Маргінальність митця у постмодерністському світі Зюскінда

Роман «Парфумер» зробив Зюскінда в 1985 році одним з найвідоміших і найуспішніших письменників сучасної німецької літератури. Роман і на сьогодні залишається однією з найбільш популярних книжок серед читачів Європи й Північної Америки. Патрік Зюскінд належить до числа найбільш знакових постатей кінця XX століття. Його книгами захоплюються навіть французи, які традиційно дуже холодно ставляться до літературних пошуків своїх сусідів. Правда, нерідко його називають автором лише одного твору -- «Парфумер» (перекладений більше ніж 33 мовами світу), який залишається у списку бестселерів кілька років. «Міжнародні видавничі товариства шалено закохалися в цей роман, що просто-таки пахне успіхом»,-- писала паризька газета. Французи вибачили авторові навіть той факт, що він оселив свого лиходія у Франції й що всі герої цього роману вкрай несимпатичні.

Написанню передувала кропітка підготовча робота: автор об'їхав місця дії майбутнього роману, досить довгий час вникав у секрети парфумерії на фірмі «Фрагонард», і, нарешті, вивчав велику кількість літературних і культурологічних джерел, які він щедро використав у романі.

Є небагато книг, яким вдається змінити спосіб життя своїх читачів. Познайомившись із «Парфумами», навіть найзавзятіші ненависники парфумів та одеколонів зазвичай стали відвідувачами парфумерних салонів, щоб ретельно перенюхати десяток інший флакончиків. А якщо закласти між сторінками роману смужки паперу, просочені різними елітними парфумами, - то ви ще глибше зануритеся в атмосферу цієї дивовижної книги.

«У вісімнадцятому сторіччі у Франції жила людина, яка належала до найгеніальніших і найогидніших постатей цієї епохи». [12;3] Так починається роман-притча «Парфумер» Патріка Зюскінда. У книги є підзаголовок -- «Історія одного вбивці». Однак книга виходить за рамки легенди, історичного детектива або психологічної драми. «Парфумера» можна порівняти з визнаним шедевром «Ім'я Рози» Умберто Еко. Хоча обсяг роману Зюскінда невеликий, а його інтрига не так заплутана, він такий же геніальний і так само тримає читача в напрузі.

Сюжет нагадує легенду або виписки з історичної хроніки. Завдяки щасливому випадку головний герой Батіст Гренуй не був убитий матір'ю-старчихою при народженні. Він виріс без любові й дбання в годувальниці, з дитинства працював як віл і довгий час його єдиним прагненням було вижити на біологічному рівні.

«Гренуй» у перекладі з французької означає «жаба» Герой і схожий на відразливу істоту в людській подобі - жорстокий, спритний, він володіє неймовірним для людини нюхом. Як жаба, він -- «холоднокровний», але відчуває тепло живої плоті. Як тварина, він вбиває не з ненависті чи заздрощів, а для того, щоб вижити.

Герой роману Жан-Батіст Гренуй - відверта потвора, яку автор порівнює з кліщем: «...він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здобув кілька років тому».[12;35] І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але, що значно гірше, не мав моральних засад, не мав совісті, не шкодував нікого й не цінував чужого життя. Звичайно, від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що, як він їм стає потрібним? Гренуй, не маючи власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до людей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши особливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював.

Ідея роману очевидна з огляду на сучасність, де натовп часто схиляється перед сумнівним мистецтвом, яке часто несе зло. Автор демонструє можливий механізм, яким користується зло, прикриваючись красою, і філософськи осмислює проблему влади митця і мистецтва у сучасному суспільстві.

У суспільстві панує сморід, як зовнішній так і внутрішній. Сам Гренуй не розуміє причини появи цього смороду. У загальній атмосфері роману «внутрішній сморід» Гренуя сприймається в дусі загального, недиференційованого негативізму: не тільки світ гидко смердить, а й у душі митця раптом підіймаються смердючі тумани, здатні цей внутрішній світ отруїти.

Смороду - символу недосконалості і світу, і митця - немає альтернативи в романному просторі. Крах модерністських підходів Жана-Батіста Гренуя (тобто його установок на можливість досягти абсолютної досконалості і змінити світ) є водночас і крахом модерністської за своїм походженням ідеї маргінальності. «Особливе» становище, особливі права, аутсайдерство є формами свободи тоді, коли особистості художника протистоїть агресивний соціум, але на глибшому рівні маргінальність виявляється так само безперспективно, як і традиційні форми світосприйняття. Маргінала Гренуя по суті чекає та сама загибель і той самий крах життєорганізуючої ідеї, як і мадам Гай яр, парфумера Балдіні, маркіза де Тайяд - Еспінасса, метра Дрюю. Цей підсумок, серйозний або іронічний. залишається підсумком…

Іронія і серйозність з самого початку утворюють у романі певний сплав властивий постмодернізму. Адже Гренуй видається і справжнім митцем, носієм певної істини творчості, що рельєфно підкреслюється неістинністю, псевдо творчим характером спрямувань його антиподів - Балдіні, Тайяд - Еспінасса, Дрюю, і водночас є пародією на митця, адже об'єктом його творчості є сфера вельми прозаїчна - парфуми. А парфумне мистецтво тут водночас і символ мистецтва взагалі, і галузь, навряд чи співвідносна з традиційними «високими» мистецтвами. Оповідач одночасно і репрезентує гуманістичну ціннісну ієрархію, з позицій якої він засуджує антигуманізм Гренуя, і профанує гуманізм, стаючи на позиції войовничого заперечення творчості та беззастережного засудження її носія - Жана-Батіста Гренуя.

Романна ситуація примушує замислитись: а чи не подає 3юскінд в образі Гренуя парадигму митця ХХ сторіччя в знебоженому світі, захопленого своїм генієм і бажанням володарювати над світом? Чи не є цей роман іронічною оповіддю про шлях митця, з його початковою «порожнечею» і не закріпленістю в людському світі, з його феноменальністю, що дозволяє «відчувати» суть явищ, з його нерозв'язними внутрішніми конфліктами, з перенесенням центру ваги із загадки «Я» на зовнішній світ, який одночасно уявляється як об'єкт підкорення і поле матеріалізації творчих фантазій митця? Питання про природу «внутрішнього» зла (смердючих туманів) і звідси вихідне - уявлення про темну, ледве чи не диявольську природу творчості; а також про джерела тієї самої досконалості, яку митець «відчуває» у світі і прагне перетворити на твір мистецтва, знаходяться за межами цього тексту. Загадка так і залишається загадкою. Внутрішнє зло приведе героя до загибелі, а світова гармонія так і залишиться неосяжною і недосяжною.

Але шлях Гренуя до загибелі відрізнятиметься від традиційних сюжетів: він аж ніяк не стане наслідком його поразки; це було не вбивство генія суспільством, що не схильне терпіти особистостей неординарних, або результатом краху його творчих устремлінь через якісь внутрішні причини. Одне з найпарадоксальніших рішень Зюскінда якраз в іншому: герой вирішить свої творчі завдання, досконало опанувавши парфумерне:мистецтво, він добуде абсолютний аромат, що дарує владу над світом, а суспільство, обурене його аморальними експериментами, замість знищення парфумера-вбивці, схилиться перед ним, цим ароматом зачароване.

Дата добавления: 2015-07-26