Читайте также:
|
|
Деривація (лат. дег'маїїо — відведення води з ріки) — див. Словотвір 1.
ДескриптивГзм (англ. сіезсгірїме — описовий) —лінгвістична течія структуралізму, для якої характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів на основі їх дистрибуції (сполучуваності одиниць, їх місця у мовленні стосовно інших одиниць тощо). Синонім: американський структуралГзм.
Детермінація (лат. сіеіегтіпаііо — визначення)—однобічна залежність, за якої один із двох членів синтагматично визначає інший, а не навпаки.
Диглбсія (грец. с// —двічі \&Іозза — мова) — мовна ситуація, за якої в одному суспільстві існує дві мови або дві форми однією мови, що виконують відмінні функції.
Диз'юнкція фонолопчна (лат. бізіипсііо, від с(/5/і/л£о — роз'єдную, розрізняю)— протиставлення фонем за декількома диференційними ознаками.
Диктум (лат. сіісіит — сказане) — фактичний зміст речення (висловлення).
Дисиміляція (лат. сііззітіїаііо — розподібнення) — розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.
Дискурс (франц. йізсоигз — мовлення) — текст у сукупності прагматичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників; мовлення, «занурене в життя».
Дистинктивна функція фонем (лат. бізііпциеге — розпізнавати, розрізняти) — функція, яка полягає у фонетичному розпізнаванні і семасіологічному ототожненні/розрізненні слів і морфем.
Дистрибутивний аналіз — одна з основних методик визначення і класифікації одиниць мови в дескриптивній лінгвістиці, яка базується
Короткий термінологічний словник
виключно на розподілі одиниць відносно одна одної у потоці мовлення, вивченні оточення (дистрибуції) аналізованої одиниці.
Дистрибутивний синтаксис — синтаксис, предметом якого є валентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова. Синонім: структурний синтаксис.
Дистрибуція (англ. бізігіЬиііоп — розподіл, розповсюдження, від лат. бізігіЬиііо — поділ, розподіл) — узагальнена сукупність усіх оточень, у яких трапляється одиниця мови — фонема, морфема, слово і т. д., на відміну від оточень, у яких вона траплятися не може.
ДиференцГйна сема — сема, за якою розрізняються слова певного лексико-семантичного поля.
ДиференцГйні ознаки фонем — розрізнювальні ознаки; ознаки, за якими протиставляються фонеми.
ДіалексГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, проникнення, розділення, і /ех/з — слово) — лексемні розходження у двох зі-ставлюваних мовах.
Діалект (грец. біаіекіоз — говір, наріччя) — різновид певної мови, який є засобом спілкування людей, тісно пов'язаних територіально, соціально або професійно (територіальний діалект, соціальний діалект).
Діалектизми —фонетичні, морфологічні, синтаксичні й лексичні особливості, властиві окремим діалектам (і відсутні в літературній мові).
Діалектолоп чний атлас — систематизоване зібрання карт, які показують поширення діалектних особливостей певної мови на всій території и побутування.
Діалектологія (грец. біаіекіоз — говір, наріччя і Іб£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає територіальні (місцеві) говори певної мови.
ДіаморфГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, проникнення, розділення, і тогрЬе — вид, форма) — розходження на морфологічному рівні в зіставлюваних мовах.
ДіасемГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, проникнення, розділення, і зета — знак) — семантичні розходження у зіставлюваних мовах.
Діафонїя (грец. біа — ррефікс, що означає наскрізний рух, проникнення, розділення, і рлоле — звук) — розходження на фонологічному рівні в зіставлюваних мовах.
ДіахронГчне мовознавство — мовознавство, яке розглядає мову в її історичному розвитку. Синонім: історичне мовознавство.
Діахронічний словотвГр — словотвір, який вивчає шляхи виникнення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну словотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.
ДіахронГчні універсали — спільні властивості в розвитку всіх або більшості мов.
ДіахронГя (грец. біа — через і сіігопоз — час, тобто різночасність) — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.
Діереза (грец. біаігезіз — поділ, розділяння) — викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.
Додаткова дистрибуція — див. Доповняльна дистрибуція.
Доповняльна дистрибуція — дистрибуція, за якої мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Синонім: додаткова дистрибуція.
ЕвфемГзми (грец. еиріїетізтбз, від еи — добре і рЬеті — говорю) — емоційно нейтральні слова або вирази, вживані замість синоні-
Короткий термінологічний словник
мічних їм слів або виразів, які здаються мовцеві непристойними, грубими чи нетактовними.
Еквіполентні опозиції фонем (лат. аециіроіепз — рівносильний, рівноцінний) — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю в одному з членів опозиції ознаки, якої не має інший член опозиції.
Екзотйзми (грец. ехоіікоз — чужий) — слова, запозичені з маловідомої мови і вживані для надання мовленню особливого (місцевого) колориту.
ЕкспансіонГзм (франц. ехрапзіоппізте, від лат. ехрапзіо — розширення, поширення) — використання здобутків інших наук для пояснення мовних явищ; вихід лінгвістики (когнітивної) в інші науки.
Експланаторність (англ. Іо ехріаіп — пояснювати) — принцип пояснення мовних явищ.
Експонент (лат. ехропепз — той, що виставляє напоказ) — план вираження мовного знака, позначувальне.
Екстралінгвальні причини мовних змін (лат. ехіга — поза, зовні, крім і Ііп£иа — мова) — див. Зовнішні причини мовних змін.
Елементарні універсалі'! —універсалі'!, які стверджують наявність або відсутність чогось у всіх мовах. Синонім: прбстГуніверсалі'!.
ЕмГчний рГвень — мовний рівень на відміну від мовленнєвого.
Емотивна функція мови — функція вираження почуттів і емоцій.
ЕнантіосемГя (грец. епапііоз — протилежний і зета — знак) — наявність у слові протилежних (антонімічних) значень; внутрішньослів-на антонімія.
ЕнтропГя (грец. еп — в і Ігоре — поворот, зміна, перетворення) — міра невизначеності ситуації (обсягу недостатньої інформації), яка залежить від кількості знаків у коді й імовірності їх появи в тексті.
Епентеза (грец. ерепіґіезіз — вставка) — поява у словах неетимо-логічного звука між двома іншими для полегшення переходу між арти-куляціями різних звуків.
Епідигматика — один із трьох аспектів системного вивчення лексики, який визначається асоціативно-дериваційними зв'язками між словами за формою і за змістом.
Ергативні мови (грец. ег&аіез —діюча особа) — мови, в яких речення з перехідними і неперехідними дієсловами мають різну структуру: суб'єкт при неперехідному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а суб'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.
Естетична функція мови — функція вираження і виховання прекрасного. Синонім: поетична функція.
Етимологія (грец. еіітоп — істина і Іб£оз — слово, вчення) — 1) походження слів; 2) розділ мовознавства, який вивчає походження слів.
ЕтнолінгвГстика (грец. еіііпоз — народ і лінгвістика) — напрям у мовознавстві, який вивчає мову в її зв'язках з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні та розвитку мови.
Закон економії сил — див. Закон мовної економії.
Закон мовної економії — прагнення мовця зекономити зусилля при користуванні мовленням як одна з причин мовних змін. Синоніми: закон економії сил, теорія мінімального зусилля.
Закон Цйпфа — лінгвостатистичний закон, згідно з яким відношення рангу слова в частотному словнику до частотності слова в мові ста-
Короткий термінологічний словник
новить постійну величину (константу): гі = с, де г — ранг слова в частотному словнику, г~— частота слова, с — постійна величина.
Зворотна деривація —див. Зворотне словотворення.
Зворотне словотворення — різновид морфологічного способу словотворення, наслідком якого є лексична одиниця, що за структурою простіша від твірного слова. Синоніми: зворотна деривація, редеривація.
ЗвуковГ закони — див. Фонетичні закони.
ЗвукосимволГзм — закономірний, не довільний, фонетично мотивований зв'язок між звучанням і значенням слова. Синоніми: звуковий символізм, фонетичний символізм, символіка звука.
Зіставне мовознавство — мовознавча дисципліна, яка вивчає дві чи більше мов з метою виявлення їх подібностей і відмінностей на всіх рівнях мовної структури. Синоніми: контрастйвна лінгвГстика, кон-фронтатйвна лінгвГстика.
Зіставнйй метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки. Синоніми: контрастйвний метод, типолоп чний метод.
Знак— матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації.
Знак-Гндекс (лат. /лс/ех, від іпсіісо — вказую) — знак, пов'язаний з позначуваним предметом, як дія зі своєю причиною. Синоніми: знак-прикмета, знак-симптбм.
Знак-кбпія — відтворення, репродукція, подібна на позначуваний предмет.
Знак-прикмета — див. Знак-Гндекс.
Знак-сигнал — знак, який вимагає після себе певних дій, реакції.
Знак-симптбм {грец.5утрїота —збіг обставин, ознака) —див. Знак-Гндекс.
Знаковий рГвень мови — рівень мови, на якому її одиниці виступають як знаки (словосполучення, слова і морфеми).
Зовнішнє мовлення — мовлення у власному сенсі (втілене у звуки, таке, що має звукове вираження).
Зовнішні причини мовних змін — причини, які знаходяться поза мовою; суспільно-політичні, економічні, історичні, географічні та інші чинники, пов'язані з розвитком і функціонуванням мов. Синонім: екс-тралінгвальні причини.
Зовнішня лінгвГстика — галузь мовознавства, яка вивчає сукупність етнічних, суспільно-історичних, соціальних, географічних та інших чинників як нерозривно пов'язаних з розвитком і функціонуванням мови.
Ідеалізована когнітйвна модель — усі уявлення про предмет (об'єкт) зразу, в цілому; нерозчленований образ, який зумовлює певну поведінку (рольову структуру) мовного знака.
ІдеографГчні словники — словники, що подають лексичний склад мови за семантичними розрядами (поняттєвими рубриками). Синоніми: ідеологГчні словники, тематичні словники, тезауруси.
Ідеолопчні словники —див. ІдеографГчні словники.
ІєрархГчні відношення у мові — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.
Ієрогліф (грец. л/егбз — священний і £ІурГіе — різьблене зображення) — графічний знак, у зображенні якого зберігається деяка символічна подібність із зображуваним предметом.
Короткий термінологічний словник
Ізафет (араб, аль-ідафату — додаток, доповнення, приєднання) — атрибутивне словосполучення в тюркських мовах, що складається з двох іменників, перший з яких є означенням, але показник зв'язку знаходиться в другому (головному, стрижневому) слов].
Ізоглоса (грец. Гзоз — рівний, однаковий і £/озза — мова) — лінія, якою на лінгвістичних картах позначають межі поширення певного мовного явища.
Ізольовані опозиції фонем — опозиції, які властиві тільки даній парі фонем, тобто більше ніде не повторюються.
Ізолюючі мови — мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів. Синонім: кореневі мови.
Іллокуція (лат. /7— префікс, який має посилювальне значення, вказує на рух всередину чогось, і англ. Іосиііоп — мовний зворот) — відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації.
ІмплікацГйні універсали (лат. ітрНсаҐю, від ітріісо — тісно зв'язую) — універсали, які стверджують певну залежність між різними мовними явищами. Синонім: складнГ універсали.
Гндекс деривації — відношення числа словотвірних морфем до числа слів.
Гндекс синтетичності — відношення числа морфем до числа слів.
Індоєвропейські мови — родина споріднених мов, до якої входять індійська, іранська, слов'янська, балтійська, германська, романська, кельтська, грецька, албанська, вірменська групи мов.
Індуктивні універсалі! — універсалії, які встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах.
Індукція (лат. іпбисііо — наведення, збудження) — прийом дослідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ, узагальнення результатів окремих конкретних досліджень.
Інженерна лінгвГстика — див. Обчислювальна лінгвїстика.
Інкорпорація (пізньолат. іпсогрогаііо — введення до свого складу, від лат. /п — в і согрив — тіло) — спосіб синтаксичного зв'язку компонентів словосполучення або всіх членів речення, за якого компоненти поєднуються в єдине ціле без формальних показників у кожному з них.
Інкорпоруючі мови — див. Полісинтетичні мови.
Інтегральна сема (лат. іпІе£гаІів — нероздільно пов'язаний з цілістю) — сема, спільна для двох чи більше лексичних значень.
Інтегральні ознаки фонем (лат. іпІе§гаІіз — нероздільно пов'язаний з цілістю) —- ознаки, які не утворюють опозицій даної фонеми з іншими, тобто не служать для розрізнення значень слів чи морфем. Синонім: недиференцГйні ознаки фонем.
ІнтерлінгвГстика (лат. іпіег— між і лінгвістика) — розділ мовознавства, який вивчає міжнародні мови як засіб міжмовного спілкування.
Інтерференція (лат. іпіег— між, взаємно і гег/о — торкаюся, ударяю) — взаємодія мовних систем за двомовності, яка виражається у відхиленнях від норми і системи другої мови під впливом рідної.
Інтонація (лат. іпіопаге — голосно вимовляти) — ритміко-мелодій-ний малюнок мовлення, який служить у реченні засобом вираження синтаксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення.
Інформатика — див. Теорія інформації.
Істбрико-культурна функція мови — див. Кумулятивна функція мови.
Короткий термінологічний словник
Історичне мовознавство — див. ДіахронГчне мовознавство.
ЙмовГрнісна сема — див. ПотенцГйна сема.
Категоризація (англ. саіе^огіїаііоп, від грец. каІе£огіа — ознака) — підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику досвіду (категорію) і визнання його членом цієї категорії, а також процес утворення і виділення самих категорій, членування зовнішнього і внутрішнього світу людини відповідно до сутнісних характеристик його буття й існування, упорядковане представлення різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів або об'єднань.
Категорія (грец. каІе£огіа — ознака) — 1) одна з пізнавальних форм мислення людини, яка дозволяє узагальнити її досвід і здійснювати його класифікацію; 2) у когнітивній лінгвістиці — когнітивна структура, концептуальний клас, що складається з елементів — членів категорії, об'єднаних «родинною подібністю».
Категорія стану — незмінні слова, які означають стан і вживаються у функції співвідносного з присудком головного члена односкладного речення. Синонім: предикатйви.
КвазісинонімГя (лат. ді/аз/ — ніби, майже, немовби і синонімія) — див. ГіпонімГя.
Квантитативна типологія мов (лат. ^иапШаз — кількість) — типологія, в основу якої покладено статистичні індекси, які відображають ступінь наявності в різних мовах тієї чи іншої якісної ознаки.
Керування — тип синтаксичного зв'язку, коли одні граматичні значення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але конкретно визначені граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом.
Кібернетична лінгвГстика — лінгвістика, яка розглядає мову як одну з керуючих і керованих систем; мова інтерпретується як система правил творення, перетворення і комбінування її одиниць.
КГлькісні методи в мовознавстві — використання підрахунків і вимірювань при вивченні мови і мовлення.
Класема — найбільш узагальнена за змістом сема, що відповідає значенню частини мови (предметність, ознака, дія тощо).
Класифікаційні категорії— граматичні категорії, які характеризують ціле слово, є його постійною ознакою і служать рубриками класифікації слів (напр., категорія роду іменника, категорія виду дієслова тощо).
Когезія (лат. соїіаезиз — зв'язаний, зчеплений) — засоби зв'язності в тексті (повтори, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, пс> рядок слів тощо).
Когнітивна лінгвГстика (англ. со£піїіоп — знання, пізнання; пізнавальна здатність) — мовознавчий напрям, в якому функціонування мови розглядається як різновид когнітивної (пізнавальної) діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджуються через мовні явища.
Когнітивна модель — 1) концепція мови як різновиду когнітивно-го процесу; 2) модель розуміння тексту як результату природної обробки мовних даних; 3) характеристика процесу категоризації у мові (про-позиційні, схематичні, метафоричні й метонімічні моделі).
Когнітивна семантика — теорія значення, яка стверджує, що значення мовної одиниці не може бути зведеним до об'єктивної характе-ризації позначеної нею ситуації і тому необхідно враховувати й ракурс, що обирається концептуалізатором при розгляді ситуації і способу її вираження.
Короткий термінологічний словник
Когнітйвна функція мови (лат. со£позсо — пізнавати) — див. Гносеолопчна функція мови.
Когнітолбгія (англ. со£піІіоп — знання, пізнання; пізнавальна здатність і грец. Іб£оз — слово, вчення) — інтегральна наука про когнітив-ні (пізнавальні) процеси у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу.
Код (франц. сосіе) — система символів для передавання, обробки й зберігання різної інформації; спосіб запису інформації.
Коментатйв (лат. соттепіаіог — пояснюю, тлумачу) — див. Пере-повіднйй спосіб.
Компаративний метод (лат. сотрагаїмиз — порівняльний) —див. Порівняльно-історйчний метод.
Компонент значення —див. Сема.
Компонентний ана'ліз (лат. сотропепз — той, що складає) — методика дослідження плану змісту значеннєвих одиниць мови з метою розщеплення значення на мінімальні семантичні складники (компоненти).
Комп'ютерна лінгвГстика — див. Обчислювальна лінгвГстика.
Комунікативна лінгвГстика — напрям сучасного мовознавства, що вивчає мовне спілкування, яке складається з таких компонентів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (засоби) повідомлення.
Комунікативна функція мови (лат. соттипісаііо — повідомлення, зв'язок) — функція спілкування між людьми, народами.
Комунікативний синтаксис — синтаксис, об'єктом якого є актуальне членування речення, комунікативна парадигма речень, типологія висловлень тощо.
Комунікатйвність речення — одна з основних ознак речення, яка полягає у співвіднесеності його семантики з логічним судженням і здатності входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуа-цію мовлення.
Комутація (лат. соттиіаїю — зміна) — співвідношення між двома знаками мови, за якого одиниці плану вираження цих знаків перебувають у такій самій відповідності, як і одиниці плану змісту цих знаків.
Конатйвна функція мови (лат. соп-паіиз — народитися (виникнути) разом, одночасно; бути вродженим) — функція засвоєння.
Конвергенція (лат. сопчег&о — сходжусь, наближаюсь) — 1) збіг двох чи більше звуків мови в один звук; 2) зближення і збіг двох мов Унаслідок контактування.
Конверсйви — слова, які передають двобічні суб'єктно-об'єктні відношення в лексико-семантичній системі.
Конверсія (лат. сопуєгзіо — обертання, перетворення) — 1) у семантиці— зображення однієї ситуації поперемінно з двох протилежних сторін {Роман купує у Степана книжку — Степан продає Романові книжку); 2) у словотворенні — спосіб словотворення без використання спеціальних словотвірних афіксів, перехід слів із одної частини мови в іншу.
Конкретне мовознавство — мовознавство, яке вивчає окремі (конкретні) мови (україністика, русистика тощо).
Конотація (лат. со (п) — префікс, що означає об'єднання, сумісність, і поіаііо — позначення) — додаткові семантичні і прагматичні особливості («співзначення») лексичного значення та значень інших мовних рівнів, які нашаровуються на їхній предметно-поняттєвий аспект.
Конститутивна функція фонем (лат. сопзіііиіиз — визначений) — функція, пов'язана зтворенням одиниць вищого рівня — морфем і слів.
Короткий термінологічний словник
Конструктивне мовознавство (лат. сопзігисііо — побудова, складання) — мовознавство, яке вивчає мову, н структуру на відміну від функціонального мовознавства, яке вивчає мовлення.
Конструктивний синтаксис (лат. сопзігисііо — побудова, складання) — синтаксис мови (не мовлення); вивчає речення як структурні схеми.
КонструкцГйна граматика — граматика, яка при інтерпретації форми та змісту висловлень і фраз враховує не тільки форму і зміст їхніх складників, а й значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники.
Контекст (лат. сопіехіиз — поєднання, зв'язок) — мовне оточення або ситуація, в яких уживається лінгвальна одиниця.
Контенсйвна типологія мов (англ. сопіепі — зміст) — типологія, зорієнтована на зміст, семантику (на семантичні категорії мови і способи їх вираження).
Контрастйвна лінгвГстика — див. Зіставне мовознавство.
Контрастйвний метод — див. Зіставнйй метод.
Контрастна дистрибуція (франц. сопігазіе — протилежність) — дистрибуція, коли мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях, але мають різне значення (дім — дим —дум —дам).
Конфронтатйвна лінгвГстика — див. Зіставне мовознавство.
Концепт (лат. сопсеріиз — думка, поняття) — у когнітивній лінгвістиці — одиниця ментальних або психічних ресурсів свідомості і тієї інформаційної структури, яка відображає знання й досвід людини; оперативна змістова одиниця пам'яті, ментального лексикону, концептуальної системи і мови мозку (Ііп£иа тепіаііз), усієї картини світу, відображеної в мозку людини; відомості проте, що індивід знає, припускає, думає, уявляє про об'єкти світу.
Концептуалізація (англ. сопсеріиаіііаііоп, від лат. сопсеріиз — думка, поняття) — поняттєва класифікація; процес пізнавальної діяльності людини, який полягає в осмисленні інформації, що надходить до неї, і призводить до утворення концептів, концептуальних структур і всієї концептуальної системи в мозку людини; процес структурації знань і виникнення різних структур представлення знань із деяких мінімальних концептуальних одиниць.
Концептуальна система —сукупність усіх концептів, наявних у розумі людини, їх упорядковане об'єднання.
Концептуальний аналіз — у когнітивній лінгвістиці — методика дослідження концептів на основі сполучуваності відповідних лексем, а також більш широких контекстів їх вживання.
Копенгагенський структуралГзм — див. Глосематика.
Кореляти вні опози ції фоне'м (лат. со — префікс, що означає об'єднання, спільність, сумісність, і геїаііо — відношення) — опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, а за всіма іншими — збігаються.
Кореляція (лат. соггеїаііо — співвідношення) — 1) ряд фонематичних опозицій за однією диференційною ознакою; 2) взаємна зумовленість, семіологічна залежність двох чи більше одиниць мови.
Кореневі мови — див. Ізолюючі мови.
Корінь — основна, єдина обов'язкова для кожного слова морфема, що є носієм його лексичного значення, повторюється в усіх граматичних формах і споріднених словах.
Креольські мови (франц. Сгеоіе, від ісп. сгіоііо — людина мішаного походження, від батьків двох рас) — мови, сформовані на основі піджинів і які стали рідними для певного колективу їх носіїв.
Короткий термінологічний словник
Кульмінативна функція фонем (лат. сиїтеп — вершина) — функція, яка полягає в забезпеченні цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу або сингармонізмові.
Кумулятивна функція мови (лат. ситиіо — згрібаю, нагромаджую) — функція зберігання всього того, що виробила нація в духовній сфері. Синонім: історико-культурна функція.
Ларингальна теорія (грец. Іагіпх — гортань) —теорія найдавнішого складу, походження і чергування індоєвропейських голосних, яка виходить з існування у прамові особливих фонем, умовно названихларин-галами.
Лексема (грец. Іехіз — слово, вислів) — слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний елемент мови.
Лексико-граматичні розряди (категорії) — граматично релевант-ні групи слів у межах певної частини мови, для яких характерна спільна семантична ознака (збірність, речовинність, зворотність тощо).
Лексикографія (грец. Іехікбп — словник і £гарІто — пишу) — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад.
Лексико-семантйчна група —тісне об'єднаня слів у межахлекси-ко-семантичного поля.
Лексико-семантйчна система — один із рівнів мовної структури, що складається із слів та їхніх значень.
Лексико-семантйчне поле — сукупність парадигматично пов'язаних лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ.
Лексико-семантйчний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого основним словотворчим засобом є зміна лексичного значення твірного слова (при збереженні його матеріальної структури).
Лексико-синтаксйчний спосіб словотворення —спосіб словотворення, за якого нові слова творяться шляхом поєднання в одному слові двох чи більше слів або словоформ внаслідок лексикалізації словосполучень.
Лексичне значення — історично закріплена у свідомості людей від-несеність слова з певним явищем дійсності.
ЛінгвГстика тексту — галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.
Лінгвістична географія — див. Ареальна лінгвГстика.
Лінгвістична типологія — див. Типолопчне мовознавство.
Лінгвогенетйчний метод (лат. Ііп£иа — мова \£епезіз — походження) — див. Порівняльно-історйчний метод.
Лінгвогеографія — див. Ареальна лінгвГстика.
Лінгводидактика (лат. Ііп£иа — мова і грец. бібакіікоз — повчальний) — теорія освіти, що обґрунтовує і розкриває зміст, методи і форми навчання мови.
Лінгвостатйстика — розділ математичної лінгвістики, який вивчає статистичні закономірності в мові.
Логіко-граматйчний синтаксис — синтаксис, в якому речення і його компоненти інтерпретуються з позиції логіки.
Логіцизм — див. Лопчний напрям у мовознавстві.
Лопчний напрям у мовознавстві —сукупність течій, концепцій, що вивчають мову в її зв'язках із мисленням та знанням і орієнтуються на певні школи в логіці та філософії. Синонім: логіцизм.
Короткий термінологічний словник
Локуція (англ. Іосиїюп — мовний зворот, вислів) — використання мовних засобів для досягнення мети.
Маркер (франц. тагсіиеиг, від тащиег — робити мітку) — див. Сема.
Математична лінгвістика — галузь мовознавства, яка вивчає можливості застосування математичних методів для дослідження й опису мов.
Математична логіка — формальна логіка, яка застосовує математичні методи й спеціальний апарат символів і досліджує мислення за допомогою обчислень (формалізованих мов).
Машинний переклад — переклад текстів з однієї мови на іншу за допомогою ЕОМ.
Ментальні репрезентації (франц. тепіаі — мислений, розумовий, від лат. тепз, тепііз — розум, думка, мислення і гергезепіаі'ю — наочне зображення) — ключове поняття когнітивної науки, яке стосується процесу представлення (репрезентації) світу в голові людини й одиниць такого представлення; умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний або видуманий світу свідомості, втілюють знання про нього й почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення.
Метамбвна функція — функція мови бути засобом дослідження і опису мови у термінах самої мови.
Метод глотохронології (грец. іібііа — мова, сґігбпоз — час і Іб§оз — слово, вчення) — статистичний метод датування, який застосовується для визначення тривалості окремого існування двох споріднених мов шляхом підрахунку процентного співвідношення спільних елементів у їх основному словниковому фонді.
Метод лінгвістичної географії — метод, який полягає у нанесенні на географічну карту даних про особливості певних мовних явищ у вигляді ізоглос (ліній, які позначають межі поширення певного мовного явища).
Методика безпосередніх складників — спосіб подання словотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучення чи речення у вигляді ієрархії вкладених один в одного елементів.
Методика семантичного поля — спосіб дослідження лексико-семантичних систем двох чи більше мов, який полягає в тому, що семантичне поле однієї мови накладається на відповідне поле іншої і таким чином установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мовами навколишнього світу.
Методика фізіолопчнихреакцій — методика, яка полягає в реєстрації фізіологічних реакцій людського організму (судинна реакція, розширення зіниць ока, зміни частоти пульсу тощо) на певні мовленнєві стимули.
Мова — природна система комунікативних знаків і правил їх функціонування.
Мбва-еталбн — ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом, у якій представлені універсальні властивості всіх мов, як основа (тло) для зіставних досліджень мов.
Мова-оснбва —див. Прамова.
Мовленнєвий акт — цілеспрямована мовленнєва дія, здійснювана відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки.
Мовлення — конкретно застосована мова; засоби спілкування в їх реалізації.
Мовна асиміляція — процес утрати етносом рідної мови і перехід на мову іншого (панівного) етносу.
Короткий термінологічний словник
Мовна картина світу —спосіб відбиття реальності у свідомості людини, що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними концептуально-структурними канонами.
Мовна компетенція (лат. сотреіепііа, в'щсотреіо — взаємно прагну; відповідаю, підходжу) — рівень знання своєї мови певним індивідом.
Мовна норма — сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування.
Мовна полГтика — сукупність ідеологічних принципів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.
Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні у межах певних адміністративно-політичних утворень.
Мовна типологія (грец. Іуроз — форма, зразок і 16&оз — вчення) — 1) визначення загальнолінгвістичних таксономічних категорій як основа для класифікації мов за типами; 2) розділ мовознавства, який досліджує принципи і опрацьовує способи типологічної класифікації мов.
Мовний етикет — усталені мовні звороти, типові формули, які використовуються у конкретних ситуаціях спілкування і відповідають національно-культурним традиціям певного соціуму.
Мовний союз — особливий тип ареально-історичної спільності мов, що характеризується певною кількістю подібних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідоктривалого й інтенсивного контактного й конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору.
Мовні контакти (лат. сопіасіиз — дотик) — взаємодія двох чи більше мов, яка впливає на структуру і словниковий склад однієї чи багатьох із них.
Мовні універса'лії(лат. ип'мегзаііз — загальний) — явища, властиві всім мовам або більшості з них.
Модальність (від сер.-лат. тосіаііз — модальний; лат. тодиз — міра, спосіб) — функціонально-семантична категорія, яка виражає різні види відношення висловлення до дійсності, а також різні види суб'єктивної кваліфікації повідомлюваного.
Модифікаційне словотвГрне значення (лат. тосІіГісаііо — видозміна, перетворення) —додаткова ознака до значення твірного слова без зміни частиномовної належності слова.
Модус (лат. тосіиз — міра, спосіб) — частина речення (висловлення), яка виражає ставлення мовця до повідомлюваного; оцінка змісту речення (висловлення).
Молодограматйзм — напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, що поставив собі за мету досліджувати живі мови, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.
Моногенез — див.^Гебрія моногенезу.
Морф (грец. тогрґіе — вигляд, форма) — конкретний лінійний представник морфеми, один із формальних її різновидів; найкоротший мінімальний відрізок словоформи, наділений значенням.
Морфема (грец. тогріїе — вигляд, форма) — мінімальна двостороння одиниця мови, тобто одиниця, що має план вираження і план змісту і яка не членується на простіші одиниці такого самого роду.
Морфологічний рівень мови — система механізмів мови, яка забезпечує побудову словоформ та їх розуміння.
Короткий термінологічний словник
МорфологГчний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого словотворчим формантом є афіксальні засоби.
Морфологія (грец. глогрле — вигляд, форма і Іб£оз — слово, вчення) — 1) граматична будова слова; система притаманних мові морфологічних одиниць, категорій і форм, а також правил їх функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає закономірності функціонування і розвитку цієї системи.
Морфблого-синтаксйчний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого нові слова творяться шляхом переведення слова або окремої словоформи з однієї частини мови в іншу.
Морфонема (від морфема і фонема) — ряд фонем, що замінюють одна одну в межах тієї самої морфеми і представлені в її аломорфах.
Морфонолопчний проміжний рГвень — рівень мови, проміжний між фонологічним і морфологічним.
Морфонологія — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей для вираження граматичних значень.
Морфосилабема (від морф і грец. зуІІаЬе — склад) — мінімальна фономорфологічна одиниця в кореневих мовах, де морфема і склад збігаються. Синоніми: силабема, силабоморфема.
Надлишкбвість інформації — різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації.
Надфразова єдність — відрізок мовлення, що складається з двох чи більше речень, об'єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію.
Натуралізм —див. Натуралістичний напрям у мовознавстві.
Натуралістичний напрям у мовознавстві — напрям, який винику межах порівняльно-історичного мовознавства І половини XIX ст. і поширював принципи й методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності. Синонім: натуралізм.
Національно-мбвна полГтика — мовна політика як частина національної політики держави.
НедиференцГйні ознаки фонем —див. Інтегральні ознаки фонем.
НейролінгвГстика (грец. пеиго — жила, нерв і лінгвістика) — наукова дисципліна, яка виникла на межі неврології та лінгвістики й вивчає систему мови у співвідношенні з мозковим субстратом мовної поведінки.
Нейтралізація фонем (лат. пеиігаїіз — не належний ні тому, ні іншому) — зняття фонологічного протиставлення у певних положеннях (позиціях).
Неогумбольдтіанство — напрям улінгвістиці, який характеризується прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.
НеолінгвГстика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.
Несистемний контекст — контекст, який не випливає із семантики слова; невластивий для слова контекст.
Номінативна функція (лат. потіпаї'миз — називний, від потіпо — називаю) — функція позначення предметів і явищ зовнішнього світу і свідомості. Синоніми: репрезентативна функція, референтна функція.
Номінативний синтаксис — синтаксис, який вивчає номінативну функцію речень, тобто функцію, пов'язану з позначуваною реченням ситуацією (подією).
Короткий термінологічний словник
Номінативні мови (лат. потіпаї'миз — називний) — мови, в яких єдино можливою формою підмета є називний (номінативний) відмінок незалежно від перехідності (неперехідності) дієслова.
Норма мовна — див. Мовна норма.
Ностратйчна теорія (лат. позіег — наш) — теорія, згідно з якою окремі мовні родини об'єднуються на глибшому етапі реконструкції в одну ностратичну надродину. Синонім: борейська теорія.
Нульова морфема — морфема, яка не має реального звукового вираження в одній із форм парадигми і виділяється, усвідомлюється тільки у співвідношенні з матеріально вираженими морфемами в інших формах цієї ж парадигми.
Обчислювальна лінгвістика — лінгвістика, предметом якої є вивчення мови, пов'язане з можливостями машинної обробки і переробки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову і функціонування.
Одномірні опозиції фонем — опозиції фонем, в яких їхні спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються.
Омоніми (грец. Ііотоз — однаковий і бпута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різні значення.
Ономасіолбгія (грец. бпотазіа — найменування і Іб£оз — слово, вчення) — теорія номінації; один із двох аспектів семантики (поряд із семасіологією), який вивчає природу, закономірності і типи мовного позначення елементів дійсності.
Описовий метод — метод планомірної інвентаризації одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.
Опозиції фонем (лат. оррозіііо — протиставлення) — протиставлення двох чи кількох фонем для виявлення різниці між ними.
ОпозицГйний прийом — прийом, який полягає в зіставленні мовних одиниць для встановлення їхніх диференційних ознак і на цій основі об'єднання їх у певні парадагматичні класи.
Орфографія (грец. огіЬо&гарЬіа, від оПЬбз — правильний і &гарЬо — пишу) — історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі.
Особа — граматична словозмінна категорія дієслова (в деяких мовах також іменника в позиції присудка), що означає відношення суб'єкта дії до мовця.
Палаталізація (лат. раїаіит — піднебіння) — пом'якшення приголосних у певних фонетичних позиціях внаслідок піднесення середньої спинки язика до піднебіння.
Парадигма (грец. рагадеі&та — приклад, зразок) — 1) у широкому розумінні — ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких визначається відношеннями до інших; 2) у вужчому розумінні — об'єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може у мовленні бути заміненою іншою одиницею цього класу.
Парадигматика — один із двох системних аспектів у вивченні мови, що розглядає мовні одиниці як сукупності структурних елементів, об'єднуваних у пам'яті мовців і пов'язаних відношенням протиставлення.
Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.
Паракінесика (грец. рага — біля, коло, поряд і кіпеіїкоз — той, що рухає) — жести і міміка як засоби спілкування.
Короткий термінологічний словник
ПаралінгвГстика (грец. рага — біля, коло, поряд і лінгвістика) — 1) сукупність невербальних засобів спілкування; 2) розділ мовознавства, який вивчає ці засоби.
Переповіднйй спосіб — спосіб, який позначає неочевидну дію (інформацію з чужих уст) і може виражати відтінок недовір'я, сумніву, здивування. Синонім: коментатйв.
Перлокуція (лат. рег — префікс, що означає посилення, завершення, дію, спрямовану на щось, крізь щось, і англ. Іосиііоп — мовний зворот, вислів) — вплив мовлення на свідомість та поведінку адресата.
Перформатйв (лат. регїогто —дію) — висловлення, еквівалентне дії, вчинку.
Перформатйвна функція — функція мовлення, яка полягає у виконанні перформативного акту, тобто такого, який рівнозначний здійсненню дії. Див. Перформатйв.
Перцептйвна функція фонем (лат. регсерііо — сприймання, пізнавання) — розпізнавальна функція.
ПГджини (від спотвореного англ. Ьиз/лезз — справа) — змішані мови зі спрощеною структурою, які використовуються як засіб міжетнічного спілкування.
Пізнавальна функція мови — див. Гносеологічна функція мови.
Побутовий контекст — див. Ситуативний контекст.
Поверхнева структура — спосіб конкретного опису синтаксичної побудови кожного окремого речення з його глибинних структур. Див. Глибинна структура.
Поетична функція мови — див. Естетична функція мови.
ПолісемГя (грец. роїузетоз — багатозначний) — наявність різних лексичних значень в одному й тому самому слові.
Полісинтетичні мови (грец. роїуз — багато і зулМіез/з — поєднання) — мови, в яких різні частини висловлення у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами. Синонім: інкорпоруючі мови.
Поняттєві категорії— загальні смислові компоненти, властиві не окремим словам і системам їхніх форм, а широким класам слів, що виражаються в мові різноманітними засобами (прямо чи непрямо, явно чи приховано, лексично, морфологічно або синтаксично).
Поняття — форма мислення, в якій відбиваються загальні істотні властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності, загальні взаємозв'язки між ними у вигляді цілісної системи ознак.
Порівняльно-історйчне мовознавство— лінгвістичний напрям, який досліджує мови для встановлення їхньої спорідненості та вивчення історичного розвитку споріднених мов.
Порівняльно-історйчний метод -1- сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. Синоніми: компаративний метод, лінгвогенетйчний метод.
Порбджувальна лінгвГстика —див. ГенеративГзм.
ПотенцГйна сема — сема, яка не характеризує позначені словом предмет чи поняття, але може виявлятися у певних ситуаціях. Синонім: ймовірнісна сема.
Прагматика (грец. рга£таіік6з — дійовий, чинний) — сфера досліджень у семіотиці й мовознавстві, в якій вивчається функціонування мовних знаків у мовленні; розділ мовознавства, який вивчає комплекс проблем, що стосується мовця, адресата, їх взаємодії в комунікації.
Короткий термінологічний словник
Прагматична функція мови — функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого.
Прагматичний синтаксис — синтаксис, предметом якого є комплекс проблем, пов'язаних з мовцем і адресатом, їх взаємодією у процесі комунікації.
Прамо'ва —мова, з діалектів якої виникла група (сім'я) споріднених мов.
Прафбрма — вихідна для пізніших утворень мовна форма, реконструйована на основі закономірних відповідників у споріднених мовах. Синонім: архетйп.
Предикат (лат. ргаебісаіит — сказане) — конститутивний елемент судження, тобто те, що говориться (стверджується або заперечується) про суб'єкт.
Предикатйви (лат. ргаесіісаііуиз — стверджувальний, категоричний) —див. Категорія стану.
Предикативність — комплексна синтаксична категорія, яка виражає відношення повідомлюваного до дійсності і формує речення як комунікативну одиницю.
Пресупозйція (лат. ргае — попереду і зиррозіііо — припущення, презумпція) — компонент смислу речення, який повинен бути істинним для того, щоб речення не сприймалось як семантично аномальне або недоречне в даному контексті.
Приватйвні опозиції фонем — опозиції, в яких один елемент має якусь ознаку, а інший и не має.
Прийом відносної хронології — прийом порівняльно-історичного методу, який полягає у встановленні послідовності появи в часі мовних явищ (яке з них виникло раніше, а яке пізніше).
Прийом внутрішньої реконструкції — прийом порівняльно-історичного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм шляхом порівняння мовних одиниць всередині однієї мови.
Прийом зовнішньої реконструкції — прийом порівняльно-історичного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм на основі порівняння відповідних одиниць споріднених мов.
Прийом «слів і речей» — прийом дослідження лексики, за якого історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі.
Прийом тематичних груп — прийом дослідження лексики, за якого слово вивчають у зв'язку з іншими словами, пов'язаними з ним спільною темою.
Прийоми внутрішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків.
Прийоми зовнішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ за зв'язком з позамовними (соціологічними, логіко-психологіч-ними та ін.) явищами.
Прийоми міжрГвневої інтерпретації — способи дослідження мовних явищ, які полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня.
Прикладне мовознавство — напрям у мовознавстві, який опрацьовує методи вирішення практичних завдань, пов'язаних із використанням мови.
Прилягання — тип синтаксичного зв'язку між словами, який виражається позиційно (порядком слів) або інтонаційно.
Принцип конгеніальності (лат. соп — префікс, що означає об'єднання, спільність, сумісність, і §епіиз — дух) — принцип гармонізації творчих можливостей автора і читача.
Короткий термінологічний словник
Ь
Приховані категорії — семантичні й синтаксичні ознаки слів чи словосполучень, які не мають явного морфологічного вираження, але є суттєвими для побудови й розуміння висловлення, зокрема тому, що вони впливають на сполучуваність слів.
Пропозиція (лат. ргорозіііо — основне положення) — семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної й комунікативної парадигм речень.
ПропорцГйні опозиції фонем — опозиції, в яких відмінність між фонемами така сама, як і в іншій опозиції.
Просодія (грец. ргозобіа — приспів, наголос) — надсегментні особливості мовлення: висота тону, часокількість, сила голосу; наголошення.
ПрбстГ універсалі! — див. Елементарні універсали.
Просторова лінгвістика — див. Ареальна лінгвГстика.
Протеза (грец. ргбіїіезіз — додання, приєднання) — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.
Прототип (англ. ргоіоіуре, від грец. ргоШуроп — прообраз) — 1) одиниця, яка виявляє найбільшою мірою властивості, спільні з іншими одиницями даної групи; 2) одиниця, яка реалізує спільні для групи властивості без домішки інших властивостей.
ПсихолінгвГстика (грец. рзусіїе — душа і лінгвістика) — галузь мовознавства, яка вивчає процеси породження і сприймання мовлення в їх співвідношенні з системою мови.
Психолінгвістичні методи — методи дослідження мовних явищ, які полягають в обробці й аналізі мовних фактів, отриманих від інформантів у результаті спеціально організованих експериментів.
Психолопзм — див. Психолоп чний напрям у мовознавстві.
Психолопчний напрям у мовознавстві — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини або народу. Синонім: психолопзм.
Редеривація (лат. ге — префікс, що означає зворотну або повторну дію, і дериваціяі— див. Зворотне словотворення.
Рема (грец. гґііта — сказане) — компонент актуального членування речення, те, що стверджується або запитується про вихідний пункт повідомлення — тему і створює предикативність, закінчене вираження думки.
Репрезентативна функція (лат. гергезепіаііо — наочне зображення) — див. Номінативна функція.
Референт (англ. геїег — співвідносити, посилатися; лат. геїегепз — той, що відносить) — об'єкт позамовної дійсності, який має на увазі мовець, коли вимовляє певний мовленнєвий відрізок.
Референтна функція — див. Номінативна функція.
Речення — основна синтаксична одиниця, яка являє собою інтонаційно оформлене смислове і граматичне ціле, що формує і виражає окрему відносно закінчену думку й відношення її змісту до дійсності.
РГвні мови — складові частини структури мови (яруси), кожна з яких характеризується сукупністю відносно однорідних одиниць і набором правил, що регулюють їх використання і групування в різні класи й підкласи, і знаходиться в ієрархічних відношеннях щодо інших (фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний рівні).
Рід — граматична категорія, яка властива різним частинам мови і полягає в розподілі слів за двома чи трьома класами, традиційно співвіднесеними з ознаками статі або їх відсутністю.
4с$Ь
Короткий термінологічний словник
Сема (грец. зіта — знак) — мінімальна, гранична одиниця плану змісту. Синоніми: компонент значення, семантичний множник, маркер.
Семантика (франц. зетапґщие — наука про зміст, від грец. зе тапіікбз — який має значення, означає) — 1) план змісту в мові; 2) значення мовної одиниці; 3) розділ мовознавства, що вивчає план змісту в мові.
Семантичний диференціал — психолінгвістичний прийом (анкетування), який полягає у використанні комплексу пар семантичних дифе-ренційних ознак для характеристики одиниць мови (визначення відстані між значеннями слів, їх місця в лексико-семантичній системі, вивчення звукосимволізмутощо).
Семантичний множник — див. Сема.
Семіолбгія — див. Семіотика.
Семіотика (грец. зетеіоп — знак) — наукова дисципліна про різні системи знаків, які використовують для передачі інформації.
Сигніфікатйвна функція фонем (лат. зі£пііїсаге —давати знати, виявляти) — функція розрізнювати значення слів і морфем.
Силабема (грец. зуІІаЬе — склад) — див. Морфосилабема.
Силабоморфема — див. Морфосилабема.
Сильна позиція фонем — позиція, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили.
Символіка звука —див. ЗвукосимволГзм.
СингармонГзм (грец. зуп — разом і Кагтопіа — співзвучність) — характерний здебільшого для тюркських мов фонетичний процес уподібнення (асиміляції) наступних голосних звуків афіксів попереднім голосним звукам кореня.
Синкретизм (грец. зупкгеіїкоз — з'єднання) — формальне нерозрізнення, злиття в одній формі різнорідних мовних елементів.
Синоніми (грец. зупбпітоз — однойменний)— слова, які мають значення, що повністю або частково збігаються.
Синтагматика (грец. зупіа§та, буквально — разом побудоване; поєднання, зв'язок) — один із двох системних аспектів у вивченні мови, який розглядає відношення між послідовно розташованими одиницями за їхнього безпосереднього поєднання в реальному потоці мовлення або в тексті, тобто сполучуваність мовних одиниць.
Синтагматичний синтаксис — розділ синтаксису, який вивчає синтаксичну валентність слова, способи її реалізації і виражені нею відношення.
Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; здатність мовних одиниць поєднуватися.
Синтаксема — мінімальна семантико-синтаксична одиниця, яка виділяється на основі семантико-синтаксичних відношень і позначає відповідні явища дійсності; словоформа, яка бере участь в організації речення.
Синтаксис (грец. зупіахіз — побудова, порядок) — 1) граматична будова речень та словосполучень, правила їх творення і функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає речення і словосполучення.
Синтаксична типологія мов —типологія, яка ґрунтується на відношеннях суб'єкта, дії й об'єкта у реченні.
Синтактика — один із аспектів дослідження мови, за якого виділяються відношення між одиницями мови.
Синтетйзм (грец. зупіііезіз — поєднання)—типологічна ознака мовної структури, що виявляється в об'єднанні в межах одного слова кількох морфем (лексичних, словотвірних, словозмінних).
Короткий термінологічний словник
Синтетичні мови (грец. зупіґіезіз — поєднання) — мови, в яких граматичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій, формотворчих афіксів, чергування звуків і суплетивізму).
СинхронГчне мовознавство — мовознавство, яке вивчає мову в синхронії (див. СинхронГя).
СинхронГчний словотвГр — словотвір, який вивчає систему словотвірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, яка визначається її синхронними мотиваційними відношеннями з іншими словами.
СинхронГя (грец. зупсіїгопоз — одночасний) — 1) стан мови на певний момент (період) її розвитку; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).
Сирконстанти (франц. сігсотзіапсе, від лат. сігситзіапііа — обставини, умови) — вільні, не зумовлені валентними властивостями поширювачі слова (обставини часу, місця, способу дії тощо).
Система мови (грец. зузіета — ціле, що складається з частин; поєднання) — множинність елементів будь-якої природної мови, які перебувають у відношеннях і зв'язках один з одним і утворюють певну єдність і цілісність.
Системний контекст — контекст, за якого сполучуваність слова зумовлена його індивідуальним значенням.
Ситуативний контекст — контекст, зумовлений певною ситуацією. Синонім: побутовий контекст.
Склад — звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря; мінімальна одиниця мовленнєвого потоку, яка складається з максимально звучного звука і прилеглих до нього менш звучних звуків.
СкладнГ універсали — див. ІмплікацГйні універсали.
Слабка позиція фонем — позиція, в якій протиставлення фонем є неповним або зовсім зникає.
Слово —- основна структурно-семантична одиниця мови, яка співвідноситься з предметами, процесами, явищами дійсності, їхніми ознаками та відношеннями між ними, вільно відтворюється у мовленні й служить для побудови висловлень.
СловозмГна —творення граматичних форм одного й того самого слова.
СловозмГнні граматичні категорії— категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується у мовленнєвому ланцюжку.
Словосполучення —два чи більше повнозначних слів, об'єднаних синтаксичним зв'язком.
СловотвГр — 1) творення похідних слів за дериваційними правилами і словотвірними типами. Синоніми: словотворення, деривація; 2) розділ мовознавства (традиційно — граматики), що вивчає будову і творення похідних слів. Синонім: дериватолбгія.
Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 111 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Американський структуралГзм —див.ДескриптивГзм. | | | Структурний синтаксис —див. Дистрибутивний синтаксис. |