Мовний етикет.

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних правил, законів. Правила соціальної поведінки людини, які виробилися впродовж усієї культурної еволюції людства і враховують його соціально-історичний досвід, становить зміст поняття «етикет».

Етикет – (фр. «ярлик», «церемоніал», «форма поведінки») – сукупність норм і правил, покликаних регулювати зовнішні форми поведінки людини (поводження, одяг, манери, форми звертання, вітання…).

Правила етикету, як і будь-які інші правила, винили у зв’язку з необхідністю впорядковувати спілкування людей, зробити його більш організованим, приємним.

Найважливіша риса етикету – вміння володіти собою, гальмувати свої інстинкти та пристрасті. Ще одна – не менш важлива риса – шанобливе ставлення до гідності людини.

Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет – норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Визначальна ознака його співпраця і взаєморозуміння.

Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет.

Основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування – це діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.

Мовний етикет – це система мовних засобів, в яких виявляються етикетні відносини.

Дотримання мовного етикету людьми має ще й виховне значення, сприяє підвищенню мовної і загальної культури суспільства.

Чинники, що визначають формування мовного етикету і його використання:

1) Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів тощо.

2) Мовний етикет залежить від соціального статусу суб’єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

3) Мовний етикет має національну специфіку. Кожен народ створив свою систему правил мовного етикету.

Мовний етикет виконує такі функції:

· контактопідтримувальну – встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;

· ввічливості (конотативну) – прояв чемного поводження членів колективу один з одним;

· регулювальну – регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;

· впливу (імперативну, волюнтативну) – передбачає реакцію співбесідника – вербальну, невербальну чи діяльнісну;

· звертальну (апелятивну) – привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;

· емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.

Мовленнєвий етикет – реалізація мовного етикету в конкретних аспектах спілкування, вибір мовних засобів вираження.

Мовленнєвий етикет поняття ширше ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету а не мовного. У мовленні бувають несвідомі і свідомі відхилення, помилки, порушення тощо. Мовець просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету, він має можливість вираження своєї індивідуальності.

У постійних системних відношеннях зі словесними формулами ввічливості перебувають невербальні засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях становить спілкувальний етикет. Йому властива національна своєрідність.

Ось найпростіший приклад мовного етикету. Існує правило: щоб бути ввічливим у нас – треба знати ім’я та по батькові того, з ким спілкуєшся. Застосування його: при вітанні – обов’язкове (не «Добрий день!», а «Добрий день, Іване Степановичу!»), в процесі розмови – повторювати при звертанні, питаннях, ваші реакції на сказане – обов’язково (обминання імені та по батькові в розмові – прояв неввічливості).

Наші імена – це та жива нитка, яка зв’язує нас із нашим родом і з нашим народом, з нашою землею, культурою, мовою. Іменем людина пов’язується з сьогоденням, у якому є всі можливості заслужити собі добре ім’я. Тому до свого імені, до імен інших людей, до імен взагалі слід ставитися з повагою, пам’ятаючи, що повага до імені є повагою до особистості, до людей, які вибрали це ім’я, до традицій свого народу та норм свого суспільства. В українській мові звертання має форму кличного відмінка: Олеже Сергійовичу, Лідіє Степанівно.

Отже, пам’ятати імена та по батькові своїх колег, друзів, знайомих, не перекручувати і не висміювати їх, називати на ім’я та по батькові, розмовляючи, вітаючись і прощаючись, – це необхідна для вихованої людини передумова контакту.

Ти – ви, я – ми. Шаноблива форма «Ви» у звертанні до однієї людини виникла ще в Римі, в Європі поширилася в 16 столітті й потрапила через поляків до нас. Хто й кого має називати на «Ви»:

· так слід називати кожну незнайому або малознайому людину;

· це форма звертання в офіційній обстановці;

· так виявляються стримані, підкреслено ввічливі, а то й холодні стосунки;

· так звертаються до старших осіб.

Золоте правило: вимовляйте слово «Ви» голосно, а слово «я» пошепки. Слово «я» вимовляють пошепки, а точніше – зовсім не вимовляють учені: в офіційному науковому спілкуванні відсутня форма авторового «я» (я відкрив закон, я довів теорему). Офіційно-ділові папери також не мають авторського я.

Часто розмова двох відбувається в присутності третього. Про цю людину не радять, згадуючи її або посилаючись на неї, говорити «він казав», «ось вона чула»; треба цю людину певним чином називати. Це може бути прізвище, ім’я та по батькові, посада, звання тощо. Про зовсім не знайому вам людину, присутню при розмові, можна сказати «наш співрозмовник». Сказати в цій ситуації «він, вона» – це те саме, що показати на людину пальцем.

Які жести й рухи є ознакою невихованості?

· Упиратися руками в боки; засувати руки в кишені, без потреби розмахувати руками під час розмови; закривати рота рукою при розмові.

· Плескати по плечу можна тільки дуже близьку людину в дружній розмові, інших – ні.

· Непристойно «прикипати» поглядом до когось, особливо якщо це незнайома вам людина.

· Непристойно вказувати на людей пальцями (показати можна словами або поглядом).

· Не слід сидіти зігнувшись або розвалившись в кріслі.

· Не слід дуже високо закладати ногу на ногу, хоч закладати їх у межах пристойності дозволяється навіть жінкам.

Оскільки правила поведінки, як і мовний етикет, дуже давні, тісно пов’язані з народними звичаями і відображають часом навіть незрозумілі сьогодні ритуали, то різняться вони від народу до народу досить помітно. Ось деякі з таких відмінностей.

Майже скрізь постукування пальцем по лобі означає: «Ну й дурень же!». А в Голландії так виявляють свій захват: «До чого ж розумно!»

У більшості європейських країн на прощання махають рукою. Але в Греції такий жест розуміють так: «Забирайтесь під три чорти!»

Французи й та частина швейцарців, які розмовляють по-французьки, щоб показати, що їм дуже нудно, потирають собі підборіддя. Для всіх інших європейців цей жест не означає нічого.

Існує чимало типових ситуацій, для яких характерна впорядкована парадигма мовних формул, вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.

Дата добавления: 2015-07-20