Короткий теоретико-методологічний лексикон

Аберація (лат. aberrare – відхилятися, блукати, загубитися, збитися зі шляху) – віддалення від предмета, помилка в здогаді, перекручення фактів внаслідок невірного припущення або неточно обраного ракурсу дослідження.

Агностицизм (грецьк. agnostos – невідомий) – теоретико-методологічна установка та філософське вчення про непізнаванність буття, тобто про трансцендентність абсолютного; у більш широкому розумінні – сукупність концепцій, що спираються на принцип непізнаванності істини та об’єктивного світу, його сутності та закономірностей.

Ад-хок методології (лат. ad hoc – до місця, до речі, до діла, доречно) – комплекс гнучких, рухливих, “м’яких” методологій, які не передбачають наявності готових рецептів “на усі випадки життя”, а виникають виключно “до речі”, в умовах конкретної ситуації.

Амбівалентність (лат. ambo – обидва і valentia – сила) – один з ключових концептів у дослідницьких моделях, які описують неоднозначне розуміння культурних явищ, а саме – подвійність переживання, коли один і той же об’єкт викликає у людини одночасно протилежні почуття, наприклад, симпатію та антипатію (при чому одне з почуттів іноді підлягає витисненню або маскується іншим). Термін введено Е. Блейлером. Концепція А. розроблялася в школі аналітичної психології як однаково виражена спрямованість руху свідомості у протилежних, взаємовиключних на-прямках. Далі концепція А. була перенесена до культурології, зокрема М.М. Бахтіним (синонімом А. є “амфіболія” – двозначність).

Аналітичний метод (грецьк. аnalysis – розкладення, розчленування, роздріблення) – метод, що спирається на аналіз, тобто понятійне розкладення єдності на множинність, цілого – на частини, складного – на його компоненти, події – на її окремі ступені, поняття – на його ознаки (протилежність – синтез). Причинний аналіз диференцює явище з урахуванням його причинних відносин. Логічний аналіз розкладає його в залежності від логічних відносин. Феноменологічний аналіз вичленяє в явищі зміст свідомості, щоб дослідити сутність останнього. Психологічний аналіз розкладає зміст свідомості на його елементи. Акт аналізу називають аналізуванням, а спосіб проведення аналізу – аналітичним методом.

Аналогії метод (грецьк. analogia – відповідність, схо-жість) – метод пошуку схожості різних предметів та явищ; перенесення знань, загальних моделей і принципів, отриманих з вивчення одного об’єкту, на менш вивчені об’єкти (наприклад, ізоморфізм мікро- і макро-світу). Умовивід за аналогією – один з фундаментів створення наукових гіпотез. Однак, незважаючи на еврістичну функцію, метод А. не має доказової сили.

Антиномії метод (лат. antinomia – протиріччя в законі) – метод пошуку протиріччя між двома положеннями, які можна однаково логічно довести. Розрізняються антиномії як логічні вдбитки самої дійсності та антіномічні судження – парадокси, обумовлені історичним рівнем знань. Вчення про антиномії розроблено в “Критиці чистого розуму” І. Канта. Він розрізнює чотири антиномії – дві математичні та дві динамічні, що складаються з тези (ствердження) й антитези (заперечення).

Верифікація (лат. verus – істинний і facio – роблю) – підтвердження, принцип встановлення осмисленості висловлювань. Припущення (гіпотеза) може бути верифікованим (тобто його істинність може бути доведена як за допомогою досвіду, так і за допомогою логічного доказу) або неверифікованим (не підтвердженим ані досвідом, ані доказом).

Гетерогенний (грецьк. heterogenes – різнорідний) – той, що належить іншому роду, неоднорідний, складений із різнорідних елементів. Протилежність – гомогенний (грецьк. homogenes – однорідний).

Гіпотеза (грецьк. hypotesis – основа) – припущення, виражене в формі наукових понять. Гіпотеза називається науковою тільки в тому випадку, якщо вона верифікується, підтверджується фактами: “Hypotheses non fingo” – “Гіпотез я не вигадую” (І. Ньютон).

Гносеологія (грецьк. gnosis – пізнання та logos – вчення) – вчення про пізнання. Гносеологічний – той, що стосується процесу пізнання.

Дедуктивний метод (лат. deductio – виведення) – метод виведення часткового із загального; шлях мислення, який веде від загального до часткового. Загальною формою дедукції є силогізм.

Емпіризм (грецьк. empeiria – досвід) – напрям в гносеології, який все пізнання виводить з чуттєвого досвіду (емпірії); з методологічної точки зору – принцип, згідно до якого вся наука і вся життєва діяльність повинні базуватися на цьому досвіді. Засновник гносеологічного Е. – Дж. Локк, методологічного Е. – Ф. Бекон; головний представник Е. у XIX ст. – Дж. Мілль. Протилежне до Е. поняття – раціоналізм.

Епістемологія (грецьк. episteme – знання і logos – вчен-ня) – теорія пізнання. Епістемологічний – теоретико-пізнавальний.

“Жорсткі” та “м’які” методології (англ. hard and soft methodology) – протиставлення двох типів методологій сучасного пізнання за критерієм “наукового статусу”. “Жорсткі” методології частіше використовуються в точних науках і мають “сильний науковий статус” – спрямованість на об’єктивне знання, наявність однозначних сценаріїв мислення та діяльності, використання системи чітких принципів і рекомендацій, націленість на пошук достовірної, верифікованої істини. “М’які” методології частіше використовуються в гуманітарних науках і мають “слабкий науковий статус” – спрямованість на суб’єктивне знання, наявність багатозначних сценаріїв, відсутність системи чітких принципів і рекомендацій, відмова від пошуку достовірної, верифікованої істини. “М’які” методології спрямовані не на розподіл, а на об'єднання гуманітаріїв, що вивчають традиції та тенденції культурних процесів.

Індуктивний метод (лат. inductio – наведення) – метод руху знання від часткового, особливого до загального, закономірного. Знання, отримане за допомогою індукціі, називається індуктивним, процес його придбання – індукуванням, науки, які користуються цим методом – індуктивними науками, а відкриті за його допомогою закони – індуктивними законами.

Металогічний (грецьк. meta – між, після, вслід за і logike – логіка) – той, що виходить за межі логіки.

Метод (грецьк. methodos – шлях, дослідження, простежування) – шлях досягнення якоїсь мети, сукупність засобів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. Науковий М. – шлях пізнання, який дослідник прокладає до свого предмета, керуючись своєю гіпотезою. При цьому вчення про М. (методологія, філософія) надає дослідникові засіб перевірити, чи підходить обраний метод для досягення поставленої мети і чи послідовно він ви-користовує цей метод у процесі роботи, дозволяє розробляти нові методи, навчає критичному ставленню до дослідницьких процедур, вмінню рефлектувати систему по-нять і принципів наукового мислення.

Методика (грецьк. methodos) – 1) сукупність методів, засобів, прийомів, процедур теоретичного або практичного виконання якоїсь роботи, 2) вчення про методи викладання тієї чи іншої науки.

Методологія (грецьк. methodos і logos – вчення, розум) – 1) вчення про способи організації теоретичної та практичної діяльності людини; 2) вчення про метод; 3) головні принципи або сукупність прийомів дослідження в якійсь науці. Значну роль у розробці філософських проблем М. відіграли Сократ, Платон, Аристотель, Ф. Бекон, Р. Декарт, І. Кант, Ф.В.Й. Шеллінг, Г.В.Ф. Гегель, позитивісти та ін. У ХХ ст. М. стає важливим пунктом осмислення та переосмислення сучасної культурної проблематики. Ефективність проектування, програмування нових типів людської діяльності – це питання існування та оновлення сучасної культури, яка живе і трансформується значною мірою завдяки тому, що осмислює власну методологію, культивує суспільно-гуманітарні виміри методології.

Монізм (грецьк. monos – один, єдиний) – спосіб розгля-дання різноманітності явищ світу з опорою на єдину основу (субстанцію) всього існуючого. Протилежності М. – дуалізм (визнання двох незалежних начал) і плюралізм (визнання множинності начал). Методологічний М. – базовий принцип пізнання, що спирається на едину теорію або визнає обраний метод єдиним і універсальним. Спроби знайти єдиний метод, який можна було б використовувати повсюди, довели, що “універсального методу” не існує і, більше того, кожна проблема потребує власного методу.

Парадигма (грецьк. paradeigma – приклад, взірець) – сукупність передумов і аксіоматичних положень, які зумовлюють конкретне наукове знання і визнаються на даному етапі. Поняття П. було обгрунтовано позитивістом Г. Бергманом і поширено американським фізиком Т. Куном (“Структура наукових революцій”). Часто замінюється поняттям “картина світу”.

Плюралізм (лат. pluralis – множинний) – методологічна установка та філософське вчення, згідно до якого існує декілька (або множина) незалежних начал буття або засад знань, які не створюють абсолютної єдності (атомізм, монадологія, прагматизм В. Джеймса, персоналізм, неотомізм тощо). Поняття П. веде походження від Г. Вольфа (1712). П. як прояв різних думок, орієнтацій, оцінок є характерною рисою демократичного суспільства. Методологічний П. – базовий принцип пізнання в інте-лектуальній ситуації кризи постпозитивізму (“Анархічна теорія пізнання” П. Фейєрабенда) та існування строкатого спектру теорій постмодернізму.

Позитивізм (лат. positivus) – методолого-гносеологічна установка, згідно до якої знання можна отримати як результат суто наукового пізнання, а також філософський напрям, заснований цією установкою. Сцієнтичний пафос П. – у відмові від філософії (“метафізики”) як пізнавальної діяльності. В еволюції П. виокремлюються такі етапи: 1) “перший П.” (О. Конт, Дж. Мілль, Г. Спенсер, Ж.Е. Ренан та ін.; 2) “другий П.” (Р. Авенаріус, Е. Мах); 3) “неопозитивізм”, представлений аналітичною філософією (У. Куайн, К. Поппер, Г. Райл та ін.) і Віденським колом, на основі якого оформлюється логічний позитивізм (Р. Карнап, К. Гедель, М. Шлік та ін.); 4) “постпозитивізм”, у межах якого формується тенденція до пом’якшення початкового методологічного радикалізму (Т. Кун, І. Лакатос, С. Тулмін, П. Фейєрабенд, аналітична фі-лософія).

Раціоналізм (лат. rationalis – розумний, ratio – розум) – сукупність філософських напрямів, центральним пунктом аналізу яких є розум, мислення (в суб’єктивному аспекті) та розумність, логічний порядок речей (з об’єктивної точки зору). У XVII ст. Р. пов’язаний з іменами Р. Декарта, Б. Спінози, Г.В. Лейбніца та Г. Вольфа (проти них виступали емпіристи Дж. Локк, Д. Юм, Е.Б. Кондильяк). І. Кант зняв протилежність Р. і емпіризму. І.Г. Фіхте, Ф.В. Шеллінг, Г.В.Ф. Гегель частково повернулися до об’єктивного Р. Цілком раціоналістичними є історичний матеріалізм, прагматизм, позитивізм. Р. – метод мислення доби Про-світництва. Антитезою Р. виступали романтизм, ірраціона-лізм (А. Шопенгауер, С. К’єркегор, Ф.П. Мен де Біран, Ф. Ніцше), філософія життя (А. Бергсон, В. Дільтей). Протилежне до Р. поняття – емпіризм.

Редукція (лат. reductio – повертати, рухатися назад) – методологічний прийом спрощення, одне з ключових понять феноменології. В широкому розумінні Р. – поняття, що означає дії та процеси, котрі приводять до спрощення структури будь-якого об’єкта, а також методологічна установка на зведення даних до первісних начал.

Релятивізм (лат. relativus – відносний) – методолого-гносеологічна та філософська точка зору, вперше представлена софістом Горгієм, згідно до якої всі знання лише відносно істинні, бо залежать від суб’єкта пізнання. Етичний та гносеологічний Р. є методологічним фундаментом багатьох концепцій філософії історії та культури ХХ ст. Культурний Р. – умонастрій в межах європейської традиції, що стверджує множинність культур, різноманітність шляхів їх розвитку, ціннісних систем і ку-льтурно-історичних типів.

Синтетичний метод (грецьк. synthesis – поєднання, сполучення) – метод наукового дослідження, який полягає в поєднанні різноманітних явищ, речей, якостей, протилежностей або зведення суперечливої множинності до єдності, при якому протиріччя знімаються (протилежне поняття – аналіз). Результатом синтезу є цілком нове утворення, властивість якого – не тільки зовнішня сума властивостей компонентів, а також і результат їхніх взаємопроникнень і взаємодій.

Дата добавления: 2015-07-26