лише намагається їх узгодити. Вираженням такої узгодженості виступила стародавня теорія "золотої середини", або "нічого понад міру", як це було в Стародавньому Китаї та Греції. На цьому етапі становлення психологічних знань спостерігається також зведення поляризованих сутностей однієї до іншої — індивідуалізованої душі до світової, мікрокосмосу до макрокосмосу тощо.

Для античного світогляду характерним було одне принципове і непримиренне протиставлення — богів і людей. Якщо під впливом тотемізму тваринне спочатку переважало в божому образі, то в розвиненому античному світопогляданні бог у людському образі висувається на перше місце, а його тваринна ознака відходить на задній план. Бог в образі людини має одну рису, яка докорінно відрізняє його від людини, — безсмертя. Гефест так схожий на людину, що, здається, в ньому немає ніяких божих атрибутів: шкутильгає, пітніє, заріс волоссям, як справжній чолов'яга. Та його божа ознака — безсмертя — незмірно віддаляє його від фізично найдосконалішої людини. Протиставлення божественного й людського в атрибуті безсмертя — єдино можливе протиставлення людини й бога, який має людські риси. Тут початок абсолютизованого протиставлення ситуативних компонентів, що приводить до переходу ситуації конфліктної в ситуацію колізійну, яка становить провідний зміст психології Середніх віків.

Дата добавления: 2015-08-03