ЛЕКЦІЯ № 4 3 страница

Питання 2. Поняття і ступеневий сутнісне видовий поділ речових джерел антикримінальних відомостей

Розглянувши біля 60 варіантів визначення сутності і видового поділу речових джерел [2, с. 336-383], С. А. Кириченко дійшов висновку про те, що переважна більшість авторів (В. Я. Дорохов, Л. М. Карнєєва, В. К. Лисиченко, Д. А. Лопаткин, Є. Д. Лук’янчиков, В. Т. Маляренко, Г. М. Міньковський, М. М. Михеєнко, Б. І. Пінхасов, Р. Д. Рахунов, М. В. Салтевський, М. О. Селіванов, С. М. Стахівський, В. Г. Танасевич, М. А. Чельцов, С. А. Шейфер, О. О. Ейсман та ін.) розуміє дану проблему у контексті процесуального законодавства як неподільні речові джерела, коли єдиним словосполученням «речові докази» у ст. 98 КПК України (ст. 78 КПК України 1960 р.) [6; 7], а також у у ст. 99 КПК України (ст. 83 КПК України 1960 р.) [6; 7; також див. лекція 4 з курсу АКС, питання 7], з одного боку, іменується все можливе розмаїття подібного роду об’єктів із загальною процесуальною регламентацією, що практично виконати неможливо, і це спонукає до різного роду порушень; а з іншого – презентується певний перелік предметів, що за звичай зустрічаються у такій якості на практиці і розглядаються як видовий поділ речових доказів залежно від їх зв’язку із макроправопорушенням.

Підтримавши і вдосконаливши викладені у літературі новації, коли, з одного боку, основна увага була приділена обґрунтуванню положення про те, що речові джерела доказів за характером і способом фіксації антикримінальних відомостей мають поділятися на дві великі групи – трасосубстанції і документи, а перші, окрім цього, ще на траси і субстанції, а з іншого боку, пропонувався детальний видовий поділ трасосубстанцій (О. А. Кириченко) і документів (О. А. Кириченко, С. М. Стахівський та ін.) із належним удосконаленням процесуальної регламентації роботи з кожним із їх різновидів, С. А. Кириченко дійшов висновку про те, що з криміналістичної точки зору під речовими джерелами антикримінальних відомостей треба розуміти різного роду матеріальні об’єкти, вивчення зовнішніх і внутрішніх проявів яких має значення для правильного вирішення справи (якісної, ефективної і раціональної протидії певному макроправопорушенню), а характер цих проявів та особливості отримання відомостей означають їх поділ на трасосубстанції і документи [3, с. 179].

Сутність антиделіктних слідів, трас і субстанцій розглядається в окремій лекції, присвяченій основам слідознавства (див. лекцію 8 з курсу криміналістики). Тому зараз варто зупинитися на сутнісно-видовому поділ трасосубстанцій і документів, коли О. А. Кириченко і С. А. Кириченко пропонують видовий поділ трасосубстанцій на:

1. Макрооб’єкти (документування та інші дії зі збирання та особистого дослідження яких через їх звичайні розміри та інші властивості головні суб’єкти можуть здійснити без застосування збільшувальних засобів і залучення спеціальних знань у формі експертизи).

2. Мікрооб’єкти (аналогічні дії з якими через їх незначні розмірні характеристики головні суб’єкти можуть здійснити лише із застосуванням позалабораторної збільшувальної техніки, але без залучення спеціальних знань у формі експертизи).

3. Ультрамікрооб’єкти (мізерні розмірні характеристики яких обумовлюють необхідність застосування лабораторних збільшувальних засобів і залучення спеціальних знань у формі експертизи).

4. Ультраоб’єкти (невидимі в силу ще мізерніших розмірних характеристик навіть у мікроскоп, а тому їх дослідження можливе лише за допомогою опосередкованих методів якісного або кількісного аналізу та із залученням спеціальних знань у формі експертизи).

5. Параоб’єкти (що мають небезпечні для здоров’я або життя людини властивості, а тому вказані дії відносно них можуть бути проведені лише із залученням спеціальних знань у формі експертизи).

6. Латентнооб’єкти (невидимі в силу не мізерних розмірних характеристик, а з інших причин: позапорогова яскравість, колірні та інші характеристики даного об’єкта або його носія, прихованість за шаром іншої речовини та ін., що обумовлює аналогічну необхідність залучення спеціальних знань у формі експертизи) [1 с. 284; 2, с. 294-295; 3, с. 161-163].

Після виконання наказаних у кодексі особливостей роботи з кожним із них трасосубстанції повинні залучатися в якості відповідно макроречових, мікроречових, ультрамікроречових, ультраречових, параречових або латентноречових джерел доказів [4, с. 180]. Сутність і різновиди мікрооб’єктів розглядаються в окремій лекції, присвяченій основам мікрооб’єктології (див. лекцію 5).

Трасосубстанції мають значення для встановлення істини в антикримінальній справі (правильного її вирішення) як:

1. Субстанції – значимі субстанційними властивостями (ознаками зовнішньої і внутрішньої будови, якісно-кількісним складом, фізико-хімічними константами).

2. Траси – значимі трасологічними зв’язками (просторове матеріально фіксоване відображення ознак трасоутворюючого об’єкта) із макроправопорушенням або мініправопорушенням, що визначає появу наступних різновидів даного відображення:

2.1. Відбитки – матеріально фіксоване відображення ознак зовнішньої будови одного твердого тіла (трасоутворюючий об’єкт) на поверхні і не виключно в структурі іншого твердого тіла або у свідомості людини (трасосприймаючі об’єкти) чи аналогічне відображення ознак зовнішності людини (трасоутворюючий об’єкт) у свідомості іншої людини (трасосприймаючий об’єкт), коли дослідженням даного відображення можна здійснити значущу для правильного вирішення антикримінальної справи (ефективної, раціональної і якісної протидії конкретному макроправопорушенню чи мініправопорушенню) індивідуальну, групову ідентифікацію трасоутворюючого об’єкта.

2.2. Діагностичне відображення – матеріально фіксоване відображення ознак загального характеру зовнішньої дії (трасоутворюючий об’єкт) на поверхні або у структурі твердого тіла і не виключено речовин іншого агрегатного стану або у свідомості людини (трасосприймаючі об’єкти), коли шляхом дослідження даного відображення можна діагностувати факт наявності і характер такої зовнішньої дії і цим самим встановити аналогічні антикримінальні відомості.

2.3. Ситуативне відображення – матеріально фіксоване відображення механізму (ситуації) взаємодії двох і більше твердих тіл або речовин іншого агрегатного стану (трасоутворюючі об’єкти) на поверхні або у структурі цих чи інших твердих тіл і не виключно речовин іншого агрегатного стану або у свідомості людини (трасосприймаючі об’єкти), коли шляхом дослідження такого відображення можна встановити антикримінальні відомості про механізм, ситуацію взаємодії цих об’єктів.

Пропонується передбачити у КПК України окрему статтю – «Різновиди документів»:

1. Документи – речові джерела доказів, які містять у собі візуальні або звукові відомості про ознаки чи властивості людини та її діяння чи речового джерела або про подію, у т. ч. й явище, у цілому або їх окремі сторони у вигляді певних знаків, символів та інших формалізованих зображень чи різного роду візуальних образів, що не є трасами, або звукових сигналів (звуків).

2. Залежно від характеру і способу фіксації, зміни, зберігання та отримання такого роду відомостей, документи можуть виглядати як:

2.1. Письмодокументи – документи, які представлені рукописними, машинописними, комп’ютерними, друкарськими та іншими текстами письмової мови, у необхідних випадках – з відповідними реквізитами: штампами, печаткою, підписами та іншими засвідчувальними засобами.

2.2. Образодокументи – документиу вигляді різноманітних планів, таблиць, схем, малюнків, картин та інших графічних і художніх зображень різного роду речових джерел.

2.3. Фотодокументи – документи, які представлені фотоплівками, діафільмами, діапозитивами, фотографіями та іншими подібного роду світлофотоносіями.

2.4. Кінодокументи – документи у вигляді кіноплівок та інших носіїв кінопродукції.

2.5. Відеодокументи – документи, які можуть бути представлені плівками, дисками та іншими носіями відеозапису.

2.6. Аудіодокументи – документи у вигляді магнітофонних чи диктофонних плівок, лазерних дисків та інших носіїв звукозапису.

2.7. Голограмодокументи – документи,що являють собою різноманітні голографічні (тривимірні) зображення речових джерел.

2.8. Пластикодокументи, тобто документи у вигляді пластикових свідоцтв, посвідчень, банківських карток та інших подібних носіїв.

2.9. Електрографодокументи – документи,які можуть бути представлені ксерокопіями, факсокопіями та іншими електрографічними копіями документів та інших речових джерел.

2.10. Електроннодокументи – документи у вигляді електронних записників, пейджерів та інших подібного роду окремих чи вмонтованих в інші пристрої електронних носіїв.

2.11. Комп’ютеродокументи – документи, які є твердими або гнучкими дисками (дискетами), лазерними дисками та іншими носіями комп’ютерних записів.

2.12. Полідокументи, що поєднують у собі декілька названих різновидів документів.

2.13. Інші види документів, які можуть з’явитися у міру розвитку інформаційних технологій [4, с. 184-185].

Питання 3. Ознаки і ступеневий сутнісне видовий поділ особистісних джерел антикримінальних відомостей

Дослідження колишнього та існуючого законодавчого врегулювання поняття і класифікації суб’єктів антикримінального судочинства дозволило встановити наявність різноаспектних і суперечливих варіантів вирішення даної проблеми. У п. 6 ст. 32 КПК України 1960 р. як «Учасники процесу» вказані лише обвинувачений, підозрюваний, захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники [6].

Стаття 3 «Визначення основних термінів Кодексу» КПК України у контексті суб’єктів антикримінального судочинства у ч. 1 тлумачить декілька таких узагальнених переліків такого роду суб’єктів:

19) сторони кримінального провадження - з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом; з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники;

25) учасники кримінального провадження - сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, судовий розпорядник;

26) учасники судового провадження - сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, а також інші особи, за клопотанням або скаргою яких у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється судове провадження [7].

Наведені узагальнені переліки суб’єктів антикримінального судочинства є за ст. 3 КПК України різними за обсягом, не узгоджуються між собою і не є вичерпними. Наприклад, секретар судового засідання і судовий розпорядник вказані у переліку лише учасників кримінального провадження і немає їх поміж учасників власне судового провадження.

Переліки учасників кримінального і судового провадження містять в собі сторони кримінального провадження і поряд з цим потерпілого, його представника та законного представника, коли останні, згідно п. 19 даної частини, є сторонами кримінального провадження. Поміж як останніх, так й учасників кримінального і судового провадження немає чомусь третіх осіб із самостійними вимогами і без них. А без третіх осіб неможна провести у повному обсязі відновлення прав, свобод, інтересів чи обов’язків фізичних або юридичних осіб чи держави в межах цивільного позову в антикримінальному судочинстві.

Поміж учасників судового засідання також немає й багатьох інших осіб: свідка та його адвокату, заставодавця, перекладача, експерта, спеціаліста і навіть секретаря судового засідання і судового розпорядника, які є, однак, поміж учасників кримінального провадження, та ін.

Викликає заперечення наявність двох переліків учасників як кримінального провадження, так і судового провадження, сутність і співвідношення яких у КПК України чітко не визначено і чим саме перелік кримінального провадження відрізняється від переліку судового провадження, який є загальним, а який – частковим, чи вони є одно порядковими. Є й інші недоліки із викладу суб’єктів антикримінального судочинства за КПК України.

Не менш суперечливими та різноаспектними виявилися й доктринальні (теоретичні) варіанти визначення сутності і ступеневого видового поділу особистісних джерел [Г. М. Міньковський, І. Л. Петрухін, Р. О. Савонюк, С. В. Томін, П. П. Якімов та ін.] та класифікації суб’єктів кримінального судочинства [С. А. Альперт, В. Д. Арсеньєв, А. Р. Бєлкін, В. П. Божьєв, В. І. Галаган, В. Г. Даєв, Е. С. Зеліксон, Ц. М. Каз, О. Ф. Куцова, О. С. Ландо, М. М. Михеєнко, О. Б. Муравін, Р. Д. Рахунов, А. П. Рижаков, А. І. Сергеєв, М. С. Стахівський, М. С. Строгович, І. В. Тиричев, Л. Т. Ульянова, Ф. М. Фаткуллін, О. Г. Яновська та ін.] [2, с. 298-335], удосконалюючи які С.А. Кириченко запропонував у порядку пояснення основних термінів кодексу наступну класифікація суб’єктів антикримінального судочинства, що (з урахуванням уточнення О. С. Тунтулою найменувань підвидів потерпілого на основі термінів «де-факто» і «де-юре» та ін.) може виглядати таким чином:

1. Головні суб’єкти – особи, відповідальні за безпосереднє, об’єктивне, всебічне і повне з’ясування всіх обставин базисного, спеціального та групового предмету доказування [слідчий, керівник органу досудового розслідування, слідчий суддя, керівник слідчої чи слідчо-ордистичної групи, прокурор, суддя та у відомому сенсі – експерт і керівник експертної установи, а у разі прийняття перспективного Кодексу ордистичного судочинства України – й ордист, керівник ордистичного підрозділу].

2. Допоміжні суб’єкти – особи, які мають сприяти виконанню цих завдань [державний обвинувач, захисник, поняті[26], перекладач, спеціаліст, особливі учасники де-факто і де-юре процесуальних дій, представник пенітенціарного закладу, представник служби у справах неповнолітніх, зберігач описаного майна чи речових джерел доказів, реалізатор речових джерел доказів, поручитель, заставодавець, секретар судового засідання, судовий розпорядник].

3. Особистісні джерела доказів, які, у свою чергу, поділяються на тих, які:

3.1. Отримують докази (експерт). 3.2. Відстоюють свої права (потерпілий: де-факто потерпілий, де-факто парапотерпілий, де-юре потерпілий, де-юре парапотерпілий; переслідуваний: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений. виправданий, причетний, квазіпричетний, парапричетний, парапереслідуваний; їх законні представники; у частині відшкодування збитків та іншого відновлення прав, свобод, інтересів чи обов’язків фізичної або юридичної особи чи держави – цивільний позивач, цивільний відповідач, третя особа із самостійними вимогами, третя особа без таких вимог та їхні представники]. 3.3. Є власне джерелом (свідок: очевидець, параочевидець, парасвідок). 3.4. Із невизначеним статусом (заявник) [3, с. 177-178 ].

Перші дві групи суб’єктів також можуть виступати в якості особистісного джерела, але втрачають попередній статус.

Народні заседателі і присяжні фактично зводять на унівець такий базисний принцип антикримінального судочинства, як професійність (тобто особами, які протягом стаціонарного вузівського навчання набули з юриспруденції відповідні теоретичні знання та навички і набули кваліфікацію не менш, як за спеціальністю «Спеціаліст Антиделіктолог» спеціалізації «Суддівська діяльність» і відповідної субспеціалізації, наприклад, «Конституційне судочинство», або антикримінальне, адміністративне, трудове, де-факто майнове чи де-юре майнове судочинство) вирішення питання щодо винуватості та невинуватості особи у вчиненні злочину чи паразлочину або іншого проступку чи парапроступку. У такому значенні цим суб’єктам не повинне бути місце поміж не тільки головних, а й поміж допоміжних суб’єктів антикримінального та іншого судочинства.

1. Головні суб’єкти – особи, відповідальні за безпосереднє, об’єктивне, всебічне і повне з’ясування всіх обставин базисного, спеціального чи часткового предмету доказування [слідчий, керівник органу досудового розслідування, слідчий суддя, керівник слідчої чи слідчо-ордистичної групи, прокурор, суддя та у відомому сенсі – експерт і керівник експертної установи, а у разі прийняття перспективного Кодексу ордистичного судочинства України – й ордист, керівник ордистичного підрозділу].

2. Допоміжні суб’єкти – особи, які мають сприяти виконанню цих завдань [державний обвинувач, захисник, поняті[27], перекладач, спеціаліст, особливі учасники де-факто і де-юре процесуальних дій, представник пенітенціарного закладу, представник служби у справах неповнолітніх, зберігач описаного майна чи речових джерел доказів, реалізатор речових джерел доказів, поручитель, заставодавець, секретар судового засідання, судовий розпорядник].

3. Особистісні джерела доказів, які, у свою чергу, поділяються на тих, які:

3.1. Отримують докази (експерт). 3.2. Відстоюють свої права (потерпілий: де-факто потерпілий, де-факто парапотерпілий, де-юре потерпілий, де-юре парапотерпілий; переслідуваний: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений. виправданий, причетний, квазіпричетний, парапричетний, парапереслідуваний; їх законні представники; у частині відшкодування збитків та іншого відновлення прав, свобод, інтересів чи обов’язків фізичної або юридичної особи чи держави – цивільний позивач, цивільний відповідач, третя особа із самостійними вимогами, третя особа без таких вимог та їхні представники]. 3.3. Є власне джерелом (свідок: очевидець, параочевидець, парасвідок). 3.4. Із невизначеним статусом (заявник) [3, с. 177-178 ].

Перші дві групи суб’єктів також можуть виступати в якості особистісного джерела, але втрачають попередній статус.

Народні заседателі і присяжні фактично зводять на унівець такий базисний принцип антикримінального судочинства, як професійність (тобто особами, які протягом стаціонарного вузівського навчання набули з юриспруденції відповідні теоретичні знання та навички і набули кваліфікацію не менш, як за спеціальністю «Спеціаліст Антиделіктолог» спеціалізації «Суддівська діяльність» і відповідної субспеціалізації, наприклад, «Конституційне судочинство», або антикримінальне, адміністративне, трудове, де-факто майнове чи де-юре майнове судочинство) вирішення питання щодо винуватості та невинуватості особи у вчиненні злочину чи паразлочину або іншого проступку чи парапроступку. У такому значенні цим суб’єктам не повинне бути місце поміж не тільки головних, а й поміж допоміжних суб’єктів антикримінального та іншого судочинства.

Розгляд законодавчого врегулювання і понад 70 точок зору з приводу сутності і видового поділу особистісних джерел [2, с. 298-335] дає підстави визнати правильними намагання О. А. Кириченка визначити основні ознаки і різновиди такого роду джерел та їх лаконічну дефініцію.

Ознаками особистісних джерел є:

а) наявність у головного суб’єкта антикримінального судочинства припущення про те, що у пам’яті певної особи могли зберегтися певні відомості, які можуть мати значення для правильного вирішення певної антикримінальної справи (протидії конкретному макроправопорушенню);

б) осудність чи обмежена осудність даної особи;

в) знаходження особи у свідомому стані.

Не можна погодитися з позицією С. В. Томіна про те, що майбутні особистісні джерела повинні мати здатність адекватно передавати певні відомості головному суб’єкту [ 12, с. 71-72, 175 ]. Неадекватність сприйняття переслідуваним, потерпілим чи очевидцем навколишнього середовища (за відсутності необхідних спеціальних знань, навичок або у силу дистанційних, метеорологічних, фізіологічних, інших особливостей сприйняття відповідних фактів чи обставин) сама по собі може мати значення для протидії певному макроправопорушенню [ 3, с. 177 ]. Від неадекватності треба відрізняти завідомо неправдиві відомості, коли особистісне джерело знає про це на момент отримання від нього відомостей.

Нижньої межі віку особистісного джерела фактично немає. Важливо лише те, щоб відомості малолітньої особи мали певне антиделіктне значення і щоб не існувало іншого способу їх отримання. Будь-яке спілкування із малолітнім у контексті обставин макроправопорушення і несе в собі негативний вплив на його розвиток [ 3, с. 177 ].

Викликає заперечення позиція С. В. Томіна визнати перепоною для визнання людини особистісним джерелом належність відомостей, якими вона володіє, до професійної таємниці [ 12, с. 16 ]. Т ут, як й у випадку із банківською, комерційною і державною таємницями та ін., з’являється лише особливий порядок отримання такого роду відомостей [3, с. 177].

Виходячи з цього, під особистісними джерелами антикримінальних відомостей правильніше розуміти осудних чи обмежено осудних осіб, які знаходяться у свідомому стані і у пам’яті яких за припущенням головного суб’єкта антикримінального судочинства могли зберегтися такі відомості про факт (зовнішній чи внутрішній прояв ознак і властивостей людини та її діяння чи речового джерела, або події, у т. ч. явища) у цілому чи його окрему сторону, що мають значення для якісного, ефективного і раціонального ведення протидії певному суспільне небезпечному діянню: злочину, паразлочину, паранещасному випдаку чи нещасному випадку, що заподіяли не менш, ніж істотної, шкоди [ 3, с. 176 ].

В окремих нормах КПК України мають бути викладені лаконічні визначення ступеневого сутнісного видового поділу як особистісних, так і речових джерел, що може бути зроблено щодо кожного із процесуальних видів і підвидів особистісних джерел та з урахуванням удосконалення О. С. Тунтулою (підвидів потерпілого із використанням термінів «де-факто» та «де-юре»; винесення нейтрального вироку щодо причетного, відмежування макроправопорушення від події як юридичного факту, що не залежить від волі певної фізичної особи; уточнення діяння злочину макроправопорушенням, різновидами якого є також діяння паразлочину, паранещасному випадку і нещасного випадку, іншого відновлення прав, свобод, інтересів чи обов’язків фізичної або юридичної особи чи держави тощо) таким чином:

1. Заявник – особа, яка звернулася до антиделіктного органу із заявою чи повідомленням про макроправопорушення, що готується чи триває, або про вже вчинене макроправопорушення.

2. Свідок – особа, відносно якої головний суб’єкт не має обґрунтованих відомостей про її участь у макроправопорушенні, яка не потерпіла від цього діяння і зберігає у пам’яті будь-які відомості, що мають значення для правильного вирішення антикримінальної справи, і за способом сприйняття і змістом яких такого роду особи поділяються на:

2.1. Очевидця – особу, яка на власні очі спостерігала обставини готування чи вчинення макроправопорушення чи приховування його слідів, яка не несе відповідальності за недонесення або яка повідомила антиделіктні органи про обставини даного діяння.

2.2. Параочевидця – аналогічну особу, яка знає про вказані обставини з інших джерел.

2.3. Парасвідка – особу, яка може дати показання щодо будь-яких інших значимих для правильного вирішення антикримінальної справи юридичних фактів (обставин).

3. Потерпілий – фізична особа, якій макроправопорушенням завдано фізичної, майнової чи моральної шкоди, або юридична особа, якій при цих же обставинах завдано майнової чи моральної шкоди[28], по відношенню до якої і до сприйняття процесу її заподіяння такого роду особи поділяються на:

3.1. Де-факто потерпілого – особу, якій макроправопорушенням така шкода заподіяна безпосередньо і яка свідомо спостерігала дане діяння.

3.2. Де-факто парапотерпілого – особу, якій макроправопорушенням така шкода заподіяна безпосередньо, але яка у силу несвідомого стану чи неосудності, обмеженої осудності, відсутності на місці та з інших причин не могла свідомо спостерігати дане діяння.

3.3. Де-юре потерпілого – особу, якій макроправопорушенням така шкода заподіяна опосередковано, яка визнана потерпілим у силу закону і яка на власні очі спостерігала дане діяння.

3.4. Де-юре парапотерпілого – особу, якій макроправопорушенням така шкода заподіяна опосередковано, яка визнана потерпілим у силу закону і яка в силу викладених причин не спостерігала дане діяння.

4. Представник потерпілого – особа, яка представляє інтереси потерпілої від макроправопорушення юридичної особи чи померлої в наслідок такого ж діяння особи, малолітньої, неповнолітньої, обмежено недієздатної або недієздатної потерпілої від даного діяння фізичної особи.

5. Цивільний позивач – фізична чи юридична особа, якій макроправопорушенням завдано майнової чи моральної шкоди, у зв’язку з чим вона як потерпіла заявила позов про відшкодування збитків, інше відновлення своїх прав, свобод, інтересів чи обов’язків, або інша особа, у т. ч. і прокурор, яка пред’явила такий позов в інтересах держави чи вмерлого потерпілого, малолітнього, неповнолітнього або осіб, визнаних у встановленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, а також інших осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин самостійно не можуть захистити порушені макроправопорушенням їхні майнові права чи здійснити інше відновлення своїх прав, свобод, інтересі чи обов’язків.

6. Представник цивільного позивача – особа, яка представляє інтереси юридичної особи чи померлої, малолітньої, неповнолітньої, обмежено недієздатної або недієздатної фізичної особи, які, у т. ч. й прокурор в інтересах держави, подали позов про відшкодування заподіяної макроправопорушенням шкоди або про інше відновлення порушених таким діянням їхніх прав, свобод, інтересів чи обов’язків.

7. Переслідуваний – особа, відносно якої у головного суб’єкта є обґрунтовані відомості про вчинення нею певного макроправопорушення, із початком і ступенем доведеності чого у передбаченому даним Кодексом порядку процесуальний статус вказаної особи змінюється на:

7.1. Підозрюваного – з початку доказування такого роду обставин за базисним, спеціальним чи частковим предметом доказування шляхом проведення будь-якої де-факто процесуальної чи де-юре процесуальної дії, у т. ч. направлення даній особі повідомлення про підозру і внесення в Єдиний реєстр досудових розслідувань заяви чи повідомлення про вчинення даною особою макроправопорушення, допиту переслідуваного з приводу цих обставин чи проведення з ним з цього приводу будь-якої іншої де-факто чи де-юре процесуальної дії, затримання особи по підозрі у вчиненні конкретного макроправопорушення чи застосування щодо неї запобіжного заходу.

7.2. Обвинуваченого – із доведенням вини переслідуваного у вчиненні складу конкретного макроправопорушення, у силу чого невідкладно має бути винесена постанова про пред’явлення їй обвинувачення і дана особа має буде допитана.

7.3. Підсудного – із завершенням процедури доведення всіх обставин і судової підготовки, необхідних для правильного судового розгляду антикримінальної справи, що обумовлює невідкладне призначення справи для такого розгляду.

7.4. Засудженого – із постановленням обвинувального вироку або остаточного слідчого рішення про закриття про­вадження по антикримінальній справі із нереабілітуючих обставин, передбачених певними нормами даного Кодексу.

7.5. Виправданого – із постановлянням виправдувального вироку або остаточного слідчого судового рішення про закриття антикримінальної справи провадженням із реабілітуючих обставин, передбачених певними нормами даного Кодексу.

7.6. Причетного – із постановленням нейтрального вироку або остаточного слідчого рішення про припинення провадження по антикримінальній справі за недоведенням вини переслідуваного, тобто коли всі можливості для формування внутрішнього (без впливу зовнішніх факторів) переконання головного суб’єкта про винність або невинність особи вже вичерпані.

Дата добавления: 2015-07-20