ЛЕКЦІЯ № 4 1 страница

ОСНОВИ РОБОТИ З ОСОБИСТІСНИМИ

І РЕЧОВИМИ ДЖЕРЕЛАМИ АНТИКРИМІНАЛЬНИХ ВІДОМОСТЕЙ

Лекція висвітлює такі питання:

1. Ступеневий сутнісне видовий поділ антикримінальних відомостей.

2. Поняття і ступеневий сутнісне видовий поділ речових джерел антикримінальних відомостей.

3. Ознаки і ступеневий сутнісне видовий поділ особистісних джерел антикримінальних відомостей.

4. Сутність, послідовність та інші закономірності роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей.

5. Ступеневий сутнісне видовий поділ практичних дій і форми оперування доказами в антикримінальному судочинстві.

Питання 1. Ступеневий сутнісне видовий поділ антикримінальних відомостей

Дослідження позицій з приводу визначення сутності доказів [2, с. 176-217, 218-239 ] дало можливість С. А. Кириченку побачити існування двох концепцій із вузького (процесуального) та широкого (міждисциплінарного криміналістичного; процесуального, парапроцесуального; ордистичного) розуміння сутності доказу, коли у першому випадку з’ясовується правова дефініція доказів, а у другому – їх сутність як різновиду антикримінальних відомостей [3, с. 168 ].

Узагальнення близько 40 варіантівширокого розуміння сутності доказів [2, с. 218-239] дозволило встановити наявність трьох етапів становлення і розвитку даного підходу: початковий, сучасний і перспективний, коли два останніх з етапів будуються на:

а) розмежуванні завдань споріднених методичних юридичних наук «Криміналістика» та «Ордистика», що мають розробляти складові частини відповідно гласної і негласної методики протидії макроправопорушенням;

б) необхідності удосконалення правового регулювання ордистичної діяльності через поетапне прийняття Кодексу ордистичного судочинства України (за варіантом новітньої класифікації юридичних наук Т. О. Коросташової та О. С. Тунтули – Кодексу ордистичного судочинства України, який має розробити така процедурна юридична наука, як Ордистичне судочинство України) [1, с. 101 ].

Даний підхід та врахування позиції О. С. Тунтули із розмежування події (що не залежить від волі певної фізичної особи) і макроправопорушення (яке обумовлене власне навмисними або необережними діями чи бездіяльністю такої особи)[24] надає можливість будь-які відомості про факт (зовнішній чи внутрішній прояв ознак і властивостей людини та її діяння чи речового джерела, або події, у т. ч. явища) у цілому чи його окрему сторону, що отримані від особистісних і за допомогою речових джерел і за наявністю єдності таких їх основних юридичних властивостей, як значимість, законність, допустимість і доброякісність, вважати антикримінальними відомостями [3, с. 171], що залежно від правового порядку отримання мають міждисциплінарний кри­міналістичний та ордистичний ступеневий сутнісний видовий поділ на:

а) криміналістичні відомості, коли для отримання аналогічних відомостей були застосовані складові частини гласної методики протидії макроправопорушенням [3, с. 171-172 ];

б) ордистичні відомості, якщо такого роду відомості були отримані із застосуванням складових частин негласної методики протидії макроправопорушенням.

Негласними технічними засобами є такі, які початкове розроблені для прихованого використання, і звичайними – які тільки застосовуються за негласною методикою, що також визначає сутність розмежування названих видів антикримінальних відомостей.

Ці відомості мають й подальший сутнісний видовий поділ, коли криміналістичні відомості за правовим порядком отримання поді­ляються на:

а) основні докази, якщо криміналістичні відомості були отримані у передбаченому КПК України порядку;

б) орієнтовні відомості, якщо отримання криміналістичних відомостей відбувалося з порушенням вимог КПК України чи у парапроцесуальній діяльності.

Ордистичні ж відомості за вказаним підходом можуть бути представлені:

а) допоміжними доказами, якщо негласні відомості були отримані із дотриманням вимог перспективного Кодексу ордистичного судочинства України;

б) хибними відомостями, якщо негласні відомості були отримані із порушенням вимог вказаного кодексу.

Поділ за сучасним етапом розвитку широкого розуміння доказу і відсутністю нового – Кодексу ордистичного судочинства України спрощений: криміналістичні (доказові, орієнтовні) та ордистичні відомості.

У свою чергу, антикримінальні відомості є частковим проявом поділу антиделіктних відомостей на антикримінальні та інші антиделіктні відомості, що більш правильно пов’язувати з відомим поділом (див. лекція 1 з курсу криміналістики, питання 1) правопорушень на суспільно небезпечні діяння (злочини, паразлочини, паранещасні випадки, нещасні випадки) та суспільно шкідливі діяння (проступки, парапроступки, параказуси, казуси), коли будь-які відомості про факт (зовнішній чи внутрішній прояв ознак і властивостей людини та її діяння чи речового джерела, або події, у т. ч. явища) у цілому, що мають значення для протидії адміністративним, дисциплінарним, цивільним (семантично точніше – де-факто майновим) та арбітражним (де-юре майновим) проступкам, парапроступкам, параказусам чи казусам, можуть називатися антиделіктними відомостями.

Подальший сутнісний поділ кожного із видів антикримінальних відомостей можливий у контексті удосконалення класифікацій доказів на прямі і непрямі, обвинувальні, виправдувальні та ін. [3, с. 172].

Виділяють також мікрооб’єктологічну (О. А. Кириченко), одорологічну (В. Д. Басай та ін.), вербальну (Л. Д. Удалова) та іншу інформацію, що має бути підпорядковано ступеневому сутнісно-видовому поділу, і названі види інформації, залежно від порядку отримання, можуть бути визнані в якості криміналістичних, оперативно-розшукових, орієнтовних чи хибних відомостей або основних чи допоміжних доказів [3, с. 172-173].

Потребує удосконалення принцип використання доказів, коли рішення головного суб’єкта, що обмежує права і свободи громадянина, має ґрунтуватися відповідно до внутрішнього переконання (позбавленого будь-якого зовнішнього впливу: тих чи інших суб’єктів владних повноважень, безпосереднього чи непрямого впливу переслідуваного, у т. ч. через хабар, погрози, інше насильство та ін., що й відрізняє дане переконання від умовно зовнішнього, яке склалося у головного суб’єкта антикримінального судочинства в наслідок в казаних причин) на всебічному, повному, об’єктивному і безпосередньому розгляді всіх обставин та матеріалів і належної оцінки як прямих, так і непрямих основних та допоміжних доказів у сукупності, без надання певному доказу наперед встановленої сили.

Випадки використання орієнтуючих відомостей варто обмежити оцінкою доказів або інших видів антикримінальних відомостей і цілями забезпечення якісної, раціональної та ефективної протидії певному макроправопорушенню.

Дії з отримання хибних відомостей треба визнати макроправопорушеннями, а використання цих відомостей у протидії такого роду діянням з будь-якою ціллю – заборонити [ 3, с. 173 ].

Більш детально специфіку використання різних видів антикримінальних відомостей можна пояснити через наступне розкриття сутності додаткових юридичних властивостей доказів – узгодженості і достатності сукупності доказів (що у контексті вузького процесуального розуміння сутності доказів викладається нижче у вигляді відповідної редакції ст. 84 КПК України) для прийняття проміжних і остаточних процесуальних рішень головного суб’єкта:

1. Достатність сукупності доказів, тобто, для прийняття будь-якого (проміжного, остаточного) процесуального рішення у наявності повинна бути сукупність доказів, яка має бути достатньою, щоб сформувати у антиделіктолога через належну узагальнюючу оцінку даної сукупності доказів внутрішнього (позбавленого будь-яких зовнішніх чинників впливу) переконання у тому, що таке рішення може бути прийнято.

При прийнятті проміжного рішення у формуванні переконання антиделіктолога поряд з доказами можуть враховуватися й орієнтовні відомості, у той час як прийняття будь-якого остаточного рішення [обвинувального, виправдувального чи нейтрального вироку, постанови слідчого, прокурора чи судді або ухвали суду про припинення провадження по справі як реабілітуючих, так і нереабілітуючих підстав, постанови судді чи ухвали суду про застосування парапокарань, а саме до квазіпричетного (малолітнього – до 11 років) заходів виховного характеру, парапричетного (малолітнього – від 11 років і до віку антикримінальної відповідальності) примусових заходів виховного характеру або до парапереслідуваного (неосудна, обмежено осудна особа) примусових заходів медичного характеру], має ґрунтуватися лише на наявній сукупності доказів.

Хибні відомості як різновид ордистичних відомостей за новітньою концепцією теорології антиделіктних відомостей не можуть бути враховані при прийнятті будь-якого не тільки процесуального, а й іншого позапроцесуального рішення, у т. ч. й у контексті проведення суто ордистичної діяльності. Власне факт отримання таких відомостей має вважатися злочином чи, не виключно паразлочином, із таким достатньо суттєвим покаранням, щоб таких випадків було як можна менше.

Водночас, якщо говорити про прийняття процесуальних рішень за наявності новітнього Кодексу ордистичного судочинства України, а, як наслідок, і за наявності за новітнім видовим поділом антикримінальних відомостей і додаткових доказів (різновиду ордистичних відомостей), то сукупність доказів, достатня для прийняття процесуального рішення, вже має складатися як із основних, так із додаткових доказів.

2. Узгодженість сукупності доказів, оскільки за наявності у сукупності доказів суперечності одних доказів іншим неможливо сформувати внутрішнє переконання головного суб’єкта про необхідність прийняття остаточного процесуального рішення.

Тому, перш ніш приймати таке рішення, антиделіктолог має докласти через належну оцінку, а за необхідності й проведення повторних чи додаткових, перш за все, де-факто процесуальних дій, у т. ч. із отримання додаткових доказів, усіх зусиль, щоб у наявній сукупності доказів усі докази були узгоджені між собою.

Це ж можливо лише тоді, коли з двох суперечливих доказів антиделіктолог лише мотивованим рішенням визнає один з них достовірним (обвинувальним, виправ­дувальним, умовно нейтральним) і залишить його поміж інших доказів, а інший – недостовірним і переведе його у ранг резервних доказів.

Прийняття проміжних процесуальних рішень може бути обґрунтоване і недостатньо повною чи узгодженою сукупністю доказів з відповідною компенсацією недостачі належних доказів іншими повноцінними видами антикримінальних відомостей. Адже ж у такому разі у анти­деліктолога є час до прийняття остаточного процесуального рішення наявні інші види відомостей перевести у ранг доказів чи за допомогою інших видів антикримінальних відомостей вийти на шляхи отримання повноцінних додаткових доказів.

У такому разі де-факто процесуальні дії виваженіше класифікувати не за методом отримання антикримінальних відомостей на вербальні, нонвербальні і змішані, а за джерелами отримання такого роду відомостей – на ідеально-спрямовані, матеріально-спрямовані і змішано-спрямовані. Розв’язання дискусії з приводу віднесеності певних дій до кожної з цих груп доцільно з акцентуванням уваги на тому, що змішано-спрямовані дії (пред’явлення для впізнання, перевірка та/чи уточнення показань на місці діяння, освідування, затримання і допит переслідуваного, експертиза щодо особистісного джерела, накладення арешту на кошти та інше майно і передача його на зберігання, обшук чи виїмка за участю володільця, експеримент та отримання зразків щодо/за участю особистісного джерела; залежно від обставин – контроль засобів зв’язку) пов’язані з отриманням доказів не від якогось неподільного особистісно-речового джерела, яких не буває [3, с. 174], а паралельно від особистісного і за допомогою речового джерела, у т. ч. за допомогою обстановки місця проведення дії, що утворює змішані особистісно-речові відомості.

Звідси ідеально-спрямованими такого роду діями є оформлення явки з повинною про скоєння макроправопорушення, отримання усної заяви або письмового повідомлення про вчинене макроправопорушенням чи про його підготовку, допит, очна ставка, пред’явлення обвинувачення та допит обвинуваченого і, залежно від обставин, – контроль засобів зв’язку, а матеріально-спрямованими – експеримент та ексгумація трупа без участі особистісного джерела, обстеження, за винятком освідування, обшук і виїмка без участі володільця, накладення арешту на кошти та інше майно і передача його на зберігання без участі володільця; отримання зразків та експертиза без участі чи не щодо особистісного джерела.

В основі інших класифікацій традиційних слідчих дій лежать розроблені В. П. Шибіко поділи, що у частині умовного попарного виділення основних і додаткових, первинних і повторних, невідкладних та інших, обов’язкових і необов’язкових такого роду дій, а також класифікація дій інших авторів на невідкладні, першочергові, наступні та ін. за суттю їх є не класифікацією, яка має стосуватися незмінних об’єктів чи відношень, а процедурно-криміналістичною характеристикою, що притаманна всім процесуальним діям і залежить від певної антиделіктної ситуації, коли одні й ті ж самі дії можуть опинитися як в одній, так і в іншій групі. Тому такого роду значимі для протидії макроправопорушенням характеристики доказів та їх джерел більш правильно представляти не як класифікацію, а через тлумачення цих процедурно-криміналістичних характеристик у порядку пояснення термінів КПУ України.

Сутність і властивості доказів за їх вузьким (процесуальним, нормативним) розумінням полягає у тому, що С. А. Кириченко, піддавши аналізові філософсько-логічні основи доказування і понад 50 точок зору із вузького розуміння сутності доказів[3, с. 176-217], встановив фактичне існування двох напрямків у з’ясуванні: власне інформаційної складової частини поняття доказу [у вигляді: фактів об’єктивної дійсності (Р. С. Бєлкін, А. Я. Вишинський, Б. А. Галкін, С. А. Голунський, В. М. Натансон, М. А. Чельцов та ін.), фактів і фактичних даних про них (І. С. Галаган, В. Я. Колдін, Д. С. Сусло), подвійного розуміння як доказові факти і як джерело відомостей про них (М. М. Гродзинський, Р. Д. Рахунов, М. С. Строгович, А. І. Трусов, М. Л. Якуб), потрійного розуміння як доказові факти, джерело відомостей про них і форма чи засіб доказування (В. Д. Арсеньєв, Ф. М. Фаткуллін, О. О. Ейсман), єдності фактичних даних та їх джерел (С. А. Альперт, О. І. Вінберг, В. Я. Дорохов, Л. М. Карнєєва, П. А. Лупінська, Г. М. Міньковський, М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. А. Притузова, А. Л. Ривлін, М. В. Салтевський, А. І. Трусов, Л. Т. Ульянова, М. Л. Якуб), єдності відомостей про факти та їх джерел (М. М. Михеєнко) тощо] і певних властивостей доказу («относимість», «належність», «допустимість», «достовірність», «перевіряємість» тощо) поряд з якісною дефініцією (тобто через відображення якісних ознак) доказів (М. С. Алєкєеєв, Ю. П. Аленін, В. Д. Арсеньев, С. А. Альперт, І. М. Гуткін, Ц. М. Каз, Л. М. Карнеєва А. С. Кобліков, П. А. Лупінська, О. Б. Муравін, В. В. Назаров, Л. Т. Ульянова, Ф. М. Фаткуллін, В. Я. Чеканов, О. Г. Яновська) чи поєднуючи їх описове і термінологічне відображення (В. М. Тертишник, М. К. Треушніков) і дійшов таких висновків.

По-перше, у ч. 1 ст. 65 КПК України 1960 р. [6] та ч. 1 ст. 84 КПК України [7] відсутнє чітке визначення поняття доказів та його розмежування із джерелами доказів, суб’єктами і діями з їх отримання і формою представлення.

По-друге, відомості, щоб стати доказами, повинні володіти певними юридичними властивостями (ознаками), лише наявність єдності яких і перетворює такого роду відомості в юридико-процедурну категорію «доказ», якій притаманні основні властивості окремого доказу (значимість, законність, допустимість, доброякісність) і додаткові властивості сукупності доказів (узгодженість, достатність).

По-третє, вузьке (процесуальне) розуміння сутності доказу має бути узгоджено із філософсько-логічним поняттям доказу і доказуванням та його структурою (теза, аргумент, демонстрація) (М. М. Михеєнко, А. А. Старченко, І. В. Хоменко та ін.), яке уточнюється тим, що «теза» - це загальний (що О. С. Тунтула пропонує іменувати більш семантично точніше як «базисний»), спеціальний чи частковий предмет доказування, куди не входять «доказові факти», які є лише засобом встановлення обставин даного предмету (М. А. Чельцов та ін.); «аргумент» - власно доказ, а «аргументація» і «демонстрація» - вже певні аспекти саме процесу доказування (джерел і дій з отримання і форми оперування доказами (їх представлення, оцінки, використання) [9, с. 151-173].

Вчетверте, О. С. Тунтула встановила, що існує значна варіативність точок зору з приводу сутності тих об’єктів, які перелічені у ч. 2 ст. 84 «Докази» КПК України (показання, речові докази, документи, висновки експертів) [7; див. також лекція 4 з курсу АКС, питання 5] або у ч. 2 ст. 65 «Докази» КПК України 1960 р. (показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами) [6], і названі в КПК України процесуальними джерелами [7], тоді як КПК України 1960 р. від найменування цих об’єктів взагалі уникає, посилаючись лише на те, що докази встановлюються переліченими об’єктами [6].

За даними С. А. Кириченка, одні автори цей перелік об’єктів називають видами доказів; другі – поділом доказів за видами джерел; третя група авторів – видами доказів (засобів доказування); четверта – переліком джерел доказів (засобів доказування); п’ята – переліком процесуальних джерел доказів; шоста – переліком матеріальних носіїв певної інформації, відомостей; сьома – видами джерел одержання фактичних даних про обставини; восьма – класифікацією процесуальних джерел доказів і разом з цим видами доказів чи класифікацією доказів за видами джерел; дев’ята – джерелами одержання відомостей про факти і одночасно видами процесуальних джерел доказів; десята – переліком джерел доказової інформації; і одинадцята група авторів – власне доказами [3, с. 100-101].

О. С. Тунтула вважає, що викладений перелік розмаїття точок зору на сутність аналізованих об’єктів є далеко невичерпним і перші спроби продовжити у даному напрямку дослідження дало підстави до названих С. А. Кириченком одинадцяти аналітичних груп додати позицію М. М. Михеєнка, для якого ці ж об’єкти є «процесуальні джерела, які містять докази», що разом власне із доказами охоплюються терміном «засоби доказування»; для В. М. Стратонова – засоби доказування, якими та його формою є й традиційні слідчі дії; С. М. Стахівського - процесуальні джерела доказів, що розуміються як певна процесуальна форма, за допомогою якої відомості про факти залучаються до сфери кримінально-процесуального доказування; І. М. Бацька, який підтримуючи З. Т. Гулкевича щодо поліфункціональності протоколів, розглядає ці об’єкти в якості джерел доказів і форми слідчої дії; М. В. Салтевського - всі ці об’єкти розуміє в якості джерел доказів, а протокол – засобом їх подання тощо. [13, с. 70-71].

У той же час, як правильно наголошує С. А. Кириченко [3, с. 101] та розвиває у контексті вже нового КПК України О. С. Тунтула [13, с. 71 та ін.], законодавче і доктринальне форма оперування доказами, фактично за ч. 2 ст. 65 «Докази» КПК України 1960 р. - висновок експерта, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів [6], а за ч. 2 ст. 84 «Докази» КПК України – лише висновки експертів [7], подана поряд із власне джерелами доказів - речовими доказами і документами, та із своєрідним способом передачі відомостей від особистісного джерела до головного суб’єкта, тобто за ч. 2 ст. 65 «Докази» КПК України 1960 р. - показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого [6], а за ч. 2 ст. 84 «Докази» КПК України – власне «показаннями» [7], і вже без хоча б неповної деталізації різновидів особистісних джерел, які можуть їх давати.

Вп’яте, з урахуванням результатів дослідження Ю. О. Ланцедовою юридичних властивостей окремого доказу [8, с. 46-54, 222-295; 9, с. 151-173] процесуального поняття, на думку О. С. Тунтули, має бути сформульовано через відображення у ч. 1 ст. 84 КПК України (ч. 1 ст. 65 КПК України 1960 р) [6; 7] сутнісної складової частини такого роду відомостей, акценту уваги на отриманні їх від особистісних чи через дослідження речових джерел, а також термінологічного переліку основних і додаткових юридичних властивостей. У другій частині даної норми має бути вже тлумачення протилежних кожній із цих властивостей понять, а у наступних частинах цієї ж статті - визначення суб’єктів, вичерпний перелік та уточнена термінологія де-факто процесуальних дій з отримання та форми оперування доказами, тобто форми їх представлення, оцінки та використання в антикримінальному доказуванні.

Окремої уваги заслуговує дослідження варіантів законодавчого та доктринального вирішення взаємопов’язаної проблеми способів і суб’єктів отримання доказів, коли згідно детального аналізу О. С. Тунтулою понад 130 відповідних позицій [13, с. 7-8; 14, с. 4-98], з однієї сторони, розуміння способів отримання доказів є надто варіантивним, коли, зокрема, Ю. П. Аленін поміж такого роду способів називає слідчі і судові дії, інші дії з перевірки на стадії порушення кримінальної справи: витребування пояснення, документів і предметів, вимога провести ревізію та представити її результати та ін.; С. А. Альперт - виявлення доказів особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також подача доказів учасниками процесу, установами, підприємствами, організаціями і громадянами; В. Д. Арсеньєв – слідчі та інші процесуальні дії (витребування документів та ін.), подання доказів учасниками процесу, громадянами та організаціями; Є. Г. Коваленко – слідчі і судові дії, інші процесуальні дії (вимога пред’явити предмети і документи або провести ревізію), подання предметів і документів учасниками процесу, іншими громадянами та установами; М. М. Михеєнко, В. Т. Нор і В. П. Шибіко - слідчі і судові дії, інші процесуальні дії: одержання пояснень, витребування документів, вимога проведення ревізії, подання предметів і документів учасниками процесу, будь-якими іншими громадянами та установами та ін. [14, с. 4-98].

З іншої сторони, викладена варіативність має й загальні вади, першою з яких є відсутність чіткого визначення та розмежування між собою слідчих, судових і процесуальних дій; другою – подання традиційних процесуальних дій з іншими: отримання пояснень, проведення ревізії та ін. І, нарешті, третьою найбільш суттєвою доктринальною і законодавчою вадою є традиційне помилкове розуміння способів збирання чи подання власне доказів, а не їхніх джерел, що притаманне навіть рішенням Конституційного Суду України, в яких також говориться про «збирання доказів» [11].

За достатньо виваженою позицією Ю. О. Ланцедової, збирають не докази, а речові джерела, а особистісні джерела встановлюють і після цього від особистісних і за допомогою речових джерел отримують вже власне антикримінальні відомості [10, с. 199-202], які стануть доказами лише за умов наявності у них єдності таких основних юридичних властивостей, як значимість, законність, допустимість і доброякісність [3, с. 50-63; 9, с. 151-173]. Проміжне чи остаточне процесуальне рішення по справі може бути прийняте за наявності ще й таких додаткових юридичних властивостей сукупності доказів, як їх узгодженість та достатність, що розкрите нижче у ч. 1 і 2 авторської редакції ст. 84 КПК України (ст. 65 КПК 1960 р.), а ч. 3 даної статті містить в собі вичерпний перелік де-факто процесуальних дій, за допомогою тільки яких і можуть бути отримані докази.

Не менш суперечливими, недостатньо виваженими і розмитими виявляються й варіанти законодавчого та доктринального вирішення проблеми суб’єктів та дій з отримання доказів, коли ч. 1 ст. 66 КПК «Збирання и подання доказів» принципово право «збирати докази» надавала лише слідчому, прокурору і суду, а ч. 2 даної статті право «подавати докази» - практично будь-якій фізичній чи юридичній особі, не пояснюючи, однак, які власне дії охоплює «подання доказів» і чим саме ці дії відрізняються від «збирання доказів» [6].

Алогічно всупереч даній позиції і п. 8 ч. 2 ст. 48 «Обов'язки і права захисника» КПК України 1960 р., яким продубльовано право захисника «подавати докази», п. 13 даної частини надає захисникові вже право «збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян», що, по суті, повторюють дії слідчого, прокурора та суду зі «збирання доказів» за ч. 1 згаданої ст. 66 КПК України 1960 р. [6]. У той же час, ч. 2 ст. 43 «Обвинувачений і його права», ч. 2 ст. 43-1 «Підозрюваний», ч. 2 ст. 49 «Потерпілий», ч. 2 ст. «Цивільний позивач» і ч. 2 ст. 51 «Цивільний відповідач» КПК України 1960 р. за межі повноважень всіх осіб із «подання доказів» за ч. 2 ст. 66 КПК України 1960 р. [6].

Повертаючись до проблеми допуску до проведення дій, пов’язаних з отриманням доказів, адвоката та інших суб’єктів кримінального провадження і будь-яких інших фізичних і юридичних осіб, треба зауважити, що н айбільш суперечливим, алогічним, розмитим і невиваженим варіантом вирішення даної взаємопов’язаної проблеми суб'єктів і дій з отримання доказів є регламентація цих питань за КПК України, що може бути представлено у вигляді наступних двадцяти трьох аналітичних блоків. Перша вада. Не дивлячись на майже вже як двадцятирічну аргументацію семантичної і сутнісної невиваженості словосполучення «збирання доказів» [1, с. 195 та ін.; див. 8, с. 86-221], у т. ч. в межах спеціального дисертаційного дослідження Ю. О. Ланцедової [8, с. 5-20; 9, с. 15-49 та ін.; див. лекція 4 з курсу криміналістики, питання 4], про те, що збираються не докази, а речові джерела (трасосубстанції, документи) і встановлюються особистісні джерела, після чого вже від останніх і через дослідження трасосубстанцій або вивчення документів отримують докази, ст. 93 КПК України названа власне цим словосполученням [7].

У ч. 1 ст. 223 «Вимоги до проведення слідчих (розшукових) дій» КПК України слідчі (розшукові дії) визначаються як дії, що спрямовані «на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні» [7], де, як бачимо, вже помітний рух до визнання викладеної позиції Ю. О. Ланцедової. Але тоді виникає декілька питань, чому у ч. 1 ст. 223 КПК України поряд з цим зберігається й семантично невиважений термін «збирання доказів», і чому базисна у цьому відношенні ст. 93 КПК України за назвою і змістом іншого терміну, ніж «збирання доказів», не містить?

Друга вада. Стаття 93 КПК України надто розмито, суперечливо і невиважене визначає повноваження суб’єктів кримінального провадження з отримання доказів, коли ч. 1 даної норми прямо вказує, що «збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом» [7]. Тобто у даному випадку відображені рівні повноваження сторін кримінального провадження. Даний достатньо спірний підхід дещо виправляють наступні частини даної статті, що деталізують фактично все ж таки принципово різні повноваження сторін з отримання доказів. Тоді така редакція ч. 1 ст. 93 КПК України є невиваженою і при наймані зайвою. Правильніше дану статтю почати безпосередньо з деталізації повноважень сторін.

Третя вада. Виглядає також алогічним виокремлення у ч. 1 ст. 93 КПК України, де ще немає деталізації повноважень окремих представників сторін кримінального провадження, лише одного потерпілого, який й так, згідно п. 19 ч. 1 ст. 3 «Визначення основних термінів Кодексу» КПК України, відноситься до сторони обвинувачення [7].

Четверта вада. Деталізація власне повноважень суб’єктів антикримінального судочинства з отримання доказів у наступних частинах даної статті також небездоганна і має декілька достатньо суттєвих недоліків, найбільш серйозним з яких є алогічне поєднання ч. 2 ст. 93 КПК України у контексті повноважень сторони обвинувачення безпосередньо проводити як традиційні слідчі дії, так й по суті традиційні негласні заходи, коли § 2 «Втручання у приватне спілкування» гл. 21 «Негласні слідчі (розшукові) дії» КПК України передбачає ст. 260 «Аудіо-, відеоконтроль особи», ст. 261 «Накладення арешту на кореспонденцію», ст. 262 «Огляд і виїмка кореспонденції», ст. 263 «Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж», ст. 264 «Зняття інформації з електронних інформаційних систем», ст. 266 «Дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів», а § 3 «Інші види негласних слідчих (розшукових)дій» ще більш типові традиційні негласні заходи, а саме: ст. 267 «Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи», ст. 268 «Установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу», ст. 269 «Спостереження за особою, річчю або місцем», ст. 270 «Аудіо, відеоконтроль місця», ст. 271 «Контроль за вчиненням злочину», ст. 272 «Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації», ст. 273 «Засоби, що використовуються під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій», ст. 274 «Негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження», ст. 275 «Використання конфіденційного співробітництва» [7].

Дата добавления: 2015-07-20