Місто Димитров Донецької області

Після війни наша сім’я жила в селищі Світле біля залізничної станції Желанна Сталінської області. Сім’я була чималою: батько Комар Кіндрат Іванович, мати Софія Олександрівна, сестра Вероніка 1926 року народження, Антоніна 1927 року народження, я (народилась у 1930 році) і два брати - Микола, 1936 року, та Олександр, 1940 року народження.

З усієї сім’ї працював один батько - колійним обхідником на станції Желанна. Трохи пізніше пішла працювати старша сестра Вероніка. Батько отримував пайок, але його не вистачало. Від недоїдання ми часто хворіли. Доводилось їсти мерзлі буряки, макуху, лободу. Мама обмінювала домашні речі (простирадла, ковдри, деякий одяг, меблі) на макуху з соняшника і варила нам. Відро макухи з’їдали за лічені хвилини і все одно залишалися голодними.

Одного разу мама зайшла до хати вся в сльозах і сказала, що померла наша сусідка бабуся Надя. Померла від голоду. Ми всі дуже злякались і довго плакали. Я тоді подумала, що теж усі помремо, бо були пухлими від недоїдання. Особливо страждали наші найменші брати - Микола і Олександр. Животи в них стали великими, вони так ослабли, що навіть не ходили. Голод підірвав наше здоров’я. Я й сьогодні страждаю від виразки шлунку.

Дуже шкода було батька. Він так стомлювався на роботі, ще й приходив додому пізно. Інколи він гримав на маму за те, що коли ми все з’їмо і йому не залишимо, він не зможе наступного дня вийти на роботу. Потім він сідав за стіл, довго плакав, а потім вибачався перед нами. Але хліб завжди віддавав нам.

Страшно було, і згадувати не хочеться.

Записав Куниця С.

2001 р.

№ 8

Біленко Марія Макарівна,

Місто Димитров Донецької області

У 1946 році мені виповнилося 36. Чоловік загинув на фронті. Жила я в Димитрові з трьома дітьми: сином Анатолієм, 7 років, та доньками - Євгенією, 12 років, і 17-річною Діною.

Жити доводилось у важкий час. Більшість підприємств міста були зруйновані, працювати ніде. Чим прогодувати дітей? Тож ходили ми всією сім’єю за місто, у поле і шукали там що-небудь їстівне. Більше всього знаходили торішньої кукурудзи. А одного разу натрапили на багато колосків пшениці із зерном. Людей там було багато. Ось так і жили. Пекли коржі з кукурудзи, або смажили прямо на плиті. Міняли речі. Дійшло до того, що стало не вистачати одягу. Діти ходили напівроздягненими, босими. Дуже хворіли дівчата. Вони практично не виходили з дому - такими стали слабкими. Спасибі сусідці, вона працювала, мала продовольчу картку і дечим допомагала.

Наприкінці 1947 року з великими труднощами мені вдалося влаштуватися працювати на шахту. Жити стало легше.

Записав Куниця С.

2001 р.

№ 9

Осьмиченко Антоніна Федорівна,

Дата добавления: 2015-07-26