Патрік Зюскінд - яскравий представник постмодернізму

Нині, за доби бестселерів, нерідко трапляється так, що стрімке сходження автора якоїсь літературної сенсації на вершину слави компенсується не менш стрімким його падінням у забуття. Доля ж німецького письменника Патріка Зюскінда складається інакше, підтверджуючи прогнози критиків, що у його особі в літературу прийшов не творець резонансних одноденок, а письменник по-справжньому талановитий. Від моменту появи на полицях книгарень роману «Парфуми» (1985), що зачарував сотні тисяч читачів, слава цього митця дедалі зростає. Протягом багатьох років згаданий роман утримував позиції бестселера й перекладався різними мовами світу. Втім, попри зростання зацікавлення читацької публіки, автор «Парфумів» залишається для неї своєрідною «terra incognita». Цьому є просте пояснення: П.Зюскінд не дає інтерв'ю, відмовляється від виступів на телебаченні та й взагалі намагається уникати усіляких форм публічного життя. Можливо, розгадку незвичної ситуації, коли всесвітньо відомий письменник, що живе навперемінно у таких центрах європейської культури, як Мюнхен і Париж, та старанно оберігає приватне життя від допитливих очей шанувальників, слід шукати у сюжетах його парадоксальних творів і в образах його героїв-відлюдників, котрі приховують від сторонніх таємниці свого внутрішнього світу.

Перший успіх П.Зюскінда на театральній сцені прийшов з написанням «Контрабаса» (1980). Враження від книги, яка вперше уславила письменника в якості сучасного прозаїка, - театральне. Твір побудовано за принципом моновистави. "

Про що йдеться у книзі? В ній говориться про різні речі. Зокрема: про музику. Про історію музики. Про дійсність професійного музиканта. Про філософію. Про кохання. Про життя. І знову про музику.

Головний герой «Контрабасу» - контрабасист, який грає у державному оркестрі. Він обрав такий незграбний інструмент, аби лише піти проти волі власних батьків. Герой, як сказано в рецензії видавництва, людина, яка платить за любов до власного фаху досить дорогою ціною, а саме - самотністю. Таким чином, любов до музики, набирає місцями відверто хворобливих рис, але залишається тим, чим є: справжнім коханням з неймовірною самовіданністю.

Нещасливий в особистому житті, головний герой «Контрабасу», як і властиво людині самотній, трішки зловживає пивом; забагато думає; облаштовує свій побут відповідно до власних смаків; врешті, дозволяє собі бути абсолютно вільним у власному невеликому, але до останнього подиху обжитому просторі, - звукоізольованому від зовнішнього світу, присвяченому виключно музиці. Чільне місце в невеликій кімнатці посідає контрабас, який набирає якщо не сакрального, то у всякому разі містичного значення для оповідача, а згодом і для читача.

Власне, парадоксальним чином оповідь самотньої людини перетворюється на повну протилежність того, чого варто сподіватись від сповіді. Дійсно, в пустці сучасного світу, в лабіринтах перекрученої свідомості самотньої людини є дещо, що перетворює «крик відчаю» на аскетичну, молитовно зосереджену історію про відсутність безнадії. Наприкінці книги світло прориває темряву. Це світло з'являється тому, що, окрім великих і маленьких невдач, головний герой книги має мрію, і не одну, потроху втілює, бо добре знає, мріям властиво втілюватися в життя.

Книгу можна порекомендувати всім тим, кому не байдужа музика; тим, кого самотність цікавить як філософське, психологічне або побутове явище; врешті, тим, хто знається на якісній літературі і хороших перекладах на українську.

Через п'ять років (1985) з появою роману «Парфуми» до Зюскінда приходить світова слава.

Услід за феноменальним успіхом цього твору з'являються нові, не менш значні книги. Наприклад, повість «Голубка. Три історії і одне спостереження» (1987). У цьому творі «майже немає дії, але вона впливає на людину, як буревій», - так прокоментували оглядачі цюріхської газети «Tages Anzeiger» загадкову колізію, що лежить в основі повісті. У творі розповідається про те, що якось в ранці банківський службовець Йонатан Нобель раптом стикається біля дверей свого номера зі свинцево-сизою червонолапчатою голубкою. Здавалось би, що тут екстраординарного, а втім це лагідне створіння розбиває в друзки усталене до автоматизму існування пана Ноеля і призводить навіть до апокаліпсису (хоч і локального значення). Повість оздобленою рамкою, виконаною у свинцевих тонах: на початку поява голубки спричиняє розпад життєвої парадигми, а така сама свинцева громовиця довершує справу руйнації усього сущого. Справа ця, однак, закінчується по -постмодерністськи: новим витоком самоповторення (голубка зникає, і після чого «ніщо вже не тріпотіло на червоних кахельних плитках»).

Привід для тотальної руйнації і справді мізерний, та його гіпертрофована мізерність засвідчує символічність задуму. Походить вона від образу головного героя: після того, як генія було наділено усіма можливими правами, а він попри те зазнавав поразки, Йонатан виявляється не чим іншим, як сухим залишком, що складається з оболонки людини, позбавленої творчості. Автоматизм відлагодженої регулярності стає водночас і сенсом, і способом його існування - звісно, у такому контексті порушення монотонності дорівнює смерті. За цим простежується туманні обриси людини кінця XX століття, яка настільки міцно вросла у мушлю своєї однокімнатної (незалежно від розмірів помешкання) в'язниці з усіма можливими зручностями та комунікаціями, котрі перешкоджають зустрічі цієї людини із зовнішнім світом, що найменше стороннє втручання обертається на дев'ятий вал спонтанності, і він змітає усі уявно міцні буттєві підвалини. Людину викидає у царину такої граничної нестабільності, що і дірка у штанині може змусити її виношувати плани негайного і тотального знищення людства (а саме такі плани плекає Йонатан Ноель).

Теми інфантилізму та спустошення визначають характер сюжету Зюскіндової «Повісті про пана Зоммера» (1991). Головний герой - традиційний для постмодернізму - маргінал пан Зоммер.

Він часто згадує власне дитинство як час польотів - нехай і таких, що не відбулися, але ж напевне можливих. З іншого боку, маргінал пан Зоммер, який власне, є предметом оповіді, виявляється людиною, котра безуспішно намагається зловити себе за хвіст із втрачених літ, сподіваючись, що це могло б уможливити повернення до далекої і щасливої пори свого існування. Про це свідчить навіть сама характеристика пана Зоммера. Невідомо, хто він і звідки з'явився усе його свідоме життя скидається на безконечну та безцільну (принаймні зовні) гонитву за механічним зайцем; у цьому нескінченному русі зачарованим колом він допомагає собі палицею, яку оповідач порівнює з третьою ногою; у його порожньому рюкзаку калатається тільки бутерброд та гумова пелерина для захисту від зливи (що нагадує як про шкільні сніданки, так і про те, що час тих сніданків безповоротно сплинув і вони перетворилися на пародійну імітацію). Врешті-решт Зюскинд наголошує на невтішній марноті пошуків героєм хоч якої опори, а також на тому. Що за подібними пошуками філософського каменя залишається випалене поле, вкрите уламками колишніх абсолютів.

Розпад Зюскіндової парадигми письма вивершується у збірнику «Три оказії та одне спостереження» (1995), де він підкреслює чимало лейтмотивів, наголошуючи на них. Так, у новелі «Потяг до глибини» лейтмотивною є тема мистецтва та його творця. Героїню художницю із Штуттгарта збиває з пантелику невідомий критик, який не побачив у її витворах глибини. У відчайдушних пошуках незнаної та незрозумілої їй глибини вона приходить до заперечення власного мистецтва, вбиває себе - і той самий критик знаходить у ній «нещадний потяг до глибини». Мистецтво, зовсім як у раннього Зюскінда, вислизає з лабет раціонального пояснення і знов нещадно і цілковито заволодіває людиною.

В оповіданні «Битва» на поверхню виводиться традиційна для П. Зюскінда ситуація поразки перемозі. Шахіст Жан, ремісник від гри, перемагає якогось молодика «з блідим обличчям і фанатичними темними очима». Але великих радощів цей виграш йому не дає, навпаки, обертається незмивною плямою цілковитої поразки. Відбувається неймовірне: Жан бажає успіху своєму супротивникові, оскільки так втомився від нескінченних перемог над усіма, що після програшу пішов би одразу подалі від глядачів, яких він називає «мерзенними роззявами», «заздрісними бандитами». Глядач постає тут як вічний трагічний опонент митця, від якого творцеві будь-якого рангу слід втікати, усією душею прагнучи спокою. Взагалі тема спокою, що розквітла буйним квітом ще у «Повісті про пана Зоммера», в цьому збірнику програється немов стара платівка: у кожній новелі вона є майже основним елементом; кожен із героїв новел жадає цього понад усе в житті.

На хвилях вічного спокою відпливає і метр Мюссар - герой новели «Заповіт метра Мюссара», відкривач жахливої істини: земля ховає себе у стулках величезної мушлі. Для самого метра відкриття цього псевдозакону стає цією панацеєю, яка хоч і смертельна, але нагороджує його омріяним заспокоєнням. Для читача, який ясно усвідомлює, що всі ідеї метра є лише божевільною маячнею, апокаліпсис аж ніяк не сприймається як лихо, навпаки - як недосяжне щастя від довгоочікуваного спокою.

Музична освіта письменника відіграла, очевидно, неабияку роль у його розвитку хлопчика, проте залишила й травмуючі спогади. Не лише твір-монолог «Контрабас», а й автобіографічна «Історія пана Зоммера» є прикладом подібного щемкого досвіду в його житті. Якщо П. Зюскінд у своїх творах знову й знову повертається до теми мистецтва, становлення генія і його катастрофи, то виникає припущення, що так само як його ранній досвід невдач у мистецтві, так і протест проти батька знайшли своє відбиття в його книгах. Коли Зюскінд в «Історії пана Зоммера» через свого головного героя виголошує відому фразу «Та облиште ж ви мене, нарешті, у спокої!», стає зрозуміло, що це стосується самого автора. Зюскінд охарактеризував своє письменство як відмову від «нещадного примусу до глибини», чого вимагала літературна критика. Щодо свого найуспішнішого роману «Парфуми» Зюскінд також продемонстрував своє ставлення. «Написати такий роман жахливо. Я не думаю, що зроблю це ще раз», - зізнався він у 1985 році. Його скромність і потайність мають свої принципи.

Співробітники видавництва, що випустило книгу «Голубка. Три історії і одне спостереження», дійшли висновку, що автор -- тонкий психолог, котрий наділений тонким гумором. Патрік Зюскінд у своїх творах малює ситуації, які не могли б статися з пересічними людьми: старий боїться голуба, тому не може піти додому, й все його налагоджене життя руйнується; людина, яка вважає себе вченим, пише передсмертну записку, у якій говорить про кінець світу, що настає з остаточним закриттям стулок мушлі над світом... Цей твір спрямований на розкриття складностей людської душі. А можливо, просто історії хворих людей. Більшість героїв Зюскінда -- люди з відхиленнями від загальноприйнятої норми (чи це розумова неповноцінність чи фізична вада).

В особистому житті Патрік Зюскінд дуже своєрідна людина. Він дуже сором'язливий, ніколи не дає інтерв'ю, зовсім закрита людина. Отже, «Контрабас» написаний ним «із себе самого».

Через свій потаємний стиль життя, постійні відхилення пропозицій інтерв'ю й офіційних заяв щодо його творчості в літературному процесі преса називає його «Фантомом німецької розважальної літератури». [23;2]

Дата добавления: 2015-07-26