ЛЕКЦІЯ № 4 4 страница

7.7. Парапричетного – із постановленням остаточного судового рішення про застосування парапокарання у вигляді примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка скоїла макроправопорушення (паразлочин) і досягла одинадцятирічного віку, але не досягла віку антикримінальної відповідальності.

7.8. Квазіпричетного – із постановленням остаточного судового рішення про застосування парапокарання у вигляді заходів виховного характеру щодо особи, яка скоїла макроправопорушення (паразлочин) і не досягла одинадцятирічного віку.

7.9. Парапереслідуваного – із винесенням остаточного судового рішення про застосування парапокарання у вигляді примусових заходів медичного характеру щодо особи, яка скоїла макроправопорушення (паразлочин), але за висновком стаціонарної судово-психіатричної експертизи визнана неосудною чи обмежено осудною.

8. Представник чи законний представник переслідуваного - особа, яка представляє інтереси відповідно повнолітнього і неповнолітнього переслідуваного.

9. Цивільний відповідач – особа, макроправопорушенням якій завдано майнової чи моральної шкоди фізичній чи юридичній особі або державі чи порушено їхні інші права, свободи, інтереси або обов’язки, а також інші фізичні чи юридичні особи, які в силу закону несуть майнову та іншу юридичну відповідальність за шкоду, заподіяну макроправопорушенням малолітньої особи або неповнолітнього переслідуваного, обмежено осудної чи неосудної особи.

10. Представник цивільного відповідача – особа, яка представляє фізичну чи юридичну особу або державу як цивільного відповідача.

11. Третя особа із самостійними вимогами – особа, яка виступає на стороні цивільного позивача чи цивільного відповідача і заявляє у контексті обставин позову самостійні вимоги, тобто має певний інтерес до прав, свобод, інтересів або обов’язків цивільного позивача чи цивільного відповідача.

12. Третя особа без самостійних вимог – особа, яка виступає на стороні цивільного позивача чи цивільного відповідача і не заявляє у контексті обставин позову самостійні вимоги, але все ж таки має певний інтерес до прав, свобод, інтересів або обов’язків цивільного позивача чи цивільного відповідача, які може відновити у даному чи іншому судочинстві.

13. Представник третьої особи – особа, яка представляє фізичну чи юридичну особу або державу як третю особу із самостійними вимогами або без таких вимог на стороні цивільного позивача чи відповідача.

14. Експерт – особа, яка у встановленому даним Кодексом порядку провела експертне дослідження, і з приводу цього у головного суб’єкта антикримінального судочинства та інших учасників судового засідання виникає необхідність отримати від неї додаткові пояснення [3, с. 181-184 та ін.].

Як бачимо, поміж вироків доцільніше існування як традиційних обвинувального і виправдувального вироку, так і новітнього нейтрального вироку. Нейтральний вирок, який послідовно відстоює О. С. Тунтула [9, с. 83], має обмежуватися лише тими випадками, коли всі можливості сформувати переконання судді, колегії судів чи навіть у передбачених § 2 «Провадження у суді присяжних» гл. 30 «Особливі порядки провадження в суді першої інстанції» КПК України [7] й присяжних, щодо винуватості чи невинуватості переслідуваної особи (причетного) вже вичерпані. Такі ситуації невиправдано вирішуються на підставі ч. 2 ст. 17 «Презумпція невинуватості» та п. 2 ч. 1 ст. 373 «Види вироків» КПК України [7] у зв’язку з недоведеністю вини обвинуваченого (підсудного) на користь виправдувального вироку, що часто стає можливим унаслідок цілеспрямованих дій власне підсудного і ще надає йому право відшкодувати матеріальні і моральні збитки за рахунок держави (законослухняних громадян), що не є правильним [13, с. 83].

Введення для такої ситуації додаткового процесуального різновиду переслідуваного – причетного [3, с. 183] та, за концепцією О. С. Тунтули, – нової форми остаточного судового рішення у контексті винуватості чи невинуватості переслідуваного – нейтрального вироку [13, с. 83], надає можливість найбільш виважено вирішити дану проблему. Не визнаючи переслідуваного ні винним, ні невинним, не провокувати винну особу здійснювати, часто разом із захисником, всі можливі заходи для того, щоб не тільки уникнути належної відповідальності, але і набути статусу виправданої особи і на цій основі ще й відшкодувати за рахунок держави, фактично – законослухняних податкоплатників, усі витрати, що були спрямовані на досягнення даної мети [13, с. 83]. Ймовірність набуття невинною особою процесуального статусу причетного достатньо низька, і такий статус особи не тягне за собою її судимості.

Постановлення на підставі ч. 2 ст. 17 «Презумпція невинуватості» та п. 2 ч. 1 ст. 373 «Види вироків» КПК України [7] виправдувального вироку переслідуваного, відносно якого не отримана достатня та узгоджена сукупність доказів про його невинуватість, означає постановлення остаточного рішення суду не на доказах, а на припущеннях, що принципово суперечить й ч. 3 ст. 62 Конституції України [4], яка забороняє ґрунтувати обвинувачення (а за логікою – й невинуватість особи) на припущеннях.

І положення даної норми Основного закону про те, що «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» непрофесійне розширене тлумачаться у ч. 2 ст. 17 «Презумпція невинуватості» та п. 2 ч. 1 ст. 373 «Види вироків» КПК України в контексті необхідності постановлення у такій ситуації виправдувального вироку [7], оскільки практично це має означати неможливість постановлення за таких обставин обвинувального вироку і вихід є тільки у впровадженні процесуального статусу причетного та нейтрального вироку.

Якщо відсутня достатня та узгоджена сукупність доказів для прийняття певного проміжного чи остаточного процесуального рішення, у т. ч. для визнання переслідуваного як винним, так й невинним, то й відсутня визначеність самих доказів, що не може створити визначеність правового статусу не тільки переслідуваного, а й потерпілого та й при необхідності й інших суб’єктів антикримінального судочинства.

Принцип же правової визначеності стосується не лише переслідуваного (цивільного відповідача), а й, перш за все, і потерпілого (цивільного позивача) та всіх інших без винятку суб’єктів антикримінального судочинства, визнання, забезпечення і відновлення прав, свобод, інтересів та обов’язків яких, на думку Т. О. Коросташової, має складати уточнений головний обов’язок держави та спрямованість діяльності державних органів [5], у даному випадку антиделіктних органів, передбачений ч. 2 ст. 3 Конституції України [4].

Питання 4. Сутність, послідовність та інші закономірності роботи з особис­тісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей

Найбільш повно розкрити дисциплінарну криміналістичну (процесуальну, парапроцесуальну) та ордистичну природу роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей, допопогає запропонована Ю. О. Ланцедовою новітня дисциплінарня концепція сутності, послідовності та інших закономірностей роботи з такого роду джерелами складають наступні сім взаємопов’язаних і внутрішньо детально структурованих етапів аналітичної і практичної діяльності, що може бути представлене в російськомовному варіанті таким чином:

1. Выяснение сущности, последовательности и иных закономерностей работы с личностными и вещественными источниками антикриминальных сведений.

2. Взаимосвязанное версирование [выдвижение (построение), анализ, динамическое развитие и проверка версий], планирование и организация этой работы с указанными источниками.

3.1. Установление личностного источника:

3.1.1. Поиск (предположительное установление среди лиц, тех из них, которые могут стать личностным источником в контексте преодоления конкретного правонарушения).

3.1.2. Выявление:

3.1.2.1. Констатация аутентичности (установление наличия у предполагаемого личностного источника трех признаков – соответствующего предположения антиделиктолога, вменяемости и сознательного состояния лица).

3.1.2.2. Индивидуализация (установление анкетных данных личностного источника).

3.1.3. Розыск (установление места нахождения личностного источника с известными анкетными данными).

3.1.4. Встреча (любое практическое действие антиделиктолога или личностного источника, которое может обеспечить в процессе общения или негласного контакта с личностным источником получение от него антикриминальных сведений: добровольная явка личностного источника, его привод, негласный контроль средств связи личностного источника и др.).

3.2. Собирание вещественных источников:

3.2.1. Поиск (предположительное установление среди существующего разнообразия материальных объектов, тех из них, которые могут стать вещественным источником в контексте преодоления конкретного правонарушения).

3.2.2. Выявление:

3.2.2.1. Констатация аутентичности (установление признаков материального объекта, по которым можно сделать вывод о наличии субстанции или трассы, в последнем случае – какой именно трассы: отпечатка, диагностического отображения, ситуационного отображения).

3.2.2.2. Индивидуализация (установление тех признаков внешнего строения материального объекта, по которым его можно будет распознать среди иных материальных объектов, когда отсутствие достаточного количества такого рода признаков понуждает прибегнуть к искусственной индивидуализации объекта через его упаковку в присутствии понятых и других участников де-факто процессуального действия).

3.2.3. Розыск (установление места нахождения вещественного источника с известными индивидуальными признаками).

3.2.4. Принятие (фактический переход вещественного источника через выемку из владения физического или юридического лица к антиделиктологу).

3.2.5. Закрепление (применение таких физических и иных средств, которые должны полностью исключить или хотя бы предельно возможно минимизировать дальнейшую порчу или иное неконтролируемое и нежелательное изменение вещественного источника).

3.2.6. Изъятие (применение таких технических средств и манипуляций с вещественным источником, которые позволяют его перенести на любой иной носитель, в т. ч. в упаковку; способом изъятия недвижимых вещественных источников выступает их физическое и иное моделирование, иное изготовление на их основе производных вещественных источников; изъятие и упаковка громоздких вещественных источников может осуществляться также и перемещением их в определенное помещение, опечатываемое в присутствии понятых и других участников де-факто процессуального действия, и выполняющее роль своеобразной упаковки такого рода вещественных источников).

3.2.7. Упаковка (применение таких технических средств и методов, которые позволяют в присутствии понятых и других участников де-факто процессуального действия искусственно индивидуализировать вещественный источник, исключить неконтролируемое проникновение к нему иных лиц, исключить или максимально минимизировать порчу и иное нежелательное и неконтролируемое изменение вещественного источника).

3.2.8. Хранение (применение таких технических средств и создание таких условий, которые должны исключить или максимально минимизировать порчу и неконтролируемое и нежелательное изменение вещественного источника).

3.2.9. Транспортировка (применение таких технических средств, которые позволяют безопасно и контролируемо перемещать вещественный источник из одного места в иное).

3.2.10. Истребование справок (истребование от юридических и не исключено и физических лиц любых справочных сведений, когда такого рода справка будет иметь статус документа) и/или получение от физических либо юридических лиц иных документов и трассосубстанций.

3.2.11. Получение образцов вещественного источника для сравнительного исследования.

4. Получение от личностного источника (непосредственным общением с ним, показаниями иных личностных источников; посредством контроля средств коммуникации личностного источника; ориентировочно по психофизиологическим реакциям личностного источника в процессе непосредственного общения с ним, наблюдения за ним) либо посредством личного или экспертного исследования трассосубстанции (в т. ч. документа как трассосубстанции) либо изучения собственно документа антикриминальных сведений о факте (внешнем или внутреннем проявлении признаков или свойств человека и его деяния или вещественного источника, либо события, в т. ч. явления) в целом либо об его отдельной стороне проведением отдельных де-факто процессуальных или парапроцессуальных действий либо ордистических мероприятий или их комбинации.

5. Оценка антикриминальных сведений (определение через аналитическую деятельность или проведением при необходимости де-факто процессуальных или де-юре процессуальных либо де-факто парапроцессуальных или де-юре парапроцессуальных действий либо де-факто ордистических мероприятий или де-юре ордистических мероприятий значимости, законности, допустимости и доброкачественности этих сведений, их согласованности и достаточности в совокупности с другими сведениями для принятия определенного решения в контексте противодействия конкретному общественно опасному деянию, прежде всего, преступлению или парапреступлению).

6. Использование антикриминальных сведений:

6. Выбор доказательственных фактов, т. е. фактов, подлежащих доказыванию в контексте принятия промежуточного или окончательного процессуального либо иного решения.

6.2. Группирование доказательств и других видов антикриминальных сведений в контексте обоснования определенного промежуточного или окончательного процессуального либо иного решения.

6.3. Оперирование антикриминальными сведениями при обосновании или опровержении обстоятельств базового, специального или частного предмета доказывания и выделенных доказательственных фактов как цепочки тезисов данного доказывания.

6.4. Принятие промежуточного, окончательного процессуального, иного антиделиктного решения.

7. Документирование версирования, планирования, организации и обстоятельств установления личностных или собирания вещественных источников, процедуры получения от них антикриминальных сведений, их оценки и использования [10, с. 199-202 та ін.].

Третій, четвертий, п’ятий і шостий з названих етапів є основними, а решта – наскрізними. Перший з наскрізних етапів (з’ясування сутності, послідовності та інших закономірностей роботи із особистісними і речовими джерелами) складає інформаційно-довідкову; другий (взаємо­пов’язане версіювання, планування та організація) – забезпечуючу, і сьомий (документування) – засвідчувальну основу ефективного, раціонального і якісного проведення кожного з основних етапів з цими джерелами [9, с. 190-191].

Враховуючи викладене, доцільно акцентувати увагу на тому, що, по-перше, дана послідовність стосується лише дій із отримання анти­кримінальних відомостей (третій етап), у той час як антикримінальне судочинство складається ще із дій щодо забезпечення дотримання процедури даного судочинства.

По-друге, у цій послідовності вказані й такі важливі для характеристики криміналістичної та ордистичної діяльності категорії, як:

1.Отримуючі дії:

1.1. Пошукові дії, тобто дії, спрямовані на встановлення поміж існуючого розмаїття людей і матеріальних об’єктів, тих з них, які можуть стати відповідно особистісним чи речовим джерелом антикримінальних відомостей.

1.2. Розшукові дії, тобто дії, спрямовані на встановлення місцезнаходження особистісного чи речового джерела антикримінальних відомостей з відомими індивідуальними ознаками.

2. Дотримуючі дії, тобто дії спрямовані на дотримання відповідної кодифікованої чи підзаконної регламентації протидії макроправопорушенню чи мініправопорушенню.

3. Забезпечуючі дії, що складаються із взаємопов’язаного версіювання, планування та організації роботи з такого роду джерелами зокрема та антикримінального судочинства взагалі, коли в контексті організації такої роботи мають проводитися і дії з матеріально-технічного та іншого забезпечення.

4. Оцінюючі дії.

5. Використовуючі дії.

6. Документуючі дії.

Зрозуміло, що всі ці дії складають основу як криміналістичної (процесуальної, парапроцесуальної), так й ордистичної діяльності, подальше розмежування якої правильніше провести з урахуванням уже наступних концепцій О. С. Тунтули.

Питання 5. Ступеневий сутнісне видовий поділ практичних дій і форм оперування доказами в антикримінальному судочинстві

Уточнення дій з отримання антикримінальних відомостей, сутності, вичерпного переліку і найменування де-факто процесуальних дій із отримання і форми оперування такого роду відомостей в антикри­мінальному судочинстві краще за все зрозуміти на підставі запропонованої О. С. Тунтулою нової редакції ст. 84 КПК України (див. лекція 4 з курсу АКС, питання 1, або лекція 4 з курсу криміналістики, питання 1).

В основу редакції даної статті покладено наступний розроблений О. С. Тунтулою наступний дисциплінарний криміналістичний (процесуальний, парапроцесуальний) і ордистичний ступеневий сутнісний видовий поділ практичних дій в антикримінальному судочинстві:

1. Процесуальні дії:

1.1. Де-факто процесуальні дії, що пов’язані із отриманням доказів у передбаченому КПК України порядку:

1.1.1. Де-факто слідчі дії.

1.1.2. Де-факто судові дії.

1.1.3. Де-факто експертні дії.

1.2. Де-юре процесуальні дії, що мають забезпечити дотримання процедури КПК України щодо початку судочинства, ведення досудового слідства, судового розгляду і перегляду справи та основ виконання слідчих і судових рішень:

1.2.1. Де-юре слідчі дії.

1.2.2. Де-юре судові дії.

1.2.3. Де-юре експертні дії.

1.2.4. Де-юре захисні дії.

1.2.5. Де-юре обвинувальні дії.

2. Позапроцесуальні дії чи заходи:

2.1. Парапроцесуальні дії:

2.1.1. Де-факто парапроцесуальні дії – дії, пов’язані з отриманням орієнтуючих відомостей із порушенням вимог КПК України чи поза межами даного кодексу, але із використанням складових частин криміналістичної методики протидії макроправопорушенням:

2.1.1.1. Де-факто параслідчі дії.

2.1.1.2. Де-факто парасудові дії.

2.1.1.3. Де-факто параекспертні дії.

2.1.1.4. Де-факто паразахисні дії.

2.1.1.5. Де-факто параобвинувальні дії.

2.1.2. Де-юре парапроцесуальні дії – дії із дотримання підзаконної регламентації процесу гласної протидії макроправопорушенням за допомогою складових частин криміналістичної методики її ведення: 2.1.2.1. Де-юре параслідчі дії. 2.1.2.2. Де-юре парасудові дії. 2.1.2.3. Де-юре параекспертні дії. 2.1.2.4. Де-юре паразахисні дії. 2.1.2.5. Де-юре параобвинувальні дії.

2.2. Негласні заходи:

2.2.1. Де-факто негласні заходи, що пов’язані із отриманням негласних відомостей у порядку, передбаченому правовою регламентацією негласної діяльності, а в перспективі – у порядку, передбаченому Кодексом ордистичного судочинства України.

2.2.2. Де-юре негласні заходи – негласні заходи, спрямовані на дотримання підзаконної регламентації процесу негласної протидії макроправопорушенням за допомогою складових частин ордистичної методики її ведення (в перспективі - порядку названого кодексу) [13, с. 112].

З викладеного варіанта ступеневого сутнісно-видового поділу практичних дій в антикримінальному судочинстві можна зрозуміти, по-перше, те, що всі дії такого роду складаються із процесуальних і позапроцесуальних дій.

По-друге, позапроцесуальні дії (заходи), з одного боку, поділяються на парапроцесуальні (гласні позапроцесуальні) дії та ордистичні заходи, а з іншого боку, парапроцесуальні дії разом із процесуальними складають сутність криміналістичних дій. Але ж криміналістична тактика має розробляти тактичні прийоми проведення не тільки процесуальних дій, а й гласних позапроцесуальних дій, у т. ч. й тих, які передбачені КПК України, але не є процесуальними, перш за все, отримання пояснення, процесуальним аналогом є допит.

По-третє, різновидом отримуючих дій, причому як криміналістичних, так й ордистичних, є: а) розвідувальні дії чи заходи, які спрямовані на отримання відомостей, що є таємницею слідства чи діяльності; б) контр­розвідувальні дії чи заходи, метою яких є забезпечення вказаної таємниці слідства або криміналістичної чи ордистичної діяльності.

По-четверте, передбачені гл. 21 новітньої редакції КПК України так звані «негласні слідчі розшукові дії» є алогічним поєднанням традиційних процесуальних слідчих дій та негласних заходів, що доцільніше кодифікувати окремо – процесуальних дій в Кодексі антикримінального судочинства (КПК України), а негласних заходів – в перспективному Кодексі ордистичного судочинства України. І тому в даній класифікації практичних алогічне поєднання процесуальних дій і негласних заходів не відображається.

Вп’яте з метою покращення ступеню доктринальної, законодавчої та іншої прикладної апробації наведеної класифікації практичних дій де-факто практичні дії можуть як варіант іменуватися відповідно отримуючими процесуальними (отримуючими слідчими, отримуючими судовими, отримуючими експертними) та отримуючими парапроцесуальними діями чи отримуючими негласними заходами, а де-юре практичні дії - дотримуючими процесуальними (дотримуючими слідчими, дотримуючими судовими, дотримуючими експертними) і дотримуючими парапроцесуальними діями чи дотримуючими негласними заходами, О. С. Тунтула пропонує уточнити коло суб’єктів отриманням доказів слідчим і суддею, тоді як участь в антикримінальному судочинстві присяжних і народних засідателів є недостатньо виваженим унаслідок суттєвого порушення базисного принципу юриспруденції – принципу професійності (набуття через стаціонарне вузівське навчання багатовікового досвіду: знань і навиків), винесення судового рішення про винуватість чи невинуватість особи. Захисник же, який хоча і є професіоналом і має відповідну освіту (знання, навички), але за традицією та за законодавством наділений значною мотивацією і можливостями «допомогти» підзахисному фактично уникнути антикримінальної відповідальності, має, за новим КПК України [5], надто широкі повноваження з отримання доказів. Надання захиснику та іншим, ніж головні, суб’єктам антикримінального судочинства права отримувати докази без покладання на них обов’язку сприяти як встановленню істини по справі, так і визнанню, забезпеченню і відновленню прав, свобод, інтересів та обов’язків суб’єктів антикримінального судочинства, в т. ч. й держави у цілому, порушує вже інший базисний принцип юриспруденції – нерозривність і співмірність прав, свобод, інтересів та обов’язків фізичної чи юридичної особи або держави.

Не буде зайвим й удосконалення нагляду за дотриманням законів у процесі отримання доказів та визнання на їх основі особи винною. Узаконення КПК України значного послаблення прокурорського нагляду за законністю антикримінального судочинства судовим контролем у вигляді введення посад слідчих суддів порушує базисний принцип розподілу влади з розбудови надійної системи противаг та стримувань. У даному випадку контроль за законністю судочинства і провадження власне судочинства передається в руки однієї касти антиделіктологів – суддів. Даний підхід посилює позиції корпоративної суддівської солідарності і призводе до укорінення суддівського свавілля, тоді як кваліфікацією (судді та прокурори отримують у процесі стаціонарного вузівського навчання однієї кваліфікації юридичну освіту), ефективністю, раціональністю (судова система виглядає більш забюрократизованою та завантаженою) та системою гарантій прокурорський нагляд не поступається суддівському. Тому є всі підстави посилювати та удосконалювати прокурорський нагляд за законністю судочинства, а не витісняти його суддівським. Прокурор лише ставить питання перед вищими судовими інстанціями про усунення порушень закону при провадженні судочинства. Такий підхід повністю узгоджується із запропонованим Т. О. Коросташовою уточненням принципу розподілу гілок влади на правотворчу, правозастосовчу та антиделіктну. Розподіл повноважень між ними існує лише теоретично. Практично ж державні органи вимушені одночасно виконувати по декілька з цих напрямків. Наприклад, антиделіктні органи також займаються підзаконотворчою та правозастосовчою діяльністю. Вихід є у практичній розбудові надійної системи стримувань та противаг у контексті теоретичної концепції розподілу гілок державної влади, державно-правового регулювання та при здійсненні антиделіктної діяльності [5, с. 161].

Звідси прокуратура має бути базисним державним органом у контексті розбудови надійної системи стримувань та противаг щодо правопорушень у правозастосовчій діяльності гілок державної влади, а Конституційні судові палати Верховного Суду України та обласного суду і відповідна спеціалізація суддів низової ланки судів – в якості іншої базисної державної інституції у контексті розбудови надійної системи стримувань та противаг щодо правопорушень у правотворчій (законодавчій, підзаконодавчій) діяльності гілок державної влади. Іншими контролюючими державними виступають також контрольнотура (Головне контрольно-ревізійне управління у частині контролю за законністю бухгалтерської та фінансово-економічної діяльності), а також природоохраннотура (за дотриманням законодавства про охорону природі, довкілля та екологічну безпеку), споживохраннотура (за дотриманням законодавства про охорону прав, свобод, інтересів та обов’язків споживачів), трудоохраннотура (за дотриманням законодавства про охорону прав, свобод, інтересів та обов’язків найманих працівників), ціноохраннотура (за дотриманням законодавства про ціноутворення), надроохраннотура природоохраннотура (за дотриманням законодавства про охорону і використання надр) тощо. Базовим же контрольним органом за законністю правотворчої і, перш за все, правозастосочої діяльності має виступати прокуратура, яка повинна сприяти виконанню контрольних функцій й іншими контролюючими органами [5, с. 161].

Невиваженим є принцип змагальності, передбачений ст. 22 «Змагальність» КПК України [7; див. також лекція 2 з курсу АКС, питання 3, 4]. Будь-яке змагання обумовлює наявність переможця та переможеного, а в антикримінальному судочинстві, де вирішується доля двох протилежних суб’єктів, – потерпілого та переслідуваного, не повинно бути переможців та переможених. Усі суб’єкти антикримінального судочинства мають прагнути однієї мети – встановити істину і на цій основі правильно вирішити справу, щоб і переслідуваний отримав рівно стільки, скільки заслуговує, й щоб права, свободи, інтереси та обов’язки потерпілого були належним чином відновлені. І якщо припустити, що істину по кожній справі встановити неможливо, то треба тоді й прямо говорити, що певні антикримінальні справи вирішуються на припущеннях, а не на доведених обставинах справи (див. лекція 2 з курсу АКС, питання 3, 4). Тому в антикримінальному судочинстві замість принципу змагальності має бути принцип встановлення істини у справі і рівні права та обов’язки особистісних джерел, коли й переслідуваний, свідок та потерпілий мають нести однакову антикримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і за відмову від дачі показань та адміністративну відповідальність за ухилення від явки в антиделіктні органи. Тільки тоді можна якось гарантувати отримання від особистісних джерел правдивих відомостей, коли неправдиві відомості (про що особистісне джерел знає чи повинне було знати на момент отримання) треба відрізняти від неадекватних.

Література: 1. Кириченко А. А. Основы судебной микрообъектологии: монография / А. А. Кириченко. – Харьков: Основа, 1998. – 1220 с. 2. Кириченко С. А. Сутність і класифікація антикримінальних доказів та їх особистісних і речових джерел: Навч. посібник / С. А. Кириченко, Ю. О. Ланцедова, Ю. Д. Ткач, О. С. Тунтула. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ, 2009. – 384 с. 3. Кириченко С. А. Сутність і класифікація доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві; ґенеза і можливості удосконалення: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / Кириченко Сергій Анатолійович; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2009. – 221 с. 4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 5. Коросташова Т. А. Базисные задачи и объекты юриспруденции и направления юридической деятельности / Т. А. Коросташова // Актуальные проблемы современного законодательства: теория и правоприменение. Сб. науч. тр. Международн. научн.-практ. конференции, 23.12.2011 г. / Под ред. А. Д. Моисеева, Л. П. Клименко. - Липецк (Россия). – Николаев (Украина): Изд-во Першина Р. В., 2012. – С. 156-168. 6. Кримінально-процесуальний кодекс України: від 28.12.1960 р. // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР). - К., 1961. - № 2. - ст. 15; зі змінами станом на 13.04.2012 р. 7. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13.04.2012 р., № 4651-VI // Голос України. - №№ 90-91 (5340-5341). – 19 травня 2012 р. 8. Ланцедова Ю.О. Етапізація роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей: Навч. посібник / Ю.О. Ланцедова, С.А. Кириченко, Ю.Д. Ткач, О.С. Тунтула; [за наук. ред. О.А. Кириченка]. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ, 2009. - 296 с. 9. Ланцедова Ю. О. Сутність і послідовність роботи з особистісними і речовими доказами у кримінальному судочинстві: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / Юлія Олек­сандрівна Ланцедова; Харк. нац. ун-т вн. справ. – Харків, 2009. – 229 с. 10. Ланцедова Ю. А. Междисциплинарная сущность, последовательность и иные закономерности работы с личностными и вещественными источниками антикриминальных сведений / Ю. А. Ланцедова // Актуальные проблемы современного законодательства: теория и правоприменение. Сб. науч. тр. Международн. научн.-практ. конференции, 23.12.2011 г. / Под ред. А. Д. Моисеева, Л. П. Клименко. - Липецк (Россия). – Николаев (Украина): Изд-во Першина Р. В., 2012. – С. 199-204. 11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України: від 20.10.2011 р. № 12-рп/2011 р. / doc_137131 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/ doccatalog/list?currDir=160045 12. Томін С. В. Основні етапи роботи з джерелами особистісної інформації у процесі розкриття та розслідування злочинів: дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / С. В. Томін; ОНЮА. – Одеса, 2006. – 204 с. 13. Тунтула О. С. Сутність і класифікація де-факто процесуальних дій та форми представлення, оцінки і використання доказів в анти­кримінальному судочинстві: [навч. посібник: в 2 т.] / [Тунтула О. С., Кириленко Є. В., Коросташова Т. О.; за наук. ред. проф. О. А. Кири­ченка]. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. – Т. 1: Основна частина. – 2011. – 124 с. 14. Тунтула О. С. Сутність і класифікація де-факто процесуальних дій та форми представлення, оцінки і використання доказів в антикримінальному судочинстві: [навч. посібник у 2-х т.] / [Тунтула О. С., Кириленко Є. В., Коросташова Т. О.; за наук. ред. проф. О. А. Кириченка]. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. - Т. 2: Додатки. – 2011. - 448 с.

Дата добавления: 2015-07-20