ДеривацГйне значення —див. СловотвГрне значення.

Деривація (лат. дег'маїїо — відведення води з ріки) — див. Слово­твір 1.

ДескриптивГзм (англ. сіезсгірїме — описовий) —лінгвістична течія структуралізму, для якої характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів на основі їх дистрибуції (сполучуваності одиниць, їх місця у мовленні стосовно інших одиниць тощо). Синонім: американський стру­ктуралГзм.

Детермінація (лат. сіеіегтіпаііо — визначення)—однобічна залежність, за якої один із двох членів синтагматично визначає інший, а не навпаки.

Диглбсія (грец. с// —двічі \&Іозза — мова) — мовна ситуація, за якої в одному суспільстві існує дві мови або дві форми однією мови, що ви­конують відмінні функції.

Диз'юнкція фонолопчна (лат. бізіипсііо, від с(/5/і/л£о — роз'єдную, розрізняю)— протиставлення фонем за декількома диференційними ознаками.

Диктум (лат. сіісіит — сказане) — фактичний зміст речення (висло­влення).

Дисиміляція (лат. сііззітіїаііо — розподібнення) — розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.

Дискурс (франц. йізсоигз — мовлення) — текст у сукупності праг­матичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників; мовлення, «занурене в життя».

Дистинктивна функція фонем (лат. бізііпциеге — розпізнавати, розрізняти) — функція, яка полягає у фонетичному розпізнаванні і се­масіологічному ототожненні/розрізненні слів і морфем.

Дистрибутивний аналіз — одна з основних методик визначення і класифікації одиниць мови в дескриптивній лінгвістиці, яка базується

Короткий термінологічний словник

виключно на розподілі одиниць відносно одна одної у потоці мовлення, вивченні оточення (дистрибуції) аналізованої одиниці.

Дистрибутивний синтаксис — синтаксис, предметом якого є ва­лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова. Синонім: струк­турний синтаксис.

Дистрибуція (англ. бізігіЬиііоп — розподіл, розповсюдження, від лат. бізігіЬиііо — поділ, розподіл) — узагальнена сукупність усіх оточень, у яких трапляється одиниця мови — фонема, морфема, слово і т. д., на відміну від оточень, у яких вона траплятися не може.

ДиференцГйна сема — сема, за якою розрізняються слова пев­ного лексико-семантичного поля.

ДиференцГйні ознаки фонем — розрізнювальні ознаки; ознаки, за якими протиставляються фонеми.

ДіалексГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, прони­кнення, розділення, і /ех/з — слово) — лексемні розходження у двох зі-ставлюваних мовах.

Діалект (грец. біаіекіоз — говір, наріччя) — різновид певної мови, який є засобом спілкування людей, тісно пов'язаних територіально, со­ціально або професійно (територіальний діалект, соціальний діалект).

Діалектизми —фонетичні, морфологічні, синтаксичні й лексичні осо­бливості, властиві окремим діалектам (і відсутні в літературній мові).

Діалектолоп чний атлас — систематизоване зібрання карт, які по­казують поширення діалектних особливостей певної мови на всій тери­торії и побутування.

Діалектологія (грец. біаіекіоз — говір, наріччя і Іб£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає територіальні (місцеві) го­вори певної мови.

ДіаморфГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, про­никнення, розділення, і тогрЬе — вид, форма) — розходження на мор­фологічному рівні в зіставлюваних мовах.

ДіасемГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, проник­нення, розділення, і зета — знак) — семантичні розходження у зістав­люваних мовах.

Діафонїя (грец. біа — ррефікс, що означає наскрізний рух, прони­кнення, розділення, і рлоле — звук) — розходження на фонологічному рівні в зіставлюваних мовах.

ДіахронГчне мовознавство — мовознавство, яке розглядає мову в її історичному розвитку. Синонім: історичне мовознавство.

Діахронічний словотвГр — словотвір, який вивчає шляхи виник­нення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну сло­вотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

ДіахронГчні універсали — спільні властивості в розвитку всіх або більшості мов.

ДіахронГя (грец. біа — через і сіігопоз — час, тобто різночас­ність) — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Діереза (грец. біаігезіз — поділ, розділяння) — викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.

Додаткова дистрибуція — див. Доповняльна дистрибуція.

Доповняльна дистрибуція — дистрибуція, за якої мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Синонім: додаткова дистрибуція.

ЕвфемГзми (грец. еиріїетізтбз, від еи — добре і рЬеті — гово­рю) — емоційно нейтральні слова або вирази, вживані замість синоні-

Короткий термінологічний словник

мічних їм слів або виразів, які здаються мовцеві непристойними, гру­бими чи нетактовними.

Еквіполентні опозиції фонем (лат. аециіроіепз — рівносильний, рі­вноцінний) — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявніс­тю в одному з членів опозиції ознаки, якої не має інший член опозиції.

Екзотйзми (грец. ехоіікоз — чужий) — слова, запозичені з мало­відомої мови і вживані для надання мовленню особливого (місцевого) колориту.

ЕкспансіонГзм (франц. ехрапзіоппізте, від лат. ехрапзіо — розши­рення, поширення) — використання здобутків інших наук для пояснен­ня мовних явищ; вихід лінгвістики (когнітивної) в інші науки.

Експланаторність (англ. Іо ехріаіп — пояснювати) — принцип по­яснення мовних явищ.

Експонент (лат. ехропепз — той, що виставляє напоказ) — план вираження мовного знака, позначувальне.

Екстралінгвальні причини мовних змін (лат. ехіга — поза, зовні, крім і Ііп£иа — мова) — див. Зовнішні причини мовних змін.

Елементарні універсалі'! —універсалі'!, які стверджують наявність або відсутність чогось у всіх мовах. Синонім: прбстГуніверсалі'!.

ЕмГчний рГвень — мовний рівень на відміну від мовленнєвого.

Емотивна функція мови — функція вираження почуттів і емоцій.

ЕнантіосемГя (грец. епапііоз — протилежний і зета — знак) — на­явність у слові протилежних (антонімічних) значень; внутрішньослів-на антонімія.

ЕнтропГя (грец. еп — в і Ігоре — поворот, зміна, перетворення) — міра невизначеності ситуації (обсягу недостатньої інформації), яка за­лежить від кількості знаків у коді й імовірності їх появи в тексті.

Епентеза (грец. ерепіґіезіз — вставка) — поява у словах неетимо-логічного звука між двома іншими для полегшення переходу між арти-куляціями різних звуків.

Епідигматика — один із трьох аспектів системного вивчення лек­сики, який визначається асоціативно-дериваційними зв'язками між сло­вами за формою і за змістом.

Ергативні мови (грец. ег&аіез —діюча особа) — мови, в яких речення з перехідними і неперехідними дієсловами мають різну структуру: суб'єкт при неперехідному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а су­б'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.

Естетична функція мови — функція вираження і виховання пре­красного. Синонім: поетична функція.

Етимологія (грец. еіітоп — істина і Іб£оз — слово, вчення) — 1) походження слів; 2) розділ мовознавства, який вивчає походження слів.

ЕтнолінгвГстика (грец. еіііпоз — народ і лінгвістика) — напрям у мовознавстві, який вивчає мову в її зв'язках з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні та розвитку мови.

Закон економії сил — див. Закон мовної економії.

Закон мовної економії — прагнення мовця зекономити зусилля при користуванні мовленням як одна з причин мовних змін. Синоніми: закон економії сил, теорія мінімального зусилля.

Закон Цйпфа — лінгвостатистичний закон, згідно з яким відношен­ня рангу слова в частотному словнику до частотності слова в мові ста-

Короткий термінологічний словник

новить постійну величину (константу): гі = с, де г — ранг слова в часто­тному словнику, г~— частота слова, с — постійна величина.

Зворотна деривація —див. Зворотне словотворення.

Зворотне словотворення — різновид морфологічного способу сло­вотворення, наслідком якого є лексична одиниця, що за структурою про­стіша від твірного слова. Синоніми: зворотна деривація, редеривація.

ЗвуковГ закони — див. Фонетичні закони.

ЗвукосимволГзм — закономірний, не довільний, фонетично моти­вований зв'язок між звучанням і значенням слова. Синоніми: звуко­вий символізм, фонетичний символізм, символіка звука.

Зіставне мовознавство — мовознавча дисципліна, яка вивчає дві чи більше мов з метою виявлення їх подібностей і відмінностей на всіх рівнях мовної структури. Синоніми: контрастйвна лінгвГстика, кон-фронтатйвна лінгвГстика.

Зіставнйй метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її спе­цифіки. Синоніми: контрастйвний метод, типолоп чний метод.

Знак— матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є пред­ставником іншого предмета і використовується для отримання, збері­гання і передачі інформації.

Знак-Гндекс (лат. /лс/ех, від іпсіісо — вказую) — знак, пов'язаний з позначуваним предметом, як дія зі своєю причиною. Синоніми: знак-прикмета, знак-симптбм.

Знак-кбпія — відтворення, репродукція, подібна на позначуваний предмет.

Знак-прикмета — див. Знак-Гндекс.

Знак-сигнал — знак, який вимагає після себе певних дій, реакції.

Знак-симптбм {грец.5утрїота —збіг обставин, ознака) —див. Знак-Гндекс.

Знаковий рГвень мови — рівень мови, на якому її одиниці висту­пають як знаки (словосполучення, слова і морфеми).

Зовнішнє мовлення — мовлення у власному сенсі (втілене у зву­ки, таке, що має звукове вираження).

Зовнішні причини мовних змін — причини, які знаходяться поза мовою; суспільно-політичні, економічні, історичні, географічні та інші чинники, пов'язані з розвитком і функціонуванням мов. Синонім: екс-тралінгвальні причини.

Зовнішня лінгвГстика — галузь мовознавства, яка вивчає сукупність етнічних, суспільно-історичних, соціальних, географічних та інших чинни­ків як нерозривно пов'язаних з розвитком і функціонуванням мови.

Ідеалізована когнітйвна модель — усі уявлення про предмет (об'­єкт) зразу, в цілому; нерозчленований образ, який зумовлює певну по­ведінку (рольову структуру) мовного знака.

ІдеографГчні словники — словники, що подають лексичний склад мови за семантичними розрядами (поняттєвими рубриками). Синоні­ми: ідеологГчні словники, тематичні словники, тезауруси.

Ідеолопчні словники —див. ІдеографГчні словники.

ІєрархГчні відношення у мові — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, ле­ксеми до речення.

Ієрогліф (грец. л/егбз — священний і £ІурГіе — різьблене зобра­ження) — графічний знак, у зображенні якого зберігається деяка сим­волічна подібність із зображуваним предметом.

Короткий термінологічний словник

Ізафет (араб, аль-ідафату — додаток, доповнення, приєднання) — атрибутивне словосполучення в тюркських мовах, що складається з двох іменників, перший з яких є означенням, але показник зв'язку знахо­диться в другому (головному, стрижневому) слов].

Ізоглоса (грец. Гзоз — рівний, однаковий і £/озза — мова) — лінія, якою на лінгвістичних картах позначають межі поширення певного мо­вного явища.

Ізольовані опозиції фонем — опозиції, які властиві тільки даній парі фонем, тобто більше ніде не повторюються.

Ізолюючі мови — мови, які не мають афіксів і граматичні значен­ня виражають способом прилягання одних слів до інших або за допо­могою службових слів. Синонім: кореневі мови.

Іллокуція (лат. /7— префікс, який має посилювальне значення, вказує на рух всередину чогось, і англ. Іосиііоп — мовний зворот) — відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації.

ІмплікацГйні універсали (лат. ітрНсаҐю, від ітріісо — тісно зв'я­зую) — універсали, які стверджують певну залежність між різними мо­вними явищами. Синонім: складнГ універсали.

Гндекс деривації — відношення числа словотвірних морфем до чи­сла слів.

Гндекс синтетичності — відношення числа морфем до числа слів.

Індоєвропейські мови — родина споріднених мов, до якої входять індійська, іранська, слов'янська, балтійська, германська, романська, кельтська, грецька, албанська, вірменська групи мов.

Індуктивні універсалі! — універсалії, які встановлюються емпіри­чно і є в усіх відомих мовах.

Індукція (лат. іпбисііо — наведення, збудження) — прийом дослі­дження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загаль­ний висновок про весь клас цих явищ, узагальнення результатів окре­мих конкретних досліджень.

Інженерна лінгвГстика — див. Обчислювальна лінгвїстика.

Інкорпорація (пізньолат. іпсогрогаііо — введення до свого складу, від лат. /п — в і согрив — тіло) — спосіб синтаксичного зв'язку компоне­нтів словосполучення або всіх членів речення, за якого компоненти по­єднуються в єдине ціле без формальних показників у кожному з них.

Інкорпоруючі мови — див. Полісинтетичні мови.

Інтегральна сема (лат. іпІе£гаІів — нероздільно пов'язаний з цілі­стю) — сема, спільна для двох чи більше лексичних значень.

Інтегральні ознаки фонем (лат. іпІе§гаІіз — нероздільно пов'яза­ний з цілістю) —- ознаки, які не утворюють опозицій даної фонеми з ін­шими, тобто не служать для розрізнення значень слів чи морфем. Си­нонім: недиференцГйні ознаки фонем.

ІнтерлінгвГстика (лат. іпіег— між і лінгвістика) — розділ мово­знавства, який вивчає міжнародні мови як засіб міжмовного спілку­вання.

Інтерференція (лат. іпіег— між, взаємно і гег/о — торкаюся, уда­ряю) — взаємодія мовних систем за двомовності, яка виражається у відхиленнях від норми і системи другої мови під впливом рідної.

Інтонація (лат. іпіопаге — голосно вимовляти) — ритміко-мелодій-ний малюнок мовлення, який служить у реченні засобом вираження син­таксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення.

Інформатика — див. Теорія інформації.

Істбрико-культурна функція мови — див. Кумулятивна функція мови.

Короткий термінологічний словник

Історичне мовознавство — див. ДіахронГчне мовознавство.

ЙмовГрнісна сема — див. ПотенцГйна сема.

Категоризація (англ. саіе^огіїаііоп, від грец. каІе£огіа — ознака) — підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику досвіду (ка­тегорію) і визнання його членом цієї категорії, а також процес утворен­ня і виділення самих категорій, членування зовнішнього і внутрішнього світу людини відповідно до сутнісних характеристик його буття й існу­вання, упорядковане представлення різноманітних явищ через зведен­ня їх до меншого числа розрядів або об'єднань.

Категорія (грец. каІе£огіа — ознака) — 1) одна з пізнавальних форм мислення людини, яка дозволяє узагальнити її досвід і здійснювати його класифікацію; 2) у когнітивній лінгвістиці — когнітивна структура, конце­птуальний клас, що складається з елементів — членів категорії, об'єдна­них «родинною подібністю».

Категорія стану — незмінні слова, які означають стан і вживають­ся у функції співвідносного з присудком головного члена односкладно­го речення. Синонім: предикатйви.

КвазісинонімГя (лат. ді/аз/ — ніби, майже, немовби і синонімія) — див. ГіпонімГя.

Квантитативна типологія мов (лат. ^иапШаз — кількість) — типо­логія, в основу якої покладено статистичні індекси, які відображають ступінь наявності в різних мовах тієї чи іншої якісної ознаки.

Керування — тип синтаксичного зв'язку, коли одні граматичні зна­чення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але кон­кретно визначені граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом.

Кібернетична лінгвГстика — лінгвістика, яка розглядає мову як од­ну з керуючих і керованих систем; мова інтерпретується як система пра­вил творення, перетворення і комбінування її одиниць.

КГлькісні методи в мовознавстві — використання підрахунків і ви­мірювань при вивченні мови і мовлення.

Класема — найбільш узагальнена за змістом сема, що відповідає значенню частини мови (предметність, ознака, дія тощо).

Класифікаційні категорії— граматичні категорії, які характеризу­ють ціле слово, є його постійною ознакою і служать рубриками класифі­кації слів (напр., категорія роду іменника, категорія виду дієслова тощо).

Когезія (лат. соїіаезиз — зв'язаний, зчеплений) — засоби зв'яз­ності в тексті (повтори, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, пс> рядок слів тощо).

Когнітивна лінгвГстика (англ. со£піїіоп — знання, пізнання; пізна­вальна здатність) — мовознавчий напрям, в якому функціонування мо­ви розглядається як різновид когнітивної (пізнавальної) діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджуються через мовні явища.

Когнітивна модель — 1) концепція мови як різновиду когнітивно-го процесу; 2) модель розуміння тексту як результату природної оброб­ки мовних даних; 3) характеристика процесу категоризації у мові (про-позиційні, схематичні, метафоричні й метонімічні моделі).

Когнітивна семантика — теорія значення, яка стверджує, що зна­чення мовної одиниці не може бути зведеним до об'єктивної характе-ризації позначеної нею ситуації і тому необхідно враховувати й ракурс, що обирається концептуалізатором при розгляді ситуації і способу її ви­раження.

Короткий термінологічний словник

Когнітйвна функція мови (лат. со£позсо — пізнавати) — див. Гносеолопчна функція мови.

Когнітолбгія (англ. со£піІіоп — знання, пізнання; пізнавальна зда­тність і грец. Іб£оз — слово, вчення) — інтегральна наука про когнітив-ні (пізнавальні) процеси у свідомості людини, що забезпечують опера­тивне мислення та пізнання світу.

Код (франц. сосіе) — система символів для передавання, обробки й зберігання різної інформації; спосіб запису інформації.

Коментатйв (лат. соттепіаіог — пояснюю, тлумачу) — див. Пере-повіднйй спосіб.

Компаративний метод (лат. сотрагаїмиз — порівняльний) —див. Порівняльно-історйчний метод.

Компонент значення —див. Сема.

Компонентний ана'ліз (лат. сотропепз — той, що складає) — мето­дика дослідження плану змісту значеннєвих одиниць мови з метою роз­щеплення значення на мінімальні семантичні складники (компоненти).

Комп'ютерна лінгвГстика — див. Обчислювальна лінгвГстика.

Комунікативна лінгвГстика — напрям сучасного мовознавства, що вивчає мовне спілкування, яке складається з таких компонентів, як мо­вець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (за­соби) повідомлення.

Комунікативна функція мови (лат. соттипісаііо — повідомлення, зв'язок) — функція спілкування між людьми, народами.

Комунікативний синтаксис — синтаксис, об'єктом якого є актуа­льне членування речення, комунікативна парадигма речень, типологія висловлень тощо.

Комунікатйвність речення — одна з основних ознак речення, яка полягає у співвіднесеності його семантики з логічним судженням і здат­ності входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуа-цію мовлення.

Комутація (лат. соттиіаїю — зміна) — співвідношення між двома знаками мови, за якого одиниці плану вираження цих знаків перебувають у такій самій відповідності, як і одиниці плану змісту цих знаків.

Конатйвна функція мови (лат. соп-паіиз — народитися (виникну­ти) разом, одночасно; бути вродженим) — функція засвоєння.

Конвергенція (лат. сопчег&о — сходжусь, наближаюсь) — 1) збіг двох чи більше звуків мови в один звук; 2) зближення і збіг двох мов Унаслідок контактування.

Конверсйви — слова, які передають двобічні суб'єктно-об'єктні від­ношення в лексико-семантичній системі.

Конверсія (лат. сопуєгзіо — обертання, перетворення) — 1) у сема­нтиці— зображення однієї ситуації поперемінно з двох протилежних сто­рін {Роман купує у Степана книжку — Степан продає Романові книжку); 2) у словотворенні — спосіб словотворення без використання спеціаль­них словотвірних афіксів, перехід слів із одної частини мови в іншу.

Конкретне мовознавство — мовознавство, яке вивчає окремі (конкретні) мови (україністика, русистика тощо).

Конотація (лат. со (п) — префікс, що означає об'єднання, сумісність, і поіаііо — позначення) — додаткові семантичні і прагматичні особли­вості («співзначення») лексичного значення та значень інших мовних рівнів, які нашаровуються на їхній предметно-поняттєвий аспект.

Конститутивна функція фонем (лат. сопзіііиіиз — визначений) — функція, пов'язана зтворенням одиниць вищого рівня — морфем і слів.

Короткий термінологічний словник

Конструктивне мовознавство (лат. сопзігисііо — побудова, скла­дання) — мовознавство, яке вивчає мову, н структуру на відміну від фу­нкціонального мовознавства, яке вивчає мовлення.

Конструктивний синтаксис (лат. сопзігисііо — побудова, складан­ня) — синтаксис мови (не мовлення); вивчає речення як структурні схеми.

КонструкцГйна граматика — граматика, яка при інтерпретації фо­рми та змісту висловлень і фраз враховує не тільки форму і зміст їхніх складників, а й значення самих конструкцій, які накладають певні об­меження на складники.

Контекст (лат. сопіехіиз — поєднання, зв'язок) — мовне оточення або ситуація, в яких уживається лінгвальна одиниця.

Контенсйвна типологія мов (англ. сопіепі — зміст) — типологія, зорієнтована на зміст, семантику (на семантичні категорії мови і спо­соби їх вираження).

Контрастйвна лінгвГстика — див. Зіставне мовознавство.

Контрастйвний метод — див. Зіставнйй метод.

Контрастна дистрибуція (франц. сопігазіе — протилежність) — дистрибуція, коли мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях, але мають різне значення (дім — дим —дум —дам).

Конфронтатйвна лінгвГстика — див. Зіставне мовознавство.

Концепт (лат. сопсеріиз — думка, поняття) — у когнітивній лінгвіс­тиці — одиниця ментальних або психічних ресурсів свідомості і тієї ін­формаційної структури, яка відображає знання й досвід людини; опе­ративна змістова одиниця пам'яті, ментального лексикону, концептуа­льної системи і мови мозку (Ііп£иа тепіаііз), усієї картини світу, відображеної в мозку людини; відомості проте, що індивід знає, припу­скає, думає, уявляє про об'єкти світу.

Концептуалізація (англ. сопсеріиаіііаііоп, від лат. сопсеріиз — ду­мка, поняття) — поняттєва класифікація; процес пізнавальної діяльно­сті людини, який полягає в осмисленні інформації, що надходить до неї, і призводить до утворення концептів, концептуальних структур і всієї концептуальної системи в мозку людини; процес структурації знань і виникнення різних структур представлення знань із деяких мінімаль­них концептуальних одиниць.

Концептуальна система —сукупність усіх концептів, наявних у ро­зумі людини, їх упорядковане об'єднання.

Концептуальний аналіз — у когнітивній лінгвістиці — методика до­слідження концептів на основі сполучуваності відповідних лексем, а та­кож більш широких контекстів їх вживання.

Копенгагенський структуралГзм — див. Глосематика.

Кореляти вні опози ції фоне'м (лат. со — префікс, що означає об'єд­нання, спільність, сумісність, і геїаііо — відношення) — опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, а за всіма іншими — збігаються.

Кореляція (лат. соггеїаііо — співвідношення) — 1) ряд фонематич­них опозицій за однією диференційною ознакою; 2) взаємна зумовле­ність, семіологічна залежність двох чи більше одиниць мови.

Кореневі мови — див. Ізолюючі мови.

Корінь — основна, єдина обов'язкова для кожного слова морфе­ма, що є носієм його лексичного значення, повторюється в усіх грама­тичних формах і споріднених словах.

Креольські мови (франц. Сгеоіе, від ісп. сгіоііо — людина мішано­го походження, від батьків двох рас) — мови, сформовані на основі піджинів і які стали рідними для певного колективу їх носіїв.

Короткий термінологічний словник

Кульмінативна функція фонем (лат. сиїтеп — вершина) — функ­ція, яка полягає в забезпеченні цілісності та виділеності слова, що до­сягається завдяки наголосу або сингармонізмові.

Кумулятивна функція мови (лат. ситиіо — згрібаю, нагрома­джую) — функція зберігання всього того, що виробила нація в духовній сфері. Синонім: історико-культурна функція.

Ларингальна теорія (грец. Іагіпх — гортань) —теорія найдавнішо­го складу, походження і чергування індоєвропейських голосних, яка ви­ходить з існування у прамові особливих фонем, умовно названихларин-галами.

Лексема (грец. Іехіз — слово, вислів) — слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний елемент мови.

Лексико-граматичні розряди (категорії) — граматично релевант-ні групи слів у межах певної частини мови, для яких характерна спільна семантична ознака (збірність, речовинність, зворотність тощо).

Лексикографія (грец. Іехікбп — словник і £гарІто — пишу) — роз­діл мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюван­ням їх теоретичних засад.

Лексико-семантйчна група —тісне об'єднаня слів у межахлекси-ко-семантичного поля.

Лексико-семантйчна система — один із рівнів мовної структури, що складається із слів та їхніх значень.

Лексико-семантйчне поле — сукупність парадигматично пов'яза­них лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільніс­тю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну й функ­ціональну подібність позначуваних явищ.

Лексико-семантйчний спосіб словотворення — спосіб словотво­рення, за якого основним словотворчим засобом є зміна лексичного зна­чення твірного слова (при збереженні його матеріальної структури).

Лексико-синтаксйчний спосіб словотворення —спосіб словотво­рення, за якого нові слова творяться шляхом поєднання в одному слові двох чи більше слів або словоформ внаслідок лексикалізації словоспо­лучень.

Лексичне значення — історично закріплена у свідомості людей від-несеність слова з певним явищем дійсності.

ЛінгвГстика тексту — галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.

Лінгвістична географія — див. Ареальна лінгвГстика.

Лінгвістична типологія — див. Типолопчне мовознавство.

Лінгвогенетйчний метод (лат. Ііп£иа — мова \£епезіз — походжен­ня) — див. Порівняльно-історйчний метод.

Лінгвогеографія — див. Ареальна лінгвГстика.

Лінгводидактика (лат. Ііп£иа — мова і грец. бібакіікоз — повчаль­ний) — теорія освіти, що обґрунтовує і розкриває зміст, методи і форми навчання мови.

Лінгвостатйстика — розділ математичної лінгвістики, який вивчає статистичні закономірності в мові.

Логіко-граматйчний синтаксис — синтаксис, в якому речення і його компоненти інтерпретуються з позиції логіки.

Логіцизм — див. Лопчний напрям у мовознавстві.

Лопчний напрям у мовознавстві —сукупність течій, концепцій, що вивчають мову в її зв'язках із мисленням та знанням і орієнтуються на певні школи в логіці та філософії. Синонім: логіцизм.

Короткий термінологічний словник

Локуція (англ. Іосиїюп — мовний зворот, вислів) — використання мовних засобів для досягнення мети.

Маркер (франц. тагсіиеиг, від тащиег — робити мітку) — див. Сема.

Математична лінгвістика — галузь мовознавства, яка вивчає мож­ливості застосування математичних методів для дослідження й опису мов.

Математична логіка — формальна логіка, яка застосовує матема­тичні методи й спеціальний апарат символів і досліджує мислення за допомогою обчислень (формалізованих мов).

Машинний переклад — переклад текстів з однієї мови на іншу за допомогою ЕОМ.

Ментальні репрезентації (франц. тепіаі — мислений, розумовий, від лат. тепз, тепііз — розум, думка, мислення і гергезепіаі'ю — наоч­не зображення) — ключове поняття когнітивної науки, яке стосується процесу представлення (репрезентації) світу в голові людини й одиниць такого представлення; умовні функціонально визначені структури сві­домості та мислення людини, що відтворюють реальний або видуманий світу свідомості, втілюють знання про нього й почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення.

Метамбвна функція — функція мови бути засобом дослідження і опису мови у термінах самої мови.

Метод глотохронології (грец. іібііа — мова, сґігбпоз — час і Іб§оз — слово, вчення) — статистичний метод датування, який застосову­ється для визначення тривалості окремого існування двох споріднених мов шляхом підрахунку процентного співвідношення спільних елементів у їх ос­новному словниковому фонді.

Метод лінгвістичної географії — метод, який полягає у нанесенні на географічну карту даних про особливості певних мовних явищ у ви­гляді ізоглос (ліній, які позначають межі поширення певного мовного явища).

Методика безпосередніх складників — спосіб подання словотві­рної структури слова і синтаксичної структури словосполучення чи ре­чення у вигляді ієрархії вкладених один в одного елементів.

Методика семантичного поля — спосіб дослідження лексико-семантичних систем двох чи більше мов, який полягає в тому, що семанти­чне поле однієї мови накладається на відповідне поле іншої і таким чином установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мо­вами навколишнього світу.

Методика фізіолопчнихреакцій — методика, яка полягає в реєст­рації фізіологічних реакцій людського організму (судинна реакція, роз­ширення зіниць ока, зміни частоти пульсу тощо) на певні мовленнєві стимули.

Мова — природна система комунікативних знаків і правил їх функ­ціонування.

Мбва-еталбн — ідеальна мовна система, спеціально сконструйо­вана лінгвістом, у якій представлені універсальні властивості всіх мов, як основа (тло) для зіставних досліджень мов.

Мова-оснбва —див. Прамова.

Мовленнєвий акт — цілеспрямована мовленнєва дія, здійснювана відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки.

Мовлення — конкретно застосована мова; засоби спілкування в їх реалізації.

Мовна асиміляція — процес утрати етносом рідної мови і перехід на мову іншого (панівного) етносу.

Короткий термінологічний словник

Мовна картина світу —спосіб відбиття реальності у свідомості лю­дини, що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними кон­цептуально-структурними канонами.

Мовна компетенція (лат. сотреіепііа, в'щсотреіо — взаємно праг­ну; відповідаю, підходжу) — рівень знання своєї мови певним інди­відом.

Мовна норма — сукупність мовних засобів, що відповідають систе­мі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування.

Мовна полГтика — сукупність ідеологічних принципів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на роз­виток мовної системи у певному напрямі.

Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або су­купність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні у межах певних адміністративно-політичних утворень.

Мовна типологія (грец. Іуроз — форма, зразок і 16&оз — вчення) — 1) визначення загальнолінгвістичних таксономічних категорій як ос­нова для класифікації мов за типами; 2) розділ мовознавства, який до­сліджує принципи і опрацьовує способи типологічної класифікації мов.

Мовний етикет — усталені мовні звороти, типові формули, які ви­користовуються у конкретних ситуаціях спілкування і відповідають на­ціонально-культурним традиціям певного соціуму.

Мовний союз — особливий тип ареально-історичної спільності мов, що характеризується певною кількістю подібних структурних і матеріаль­них ознак, набутих внаслідоктривалого й інтенсивного контактного й кон­вергентного розвитку в межах єдиного географічного простору.

Мовні контакти (лат. сопіасіиз — дотик) — взаємодія двох чи більше мов, яка впливає на структуру і словниковий склад однієї чи багатьох із них.

Мовні універса'лії(лат. ип'мегзаііз — загальний) — явища, власти­ві всім мовам або більшості з них.

Модальність (від сер.-лат. тосіаііз — модальний; лат. тодиз — мі­ра, спосіб) — функціонально-семантична категорія, яка виражає різні види відношення висловлення до дійсності, а також різні види суб'єкти­вної кваліфікації повідомлюваного.

Модифікаційне словотвГрне значення (лат. тосІіГісаііо — видозмі­на, перетворення) —додаткова ознака до значення твірного слова без зміни частиномовної належності слова.

Модус (лат. тосіиз — міра, спосіб) — частина речення (висловлен­ня), яка виражає ставлення мовця до повідомлюваного; оцінка змісту речення (висловлення).

Молодограматйзм — напрям у порівняльно-історичному мово­знавстві, що поставив собі за мету досліджувати живі мови, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.

Моногенез — див.^Гебрія моногенезу.

Морф (грец. тогрґіе — вигляд, форма) — конкретний лінійний пред­ставник морфеми, один із формальних її різновидів; найкоротший міні­мальний відрізок словоформи, наділений значенням.

Морфема (грец. тогріїе — вигляд, форма) — мінімальна двосто­роння одиниця мови, тобто одиниця, що має план вираження і план змі­сту і яка не членується на простіші одиниці такого самого роду.

Морфологічний рівень мови — система механізмів мови, яка за­безпечує побудову словоформ та їх розуміння.

Короткий термінологічний словник

МорфологГчний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого словотворчим формантом є афіксальні засоби.

Морфологія (грец. глогрле — вигляд, форма і Іб£оз — слово, вчен­ня) — 1) граматична будова слова; система притаманних мові морфо­логічних одиниць, категорій і форм, а також правил їх функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає закономірності функціонування і роз­витку цієї системи.

Морфблого-синтаксйчний спосіб словотворення — спосіб слово­творення, за якого нові слова творяться шляхом переведення слова або окремої словоформи з однієї частини мови в іншу.

Морфонема (від морфема і фонема) — ряд фонем, що замінюють одна одну в межах тієї самої морфеми і представлені в її аломорфах.

Морфонолопчний проміжний рГвень — рівень мови, проміжний між фонологічним і морфологічним.

Морфонологія — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей для вира­ження граматичних значень.

Морфосилабема (від морф і грец. зуІІаЬе — склад) — мінімальна фономорфологічна одиниця в кореневих мовах, де морфема і склад збі­гаються. Синоніми: силабема, силабоморфема.

Надлишкбвість інформації — різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації.

Надфразова єдність — відрізок мовлення, що складається з двох чи більше речень, об'єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію.

Натуралізм —див. Натуралістичний напрям у мовознавстві.

Натуралістичний напрям у мовознавстві — напрям, який винику межах порівняльно-історичного мовознавства І половини XIX ст. і поши­рював принципи й методи природничих наук на вивчення мови і мов­леннєвої діяльності. Синонім: натуралізм.

Національно-мбвна полГтика — мовна політика як частина націо­нальної політики держави.

НедиференцГйні ознаки фонем —див. Інтегральні ознаки фонем.

НейролінгвГстика (грец. пеиго — жила, нерв і лінгвістика) — нау­кова дисципліна, яка виникла на межі неврології та лінгвістики й ви­вчає систему мови у співвідношенні з мозковим субстратом мовної по­ведінки.

Нейтралізація фонем (лат. пеиігаїіз — не належний ні тому, ні іншо­му) — зняття фонологічного протиставлення у певних положеннях (по­зиціях).

Неогумбольдтіанство — напрям улінгвістиці, який характеризуєть­ся прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.

НеолінгвГстика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.

Несистемний контекст — контекст, який не випливає із семанти­ки слова; невластивий для слова контекст.

Номінативна функція (лат. потіпаї'миз — називний, від потіпо — називаю) — функція позначення предметів і явищ зовнішнього світу і свідомості. Синоніми: репрезентативна функція, референтна функція.

Номінативний синтаксис — синтаксис, який вивчає номінативну функцію речень, тобто функцію, пов'язану з позначуваною реченням ситуацією (подією).

Короткий термінологічний словник

Номінативні мови (лат. потіпаї'миз — називний) — мови, в яких єдино можливою формою підмета є називний (номінативний) відмінок незалежно від перехідності (неперехідності) дієслова.

Норма мовна — див. Мовна норма.

Ностратйчна теорія (лат. позіег — наш) — теорія, згідно з якою окремі мовні родини об'єднуються на глибшому етапі реконструкції в одну ностратичну надродину. Синонім: борейська теорія.

Нульова морфема — морфема, яка не має реального звукового вираження в одній із форм парадигми і виділяється, усвідомлюється тільки у співвідношенні з матеріально вираженими морфемами в ін­ших формах цієї ж парадигми.

Обчислювальна лінгвістика — лінгвістика, предметом якої є ви­вчення мови, пов'язане з можливостями машинної обробки і перероб­ки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову і функціонування.

Одномірні опозиції фонем — опозиції фонем, в яких їхні спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються.

Омоніми (грец. Ііотоз — однаковий і бпута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різні значення.

Ономасіолбгія (грец. бпотазіа — найменування і Іб£оз — слово, вчення) — теорія номінації; один із двох аспектів семантики (поряд із семасіологією), який вивчає природу, закономірності і типи мовного по­значення елементів дійсності.

Описовий метод — метод планомірної інвентаризації одиниць мо­ви і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Опозиції фонем (лат. оррозіііо — протиставлення) — протиставлен­ня двох чи кількох фонем для виявлення різниці між ними.

ОпозицГйний прийом — прийом, який полягає в зіставленні мов­них одиниць для встановлення їхніх диференційних ознак і на цій осно­ві об'єднання їх у певні парадагматичні класи.

Орфографія (грец. огіЬо&гарЬіа, від оПЬбз — правильний і &гарЬо — пишу) — історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі.

Особа — граматична словозмінна категорія дієслова (в деяких мо­вах також іменника в позиції присудка), що означає відношення суб'єкта дії до мовця.

Палаталізація (лат. раїаіит — піднебіння) — пом'якшення приго­лосних у певних фонетичних позиціях внаслідок піднесення середньої спинки язика до піднебіння.

Парадигма (грец. рагадеі&та — приклад, зразок) — 1) у широко­му розумінні — ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких ви­значається відношеннями до інших; 2) у вужчому розумінні — об'єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може у мовленні бути заміненою іншою одиницею цього класу.

Парадигматика — один із двох системних аспектів у вивченні мови, що розглядає мовні одиниці як сукупності структурних елементів, об'єд­нуваних у пам'яті мовців і пов'язаних відношенням протиставлення.

Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.

Паракінесика (грец. рага — біля, коло, поряд і кіпеіїкоз — той, що рухає) — жести і міміка як засоби спілкування.

Короткий термінологічний словник

ПаралінгвГстика (грец. рага — біля, коло, поряд і лінгвістика) — 1) сукупність невербальних засобів спілкування; 2) розділ мовознавст­ва, який вивчає ці засоби.

Переповіднйй спосіб — спосіб, який позначає неочевидну дію (ін­формацію з чужих уст) і може виражати відтінок недовір'я, сумніву, зди­вування. Синонім: коментатйв.

Перлокуція (лат. рег — префікс, що означає посилення, завершен­ня, дію, спрямовану на щось, крізь щось, і англ. Іосиііоп — мовний зво­рот, вислів) — вплив мовлення на свідомість та поведінку адресата.

Перформатйв (лат. регїогто —дію) — висловлення, еквівалентне дії, вчинку.

Перформатйвна функція — функція мовлення, яка полягає у вико­нанні перформативного акту, тобто такого, який рівнозначний здійснен­ню дії. Див. Перформатйв.

Перцептйвна функція фонем (лат. регсерііо — сприймання, пізна­вання) — розпізнавальна функція.

ПГджини (від спотвореного англ. Ьиз/лезз — справа) — змішані мови зі спрощеною структурою, які використовуються як засіб міжетні­чного спілкування.

Пізнавальна функція мови — див. Гносеологічна функція мови.

Побутовий контекст — див. Ситуативний контекст.

Поверхнева структура — спосіб конкретного опису синтаксичної по­будови кожного окремого речення з його глибинних структур. Див. Гли­бинна структура.

Поетична функція мови — див. Естетична функція мови.

ПолісемГя (грец. роїузетоз — багатозначний) — наявність різних лексичних значень в одному й тому самому слові.

Полісинтетичні мови (грец. роїуз — багато і зулМіез/з — поєднан­ня) — мови, в яких різні частини висловлення у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами. Синонім: інкорпоруючі мови.

Поняттєві категорії— загальні смислові компоненти, властиві не окремим словам і системам їхніх форм, а широким класам слів, що вира­жаються в мові різноманітними засобами (прямо чи непрямо, явно чи приховано, лексично, морфологічно або синтаксично).

Поняття — форма мислення, в якій відбиваються загальні істотні властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності, загальні взаємо­зв'язки між ними у вигляді цілісної системи ознак.

Порівняльно-історйчне мовознавство— лінгвістичний напрям, який досліджує мови для встановлення їхньої спорідненості та вивчен­ня історичного розвитку споріднених мов.

Порівняльно-історйчний метод -¹- сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окре­мих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. Синоніми: компаративний метод, лінгвогенетйчний метод.

Порбджувальна лінгвГстика —див. ГенеративГзм.

ПотенцГйна сема — сема, яка не характеризує позначені словом предмет чи поняття, але може виявлятися у певних ситуаціях. Синонім: ймовірнісна сема.

Прагматика (грец. рга£таіік6з — дійовий, чинний) — сфера дослі­джень у семіотиці й мовознавстві, в якій вивчається функціонування мов­них знаків у мовленні; розділ мовознавства, який вивчає комплекс про­блем, що стосується мовця, адресата, їх взаємодії в комунікації.

Короткий термінологічний словник

Прагматична функція мови — функція, що вказує на ставлення мо­вця до висловленого.

Прагматичний синтаксис — синтаксис, предметом якого є ком­плекс проблем, пов'язаних з мовцем і адресатом, їх взаємодією у про­цесі комунікації.

Прамо'ва —мова, з діалектів якої виникла група (сім'я) споріднених мов.

Прафбрма — вихідна для пізніших утворень мовна форма, реконс­труйована на основі закономірних відповідників у споріднених мовах. Синонім: архетйп.

Предикат (лат. ргаебісаіит — сказане) — конститутивний елемент судження, тобто те, що говориться (стверджується або заперечується) про суб'єкт.

Предикатйви (лат. ргаесіісаііуиз — стверджувальний, категорич­ний) —див. Категорія стану.

Предикативність — комплексна синтаксична категорія, яка вира­жає відношення повідомлюваного до дійсності і формує речення як ко­мунікативну одиницю.

Пресупозйція (лат. ргае — попереду і зиррозіііо — припущення, презумпція) — компонент смислу речення, який повинен бути істинним для того, щоб речення не сприймалось як семантично аномальне або недоречне в даному контексті.

Приватйвні опозиції фонем — опозиції, в яких один елемент має якусь ознаку, а інший и не має.

Прийом відносної хронології — прийом порівняльно-історичного методу, який полягає у встановленні послідовності появи в часі мовних явищ (яке з них виникло раніше, а яке пізніше).

Прийом внутрішньої реконструкції — прийом порівняльно-істори­чного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм шляхом порівняння мовних одиниць всередині однієї мови.

Прийом зовнішньої реконструкції — прийом порівняльно-історич­ного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм на основі порівняння відповідних одиниць споріднених мов.

Прийом «слів і речей» — прийом дослідження лексики, за якого історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі.

Прийом тематичних груп — прийом дослідження лексики, за яко­го слово вивчають у зв'язку з іншими словами, пов'язаними з ним спі­льною темою.

Прийоми внутрішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків.

Прийоми зовнішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ за зв'язком з позамовними (соціологічними, логіко-психологіч-ними та ін.) явищами.

Прийоми міжрГвневої інтерпретації — способи дослідження мов­них явищ, які полягають у тому, що одиниці одного рівня використову­ють як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня.

Прикладне мовознавство — напрям у мовознавстві, який опра­цьовує методи вирішення практичних завдань, пов'язаних із викорис­танням мови.

Прилягання — тип синтаксичного зв'язку між словами, який вира­жається позиційно (порядком слів) або інтонаційно.

Принцип конгеніальності (лат. соп — префікс, що означає об'єд­нання, спільність, сумісність, і §епіиз — дух) — принцип гармонізації творчих можливостей автора і читача.

Короткий термінологічний словник

Ь

Приховані категорії — семантичні й синтаксичні ознаки слів чи сло­восполучень, які не мають явного морфологічного вираження, але є сут­тєвими для побудови й розуміння висловлення, зокрема тому, що вони впливають на сполучуваність слів.

Пропозиція (лат. ргорозіііо — основне положення) — семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної й комунікативної пара­дигм речень.

ПропорцГйні опозиції фонем — опозиції, в яких відмінність між фо­немами така сама, як і в іншій опозиції.

Просодія (грец. ргозобіа — приспів, наголос) — надсегментні особ­ливості мовлення: висота тону, часокількість, сила голосу; наголошення.

ПрбстГ універсалі! — див. Елементарні універсали.

Просторова лінгвістика — див. Ареальна лінгвГстика.

Протеза (грец. ргбіїіезіз — додання, приєднання) — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.

Прототип (англ. ргоіоіуре, від грец. ргоШуроп — прообраз) — 1) одиниця, яка виявляє найбільшою мірою властивості, спільні з іншими одиницями даної групи; 2) одиниця, яка реалізує спільні для групи влас­тивості без домішки інших властивостей.

ПсихолінгвГстика (грец. рзусіїе — душа і лінгвістика) — галузь мо­вознавства, яка вивчає процеси породження і сприймання мовлення в їх співвідношенні з системою мови.

Психолінгвістичні методи — методи дослідження мовних явищ, які полягають в обробці й аналізі мовних фактів, отриманих від інформан­тів у результаті спеціально організованих експериментів.

Психолопзм — див. Психолоп чний напрям у мовознавстві.

Психолопчний напрям у мовознавстві — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини або народу. Синонім: психолопзм.

Редеривація (лат. ге — префікс, що означає зворотну або повтор­ну дію, і дериваціяі— див. Зворотне словотворення.

Рема (грец. гґііта — сказане) — компонент актуального членуван­ня речення, те, що стверджується або запитується про вихідний пункт повідомлення — тему і створює предикативність, закінчене виражен­ня думки.

Репрезентативна функція (лат. гергезепіаііо — наочне зображен­ня) — див. Номінативна функція.

Референт (англ. геїег — співвідносити, посилатися; лат. геїегепз — той, що відносить) — об'єкт позамовної дійсності, який має на увазі мо­вець, коли вимовляє певний мовленнєвий відрізок.

Референтна функція — див. Номінативна функція.

Речення — основна синтаксична одиниця, яка являє собою інто­наційно оформлене смислове і граматичне ціле, що формує і виражає окрему відносно закінчену думку й відношення її змісту до дійсності.

РГвні мови — складові частини структури мови (яруси), кожна з яких характеризується сукупністю відносно однорідних одиниць і набором правил, що регулюють їх використання і групування в різні класи й під­класи, і знаходиться в ієрархічних відношеннях щодо інших (фонологіч­ний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний рівні).

Рід — граматична категорія, яка властива різним частинам мови і полягає в розподілі слів за двома чи трьома класами, традиційно спів­віднесеними з ознаками статі або їх відсутністю.

4с$Ь

Короткий термінологічний словник

Сема (грец. зіта — знак) — мінімальна, гранична одиниця плану змісту. Синоніми: компонент значення, семантичний множник, маркер.

Семантика (франц. зетапґщие — наука про зміст, від грец. зе тапіікбз — який має значення, означає) — 1) план змісту в мові; 2) зна­чення мовної одиниці; 3) розділ мовознавства, що вивчає план змісту в мові.

Семантичний диференціал — психолінгвістичний прийом (анкету­вання), який полягає у використанні комплексу пар семантичних дифе-ренційних ознак для характеристики одиниць мови (визначення відстані між значеннями слів, їх місця в лексико-семантичній системі, вивчен­ня звукосимволізмутощо).

Семантичний множник — див. Сема.

Семіолбгія — див. Семіотика.

Семіотика (грец. зетеіоп — знак) — наукова дисципліна про різні системи знаків, які використовують для передачі інформації.

Сигніфікатйвна функція фонем (лат. зі£пііїсаге —давати знати, ви­являти) — функція розрізнювати значення слів і морфем.

Силабема (грец. зуІІаЬе — склад) — див. Морфосилабема.

Силабоморфема — див. Морфосилабема.

Сильна позиція фонем — позиція, в яких протиставлення і розріз­нення фонем досягають повної сили.

Символіка звука —див. ЗвукосимволГзм.

СингармонГзм (грец. зуп — разом і Кагтопіа — співзвучність) — характерний здебільшого для тюркських мов фонетичний процес уподі­бнення (асиміляції) наступних голосних звуків афіксів попереднім го­лосним звукам кореня.

Синкретизм (грец. зупкгеіїкоз — з'єднання) — формальне нероз­різнення, злиття в одній формі різнорідних мовних елементів.

Синоніми (грец. зупбпітоз — однойменний)— слова, які мають значення, що повністю або частково збігаються.

Синтагматика (грец. зупіа§та, буквально — разом побудоване; по­єднання, зв'язок) — один із двох системних аспектів у вивченні мови, який розглядає відношення між послідовно розташованими одиниця­ми за їхнього безпосереднього поєднання в реальному потоці мовлен­ня або в тексті, тобто сполучуваність мовних одиниць.

Синтагматичний синтаксис — розділ синтаксису, який вивчає синтак­сичну валентність слова, способи її реалізації і виражені нею відношення.

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; здатність мовних одиниць поєднуватися.

Синтаксема — мінімальна семантико-синтаксична одиниця, яка виділяється на основі семантико-синтаксичних відношень і позначає відповідні явища дійсності; словоформа, яка бере участь в організації речення.

Синтаксис (грец. зупіахіз — побудова, порядок) — 1) граматична будова речень та словосполучень, правила їх творення і функціонуван­ня; 2) розділ граматики, який вивчає речення і словосполучення.

Синтаксична типологія мов —типологія, яка ґрунтується на відно­шеннях суб'єкта, дії й об'єкта у реченні.

Синтактика — один із аспектів дослідження мови, за якого виділя­ються відношення між одиницями мови.

Синтетйзм (грец. зупіііезіз — поєднання)—типологічна ознака мо­вної структури, що виявляється в об'єднанні в межах одного слова кіль­кох морфем (лексичних, словотвірних, словозмінних).

Короткий термінологічний словник

Синтетичні мови (грец. зупіґіезіз — поєднання) — мови, в яких гра­матичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматич­не значення виражається за допомогою флексій, формотворчих афік­сів, чергування звуків і суплетивізму).

СинхронГчне мовознавство — мовознавство, яке вивчає мову в синхронії (див. СинхронГя).

СинхронГчний словотвГр — словотвір, який вивчає систему слово­твірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, яка визначається її синхронними мотиваційними відношеннями з іншими словами.

СинхронГя (грец. зупсіїгопоз — одночасний) — 1) стан мови на пе­вний момент (період) її розвитку; 2) вивчення мови в цьому стані (в аб­стракції від часового чинника).

Сирконстанти (франц. сігсотзіапсе, від лат. сігситзіапііа — об­ставини, умови) — вільні, не зумовлені валентними властивостями по­ширювачі слова (обставини часу, місця, способу дії тощо).

Система мови (грец. зузіета — ціле, що складається з частин; по­єднання) — множинність елементів будь-якої природної мови, які пе­ребувають у відношеннях і зв'язках один з одним і утворюють певну єдність і цілісність.

Системний контекст — контекст, за якого сполучуваність слова зу­мовлена його індивідуальним значенням.

Ситуативний контекст — контекст, зумовлений певною ситуацією. Синонім: побутовий контекст.

Склад — звук або комплекс звуків, що вимовляється одним по­штовхом видихуваного повітря; мінімальна одиниця мовленнєвого по­току, яка складається з максимально звучного звука і прилеглих до нього менш звучних звуків.

СкладнГ універсали — див. ІмплікацГйні універсали.

Слабка позиція фонем — позиція, в якій протиставлення фонем є неповним або зовсім зникає.

Слово —- основна структурно-семантична одиниця мови, яка спів­відноситься з предметами, процесами, явищами дійсності, їхніми озна­ками та відношеннями між ними, вільно відтворюється у мовленні й слу­жить для побудови висловлень.

СловозмГна —творення граматичних форм одного й того самого слова.

СловозмГнні граматичні категорії— категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується у мовлен­нєвому ланцюжку.

Словосполучення —два чи більше повнозначних слів, об'єднаних синтаксичним зв'язком.

СловотвГр — 1) творення похідних слів за дериваційними прави­лами і словотвірними типами. Синоніми: словотворення, деривація; 2) розділ мовознавства (традиційно — граматики), що вивчає будову і творення похідних слів. Синонім: дериватолбгія.

Дата добавления: 2015-07-17