Методологічні засади культурології:концепції та теорії, напрями аналізу та школи дослідження культур

Аксіологічні теорії культури – погляд на культуру з точки зору теорії цінностей. Цей підхід полягає у тлумаченні культури як сукупності цінностей, а культурологія з цього погляду постає як знання про регулятивно-нормативну сферу буття (цінності, імперативи, ідеали, норми, табу тощо). Американські філософи Ч. Пірс і Дж. Дьюї вважали, що цінністю є корисність: речі ціняться тільки тоді, коли вони є корисними для людини. Німецькі філософи Баденської школи неокантіанства (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт) вважали, що цінність – ідеальне буття норми, незалежне від емпіричної свідомості. Цю ідею підтримали В. Дільтей, О. Шпенглер, А. Тойнбі та М. Вебер. Вони створили релятивістську теорію культури, де головною постає теза про множинність рівноправних ціннісних світів. Це виключає як існування універсальних цінностей, так і саму ідею культурно-історичного прогресу. Щоб зрозуміти сукупність ціннісних змістів тієї чи іншої культури, в неї потрібно “вжитися”. Для оцінювання об’єктів культури конструюється ієрархічна шкала цінностей: вгорі – культурні об’єкти та явища, що мають всесвітню цінність, а внизу – все, що не має цінності, або має негативну цінність (анти-культура, безкультурність тощо). Одним з перших обгрунтував аксіологічний підхід до культури Генріх Ріккерт (1863-1936). Згідно до його теорії (“Науки про природу та науки про культуру”, 1911), цінності постають ідеальним, незалежним від людини вічним світом. Відносність будь-якої системи культурних цінностей та відмова від абсолютних цінностей – теми аксіологічних міркувань в культур-антропологічних дослідженнях (Ф. Боас, У.Х. Ріверс, Р. Бенедикт, У.Г. Самнер, М.Дж. Херсковіц, А. Радкліфф-Браун, К. Клакхон тощо). Підвищений інтерес до аксіологічних вимірів культури виникає в періоди духовних криз: “переоцінки всіх цінностей” (Ф. Ніцше). Аксіологічний аналіз – важлива складова вивчення процесів аккультурації та інкультурації, механізмів формування особистості, взаємодії елітарної та масової культури, соціологічних та психологічних досліджень культури, визначення специфіки “діалогу культур” тощо.

Аналітична психологія – відгалудження психоаналізу, теорія “архетипів колективного підсвідомого” як природжених психічних структур. А.п. розроблена швейцарським психологом і філософом Карлом Густавом Юнгом (1875-1961). Його концепція вплинула на формування трансперсональної психології, визначення методологічних засад порівняльного мистецтвознавства, літературознавства, компаративного аналізу культур.

Аналітична філософія – філософська традиція, що поєднує логічний позитивізм, філософію лінгвістичного аналізу і теорію мовних актів. А.ф. – перш за все, філософія мови: її позиція – “світ крізь призму мови”. Засновники А.ф. – Бертран Рассел (який разом з А.Н. Уайтхедом побудував теорію логічного атомізму) і Джордж Едуард Мур (йому належить критика ідеалістичної метафізики). Справжній натхненник А.ф. – Людвіг Вітгенштейн і його головна праця “Логіко-філософський трактат” (1916-1918). Відзнаки А.ф. – лінгвістичний редукціонізм (зведення всіх філософських проблем до проблем мови); “семантичний акцент” (концентрація уваги на проблемі значення); “методологічний ухил” (протиставлення методу аналізу всім іншим формам теоретичної рефлексії).

Антропологія культури (культурна антропологія, культур-антропологія) – сфера наукових досліджень, в центрі уваги якої процеси взаємовідносин між людиною та культурою, генеза людини як творця і творіння культури у філогенетичному та онтогенетичному аспектах. Засновник А.к. – Е. Тайлор (“Первісна культура”, “Вступ до вивчення людини і цивілізації (Антропологія)” та ін.). В історії культур-антропологічних досліджень виділяють: 1) етнологічний етап (1800-1860); 2) еволюціоністський етап (1860-1895), представлений дослідженнями Е. Тайлора, Дж. Фрезера, Дж. Мак-Леннана, Ю. Ліперта тощо; 3) історичний етап (1895-1925), пов’язаний з діяльністю американського вченого Ф. Боаса. Головна проблема А.к. – людина як феномен культури, а саме: культурація людських інстинктів, виникнення специфічної людської конституції, поведінка людини, система норм і табу, проблеми включення людини в соціокультурні системи, процеси аккультурації та інкультурації, вплив культури на форми статевікового визначення, родину, шлюб тощо. Теоретично близькими до А.к. є філософська антропологія М. Шелера та А. Гелена, психологічна антропологія М. Мід і Р. Бенедикт, соціальна антропологія Б.К. Малиновського і А. Радкліфф-Брауна. А.к. може використовувати методи і фактичні дані таких дисци-плін як археологія, біологія, анатомія, палеонтологія, лінгвістика, міфологія, соціальна географія, демографія та інших окремих напрямів антропології як науки, в межах якої досліджуються фундаментальні проблеми існування людини в природному і культурному середовищі.

Гендерні концепції культури – напрям і метод інтер-претації культури з позиції теорії “гендеру” (соціальна стать) та “статі” (біологічна стать). Г.к. виникли в середині 1970-х рр. У дослідницькому фокусі – статеві/сексуальні диференціації в суспільстві та культурі, проблеми “жіночої” (“фемінної”) або “чоловічої” (“маскулінної”) зумовленості форм культури, типів поведінки, релігійних феноменів, історичних подій та ін. Авторами гендерної теорії є Г. Гарфінкель, І. Гоффман, Д. Лорбер, Дж. Скотт, Т. де Лауретис та ін. Їхні ідеї щодо культурології розвинені в працях М.С. Кіммела “Гендероване суспільство”, Н. Габріелян “Стать, культура, релігія” та ін.

Герменевтика культури – підхід до культури з погляду герменевтики – “філософії розуміння”, теорії та методології тлумачення текстів. Герменевтика виникла в межах богослів’я (екзегетика I-II ст. н. е.), була розвинена як філологічна дисципліна інтерпретації греко-латинських текстів у добу Ренесансу і Реформації, філософський статус отримала в XIX ст. завдяки працям Ф. Шлейєрмахера. Головні представники філософської герменевтики кінця ХІХ-ХХ ст.: В. Дільтей, М. Гайдеггер,

Г.-Г. Гадамер, П. Рікер. У широкому розумінні Г.к. – не тільки епістемологія інтерпретації та онтологія розуміння будь-яких текстів культури: скриптуальних, вербальних, візуальних, але і підхід до самої культури як Тексту, який є нескінченно відкритим для розуміння, інтерпретації та реінтерпретації. Г.к. – одна з фундаментальних форм осмислення духовного досвіду буття культури-в-людині й людини-в-культурі як онтології розуміння.

Гуманістичні концепції культури – напрям у філософії культури, теоретичною базою якого є ідеї та цінності гуманізму. До цього напряму відносяться ідеї про “ноосферу” в працях В.І. Вернадського (1863-1945) “Біосфера та ноосфера”, “Роздуми натураліста”; П. Тейяра де Шардена (1881-1955) “Феномен людини”. Гуманістичні концепції “планетарного мислення” розроблені в працях К.Е. Ціолковського (1857-1935), О.Л. Чижевського (1897-1964) та інших теоретиків так званого “російського космізму”, а та-кож у працях М.К. Реріха (1874-1947) та О.І. Реріх (1879-1955) – у “Вченні живої етики”. Гуманістичні принципи культури розроблено А. Швейцером (1875-1965) у працях “Благоговіння перед життям”, “Культура та етика”.

Дифузіонізм – метод і напрям культурно-історичних досліджень з точки зору процесів культурної дифузії, тобто просторового поширення культурних досягнень одних суспільств на інші. Теоретико-методологічною базою Д. є ідеї “Антропогеографії” німецького географа Ф. Ратцеля (1844-1904), теорії “культурних кіл” Л. Фробеніуса (1873-1938) та Ф. Гребнера (1877-1934). На відміну від еволюціоністів, які розглядали кожне явище в культурі як ланку в ланцюгу еволюції, дифузіоністи розглядали явища культури, перш за все, у зв’язку з географічними умовами. “Культурне коло” не змінюється в часі, а лише взаємодіє з іншими колами в географічному просторі. Ці ідеї знайшли відображення в теорії міграцій, згідно до якої культурні яви-ща, які колись виникли, багаторазово переміщуються, що викликає схожі риси культур. Історія культур – це історія руху в часі декількох “культурних кіл”, які змінюють одне одного у культурних шарах і взаємодіють (“нашарування”). Концепції Д. знайшли розвиток в працях Тура Хейєрдала “Давня людина і океан”, Л.І. Мєчнікова “Цивілізації та великі історичні ріки”, Г. Елліот-Сміта “Міграції давньої культури”. Д. сприяв розвиткові різних методів дослідження культур: методу картографування, експериментальних методів, польових досліджень тощо.

“Діалог культур” – дослідницька стратегія, яка базується на принципах “діалогізму” – напряму філософії першої половини ХХ ст., що мав на меті створення нового типу рефлексії на основі діалогу в якості ставлення до “Іншого” як до “Ти”. Справжнє Я розкривається в ставленні до Іншого (у горизонтальному напрямі – до іншої людини, у вертикальному – до Бога як Абсолютного “Ти”). До діалогі-зму відносяться, перш за все, праці Ф. Розенцвейга, О. Розенштока-Хюссі, М. Бубера, М.М. Бахтіна. Діалогізм став знаменням часу, вплинув на феноменологію Е. Левінаса та герменевтику Г.-Г. Гадамера, знайшов відбиток в екологічних (діалог з природою) та культурологічних теоріях. Нескінченні діалоги культурних традицій відбуваються у просторі, часі, свідомості. Місце обміну текстами та смислами –простір “порубіжжя”, “топос” культурних меж. Культура – дволикий Янус, що існує на межі сучасності та історії, свого та чужого, цивілізованого та варварського, відомого та невідомого. Представники школи “діалогу культур” (Л.М. Баткін, В.С. Біблер та ін.) досліджують як ті символічні діахронні “бесіди” та “репліки” крізь століття, що виникають у перспективі “великого часу” між різними культурами, так і ті синхронні діалоги, що від-буваються між носіями культур, розділених просторовими, мовними, релігійними бар’єрами.

Еволюціонізм – метод і напрям антропології, культурології, соціології, який базується на теоретичних моделях еволюції, зростання, незворотних культурних змін. Е. пояснює розвиток кльтури та суспільства виключно внутрішніми властивостями та законами росту за обов’язковими стадіями органічної еволюції. Теорія, в якій зроблено акцент тільки на внутрішніх факторах росту, має назву ендогенної. Такою і є теорія Е. (її теоретичний ан-типод, дифузіонізм, називається екзогенною теорією). Теоретичну базу Е. було закладено в ХІХ ст. (Г. Спенсер, Е. Тайлор, Л.Г. Морган). Ідеї Е. були розвинені у фундамен-тальних працях Дж. Фрезера (1854-1941). “Неоеволюціонізм” (або “культурно-еволюційна школа”) сформувався завдяки ідеям засновника культурології Л. Уайта в 60-ті рр. ХХ ст. у Колумбійському та Мічіганському університетах США і був підтриманий такими культур-антропологами як А. Вайда, Р.А. Раппопорт, М.Д. Салінс, М. Харріс та ін.

Екзистенціальна культурфілософія – один з головних напрямів у філософії культури ХХ ст., який походить з розуміння абсолютної унікальності та трагічності людського “існування” (“екзистенції”); звідси головні теми Е.к. – “пограничні ситуації”, свобода вибору, криза, катастрофічність проживання-в-світі, кинутість, страх, відчай, відчуження, самотність, “забуття буття” тощо. Е.к. спирається на ідеї різних шкіл екзистенціалізму, тобто “філософії існування”: німецьку (М. Гайдеггер, К. Ясперс, М. Бубер); французьку (Ж.П. Сартр, Г. Марсель, М. Мерло-Понті, А. Камю); російську (Л.І. Шестов, М.О. Бердяєв); італійську (Е. Кастеллі, Н. Аббаньяно, Е. Пачі); іспанську (Х. Ортега-і-Гассет, М. де Унамуно); американську (У. Лоурі, У. Баррет, Дж. Еді). Серед ідейних витоків Е.к. – філософія Б. Паскаля, С. К’єркегора, Ф. Ніцше, “філософія життя”, феноменологія Е. Гуссерля. Близькими до Е.к. є французький персоналізм (Е. Муньє, М. Недонсель) і діалектична теологія (К. Барт, П. Тілліх, Р. Бультман).

Екологічний підхід – напрям в культур-антропології другої половини ХХ ст., який походить з теоретичних поглядів на культуру як засіб адаптації до природних умов. Форма і тип господарства, будівель, одягу та культурних звичаїв у Е.п. вважаються зумовленими значною мірою кліматом, географічними умовами, температурою, флорою, фауною тощо. Основний представник Е.п. – М. Харріс.

Етнопсихологічна школа – напрям в культур-антропології та етнографії США середини ХХ ст., у центрі уваги якого – вивчення взаємодії людської свідомості та культури. Представники Е.ш. (А. Кардинер, Р. Бенедикт, К. Клакхон, Р. Лінтон, М. Мід та ін.) пов’язували сутність етнічної культури з психологічними особливостями “сумарної” особистості. Методологічна основа Е.ш. – концепції Е. Сепіра, Р. Бенедикт і традиції психоаналізу.

“Зіткнення цивілізацій” концепція – теорія американського політолога, соціолога та культуролога Самюеля Філлапса Хантингтона (нар. 1927). Його головна теза (“Зіткнення цивілізацій”, 1996) полягає в тому, що ХХ ст. було часом зіткнення ідеологій, а ХХІ ст. стане часом зіткнення цивілізацій. Хантингтон вирізняє шість головних сучасних цивілізацій: індуїстську, ісламську, японську, православну, китайську та західну, які доповнює ще двома: африканською та латиноамериканською. За думкою Хантингтона, в наступній світовій війні, якщо вона поч-неться, світові конфлікти пройдуть по лініях “розламів” між цивілізаціями, зумовлених відмінностями релігій, мов і культурних традицій.

Ігрова концепція культури – підхід до аналізу культури як гри, в якому не тільки гра розуміється як явище кльтури, але й сама культура, її генеза, структура і сутність пояснюються існуванням феномена гри. Архаїчні витоки культури та її сучасні форми пов’язуються саме зі здібністю людини вільно грати. Німецький філософ Г.-Г. Гадамер аналізував історію та культуру як специфічну гру в стихії мови. Нідерландський історик Й. Хейзинга в праці “Homo ludens” (“Людина, що грає”) – подав фундаментальну характеристику ігрових форм культури, втілених у ритуалах, мистецтві, спорті, комерції, політиці тощо. Феноменолог Е. Фінк розробив типологію основних феноменів людського буття, підтримуючи ідею ігрової генези культури. Методологія такого підходу йменується “людологією” (від лат. ludere – грати) та базується на розумінні первісного, онтологічного значення гри в культурі та культури як гри.

Історична типологія культур і локальних цивілізацій – один з найвпливовіших напрямів дослідження культур, який спирається на ідеї культурно-історичних типів або локальних цивілізацій, котрі змінюються в історичному часі, згідно до метафор органічного походження, за такими фазами як зародження, зростання, кульмінація, криза, занепад, смерть. Російський мислитель М.Я. Данилевський (1822-1885) у роботі “Росія та Європа” виокремив 10 “культурно-історичних типів”, або “цивілізацій”: єгипетська, ассирійсько-вавілонсько-фінікійсько-халдейська (давньосемітська), китайська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, новосемітська (аравійська), германо-романська (європейська), а також додав 2 цивілізації: мексиканську та перуанську, які загибли насильницькою смертю на ранніх стадіях розвитку. Німецький культурфілософ О. Шпенглер (1880-1936) у книзі “Занепад Європи” виділяв у світовому культурно-історичному розвитку 8 “герметичних” культурних кіл – замкнених культур (Hoch Kultur, за шпенглерівською термінологією). Кожна з культур розвивається зі власного “прафеномену” та “не чує” одна одну: єгипетська, шумерська, індійська, китайська, греко-римська, візантійсько-ісламська, західноєвропейська та культура майя. Шпенглер висував ідеї морфології та фі-зіогноміки культур, розрізнював поняття культури та цивілізації (як останньої, завершальної стадії культури), створив концепцію аполлонічної та фаустівської, магічної культури. Англійський історик А. Тойнбі (1889-1975) висунув концепцію історичного “Виклику та Відповіді” та створив теорію локальних цивілізацій, яких налічував спочатку 23 (серед них західна, візантійська, російська, іранська, арабська, індійська, дві далекосхідні, антична, сірійська, цивілізація Інда, китайська, мінойська, шумерська, хеттська, вавілонська, андська, мексиканська, юкатанська, майя, єгипетська). До цих розвинених цивілізацій Тойнбі додав ще 4, які зупинилися у зростанні, та 5 “мертвонароджених”, потім скоротив їх загальну кількість до 14. Дослідниками І.т.к. і л.ц. були закладені основи методології історичної культурології, яка надає змогу досліджувати проблеми історичного розмаїття цивілізацій, їх єдності та відмінностей, контактів у просторі та часі, законів виникнення, розквіту та загибелі культур.

“Історія ідей” – теоретичний напрямок, що був заснований американськими антропологами А. Лавджоєм і Ф. Боасом. Зародження “І.і.” як методології гуманітарних досліджень датують 1936 р., коли вийшла книга А. Лавджоя “Великий ланцюг буття”. Напрямок “І.і.” одержав подальший розвиток у “Журналі історії ідей” (який видається Університетом Джона Хопкінса в США з 1940 р. до нашого часу) і згодом поширився в британській філософській школі. Вивчення історії як “І.і.” передбачає, що основою всіх історико-культурних процесів є система “загальних уявлень” (Лавджой називав їх “unit-ideas”) – своєрідних “метафізичних архетипів”, абстрактних понять, які створюють тканину процесу мислення і забезпечують безперервність його наслідування. Предметні ракурси “І.і.” охоплюють історію філософії, науки, релігії, літератури та мистецтва, соціальну та політичну історію тощо. Серед методологічних принципів “І.і.” такі: вивчати не тільки тексти, але й інтелектуальні моделі; предметом аналізу вважати не тільки факти культури, але і їхні трактовки; звертатися до нерефлектованих, неусвідомлених культурних феноменів; розкривати за культурними феноменами неявні значення, приховані ментальні комплекси й образи світосприйняття; досліджувати траєкторії ідей у русі часу та культурному просторі; співставляти і порівнювати різні інтелектуальні традиції; при вивченні локальних культур зберігати перспективу кроскультурного аналізу.

Когнітивна антропологія – напрям психологічної антропології, етнографічне та кроскультурне вивчення пізнавальних здібностей, процесів і засобів пізнання, а також організації знання, сприйняття та змісту.

Компаративні методи дослідження культур – вивчення культурних процесів і явищ на основі використання методів історико-порівняльного аналізу (Comparative Studies) з метою виявлення та ідентифікації подібного (загального, інваріантного) та специфічного (індивідуального, варіативного) в культурах. Інша назва К.м. – кроскультурні дослідження (Cross-Cultural Studies). Проблемне поле компаративного підходу є простором особливої ментальної, цивілізаційної та культурної взаємодії різноманітних форм і типів інтерпретації культур на перехресті західної та східної, класичної та сучасної традицій. Ідеї компаративістики в культур-антропології (Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Ф. Галтон), філології (Ф. Бопп), історико-порівняльній міфології (від Ф. Крейцера, Ф.Х. Бауера, Ф. Шлегеля та Ф.В. Шеллінга до Дж. Кемпбелла та М. Еліаде), порівняльному релігієзнавстві (М. Мюллер, Р. Генон, Т. Мертон, Д.Т. Судзукі) та інших сферах гуманітаристики суттєво вплинули на культуро-логічне знанння, що наприкінці ХХ ст. зазнало принциповий “компаративний поворот”. Культурологічна компаративістика передбачає вміння вести порівняльний аналіз різних світоглядних парадигм і типів ментальності; виявляти спільні риси та унікальні особливості концепцій, орієнтуватися в трансформаціях класичних форм у сучасних культурних феноменах Заходу та Сходу.

Культур-антропологія – див. Антропологія культури.

Культурно-морфологічна школа – напрям у дослідженнях морфології культур, засновником якого є німецький філософ, етнограф, історик-африканіст і культуролог Лео Фробеніус (1873-1928). У 1925 р. він у Франкфурті-на-Майні заснував Інститут морфології культури. Згідно до думки Фробеніуса, будь-яку культуру можна порівняти з організмом, який народжується, зростає, живе та вмирає. Якщо культуру пересадити на інший грунт, вона пустить нове коріння та розів’ється в новому напрямку. Кожна культура має свій характер і свою душу. Культури можуть бути “чоловічими” та “жіночими” (приклади чоловічої культури – патріархальна в ефіопів та культура Заходу; жіночої – матріархальна у хамітів та культура Сходу). “Чоловічі” культури націлені вгору, “жіночі” – вниз. Вони або з’єднуються в просторі, або в історії замінюють одна одну як маятник. Схожі культури збираються до однорідних зон. Фробеніус назвав їх “культурними колами” (наприклад, західноафриканське культурне коло). У схожих географічних умовах народжуються подібні одна до одної культури. Ідеї та концепції морфології культур були розвинені О. Шпенглером та іншими представниками К.-м.ш. (К. Брейзиг, А. Тойнбі, Е. Шпрангер). Морфологія культури, як правило, користується порівняльними методами та методом аналогій.

Культурного імперіалізму теорія – культурна та геополітична стратегія США, зорієнтована на ідеали встановлення панування у сфері культури та інформації у всесвітньому масштабі. Авторами терміну “К.і.” є І. Сілбер (1967) та Г. Шіллер (1969). З. Бжезинський у 1997 р. узагальнив це під назвою “американських геостратегічних імперативів”.

“Методологічний рух” – див. Системний підхід.

“ Методологічного анархізму” теорія – концепція теоретичного плюралізму та “анархістської теорії пізнання” Пола Фейєрабенда, викладена ним у працях “Проти методу” (1975), “Наука у вільному суспільстві” (1978) та ін. Основні ідеї М.а.: будь-яка істинна теорія пізнання неможлива; наука розвивається нерівномірно, хаотично та незакономірно; у науці діють два принципи: 1) “проліферації” (розмноження) гіпотез, конкурентних або альтернативних одна до одної; 2) “теоретичної упертості”, тобто стійкого зберігання вже існуючих теорій. Згідно до концепції М.а., сучасній науці потрібне розмаїття думок, тому тут діє логіка “Anything goes” (“можливо все”, або “роби, що завгодно”).

Міждисциплінарні дослідження – гуманітарні дослід-ження, які користуються методами двох або більше дисциплін. М.д. набули особливої популярності починаючи з 1960-х рр. Антропологія, структурна лінгвістика, семіотика, структуралізм, постструктуралізм значною мірою були кроками до створення міждисциплінарної парадигми сучасної гуманітаристики. Культурологія та посткласична філософія – реалізації ідеї синтезу багатьох методологічних стратегій як специфіки міждисциплінарності.

Міфологічна школа – теорія філософії та філології, головний постулат якої полягає в тому, що першоосновою народної творчості є міф та релігія. Засновники М.ш. – німецькі романтики Ф.В.Й. Шеллінг, брати А. і Ф. Шлегель, брати В. і Я. Гримм. Послідовники – А. Кун, В. Шварц, В. Маннгардт, О.М. Афанасьєв, Ф.І. Буслаєв, О.О. Потебня та ін. Методи М.ф. покладені в основу порівняльно-історичного вивчення міфології, фольклору, релігії.

Морфологія культур – див. Культурно-морфологічна школа.

Мультикультуральна модель – стратегія культурної політики розвинених індустріальних країн (наприклад, США), яка передбачає повагу до національних меншин, надає рівні умови для розвитку домінуючої та недомінуючої культур, для оволодіння як офіційною, так і рідною мовами. Стратегія мультикультуралізму зорієнтована на збереження і розвиток культурної самобутності малих етносів, заохочує міжнаціональні контакти та виховує повагу до цінностей інших культур.

Онтологія культури – напрям філософії культури, який можна визначити як сферу найбільш загальних, фундаментальних знань про буття культури (онтологія – вчення про буття). На відміну від абстрагованої метафізики буття та трансцендентальної філософії, у фундаментальній О.к. значне місце посідає категоріальний аналіз. Питання “сутності” та “існування” культури вирішуються залежно від прийнятих дефініцій: культура як діяльність, культура як цінність, культура як система норм, культура як текст, культура як гра, культура як сукупність досягнень тощо. О.к. є найважливішою складовою базових концепцій культури – Л. Уайта, О. Шпенглера, П.О. Сорокіна, Й. Хейзинги та ін., які створюють спектр дефініцій культури. Класичною пра-цею в напрямі О.к. можна вважати роботу А.Л. Кребера та К. Клакхона “Культура: Критичний огляд понять та дефіні-цій”, яка містить детальну ретроспективу порівняльних визначень понять “культура” та “цивілізація” на протязі декількох століть європейської філософсько-антропологічної та історичної думки. Усього сьогодні налічується більш ніж 400 різних визначень поняття “культура”, які в цілому окреслюють межі “онтологічного поля” культурології.

Постмодерністські концепції культури – комплекс напрямів культурфілософії кінця ХХ – початку ХХІ ст., які акцентують особливий вимір “постсучасної” культури, пов’язаний з такими її характеристиками як відмінність, плюралізм, толерантність, множинність, іронія, релятивізм, відмова від логоцентризму, деконструкція, ризома, колаж, трансфер тощо. П.к. культури базуються на строкатому спектрі філософських теорій постмодернізму (Р. Барт, Ж. Бодрійяр, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ю. Крістєва, Ж. Ліотар, М. Фуко, І. Хассан та ін.), естетичних програмах постмодерністської літератури (У. Еко,

Х.-Л. Борхес, Ф. Рот, А. Мердок, М. Павіч та ін.), ар-хітектури (Ч. Дженкс, Р. Бофілл, Ф. Джонсон та ін.), кінематографу (В. Фасбіндер, П. Грінуей, Е. Кустуриця, Ф. Озон та ін.). Методологією П.к. є змішання різних культурних мов і кодів, відсутність етичних вертикалей та духовних ієрархій, радикальний еклектизм, уникання культурних стереотипів, визнання принципової рівнозначності різних культур, субкультур та ін.

Постструктуралізм – узагальнена назва ряду філософсько-методологічних підходів до осмислення культурної діяльності та інтерпретації текстів культури, які склалися в 1970-90-х рр. на основі відмови від структуралістського підходу. Основні представники П. – пізні Р. Барт і Ж. Дерріда, Ж. Бодрійяр, Ж. Дельоз, Ю. Крістєва, Ж. Ліотар. П. позичив у стуктуралізмі такі риси: розуміння культури як мовної і текстуальної діяльності, прагнення співвіднести текст зі свідомістю і досвідом його автора. На відміну від структуралізму, об’єктом П. аналізу стає все, що залишилося за межами структурного осмислення, перш за все, контекст. Для П. у культурі як тексті важливі не структуровані елементи, а унікальне, несистемне, що реалізувалося у несвідомому і розуміється інтуїтивно. Головні концепти П. філософії: “диферанс”, деконструкція, симулакр тощо – зіграли важливу роль у процесах культурної саморефлексіїї кінця ХХ ст.

Психоаналітична культурологія – підхід до вивчення культури крізь призму психоаналітичних методів. Психоаналіз у вузькому значенні – комплекс психодіагностичних та психотерапевтичних методів, розроблених Зігмундом Фройдом (1856-1936), теоретичний напрямок у психології, зорієнтований на вивчення та пояснення несвідомих психічних процесів і явищ. Ключові ідеї психоаналізу: едипів комплекс, лібідо, витиснення, суб-лімація та ін. – були перенесені до інших сфер гуманітарного знання: культурології, соціології, історії, етики. У широкому розумінні психоаналіз – сукупність теоретичних і прикладних аспектів фройдизму та неофройдизму (А. Адлер, О. Ранк, К.Г. Юнг, Е. Фромм, Ж. Лакан та ін.), у т.ч. в їх зверненні до осмислення культури, суспільства, людини, світоглядних і моральних проблем.

Семіотика культури – напрям досліджень культури, яка розглядається з позиції семіотики – науки про знаки, знакові системи, знакову поведінку та знакову комунікацію. Сучасна семіотика культури сягає коріннями до праць американських філософів кінця XIX – початку ХХ ст. Ч. Пірса та В. Морріса, а також швейцарського філолога Ф. де Соссюра (1857-1913), якому належала ідея звести існуючі знання про знаки до єдиної загальної теорії, що отримала назву “семіологія”. Е. Кассірер (1874-1945) у праці “Філософія символічних форм” обгрунтував розуміння людини як “символічної тварини” (animal simbolicus) та культури як “Символічного Всесвіту”. Відомі представники семіотики – Р. Барт, А. Греймас, У. Еко, Р. Якобсон та ін. Серед головних напрямів семіотики – Московське та Празьке лінгвістичні кола, Тартусько-Московська школа (Ю. Лотман, В. Топоров, Б. Успенський, Б. Гаспаров, Вяч. Вс. Іванов та ін.). Семіотичні дослідження культури торкаються кола проблем, пов’язаних зі знаковою реконструкцією міфів і ритуалів, дешифровкою текстів культури, теорією перекладу, семантикою, синтаксисом та прагматикою культурних висловів, виявом інваріантних структур у різних мовах культури, таких як “мова балету”, “мова жесту”, “мова живопису”, “мова кінематографу” тощо.

Синергетичний підхід у культурологічних дослідженнях – метод аналізу культури з позицій синергетики: науки про процеси самоорганізації в природі та суспільстві. Предметом синергетики є механізми спонтанного виникнення та збереження складних систем, особливо тих, що знаходяться у стані нерівноваги. Основні представники синергетики 1920-1980-х рр.: Л. Онсагер, Е. Шредінгер, І. Пригожин та ін. Ключові поняття С.п. – хаос та порядок, самоорганізація. У сфері уваги С.п. у дослідженнях культур – нелінійні ефекти еволюції систем, кризи та біфуркації – неврівноважені фази існування, що передбача-ють множинність сценаріїв подальшого розвитку.

Системний підхід, або “методологічний рух” – впливовий науковий напрям другої половини ХХ ст., представлений загальною теорією систем (Дж. Клір, В.М. Садовський, І.В. Блауберг, Б.Г. Юдін), математичною теорією систем (Д. Гілберт, С. Кліні), практичною методологією операцій та механізмів прийняття рішень (Е. Квейд, Р. Макол), інженерно-технічною методологією, або “системотехнікою” (Г. Гуд та ін.), системно-структурною та загальною методологією (Г.П. Щедровицький, О.І. Геніс-аретський та ін.). Провозвісником системного руху вважають О.О. Богданова з його працею “Загальна організаційна наука (тектологія)” (1925-1929). Методологічні та системні дос-лідження – особливого типу, їхніми об’єктами є не фізичні або біологічні явища, а системи знань, їхні елементи, зв’язки між ними. Системна методологія створює “знання про знання”, що не перевіряється на істинність: його критерій – можливість його реалізувати. Методологія має справу з науковими предметами, тобто знаннями тих чи інших наук разом з об’єктами цих знань та діяльністю, пов’язаною з виникненням та використанням цих знань. Суть методологічної роботи – не стільки в пізнанні, скільки в створенні методик та проектів. Основні продукти мето-дологічної роботи – конструкції, проекти, норми, методичні рекомендації. “Методологічний рух” та його різновиди (діяльнісний, нормативний, типологічний) суттєво сприяли розвитку позитивістської методології.

Соціологічний напрям у культурології – комплекс ідей, методів і підходів до розуміння структури, функцій та динаміки культури з позицій соціології. Засновниками С.н. були Е. Дюркгейм та П.О. Сорокін. Е. Дюркгейм (1858-1917) розвивав ідеї фундаментальної ролі культури в підтримці суспільної солідарності (“Метод соціології”) та описував принципи поведінки, що відхиляється від норми, аномії (“Самогубство”). П.О. Сорокін (1889-1968) у дослідженнях “Соціальна та культурна динаміка”, “Головні тенденції нашого часу” дослідив динаміку культурного розквіту та занепаду, розробив типологію культур, які замінюють одна одну в хвилях пульсуючої динаміки: ідеаціональна, сенситивна та ідеалістична. Серед основних представників С.н. – А. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон та ін. Коло дослідницьких проблем С.н. досить широке – процеси інкультурації та соціалізації особистості, проблеми елітарної та масової культур, співвідношення культурної статики та змінності, традицій та новацій, поняття соціальної ролі та статусу людини, адаптації, конфлікту, конформізму та нон-конформізму, ритуалізму, бунту, маргінальності та ін.

Структуралістський підхід у культурології – методологічна установка на дослідження культури з позицій структуралізму. Як напрямок гуманітарного знання структу-ралізм сформувався в ХХ ст.: у 20-х рр. – у структурній лінгвістиці, мовознавстві, літературознавстві (Я. Мукаржов-ський, В.Я. Пропп, Р. Якобсон та ін.); на межі 50-60-х – в антропології (К. Леві-Строс). У 70-х рр. були закладені теоретико-методологічні засади філософського струк-туралізму (Р. Барт, Ж. Дерріда, У. Еко, Ж. Лакан, М. Фуко). Загальними для методів структуралістського аналізу можна назвати такі теоретичні положення: культура як сукупність знакових систем і культурних текстів; існування універсальних інваріантних психічних структур, які приховані від свідомості, але визначають механізми реакції людини; можливість виявлення та наукового пізнання цих структур шляхом порівняльного структурного аналізу знакових систем і культурних текстів.

Теологія культури – напрям теологічно-філософської думки, який пояснює походження культур, їх сутність та існування культурних феноменів виходячи з систематизованих принципів та догматів релігійних вчень. У християнській думці розрізнюються протестантський (П. Тілліх, брати Райнер і Річард Нібур, К. Барт та ін.), католицький (Ж. Марітен, Е. Жильсон) та православний (П.О. Флоренський, М.О. Бердяєв, С.М. Булгаков, В.В. Розанов, С.Л. Франк та ін.) варіанти тлумаченння проблеми “Бог – культура – людина”. З погляду Т.к., культура є породженням релігійного культу (про це свідчить і етимологія), втілює Аб-солютне начало і розглядається “під знаком вічності” (“sub specie aeternitatis”). Питання виникнення, історії та есхатологічної перспективи світового історико-культурного процесу знаходить відповідь у діалозі Творця та творіння. У центрі роздумів теологів культури – сакральне (священне) та світське (профанне), духовна криза сучасної культури, проблеми десакралізації та ресакралізації, пошуки Бога, шляхи повернення людини до віри, роль Церкви в історії, взаємовідносини між Церквою та культурою, культурою та релігією. Специфічні методи, що використовуються в працях теологів культури – метод кореляції (між земним та Абсолютним буттям), принцип антиномічності тощо.

Теоретико-комунікативна естетика – напрям теорії масової комунікації, де культура трактується як комунікативна та інформативна трансляційна система (М. Бензе, А. Моль та ін.).

Феноменалізм – філософський метод і напрям, який трактує предмети досвіду або як непізнаванні “речі-в-собі” (об’єктивний Ф.), або як суб’єктивні почуття (крайній Ф.). Назва походить від поняття “феномен” (грецьк. phainomenon – те, що являється) – явище, що дано в досвіді чуттєвого пізнання, на відміну від ноумену – те, що пізнається розумом. За Кантом, ми знаємо про простір, час, матерію, причину тільки як про явища (феномени), але нічого не зна-ємо про те, які вони “самі в собі” (ноумени). Тому ми повинні відмовитися від догматичного вивчення цих питань. Об’єктивний Ф. захищали І. Кант, А. Шопенгауер, І.Ф. Гербарт, Р.Г. Лотце, Е. Гартман та ін.

Феноменологія культури – напрям філософії культури, що виник на зламі XIX–XX ст. у працях Е. Гуссерля та був розвинений його послідовниками. Ідеї феноменології Гуссерля були близькими до таких традицій як феноменалізм Дж. Берклі та Д. Юма, трансценденталізм І. Канта та неокантіанців XIX–XX ст., “Феноменологія духа” Г.В.Ф. Гегеля, теорія “прафеноменів” І.В. Гете. Основним методом феноменології Гуссерля є редукція – здійснення “очищення свідомості” за допомогою відмови від “природних установок” буденної свідомості. Ф.к. дозволяє дослідникові, користуючись методами “феноменологічної редукції” та рефлексії, проникнути крізь феноменальні форми до глибинної інтенціональності “чистої свідомості” як прихованих структур культурних феноменів.

Франкфуртська школа – одна з найвпливовіших течій у філософії, соціології та культурології ХХ ст., відома також як “критична теорія”. Назву отримала від Інституту соціологічних досліджень у Франкфурті-на-Майні, заснованого в 1923 р. Провідні фігури – М. Хоркхаймер і Т. Адорно (у їх відомій праці “Діалектика просвітництва” (1947) критикується просвітництво як “затьмарення розуму” та “масовий обман”, особливо різкій критиці піддаються “масова культура” та ідеологія “індустрії культури”); Г. Маркузе (темою його книги “Одномірна людина” є критика культури, перетвореної на товар під владою технократично-го мислення та етики конформізму). Серед відомих досліджень Ф.ш. – праці Е. Фромма (психоаналіз культури, соціальна психологія); В. Беньямина (соціологія літератури, мистецтва, фотографії доби “технізації” та тиражування); Ю. Хабермаса (філософія та соціологія комунікації, теорія комунікативних актів). Ф.ш. зіграла важливу роль у становленні ідеології “нових лівих”, суттєво вплинула на формування негативно-критичної методології гуманітарних наук і концепцій культури другой половини ХХ ст.

Фундаменталістські теорії – сукупність консервативних релігійних доктрин і культурних концепцій “повернення до фундаментів”, “воскресіння забутих витоків” (ісламський фундаменталізм, американський протестантизм 1910-х рр., католицький рух “інтегристів”, старообрядці то-що).

Функціоналізм – метод і напрям культур-антропологічних досліджень, який спирається на сукупність теоретичних уявлень про культуру як систему взаємопов’язаних елементів: жоден з елементів не може бути зрозумілим в ізоляції від інших, або без вивчення його функцій у системі цілого. Один з засновників Ф. у британській антропології, етнограф і соціолог Броніслав Кас-пер Малиновський (1884-1942) на основі емпіричних польових досліджень в Австралії та Меланезії (острова Тробріан, Нова Гвінея) створив теорію культури як інструмента задоволення первинних базових людських по-треб. Основні ідеї Ф. викладені в його книзі “Наукова теорія культури” (1944): в культурі нема нічого зайвого, все функціонально пов’язане одне з одним. Будь-яке культурне явище є засобом втілення первинної функції, а різноманітність культур є просто різноманітністю відповідей на одну й ту ж потребу. Головні представники функціонального підходу в антропології також – А. Радкліфф-Браун, Т. Парсонс, Р. Мертон.

Футурологічні концепції – теорії та методологічні підходи до прогнозування розвитку культури, визначенню тенденцій, перспектив проектування майбутнього. Ф.к. існують як у жанрі утопій та антиутопій (Є. Замятін “Ми”, О. Хакслі “О, дивний, новий світ”, Дж. Оруелл “1984”), так і у формі наукових теорій (прогностика, заснована на базах статистичних даних, пошуках закономірностей та математичному моделюванні історико-культурних процесів). Прихильниками Ф.к. є також геополітики, соціологи, культурологи, що екстраполюють знання минулого на майбутнє: “Кінець історії” (Ф. Фукуяма), “Зіткнення цивілі-зацій” (С. Хантингтон), “Третя хвиля” та “Футурошок” (О. Тоффлер).

“Школа Анналів” (“Нова історична наука”) – напрям досліджень, який виник у Франції навколо журналів “Аннали” (1929-1939), “Аннали соціальної та економічної історії” (1939-1941), “Аннали соціальної історії” (1941-1945). Представники “Ш.А.” (Л. Февр, М. Блок, Ф. Бродель, А. Лефевр, Ж. ле Гофф, Ж. Дюбі, Е. Леруа Ладюрі та ін.) наполягали на заміні класичної “історії-розповіді” на сучасну “історію-проблему”, тобто історію, яка подає опис не діяльності великих людей або подій, а існуючих у суспільстві зв’язків: економічних, соціальних, культурних. Прибічники “Ш.А.” залучали до своїх досліджень архе-ологічні дані, матеріали з історії техніки, мови, побуту, економіки, господарські документи тощо, щоб виявити “історію ментальностей”, зміну ціннісних установок масової свідомості. Дослідники “Ш.А.” докорінно змінили традиційну методологію історичного аналізу і вплинули на розвиток багатьох національних культурологічних шкіл.

Дата добавления: 2015-07-26