Квіти святого Франциска 4 страница

Одного разу під час своїх місійних подорожей побачив святий патріярх зграйку птахів на деревах вздовж дороги, якою проходив. Зачарований ними, затримався та сказав до своїх товаришів: “Зачекайте, браття, хвилину, я хочу сказати проповідь також і братчикам-сестричкам - ось цим пташкам”. І звернувся до них, що густо сиділи на деревах, та став їм проповідувати. На голос святого всі птахи позлітали на землю, сіли навколо нього, і так тихенько сиділи аж до кінця проповіді. Навіть коли вже перестав говорити залишались на землі і не відлітали, поки святий проповідник їх не поблагословив. Сам святий тремтів з радости та подиву, бачачи цих гарних птахів, те, з якою увагою слухали вони Божу науку, й у святому піднесенні духа став прославляти Творця свого. Коли св. Франциск закінчив проповідь, поблагословив птахів знаком святого хреста, і вони розлетілись, прекрасно співаючи, розділилися відтак на чотири групи і полетіли одні на схід, інші - на захід, ще інші - на південь, а останні - на північ. Чудо це мало таємниче значення. Як святий Франциск, цей вождь Христовий, проповідував пташкам і поблагословив їх знаком святого хреста, а вони розлетілись у всі чотири сторони світу, так і проповідь хреста Христового є відновлена на весь світ апостольством Франциска і його братів, що, мов ті птиці, не мають нічого, а всі старання про своє земне існування залишають на Боже Провидіння.

ГЛАВА СІМНАДЦЯТА

Один з братів бачив святого Франциска, як він цілу ніч молився і як йому явився Ісус Христос, Пречиста Діва Марія і багато святих.

Маленький хлопчина, з невинним та чистим серцем, був прийнятий до Чину Братів Менших. Замешкав він у маленькому монастирі, де брати проживали у такій убогості, що за постіль до спання не мали нічого іншого, як лиш кілька дощок. Одного разу прийшов до цього монастиря святий Франциск і зразу по вечері ліг спати, щоб опівночі, за своїм звичаєм, встати на молитву, коли інші брати ще спочивають. Тим часом цей новоприйнятий маленький братчик бажав наслідувати святого патріярха і цікавий, що це святий буде робити вночі, вирішив стежити за кожним його рухом. Щоб не заснути в час, коли святий патріярх встане, він ліг спати поблизу святого, а також непомітно зв’язав свій пасок габіту з паском святого. Опівночі, коли святий зауважив, що братчик спить, хотів скористати з цієї хвилі і тихенько піти на молитву. Встав з постелі, та побачив, що його пасок зв’язаний з паском братчика. Розв’язав обережно мотузки, щоб не збудити братчика, і тихо пішов до лісу. Там увійшов до маленької каплички і став молитися.

Коли збудився товариш святого і побачив свою мотузку вільною, переконався, що святого нема в постелі зірвався і швидко вибіг надвір. Фірточка в напрямку лісу була відчинена, і він зрозумів, що святий пішов туди, і вирішив відшукати його. Пішов малий до лісу, і ще далеке не заглибився, як почув якісь людські голоси, розмови. Роздивився у всі боки і побачив велике сяйво там, звідки чулися голоси. Приступивши ближче, побачив він Ісуса Христа, Пречисту Діву Марію, святого Івана Євангелиста, святого Івана Хрестителя, які розмовляли дуже мило зі святим патріярхом. Усіх осявало предивне світло з небес і багато хорів ангельських. Вигляд цей і голос, що лунав над лісом, справили велике враження на маленького братчика, так, що впав він без пам’яти на землю.

Коли з’ява минула, хотів святий Франциск повертатися додому, та в темноті наступив на братчика, який лежав на дорозі. Упізнав його, привів до тями, змилосердився над ним і, як добрий пастир загублену овечку, взяв на руки та приніс до монастиря. Коли братчик признався своєму святому патріархові, що він був свідком чудесної з’яви, на казав йому святий, щоб про це чудо він ніколи нікому не розповідав. Від часу з’яви молодий братчик зробив великий поступ в осягненні ласки Божої, а шана, яку мав до святого, з кожним днем у нього зростала і невдовзі став він одним з найревніших його духовних синів. Аж після смерти святого Франциска розповів братчик про цю чудесну з’яву, а ми розповідаємо Вам, дорогі читачі.

ГЛАВА ВІСІМНАДЦЯТА

Про чудесну капітулу, що її скликав святий Франциск до Пресвятої Діви Ангельської, на яку прибуло майже п’ять тисяч братів.

Вірний слуга Христовий святий Франциск вирішив скликати Загальну капітулу Чину у церкві Пресвятої Діви Ангельської і зібрав там понад 5000 братів.

Святий Домінік, засновник і головний настоятель Чину Проповідників Домініканів, саме тоді, перебуваючи в дорозі з Бургундії до Риму, завітав, разом з сімома своїми братами-монахами, на цю капітулу. Бачили там також одног кардинала, дуже прихильного до святого Франциска, якому наш святий пророкував, що той стане папою.

Цей достойник Церкви приїжджав щоденно на капітул до Асижу з Перуції, де тоді перебував папа зі своїми дорадниками. Кілька разів служив Службу Божу і проповідува там. І завжди відчував велику насолоду духа через те, що міг бути посеред цього святого зібрання. Прекрасний був вигляд тих братів, які сиділи гуртами по 40, 80 і по 10 чоловік на цій долині навколо церковці Пресвятої Дів Ангельської. Ті люди були зайняті тільки думкою про Бога, віддані молитві, покуті та ділам милосердя. Зібрання це відбувалось в глибокому мовчанні, у великій стриманості, не було чути жодного гамору. Здавалось, що кожен з цих людей міг ревно загукати: “О, це справді армія лицарів Божих!” Серед такого численного зібрання не було чути жодних жартів, ані легких слів. А коли були які сходини братів, то тільки для спільної молитви або ж щоб відслужити церковне правило, оплакати свої та своїх добродіїв гріхи, поговорити про спасіння душі.

Рівнина, де зібрались брати, була вкрита наметами з листя та рогожі, поділена на громади з провінцій, до яких брати належали. Це дало капітулі назву “Солом’яної, або рогожої”. Сіра земля служила братам за постіль, лиш деякі брали трохи соломи, камінь або поліно замість подушки. Це строге умертвлення викликало велику побожність у всіх, хто був свідком цього або ж навіть тільки з розповіді. З Перуції, де тоді саме перебував папа зі своїм двором, та з інших місцевостей долини Сполето зібралася чимало графів, баронів, лицарів та шляхти, щоб побачити це диво. Можна було там бачити кардиналів, єпископів, ігуменів і багато духовних, і всі вони бажали побачити таке численне зібрання, таке святе, з таким великим прикладом покори, якому подібного ще ніхто ніколи не бачив. А передовсім усі збігались, щоб побачити святого вождя цієї Божої армії. Він зібрав світові таку гарну здобич, зібрав це військо так добре, по-божому зорганізоване, щоб було достойне Ісуса Христа, свого Архипастиря. Тоді, у відповідний час, став святий Франциск, їх батько і настоятель, з великим запалом голосити слово Боже, як його надихнув Дух Святий, до зібраної капітули. Ось деякі фрагменти його промови: “Великі діла ми прирекли Господу Богу, та Він ще більші прирік нам, пильнуймо ці перші, і зітхаймо за цими другими. Гріховна розкіш коротка, а кара за неї є вічна. Терпіння цього віку легкі, але слава за них безконечна”. Слова, сказані з великим запалом, пробуджували в братів послух та скріплювали в ньому. Запалювали їхні серця захищати честь св. Матері Церкви, до братньої любови, до молитви за грішників, до терпеливости в хрестах, до поміркованости в щасті, до скромности і чистоти, до згоди і поєднання з Богом, з ближніми та з власною совістю. При кінці святий також закликав їх полюбити та вірно зберігати святу убогість. У своїй промові святий сказав ще таке: “В ім’я святого послуху, наказую всім, щоб у часі капітули ніхто не клопотався про харчування братів або про інші дочасні потреби; переймаймося тільки молитвою та славою Божою, а всі старання про наші тілесні потреби полишімо Йому та відкиньмо всяку журбу, бо ж Отець наш найліпший сам про нас журитись буде”. Розповідь цю брати прийняли з радістю в серці і веселим обличчям, а коли святий Франциск перестав говорити, всі пішли на молитву.

Святий Домінік, свідок цього, дуже здивувався, почувши звернення святого Франциска до братів, та вважав його невідповідним. Він не міг збагнути, як можна втримати так багато людей, без того, що хтось займався їх обслугою та харчуванням. Однак головний Пастир Ісус Христос Господь хотів показати, як дороге Йому це стадо та як сильно любить їх за їхню любов до убогости, тому надихнув мешканців ближніх міст - Перуції, Сполето, Толіно, Спелі, Асижу та інших, - щоб жертвували все, що було необхідне для утримання цього великого зібрання. Можна було бачити як приїжджали люди возами, повними хліба, вина, квасолі і всього іншого, чого ці убогі Христові потребували? Привезли також столи, стільці, горщики, горнята та інше столове приладдя. І вважали себе щасливими, коли могли прислужитися цим братам. Були серед них також і лицарі, барони та інші зі шляхти, що прибули з цікавости та старались послужити братам у покорі та пошані.

Святий Домінік зрозумів, що над цими святими монахами витає Боже провидіння, та усвідомив тепер надто велику сміливість свого осуду, коли вважав недоречним накази святого Франциска. Знайшов його, упав йому до ніг, визнав у покорі свій блуд і сказав: “Так, справді, Бог своїх убогих має в особливій опіці, а я цього не знав. Але прирікаю віднині зберігати вірно святу убогість євангельську і Іменем Божим проклинаю всіх братів мого Чину, які що-небудь для себе приховають”. Святий Домінік відійшов дуже здивований живою вірою святого Франциска, духом побожности, яку бачив у цьому численному зібранні, так гарно зорганізованого Божим Провидінням. Також дивувався з їх добрих діл, які так ревно сповняли.

У часі цієї капітули пізнав святий Франциск, що багато братів носять на тілі бляшані серця і залізні ланцюжки, які для декого є причиною їх слабкості та перешкоджають у молитві. Тому, як найліпший отець, в ім’я святого послуху, наказав усім, хто мав на собі які-небудь знаки умертвленая, зняти їх і принести йому. Брати послухали і принесли йому майже п’ятсот бляшок різних, а ще більше залізних ланцюжків, які брати носили або на раменах, або в пасках. Святий Франциск заборонив братам забирати собі ці знаки умертвлення. Після капітули утвердив їх добрим словом і подав їм способи, як серед цього зіпсованого світу вберегти себе перед гріхом, уділив всім Божого і свого благословення та повних святої радости відіслав до своїх провінцій.

ГЛАВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

Як то винницю пароха в Рієте, де перебував святий Франциск на молитві, народ знищив та обдер з плодів, коли тиснувся за святим, і як цей парох, за розповідями святого, зібрав цього року набагато більше винограду, ніж у попередні роки. Тут також описано, як Господь Бог об’явив святому, що він дістане Царство Небесне.

У тих часах, коли святий уже дуже хворів на очі, порадив йому кардинал Гуголін, покровитель Чину, який заснував святий, щоб той пішов до Рієти, відомого у ті часи добрими лікарями міста. Послухав святий цієї поради, однак поки ще пішов до місця, вказаного кардиналом, хотів вступити до святого Дам’яна, щоб словами втіхи скріпити душу святої Клари, дуже побожної Христової обручниці. Коли він прибув до святого Дам’яна, зір його так ослаб, що він уже зовсім не бачив. Отож змушений був відкласти свій виїзд на пізніше, а тим часом замешкав у маленькій хатині, зробленій з трощі, яку приготувала йому свята Клара. Але і тут не мав ні хвилини спочинку, бо не тільки страшний біль очей вдень і вночі завдавав йому мук, а ще численні щурі дуже дошкуляли святому. Серед цих прикростей святий зберігав велику терпеливість і покладався на Божу волю, бо він завжди мав на думці, що всі ті допусти зсилає на нього Бог як покуту за давні гріхи. Тому щирим серцем він дякував Всевишньому за ці ласки і говорив: “О, насправді не гідний я цих терпінь, бо гріхами своїми заслужив на більшу кару. О Господи мій, Ісусе Христе, що милосердя своє й тоді виявляєш, коли посилаєш на нас, грішних, хрести і кари дочасні, молю Тебе, дай мені, цій бідній овечці Твоїй, вже ніколи від Тебе не відступати та вміти мужньо переносити всі болі, прикрості та хрести, які Ти зволиш на мене зіслати”.

Щойно він закінчив свою молитву, як почув голос неба: “Франциску, скажи, якщо б ціла земля перемінилася у золото щире, якщо б усі води, моря, джерела, ріки перемінилися б у дорогоцінне миро, якщо б усі гори, горби та скали перемінилися б у коштовне каміння, і ти знайшов би цей скарб, дорожчий над усе, наскільки дорожче є золото від землі, миро від води, а коштовне каміння від скелі, якщо б ти такий скарб отримав в нагороду за свої терпіння, чи почувався б щасливим?” “О Господи, - відказав святий Франциск, - я не достойний такого великого скарбу”. Тоді почув він удруге голос із неба: “Тішся, брате Франциску, бо скарб, що приготований для тебе, не може бути прирівняний до жодного скарбу на землі, і цей скарб твій - щастя вічне. Уже тепер запевняю тебе, що його дістанеш, а ще і те, що всі твої терпіння та прикрості, які маєш, є найбільшою запорукою твого життя вічного”.

Замовк голос з неба, а святий Франциск, втішений цією великою обітницею, яку почув з уст Божих, покликав до себе брата і так йому сказав: “Тепер, милий брате, вже час йти нам туди, куди просив нас кардинал”. Вступив ще до святої Клари, побожною наукою потішив її, а відтак пустилися в дорогу до Рієти. Щойно святий дійшов до першого місточка, як уже всі мешканці вийшли йому назустріч. Це примусило, його заховатися в церковці, що дві милі від Рієти. Через це вони знову дещо запізнились у дорозі. Люди знали, де саме святий перебуває, тому всією громадою обступили церковцю. Натовп був такий великий, що поламав винницю поруч з церковцею, і вже годі було сподіватись плодів з неї.

Святий, з Божого об’явлення, знав усі думки пароха, тому прийшов до нього і спитав: “Мій отче, скажи мені, скільки то плодів збираєш зі своєї винниці в літах найкращого урожаю?” “Дванадцять мір”, - відповів парох. “Тому, - каже святий, - дозволь мені ще кілька днів залишитися при цій церкві, де мені так мило молитися, а всім, хто сюди приходять задля Бога і задля Його убогого слуги, дозволь покріплятись плодами своєї винниці. За це я прирікаю тобі врочисто, в ім’я Ісуса Христа, що у всі наступні роки збиратимеш з неї по двадцять мір вина”. Святий Франциск бажав продовжити тут свій побут, бо бачив значне зрушення в душах цих людей, що збиралися навколо нього, а багато з них, з любови до Господа Бога, вирішили зректись світу. Парох довіряв словам святого Франциска і віддав свою винницю до послуг зібраних довкола святого людей. Та, на жаль, з цілої винниці залишилось лиш кілька китичок винограду, бо люди все позривали. Однак, коли прийшов час збору, наказав парох позбирати і ті ягідки, що залишилися, та зробити з них вино. І справдилися слова святого, бо і з тих ягід отримав двадцять мір знаменитого вина.

Цим чудом хотів Господь Бог показати, що ця винниця, хоч і знищена, дала багато доброго вина через заслуги святого Франциска, так і совість людська, прибита гріхами, цінними заслугами великих святих може видати щедрі плоди покути.

ГЛАВА ДВАДЦЯТА

Про чудесну з’яву одному з наймолодших братів, який мав велику відразу до монашоі ряси, однак таки вирішив вступити до монастиря.

Один молодець зі славної родини, вихований серед Великих достатків, вступив до Чину святого Франциска. Але зразу по кількох днях злий дух розбудив у ньому таку обридливість до монашої ряси, що йому здавалось, немовби він одягнений у поганий мішок. Мав він відразу і до цих широких рукавів і до простакуватого каптура, взагалі вся та ряса, довга і проста, видавалась йому великим тягарем. Ця обридливість до монашої ряси зросла у нього до того, що вирішив вийти з Чину. Молодець цей, за порадою вчителі новиків, мав звичай, проходячи повз престіл, де зберігалися Найсвятіші Тайни, завжди з великою почестю клякати зсувати каптур з голови, а руки тримати навхрест. Саме ціє ночі, коли вже мав залишити монастир, проходив він повз кивот, і цього разу зробив усе за своїм звичаєм.

Щойно він клякнув на землю, як одразу впав у святе захоплення, і тоді Господь Бог дав йому ось таке чудесне об’явлення. Здалося йому, що бачить велику дружину різних святих, які йдуть парами, мов у процесії. Одяг їх прекрасної золотистої матерії, а поставу кожного огортала незвичайна ясність. Вони йшли, співали чудову ангельську пісню. Серед тієї дружини бачив він двох святих, особливі гарно одягнутих, дуже поважних, а ясність над ними була так сильна, що засліплювала кожного. Цей похід замикав один святий, що видавався наймолодшим у цій дружині лицарів, а слава його затінювала всіх інших.

Коли дружина святих уже пройшла перед очима молодого монаха, він даремно став роздумувати про значення цього таємничого походу. Не смів зразу спитати когось з учасників походу і тому хвилю залишився у глубокій задумі. Відтак, коли побачив, що вони вже віддаляються, набрався відваги та побіг доганяти двох останніх. І тремтливим голосом звернувся до них: “Дорогі приятелі мої, дуже вас прошу, будьте такі добрі і поясніть мені, що то за люди у цій дивній дружині?” “Знай, мій сину, - відповів один з них, - що всі ми Брати Менші і всі ми є в небі”. “А хто це ті два, оповиті предивним блиском, так вирізняються з-поміж усіх?” “Це святі Франциск і Антоній, - була відповідь, - а той третій, що також надзвичайним блиском сяє, це братчик, що недавно помер; боровся він мужньо із спокусами і славно витримав до кінця, тому тепер ведемо його у таких урочистостях до небесної слави. Цей прегарний одяг ми отримали від Господа Бога взамін нашої грубої та простої ряси, яку ми в Чині терпеливо носили за життя на землі. Як нагорода за нашу покору, терпеливість, убогість, послух та чистоту, які ми до кінця старались берегти, тепер сяємо надприродним блиском, як сам бачиш. І чи не буде тобі жаль, сину мій, покинути цю монашу рясу, коли нею можеш заслужити собі на так велике щастя? Тому з любов’ю до Бога, умертвляй тіло, борися мужньо з дияволом, і тоді, як і ми, заслужиш собі прекрасний одяг, і так, як і нас тепер, буде тебе осявати сяйво святости”. Відтак цей братчик, коли прийшов до свідомости, оновлений духовно цим чудесним об’явленням, відігнав спокусу, що досі мучила його. Опісля в присутності ігумена та інших братів визнав свою провину і відтоді бажав собі ще більшої покути за свої гріхи, найбільшої невигоди в одязі. Помер монахом у загальному визнанні святости.

Дата добавления: 2015-08-05