Н-холіноблокатори

Н-холіноблокатори – це лікарські засоби, які, зв’язуючись з Н-холінорецепторами, перешкоджають їх взаємодії з ацетилхоліном. Вони поділяються на дві групи: гангліоблокатори (бензогексоній, пентамін, пірилен, гігроній) і міорелаксанти (тубокурарину хлорид, дитилін, меліктин).
Гангліоблокатори. Особливістю дії гангліоблокаторів є те, що вони переважно впливають на Н-холінорецептори, які розміщені у вегетативних гангліях. Варто нагадати, що, незважаючи на те, що вегетативна нервова система регулює функції всіх периферичних органів, активність останніх знаходиться під переважаючим впливом симпатичного або парасимпатичного її відділу. Зокрема, тонус артеріол зумовлюється симпатичною імпульсацією. Функція серця, шлунково-кишкового тракту, сечового міхура, слинних залоз регулюється здебільшого парасимпатичною нервовою системою. Тому під впливом гангліоблокаторів відбувається зниження судинного тонусу, спостерігається тахікардія, зменшення тонусу і перистальтики гладеньких м’язів травного тракту, сечового міхура. Інтенсивне розширення периферичних судин при застосуванні препаратів цієї групи зумовлено не лише блокуючою дією на симпатичні ганглії, але й пригніченням Н-холінорецепторів мозкової речовини надниркових залоз (гальмування виділення адреналіну) та рефлекторних реакцій з дуги аорти та каротидних синусів, які підтримують постійний рівень артеріального тиску. Блокада симпатичних гангліїв призводить до розширення периферичних судин і зниження артеріального тиску. Блокада парасимпатичних гангліїв супроводжується зменшенням тонусу гладенької мускулатури внутрішніх органів (бронхів, шлунково-кишкового тракту, сечовивідних та жовчовивідних шляхів). Одночасно знижується секреція залоз: бронхіальних, шлункових, слинних тощо.
Гангліоблокатори використовуються у комплексній терапії гіпертензивної кризи, набряку мозку, набряку легень. Внутрішньовенне краплинне введення препаратів проводять для керованої гіпотонії – зниження артеріального тиску і зменшення кровотечі при операціях на серці, легенях, щитоподібній залозі тощо. Їх здатність розширювати периферичні судини використовується при лікуванні ендартеріїту.
В анестезіології та хірургії препарати цієї групи застосовують для попередження вегетативних рефлексів, які пов’язані з оперативним втручанням. Введення гангліоблокаторів перед наркозом дозволяє зменшити необхідну дозу наркозної речовини. Іноді їх використовують у комплексній терапії шокових станів для нормалізації мікроциркуляції в тканинах.
При хронічних бронхітах, бронхіальній астмі, емфіземі легень гангліо­блокатори покращують легеневу вентиляцію, зменшують гіпертензію у малому колі кровообігу. При цьому підвищується скоротлива функція правого шлуночка серця. У таких випадках препарати доцільно застосовувати інгаляційним шляхом.
Гангліоблокатори використовують також при загостреннях виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, при печінковій, нирковій, кишковій кольках.
Бензогексоній – четвертинна амонієва сполука, яка не проникає через гематоенцефалічний бар’єр і проявляє значну гангліоблокуючу дію. Всмоктування препарату з шлунково-кишкового тракту погане, тому його переважно призначають під шкіру, внутрішньом’язово або внутрішньовенно краплинно. Тривалість дії препарату коливається від 3 до 6 год.
Пентамін – четвертинна амонійна сплолука, яка за своїми гангліоблокуючими властивостями дещо поступається бензогексонію. Вводять препарат внутрішньом’язово, внутрішньовенно краплинно або повільно струминно. Тривалість дії становить 2-4 год.
Гігроній є гангліоблокатором короткої дії. Ефект при внутрішньовенному краплинному введенні препарату розвивається через 2-3 хв, триває після припинення інфузії 10-15 хв. Використовується в анестезіології для керованої гіпотонії, в акушерстві – для лікування нефропатії та еклампсії, зрідка – у комплексній терапії гіпертензивного кризу.
Пірилен – гангліоблокатор, який за хімічною будовою є третинним аміном, у зв’язку з чим ліпідорозчинний і, порівняно з попередніми препаратами, краще всмоктується у травному каналі. Проникає через гематоенцефалічний бар’єр і блокує центральні Н-холінергічні системи. Ефект при прийомі всередину настає через 1-2 год і триває 6-8 год.
Побічні ефекти й ускладнення, які розвиваються при застосуванні гангліо­блокаторів, пов’язані з відсутністю в них вибірковості дії: вони одночасно блокують усі ганглії вегетативної нервової системи. Найбільш небезпечним ускладненням, яке спостерігається при введенні гангліоблокаторів, є ортостатичний колапс. Він проявляється різким падінням артеріального тиску і втратою свідомості хворого при зміні положення тіла з горизонтального на вертикальне. Це ускладнення виникає внаслідок блокування рефлекторних механізмів, які підтримують постійний рівень артеріального тиску. При цьому необхідно підняти ноги хворого, а голову опустити. Якщо він не опритомніє, ввести мезатон, ефедрину гідрохлорид у невеликих дозах, кордіамін, кофеїн. Для профілактики ортостатичного колапсу протягом 2-2,5 год після ін’єкції гангліоблокаторів хворий повинен лежати. Типовими побічними ефектами, які розвиваються при застосуванні препаратів цієї групи, є сухість слизових оболонок, порушення акомодації, загальна слабість, запаморочення, тахікардія. При тривалому введенні можуть виникати атонія сечового міхура, кишечника, навіть його паралітична непрохідність. В останньому випадку показане введення прозерину.
Може змінюватись сексуальна функція з порушенням ерекції та еякуляції. При аденомі простати гангліоблокатори можуть спричинити гостру затримку сечовипускання.
Пірилен викликає також седативний ефект, тремор, психічні розлади.
Гангліоблокатори протипоказані у гострому періоді інфаркту міокарда, при значному зниженні артеріального тиску, при закритокутовій глаукомі, печінковій та нирковій недостатності, феохромоцитомі. З обережністю їх використовують у людей похилого і старечого віку, при значних атеросклеротичних змінах, при схильності до тромбоутворення.
Міорелаксанти, або курареподібні засоби, блокують Н-холінорецептори, які розміщені в ділянці закінчень соматичних нервів, на мембрані клітин скелетних м’язів.
Отрута кураре – це суміш згущених екстрактів з південноамериканських рослин видів Strychnos і Chondodendron, якою індіанці здавна змащували кінчики стріл перед полюванням. Тварина, в яку влучала така стріла, ставала повністю нерухомою внаслідок розслаблення поперечносмугастих м’язів, а іноді в неї зупинялося дихання. Механізм дії кураре був досліджений Клодом Бернаром у 1856 р., але лише у 1935 р. Кінг виділив з отрути алкалоїд, який отримав назву d-тубокурарин (префікс “тубо” утворився внаслідок того, що сік кураре індійці зберігали у бамбукових тубах).
За механізмом дії міорелаксанти поділяються на дві групи:
1. антидеполяризуючого типу дії (пахікураре): тубокурарину хлорид, анатруксоній, піпекуронію бромід, меліктин.

2. деполяризуючого типу дії (лептокураре): дитилін.
Міорелаксанти антидеполяризуючого типу дії зв’язуються з Н-холінорецепторами нервово-м’язових синапсів, перешкоджають взаємодії з ними ацетилхоліну, чим виключають можливість деполяризації кінцевої пластинки і збудження м’язового волокна. Антагоністами цих сполук є антихолінестеразні засоби. Блокуючи ацетилхолінестеразу, вони призводять до накопичення ацетилхоліну в синапсі, який поступово витісняє міорелаксанти із зв’язку з Н-холінорецепторами, відновлюючи нервово-м’язову провідність.

Дата добавления: 2015-07-18