ЛЕКЦІЯ № 4 2 страница

Тобто, у відкритому нетаємному кодексі міститься алогічне поєднання гласної процесуальної і негласної діяльності, а одній особі - суб’єкту антикримінального судочинства, безпосередньо надається право проводити традиційні як слідчі дії, так й негласні заходи, що прямо підкреслюється й у п. 2 ч. 2 ст. 40 «Слідчий органу досудового розслідування», згідно якого «слідчий уповноважений … проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, встановлених цим Кодексом» [7]. Практично ж одна особа не може фізично отримати той обсяг теоретичних знань та набути ті навички з ефективного, раціонального та якісного проведення практичних дій обох груп, який століттями накопичувався та розвивався окремо і потребує спеціалізованого підходу до окремого опанування процесуальних дій та негласних заходів. Та не всі й співробітники оперативних підрозділів можуть якісно, ефективно і раціонально провести будь-який негласних захід і у даному випадку існує ще додаткова спеціальна підготовка щодо окремих з цих заходів, перш за все, зовнішнє спостереження, виконання спеціального завдання з розкриття злочинного угрупування тощо. Без такої спеціалізованої підготовки навіть співробітник оперативного підрозділу з необережності може «проявити себе» і, головне, цим самими може й невиправдано ризикувати своїм здоров’ям і, невиключно, життя.

П’ята вада. Частина 2 ст. 93 КПК України надає стороні обвинувачення (а до неї п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України відносяться слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник, законний представник) достатньо розмитий і спірний перелік повноважень з отримання доказів, а саме «шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом [7]. Тобто, сторона обвинувачення антикримінального судочинства має у своєму розпорядженні фактично такі різновиди дій з отримання доказів: 1. Слідчі розшукові дії. 2. Негласні слідчі розшукові дії. 3. Інші процесуальні дії, перелік яких конкретизований. 4. Інші процесуальні дії, які не відносяться до першої, другої і третьої групи, перелік яких не конкретизований, а значить є й невичерпаним.

Найбільш спірною є третя група повноважень, коли витребування та отримання від фізичних та юридичних осіб трасосубстанцій і документів, у т. ч. актів перевірок, пропонується поза межами передбачених гл. 20 «Слідчі (розшукові) дії» КПК України процесуальних дій. У цій главі кодексу немає правової регламентації процедури в якості самостійної процесуальної дії як витребування та отримання трасосубстанцій і документів (і це зайвий раз свідчить про парапроцесуальний характер вказаних дій), так, нажаль, й виїмки - найбільш типового цілеспрямованого способу переводу трасосубстанцій та документів із володіння інших фізичних та, особливо, юридичних осіб у володіння головного суб’єкта антикримінального судочинства. Виїмка тут підмінена фактично парапроцесуальними діями із витребування та отримання трасосубстанцій і документів або виїмка цих речових джерел доказів здійснюється в межах інших де-факто процесуальних дій, перш за все, різних видів огляду: ст. 237 та ін. КПК України [7] та обшуку: ст. 234 та ін. КПК України [7]. При витребуванні чи отриманні трасосубстанцій і документів зацікавлені фізичні чи юридичні особи мають всі можливості до переходу цих речових джерел у володіння головного суб’єкта антикримінального судочинства відповідним чином їх сфальсикувати, особливо, актів перевірок, звітних документів тощо, запобігти чому може лише раптова виїмка речових джерел доказів, якої, однак, як самостійної де-факто процесуальної дії і немає. Проведення з цією метою огляду, обшуку, інших де-факто процесуальних дій, у процесі яких також вилучаються трасосубстанції і документи, не завжди може бути (так як виїмки) оперативно та цілеспрямовано реалізовано. Окрім цього, не треба підміняти обов’язок головного суб’єкта антикримінального судочинства із безпосереднього і своєчасного вилучення необхідних речових джерел доказів пасивними діями цих суб’єктів із очікування, коли через витребування чи отримання такого роду речові джерела попадуть в їх володіння.

Шоста вада. Із викладеного випливає і те, що КПК України, не передбачаючи виїмки в якості самостійної де-факто отримуючої дії, залишає без процесуального врегулювання процедуру власне переводу речових джерел доказів, які витребувані від фізичних чи юридичних осіб або отримані від них, у володіння головного суб’єкта антикримінального судочинства, а, значить, й процедуру потрапляння їх у матеріали антикримінальної справи. Можна тільки передбачити, що у даному випадку, після фактичного потрапляння у володіння головного суб’єкта вказаних речових джерел доказів через їх витребування чи отримання має проводитися огляд цих джерел, в протоклі якого й мають відображатися відомості про те, від кого саме і при яких обставинах витребувані чи отримані ці джерела. Даний підхід, як вбачається, не одне і те ж, що має місце при проведенні більш типової для такого роду де-факто процесуальної дії - виїмки.

Сьома вада. Принципово, можна ще допустити, щоб головні суб’єкти антикримінального судочинства витребували та отримували від будь-яких фізичних та юридичних осіб відомості (якщо під ними розуміти різного роду довідкові відомості, які будуть використані як звичайний документ юридичної особи), висновки ревізій та акти перевірок. Але у даному випадку це фактично будуть не дії з отримання доказів, а процесуальні дії із потрапляння у володіння головних суб’єктів антикримінального судочинства речових джерел доказів (трасосубстанцій, документів), отримання відомостей від яких має вже відбуватися через проведення процесуальних дій, передбачених гл. 20 КПК України, тобто через дослідження трасосубстанцій чи вивчення документів. У такому разі не варто змішувати в єдине процесуальні дії з витребування та отримання джерел майбутніх доказів і процесуальні дії з отримання від цих джерел відомостей, які можуть стати власне доказами лише за наявності єдності чотирьох основних юридичних властивостей, за новітнім підходом - значимості, допустимості, законності і доброякісності [3, с. 169-170; 9, с. 151-173].

Восьма вада. В аналізовану, третю, групу дій зі «збирання доказів» сторони обвинувачення за ч. 2 ст. 93 КПК України, входить і достатньо спірне та суперечливе повноваження із «витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб …. висновків експертів», коли ст. 242 «Підстави проведення експертизи» та ін. КПК України передбачають процесуальний порядок використання спеціальних знань у вигляді висновків експертів [7]. Виходить, що ч. 2 ст. 93 КПК України пропонує фактично парапроцесуальну дію із отримання висновку експертизи, що алогічно дублює відповідну процесуальну дію з призначення та проведення експертизи за правилами ст. 242 та ін. гл. 20 КПК України.

Дев ’ ята вада. Аналогічно не може вважатися правильною і ситуація згідно абз 1 ч. 11 ст. 232 «Проведення допиту, впізнання у режимі відеоконференції під час досудового розслідування» КПК України, коли слідчий, прокурор з метою забезпечення оперативності кримінального провадження має право провести у режимі відео- або телефонної конференції опитування особи, за результатами чого, згідно абз 2 даної частини, складається рапорт, а у відповідності із абз. 4 даної частини – «у разі необхідності отримання показань від опитаних осіб слідчий, прокурор проводить їх допит» [7]. Як бачимо, тут відсутня пряма відповідь на питання, отримуючою гласною позапроцесуальною чи процесуальною дією є опитування. Скоріше за все, отримуючою гласною позапроцесуальною дією, якщо у разі необхідності отримання показан має проводитися ще й допит. У будь-якому разі вказані процедури підлягають більш точному, однозначному і вичерпному врегулюванню.

Десята вада. Варто також підкреслити й те, що після внесення заяви чи повідомлення про макроправопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідування має вже призначатися судово-бухгалтерська експертиза, а не проведення ревізії. Тому дана обставина також має бути чітко врегульована у ст. 93 КПК України і узгоджуватися із вимогами ч. 3 ст. 214 «Початок досудового розслідування» КПК України, згідно яким до внесення у вказаний Єдиний реєстр відомостей чи повідомлення про макроправопорушення дозволяється у невідкладних випадках проводити лише огляд місця події [7]. У будь-якому випадку отримання вже існуючого акту ревізії не можна розглядати в якості процесуальної дії з отримання доказів. Фактично витребування чи отримання акту ревізії також є процесуальною дія із потрапляння документу як речового джерела доказів у володіння головного суб’єкта антикримінального судочинства, отримання доказів на підставі якого можливе лише через призначення та проведення судово-бухгалтерської експертизи.

Одинадцята вада. Якщо можна погодитися з тим, що повноваження потерпілого (а поряд з ним треба було б вказати ще представника та законного представника потерпілого, які згідно з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, також відносяться до сторони обвинувачення і користуються правами потерпілого) з отримання доказів вже деталізуються в абз. 1 ч. 3 ст. 93 КПК України одночасно з повноваженнями сторони захисту [7], то й на початку викладу тексту ч. 2 ст. 93 КПК України також доцільно було б зробити позначку: «Сторона обвинувачення, за виключенням потерпілого, його представника та законного представника, здійснює збирання доказів …». Існуюча ж редакція ч. 2 та абз. 1 ч. 3 ст. 93 КПК України текстуально дає підстави зробити висновок про те, що представник і законний представник потерпілого в отриманні доказів мають повноваження головних суб’єктів антикримінального судочинства, що безумовне виглядає алогічним, особливо у контексті безпосереднього проведення потерпілим, його представником та законним представником нібито негласних слідчих (розшукових дій), і потребує викладених уточнень.

Дванадцята вада. В абз. 1 ч. 3 ст. 93 КПК України говориться про ініціювання стороною захисту слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій [7]. З цього можна зробити висновок про те, що, окрім, слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій існують ще й інші процесуальні дії з отримання доказів. Які ж саме маються на увазі такого роду процесуальні дії з отримання доказів невідомо.

Тринадцята вада. Достатньо суттєвим недоліком правової регламентації за абз. 1 ч. 3 ст. 93 КПК України суб’єктів та дій з отримання доказів є представлення стороні захисту (а до неї, згідно п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, також відносяться підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники) і потерпілому рівних повноважень зі «збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; …» [7], тобто дій, які є ще й тотожними діям з аналізованої третьої групи дій сторони обвинувачення (див. п. «п’ята вада» даного аналізу). В першу чергу з переліку осіб сторони захисту у контексті такого роду повноважень треба було б виключити «особу, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування» [7]. Інакше виходить, що малолітній і неосудна особа за абз. 1 ч. 3 ст. 93 КПК України також можуть самостійно і безпосередньо, а не через своїх представників і законних представників витребувати та отримувати від фізичних та юридичних осіб речі (трасосубстанції) і документи, відомості, висновки експертизи, акти перевірок та ревізій, ініціювати проведення процесуальних дій тощо?

Чотирнадцята вада. Принципово також важко уявити як підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий та інший переслідуваний, їх представники і законні представники будуть самостійно і безпосередньо витребувати та отримувати від фізичних та юридичних осіб трасосубстанції (речі) і документи, відомості, висновки експертизи, акти перевірок і ревізій, у силу чого такого роду повноваження названих осіб виглядають декларативними і достатньо невиваженими. Зрівняння цих суб’єктів із головними суб’єктами антикримінального судочинства по такого роду повноваженням ще й суперечить базисному принципу юриспруденції з професійності проведення роботи з джерелами доказів та з такого роду відомостями і як наслідок з визнання особи винною. Це мають робити лише професіонали, а не випадкові люди, про що більш детально мова піде окремо (див. п. «двадцять перша вада» та ін. даного аналізу).

П ’ятн адцята вада. Уважне вивчення подальших повноважень сторони захисту і потерпілого з отримання доказів за абз. 1 ч. 3 ст. 93 КПК України – «ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій» [7], дає підстави для висновку про те, що у даному випадку та у третій групі дій з отримання доказів стороною обвинувачення мова йде власне про гласні позапроцесуальні дії, оскільки процесуальні дії - «слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, інші процесуальні дії», сторона захисту і потерпілий, як виявляється, безпосередньо все ж таки проводити не можуть (і це є дуже правильним), а можуть лише ініціювати провадження цих дій, що здійснюється, згідно абз. 2 ч. 3 ст. 93 КПК України, лише через подання відповідного клопотання слідчому чи прокурору [7]. Тому не можна погодитися з тим, щоб КПК України дозволяв отримання доказів як в процесуальній, так й в позапроцесуальній діяльності, ознакою чого, без сумніву, є наступна група повноважень сторони захисту та потерпілого.

Шістнадцята вада. Не обійшлося без суперечностей і в контексті конкретизації в абз. 2 ч. 3 ст. 93 КПК України порядку ініціювання стороною захисту та потерпілим проведення процесуальних дій. Якщо в абз. 2 ч. 3 ст. 93 КПК України говориться про «ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій» [7], то в абз. 2 ч. 3 ст. 93 КПК України - вже лише про «ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій» [7]. Тобто, в абз. 2 ч. 3 ст. 93 КПК України про ініціювання «негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій» вже не говориться.

Сімнадцята вада. Абзац 1 ч. 3 ст. 93 КПК України до повноважень сторони захисту та потерпілого з отримання доказів відносить й проведення ними з цією метою «інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів» [7]. Які власне маються на увазі такого роду дії ні тут, ні в інших нормах КПК України відповіді немає. Але немає сумніву у тому, що названі дії не є процесуальними. Цей підхід поряд з наданням стороні обвинувачення і захисту повноважень деяких інших поза процесуальних повноважень, зокрема, отримання висновку експертизи та ін., порушує такий базисний принцип юриспруденції, як отримання доказів, перш за все, в антикримінальному та й в інших видах судочинства лише у процесуальній діяльності. Надання сторонам позапроцесуальних повноважень і порядку з безпосереднього отримання доказів призведе до того, що фактично остаточні рішення суду будуть ґрунтуватися не на доказах (отримані таким чином відомості важко назвати доказами), а на припущеннях.

Вісімнадцята вада. Повноваження сторін кримінального провадження, передбачені базисною ст. 93 КПК України, інколи не узгоджуються чи необґрунтовано розширюються в інших нормах кодексу, коли, зокрема, у відповідності із п. 2 ч. 2 ст. 60 «Заявник» КПК України заявник, який, згідно п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, до сторін кримінального провадження не відноситься, має повноваження «подавати на підтвердження своєї заяви речі і документи» [7]. Поняття ж «подання доказів, речей, документів» у ст. 3 та й в інших статтях КПК України не визначено, а викладені повноваження заявника не узгоджуються з повноваженнями сторін за ст. 93 КПК України.

Дев’ятнадцята вада. Згідно п. 3 ч. 1 і п. 3 ч. 2 ст. 56 «Права потерпілого» КПК України, потерпілий має право подавати, а не «збирати докази», як це вказано у ст.. 93 КПК України [7]. Що мається на увазі під поданням доказів і чим ці дії відрізняються від «збирання доказів» ні тут, ні в інших нормах КПК України відповіді немає.

Двадцята вада. П ідозрюваний та обвинувачений у відповідності з п. 8 ч. 3 та п. 2 ч. 4 ст. 42 «Підозрюваний, обвинувачений» КПК України мають право «збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази» і «збирати і подавати суду докази» [7]. У даному випадку, як бачимо, дещо розширені права переслідуваного у порівнянні зі ст. 93 КПК України.

Двадцять перша вада. Згідно з ч. 3 ст. 46 «Загальні правила участі захисника у кримінальному провадженні» КПК України, «захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого», а за ч. 5 даної норми захисник має право лише «брати участь у проведенні допиту та інших процесуальних діях, що проводяться за участю підозрюваного, обвинуваченого» [7]. Тут, навпаки, повноваження захисника у порівнянні зі ст. 93 КПК України дещо урізані. Даний перелік можна й продовжити, але й викладеного достатньо для того, щоб зрозуміти, що КПК України має надто розпливчате, суперечливе і достатньо невиважене регулювання повноважень суб’єктів та дій з отримання доказів і усунути вказані недоліки має нова редакція ст. 84 КПК України, де всеохоплююче мають бути врегульовані положення щодо сутності, ознак, джерел, суб’єктів, дій і порядку отримання доказів і форм оперування такого роду відомостями.

Двадцять друга вада. Найголовнішим недоліком і небезпекою регулювання повноважень суб’єктів антикримінального судочинства за КПК України є принципове визнання суб’єктом отримання доказів інших, ніж головні суб’єкти антикримінального судочинства, осіб, що порушує такий базисний принцип юриспруденції, як узгодженість і співмірність прав (свобод, інтересів) та обов’язків осіб (фізичних, юридичних, держави) [5, с. 157]. За ч. 2 ст. 9 КПК України обов’язок із повного, всебічного і неупередженого вирішення справи покладено лише на прокурора, керівника органу досудового розслідування і слідчого [7] і чомусь виключає з цього переліку, як і ст. 22 КПК України 1960 р., суд [6; 7]. А захисник (не кажучи вже про інших представників сторони обвинувачення та захисту) такого обов’язку за ч. 2 ст. 9 КПК України не несе, хоча за традицією має значну мотивацію і можливості «допомогти» підзахисному уникнути антикримінальної відповідальності. І для цього у захисника є й безпосередня законодавча основа, коли згідно ч. 1 ст. 47 «Обов’язки захисника» КПК України, він має сприяти не встановленню істини у справі та правильному її вирішенню (що мають робити лише прокурор, слідчий, керівник органу досудового розслідування та, по суті, суддя, суд), а тільки забезпеченню дотримання прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, а також з’ясовуванню тільки тих обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого [7].

І, нарешті, двадцятою третьою вадою врегулювання за КПК України суб’єктів та дій з отримання доказів, а, значить, й співучасті у діяльності із визнання особи винною у вчиненні макроправопорушення, виступає участь за ч. 3 ст. 17 КПК 1960 р. народних засідателів [7] чи за ч. 3 ст. 31 та ін. КПК України [7] й присяжних у судовому розгляді справи або за ч. 5 ст. 65 і ч. 2 ст. 75 КК України переслідуваного і потерпілого у складанні угоди про винуватість та призначення покарання також порушує базисний принцип антикримінального судочинства – професійності вирішення питання про винуватість особи та призначення їй покарання.

Підсумовуючи викладене щодо проблеми суб’єктів отримання доказів, можна зазначити, що таким суб’єктом мають бути визнані тільки професіонали, тобто особи, які через вузівське навчання оволоділи багатовіковим досвідом: знаннями і навичками, проведення такого роду дій і які повинні забезпечити безпосереднє, об’єктивне, всебічне і повне дослідження всіх обставин антикримінальної справи та на цій основі встановити істину і правильно вирішити дану справу, тобто слідчий (прокурор, керівник органу досудового розслідування, керівник слідчо-ордистичної групи, які у даному випадку виконують функції слідчого) і суддя чи колегія суддів, а в порядку виключення з принципу безпосередності антикримінального судочинства, пов’язаного з необхідністю застосувати спеціальні знання – і експерт, а за умов прийняття перспективного Кодексу ордистичного судочинства України та необхідності отримати докази через проведення ордистичних заходів - й ордист. Адже ж рівень довіри головного суб’єкта антикримінального судочинства до відомостей як до доказів, отриманих за кодифікованою процедурою КОС України, ніж за існуючою підзаконною процедурою[25], значно вищий.

Речові джерела доказів у вигляді трасосубстанцій і різного роду документів, у т. ч. акти ревізій, перевірок тощо, можуть потрапити у володіння головного суб’єкта антикримінального судочинства і через їх витребування цими суб’єктами від будь-яких фізичних та юридичних осіб, але власне отримання доказів можливе тільки через дослідження трасосубстанцій чи вивчення документів в межах відповідних де-факто процесуальних дій.

Захисник, переслідуваний, потерпілий, свідок та будь-які інші фізичні і юридичні особи можуть лише допомагати названим головним суб’єктам через: 1) добровільну видачу тих значимих для справи речових джерел, що знаходяться в їх володінні; 2) повідомлення про вірогідне або реальне місцезнаходження того матеріального об'єкту чи особи, які можуть виступити у даній справі як речове або особистісне джерело; в) після того, як вони стали суб’єктом кримінального провадження (сторонами кримінального провадження), шляхом постановки питань чи заяви клопотання з корегування процесу отримання такого роду відомостей чи процедури антикримінального судочинства [13, с. 89].

З метою усунення викладених та інших чисельних недоліків, суперечності, розмитості та невиваженості законодавчого врегулювання і доктринального вузького (процесуального) розуміння сутності доказів та інших найбільш тісно пов’язаних з ними процедурних категорій і правовідносин О. С. Тунтула пропонує статтю 84 «Докази» КПК України (статтю 65 «Докази» КПК України 1960 р.) назвати як «Сутність та ознаки доказів, суб’єкти, дії і порядок їх отримання і форми оперування ними», а її редакцію в розвиток існуючого варіанту С. А. Кириченка її перших двох частин [3, с. 169-170] представити таким чином:

(1) Доказом по кримінальній справі є будь-які відомості про факт (зовнішній чи внутрішній прояв ознак або властивостей людини та її діяння чи речового джерела, або події, у т. ч. явища) у цілому чи його окрему сторону, що отримані від особистісного або шляхом дослідження речового джерела, і яким притаманна єдність таких основних юридичних властивостей, як значимість, допустимість, законність і доброякісність, а також таких додаткових юридичних властивостей сукупності доказів, як їх узгодженість та достатність.

(2) 2.1. Незначимими є відомості, за допомогою яких не можна підтвердити чи спростувати факт (обставину) базисного, спеціального або часткового предмету доказування чи доказовий факт (проміжну тезу предмету доказування).

2.2. Незаконними – відомості, отримані з порушенням передбаченого даним Кодексом порядку, зокрема, із застосуванням обману, погроз чи насильства, іншого істотного порушення прав, свобод, інтересів та обов’язків особи або держави.

2.3. Недопустимими – відомості, першоджерело яких невідомо або не може бути перевірене, чи відомості, направлені на обґрунтування положення закону, загальновідомого або преюдиціального факту чи неприродного явища, тобто такого, яке суперечить відомим законам природи або не може бути ними пояснене.

2.4. Недоброякісними – відомості, змістовні суперечності яких не дають можливості зробити однозначний висновок, чи які отримані з істотним порушенням визнаної методики або з використанням не визнаної в установленому порядку методики чи такі відомості, які неправдиво відображають той факт (обставину) в цілому або його окрему сторону, що підлягає доказуванню, коли такою перепоною не є неадекватність відомостей, що виникла за відсутності певних спеціальних знань, навичок або у наслідок дистанційних, метеорологічних, фізіологічних, інших особливостей умов сприйняття відповідних фактів (обставин).

2.5. Неузгодженою сукупністю доказів – така їх сукупність, в якій один доказ суперечить іншому і що не може бути усунуте наведенням аргументів правдивості одного доказу і неправдивості іншого.

2.6. Недостатньою сукупністю доказів – така їх сукупність, яка не може сформувати у головного суб’єкта антикримінального провадження однозначне внутрішнє (без зовнішніх факторів впливу) переконання у можливості прийняти на цей час певне проміжне чи остаточне процесуальне рішення по справі.

(3) Докази мають право отримувати слідчий (у т. ч. прокурор, керівник органу досудового розслідування)) і суддя (колегія суддів), а в порядку виключення, передбаченого ч. 4 даної статті, - й експерт або ордист, шляхом проведення отримуючих слідчих дій: 1) оформлення явки з повинною про скоєння макроправопорушення; 2) отримання усної заяви або письмового повідомлення про вчинене макроправопорушення чи про його підготовку; 3) затримання і допит переслідуваного; 4) допит особистісного джерела; 5) очної ставки між особистісними джерелами; 6) пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого; 7) перевірки та/чи уточнення показань переслідуваного, потерпілого чи свідка на місці діяння; 8) експерименту з названими особистісними джерелами і без них; 9) пред'явлення для звичайного, зустрічного чи групового впізнання переслідуваного, потерпілого, свідка, іншого особистісного джерела, трасосубстанції, документу; 10) обстеження (огляду, особистого дослідження) місця діяння, місцевості, приміщення, транспортного засобу, трупа людини, тіла живої людини, іншої трасосубстанції, у т. ч. документу як трасосубстанції; 11) ексгумації трупа людини; 12) вивчення документу; 13) обшуку приміщення, місцевості, транспортного засобу, особистісного джерела; 14) виїмки трасосубстанції, документу; 15) накладення арешту на кошти, інше майно і передачу його на зберігання; 16) контролю засобів зв’язку; 17) оголошення розшуку обвинуваченого, підсудного; 18) отримання зразків на експертизу; а також аналогічних отримуючих судових дій.

(4) Якщо процес отримання доказів вимагає залучення спеціальних знань, то з цією метою призначається і проводиться експертиза, а коли для отримання доказів потрібно провести негласні заходи - призначаються головним суб’єктом і проводяться ордистом в порядку, передбаченим Кодексом ордистичного судочинства України, відповідні ордистичні заходи.

(5) Обстеження (огляд, особисте дослідження) місця діяння, а з санкції прокурора і будь-яке інше з названих отримуючих процесуальних дій можуть бути проведені до порушення справи, якщо без цього не можна отримати відомості про наявність чи відсутність в діянні ознак макроправопорушення або обставин, що виключають провадження по справі.

(6) Речові джерела (трасосубстанції; документи: акти ревізій, перевірок тощо, можуть потрапити у володіння головного суб’єкта кримінального провадження й через витребування чи у разі добровільної видачі і отримання їх від будь-яких фізичних та юридичних осіб, але власне отримання ними доказів можливе тільки через дослідження трасосубстанцій або вивчення документів в межах отримуючих процесуальних дій.

(7) Допомогу головному суб'єкту антикримінального судочинства в отриманні доказів мають право надавати будь-які фізичні та юридичні особи, у т. ч. представники сторони захисту чи обвинувачення, через: 1) добровільну видачу тих значущих для справи речових джерел, які знаходяться в їх володінні; 2) повідомлення про вірогідне або реальне місцезнаходження того матеріального об'єкту чи особи, які можуть виступити у даній справі відповідно як речове або особистісне джерело; 3) якщо вони стали суб’єктом антикримінального судочинства, то шляхом постановки питань чи заяви клопотання з корегування безпосередньо процесу отримання такого роду відомостей і відповідної процедури провадження.

(8) Слідчий представляє докази (надає суб’єктам антикримінального судочинства можливість сприйняти сутність та ознаки такого роду відомостей і порядок їх отримання) у формі протоколу отримуючої слідчої дії, суддя чи колегія суддів - журналу судового засідання, експерт чи комісія експертів - висновку експертизи та у передбачених кодексом випадках чи за вказівкою ініціатора дослідження протоколу експертизи, а узагальнююча оцінка і використання такого роду відомостей здійснюються суб’єктами антикримінального судочинства у передбачених кодексом випадках у формі: 1) постанови для будь-яких рішень слідчого і прокурора і проміжних рішень судді чи колегії суддів; 2) обвинувального, виправдувального чи нейтрального вироку; 3) ухвали судді чи колегії суддів для інших остаточних рішень; 4) клопотання зацікавленої особи про прийняття слідчим, прокурором або суддею (колегією суддів) певного процесуального рішення; 5) скарги даної особи на діяння, у т. ч. й рішення, названих суб’єктів; 6) скарги уповноважених кодексом суб’єктів про перегляд судового рішення в апеляційному, касаційному провадженні чи за нововиявленими обставинами [13, с. 96-97].

Дата добавления: 2015-07-20