Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Чинники мовного розвитку

Читайте также:
  1. IV встановлення тимчасового зв 'язку між вогнищами збудження в корі і утворення умовного рефлексу (виділення слини при дії світла).
  2. Аналіз тенденції розвитку
  3. Біхевіоризм та постбіхевіоризм у розвитку політичної науки
  4. Вимоги до розвитку та розміщення об’єктів атомної енергетики
  5. Вікові рівні музичного розвитку дітей
  6. Віктимологія: загальне поняття й історія розвитку
  7. Глобалізація: головні тенденції розвитку на межі XX-XXI ст..

т

позамовні

зовнішні

внутрішні

Мова та історія (розвиток мови)

За цією класифікацією чинники мовних змін поді­ляються на позамовні, до яких належать розвиток люд­ського суспільства, його матеріальної і духовної куль­тури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо, і мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і внутрішні. До зовнішньомовних причин автор відно­сить контактування мов, яке може посилити вже наяв­ні в мові тенденції або породити нові. До внутрішньо-мовних чинників відносять прагнення мови до само­вдосконалення.

Темпи мовних змін

Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й не вся лек­сика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводеш, найнеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов'язко­ві для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків [Сводеш 19606: 23—52; Сводеш 1960а: 53—87].

Темпи змін залежать від багатьох причин. Фоне­тичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швид­ше за сприятливих умов. Так, наприклад, у XII ст. зни­кають у давньоруській мові зредуковані голосні [ь] і [ь] за умови, коли вони знаходилися у слабкій позиції (в кінці слова, перед складом із голосним повного тво­рення та перед складом із [т>], [ь] у сильній позиції). Звуки, які знаходилися у сильній позиції (під наголо­сом, перед складом із слабкими |/ь], [ь]), перейшли в голосні повного творення [о], [є] (сьньсон, ст>насна, дьньдень, дьнкхдня). Процес занепаду зреду­кованих не проходив одночасно на всій території по­ширення давньоруської мови. Він ніби пересувався з півдня на північ. Доведено, що в XIII ст. на новгород­ських землях ці зредуковані голосні ще зберігалися.

Отже, в різних говірках темп змін звуків неоднако­вий. Про це свідчить також історія звука [£]. У смо­ленських говірках він був утрачений у XIII ст., тоді як у Москві він вимовлявся до початку XVIII ст.

, Теорія мови

У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Так, зане­пад зредукованих призвів до інтенсивної перебудови всієї фонологічної системи давньоруської мови: пе­рестав діяти закон відкритого складу і закон складо­вого сингармонізму; набули широкого розповсюджен­ня односкладові слова, з'явилися нові чергування го­лосних (чергування [о], [є] з нулем звука, а згодом в українській мові чергування етимологічних [о], [є] з [і], що стало специфічною рисою української фонети­ки); почали діяти процеси асиміляції, дисиміляції, спрощення голосних; оформляється співвідносність приголосних за дзвінкістю — глухістю і за твердістю — м'якістю.

Як бачимо, період XII—XIII ст. відзначався бурхли­вими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ть], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.

Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше. Для всіх східнослов'янських мов такими були XIII—XIV ст. Са­ме в той час замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта. У той же приблизно період з коротких активних дієприкмет­ників теперішнього й минулого часу виникли дієприс­лівники, відбувся перерозподіл й уніфікація типів від­мін іменників, занепад двоїни, розвиток категорії істот тощо.

Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не зміню­ється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціо­нування мови як засобу спілкування.

Темпи мовних змін залежать також від соціаль­них умов функціонування мови, від мовних контак­тів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не врахо-

Мова та історія (розвиток мови)

вувати й типологічні властивості мови. Аглютина­тивні мови, скажімо, змінюються повільніше від флек­тивних.

Питання про прогрес у розвитку мов

Поняття прогресу в мові в різні періоди трактува­лося неоднаково. Ученими античності, середніх віків та епохи Відродження ця проблема взагалі не порушу­валася, оскільки тоді питання історичного підходу до вивчення мови не було відомим. Уперше зробили спро­бу пояснити розвиток мови представники порівняльно-історичного мовознавства, оскільки вони вважали, що історичний розвиток мови — це спосіб її існування. Ідея про походження всіх індоєвропейських мов із однієї прамови і еволюційна теорія Ч. Дарвіна породи­ли натуралістичний напрям у мовознавстві. Його представники — А. Шлейхер, Ф.-М. Мюллер та інші — твердили, що мова як живий організм у своєму розвит­ку переживає два періоди: період розвитку, який на­лежить до доісторичних часів, і період розкладу, дегра­дації (історичний період). Причина цього — відкриті ними факти багатства форм давньоіндійської мови (санскриту) і бідності форм (порівняно із санскритом) у сучасних індоєвропейських мовах. Однак уже Р. Раск зауважив, що простота мовної структури має деякі пере­ваги порівняно із складною мовною структурою.

Пізніше лінгвісти простежили в деяких мовах тен­денції, які засвідчують прогрес у їх розвитку. Так, зокре­ма, В. Гумбольдт стверджував, що для мови характерне постійне вдосконалення, яке пов'язане з прогресивним рухом суспільства, з духовним удосконаленням наро­ду. На його думку, три типи мов — кореневі, аглютина­тивні і флективні — засвідчують поступальний рух людського духа від примітивних форм розвитку до більш досконалих.

Прогрес у мовних змінах вбачали І. О. Бодуен де Куртене та О. Єсперсен. На підтвердження своєї дум­ки Бодуен де Куртене наводив такі факти: 1) пересу­нення вперед більш задніх артикуляцій, що робить мовлення членороздільнішим, чіткішим; 2) скорочен­ня довжини слів, як це сталося в більшості мов, особ­ливо англійській; 3) спрощення граматичних систем. Єсперсен, як і Гумбольдт, пов'язував прогрес із морфо­логічними типами мов. Найдосконалішими вважали

Теорія мови

аналітичні мови. Переваги аналітичних мов вбачали в тому, що форми стали коротшими (їх легше вимовля­ти), їх стало менше (їх легше запам'ятати), утворення форм стало регулярнішим (не потрібно запам'ятову­вати аномалії, винятки), аналітичний спосіб виражен­ня граматичних значень є зручнішим від синтетич­ного (легше виражати значення), відсутність узго­дження полегшило користування мовою (не стало повторень у вираженні того самого граматичного зна­чення).

Ідеї Єсперсена свого часу були підтримані В. М. Жир-мунським, який твердив, що аналітична система відпо­відає вищій стадії в розвитку мислення.

Подібні думки про різні морфологічні типи мов як послідовні стадії в їх розвитку пропагували М. Я. Марр та його послідовники. На їхню думку, розвиток мов пов'язаний з розвитком економічних формацій, вироб­ництва. Маррівська теорія єдиного глотогонічного про­цесу називає такі стадії в розвитку мов: аморфну, аморфно-синтетичну, аглютинативну, флективну. Ці стадії відповідають суспільно-економічним формаці­ям, а перехід від однієї до іншої має стрибкоподібний характер. Однак переважна більшість мовознавців, які досліджували цю проблему, вважають, що тип мо­ви абсолютно не впливає на її досконалість. І флексія, і аналітизм, і аглютинація можуть адекватно вирази­ти будь-яку, навіть найскладнішу, думку. Теорії Єспер­сена і Марра, як і Гумбольдта, створюють сприятли­вий ґрунт для неправильних уявлень про якусь ієрар­хію мов.

Крім того, історії відомий і зворотний розвиток мов — від аналітизму до синтетизму (наприклад, такі тенденції помічені в китайській і тибетській мовах).

Деякі лінгвісти не пов'язують прогрес у мові з ана-літизмом, але вважають, що мови в своєму розвитку тільки прогресують. П. Я. Черних розцінює як безсум­нівний прогрес те, що, наприклад, у російській мові зникли форма двоїни, кличний відмінок, три форми минулого часу, короткі відмінювані прикметники то­що. Тільки прогрес у мові визнає український мовозна­вець С. В. Семчинський, який, відштовхуючись від по­ложення О. О. Потебні, що «прогрес у мові є явище [...] безсумнівне», зазначає, що «мова весь час удосконалю­ється, хоч ніколи не досягає ідеальних форм», і прогрес у

Мова та історія (розвиток мови)

мові навіть зводиться до загальної її закономірності. Одним із доказів прогресу вчений вважає розвиток словникової системи (втрата застарілих і поява нових слів, розвиток абстрактних значень), спрощення грама­тичної системи, розвиток різних типів речень тощо [Семчинський 1996: 325—332].

Однак, як свідчать реальні факти, немає прямої висхідної лінії в розвитку мов. Поширена в мовознав­стві думка про те, що мова тільки прогресує, поясню­ється тим, що вчені не розмежовують такі поняття, як розвиток і зміна. Часто зміни яких-небудь оди­ниць мови, їх зв'язків та відношень тощо, які зовсім не сприяють удосконаленню мови, вони розглядають як її розвиток. Якщо б усі мовні зміни засвідчували вдосконалення мовної системи, то мова давно б досяг­ла ідеального стану. Але в процесі розвитку мови час­то діють процеси, які перекреслюють раніше досягнуті результати.

Нині у мовознавстві прийнято розрізняти абсолют­ний і відносний прогрес. У мові переважає відносний прогрес. Його передусім пов'язують із мовною техні­кою. Мають рацію ті вчені, які вважають, що поява аналітичної будови в різних мовах світу є вдоскона­ленням, однак це всього лише вдосконалення мовної техніки, що ні в якому разі не відображає вище абст­рактне мислення, як це стверджували Єсперсен, Жир-мунський та ін.

Абсолютний прогрес пов'язаний не зі змінами в техніці, а з розвитком можливостей виразити мовний зміст. Він виявляється передусім у розширенні слов­никового складу, у збільшенні значень слів, у вдоско­наленні стилістичних можливостей мови (стилістичній спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і чіткої системи засобів.

Отже, прогрес у мові не можна пов'язувати з типом граматичної будови. Немає єдиного напрямку типоло­гічного розвитку мов. Усі мови здатні однаковою мі­рою виконувати свої суспільні функції, однак різні можливості розвитку мов залежать від соціальних чинників. У мові одночасно діє відносний і абсолют­ний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи не досягає довершеності.

Від мовного розвитку треба відрізняти мовне функ­ціонування (реалізацію мови в мовленні). Функціону-

Теорія мови

вання мови і її розвиток взаємопов'язані: розвиваєть­ся тільки та мова, яка функціонує, а функціонує та, яка розвивається.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте зовнішні причини мовних змін.

2. Які зміни в мові можуть бути спричинені контактуванням мов?

3. Що розуміють під внутрішніми причинами мовних змін? У яких антиноміях і тенденціях мовного розвитку вони виявляються?

4. Від чого залежать темпи мовних змін? Обґрунтуйте відповідь.

5. Які думки існують у мовознавстві щодо прогресу в розвитку мов?

Література

Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 320—392.

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 185—201.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 240—263.

Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 335—421.

Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьїка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 197—307.

Додаткова

Пауль Г. Принципьі истории язьїка. — М., 1960.

Будагов Р. А. Проблемьі развития язьїка. — М., 1965.

Косериу 3. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти-ке. — М., 1963. — Вьіп. 3.

Климов Г. А. Синхрония —диахрония и статика — динамика // Проб­лему язьїкознания. — М., 1967.

Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системьі язьїка // 0 соотноше-нии синхронного анализа и исторического изучения язьїков. — М., 1960.

Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития системи язьїка. — М., 1968.

Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторьі язьїковой зволю-ции. — М., 1982.

Вайнрайх У. Язьїковьіе контакти. — К., 1979.

Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К.? 1966.

Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития язьїка // Фило-логические науки. —1970. — № 1.

Мартине А. Принцип зкономии в фонетических изменениях: Пробле­ми диахронической фонологии. — М., 1960.

Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование язьїка? — М., 1977.

4.

Методологія мовознавства

4.1. Методи дослідження мови

Однією з ключових проблем загального мовознав­ства є проблема методології1, тобто методів дослідження мови. Відомо, що будь-яка галузь людського пізнання повинна мати поряд з об'єктом і предметом вивчення певні дослідницькі методи. Лінгвістика протягом історії свого розвитку створила власні (спеціальні) ме­тоди. Як правило, зміна наукової парадигми супро­воджується відкриттям нового методу дослідження. Кожен метод виділяє той аспект мови як об'єкта дос­лідження, який визначається найважливішим у цій теорії мови.

Поняття про методи наукового дослідження

Метод (від грец. теіпосіоз «шлях дослідження, пізнання») — систе­ма правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретич­ного і практичного освоєння дійсності.

1Методологія (від метод і грец. Іб£оз * слово, вчення») — 1) вчення про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, Що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об'єк­та. У радянській науці цей термін переважно вживався в іншому (вужчому) значенні: філософська основа вчення, дослідження.

Методологія мовознавства

Термін метод не однозначний: його застосовують у загальнонауковому, філософському значенні, у спе­ціально-науковому (що стосується окремої галузі нау­ки — фізики, хімії, математики, історії, літерату­рознавства, мовознавства тощо) і у значенні, яке збіга­ється зі значенням терміна методика.

У загальнонауковому, філософському значенні термін метод означає шлях пізнання і витлумачення будь-якого явища дійсності. Загальнонаукові методи пізнання базуються на знанні універсальних законів природи, суспільства і мислення. Це методи пізнання предмета в розвитку, в зв'язку і взаємозалежності явищ як єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, причини і наслідку, необхідності й випадковості, сут­ності та явища, одиничного, особливого й загального тощо.

У спеціально-науковому значенні слово метод означає шлях пізнання і витлумачення явищ, який використовується в певній конкретній науці (матема­тичні методи, соціологічні методи, лінгвістичні мето­ди та ін.). Кожен такий метод має свою «ділянку» дослідження, своє коло вимог, свою мету. Наприклад, порівняльно-історичний метод застосовують до вив­чення споріднених мов. Його метою є відкриття зако­номірностей розвитку цих мов. Структурний метод використовується при синхронічному вивченні будь-якої мови і має на меті дослідження структурної орга­нізації мови.

Спеціальні дослідницькі методи перебувають в тіс­ному зв'язку із загальнонауковими, залежать від них, видозмінюються під їх впливом. Філософська методо­логія виростає з філософської теорії, світогляду; вона є сукупністю настанов на те, з якою метою, що і як вив­чати, і рекомендує конкретні методи вивчення мови. Конкретна наука має також наукову теорію і свою ме­тодологію — вчення про цілі, предмет дослідження і конкретні методи дослідження. Від філософії через її методологію проходить лінія зв'язку з теорією і з мето­дологією конкретної науки, через що зв'язок між філо­софською методологією і спеціальними методами пев­ної науки не є прямим, але очевидний. Лінгвістична теорія є тим місточком, який поєднує філософську і конкретно-наукову методологію. Правда, трапляються випадки, коли, прикриваючись правильними загаль-

Методи дослідження мови

нометодологічними положеннями, вчений може буду­вати антинаукові теорії шляхом використання хиб­них методів. Як приклад можна навести палеонтоло­гічний метод М. Я. Марра. Заперечуючи порівняльно-історичний метод як ненауковий, Марр запропонував замінити його пошуками в усіх індоєвропейських мо­вах чотирьох елементів (сал, йон, бер,рош), від яких ніби­то утворені всі слова. Внаслідок такого «наукового» під­ходу були витворені фантастичні етимології слів і тео­ретичні міфи.

Роль спеціально-наукових методів у розвитку кон­кретних наук є надзвичайно важливою. Дуже часто навіть виникнення науки пов'язують з появою мето­ду. Так, зокрема, існує два погляди щодо часу виник­нення науки про мову: 1) мовознавство виникло тоді, коли мова стала об'єктом наукового розгляду, тобто за декілька століть до нашої ери (у Давньому Римі, Давній Греції і Давній Індії); 2) наука про мову виникла тоді, коли було відкрито порівняльно-історичний метод, тоб­то в першій чверті XIX ст. Що ж стосується нового напряму в науці, то його також, як правило, пов'язують із виникненням нового (власного) методу, бо саме ме­тод формує підходи до аналізу фактів. Так, порів­няльно-історичне мовознавство пов'язане з порівняль­но-історичним методом, структурне — зі структурним, психолінгвістика — зі спеціальними психолінгвіс­тичними методами, лінгвогеографія — з ареальним ме­тодом. Переважання відповідного методу в певну епоху багато в чому визначає загальний характер розвитку лінгвістичної науки, бо метод завжди пере­буває в тісному зв'язку з теорією (можна стверджу­вати про існування єдності «метод — теорія»). Не буде перебільшенням, коли скажемо, що методом ство­рюється предмет дослідження. Водночас потрібно зазначити, що зміна теорії (парадигми в науці) не заперечує наявних до цього наукових методів.

Кожен спеціальний дослідницький метод втілюєть­ся в певну систему логічних дій ученого, стандартизо­ваних прийомів збору, обробки й узагальнення фактів. Таку систему прийомів, яку слід називати методикою наукового дослідження, нерідко називають методом. За висловом Б. М. Головіна, якщо метод — це шлях, який прокладають до істини, то методика — інструменти, потрібні для розчищення цього шляху.

Методологія мовознавства

Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу

У дослідженні мовних фактів використовують за-гальнонаукові методики дослідження — індукцію і де­дукцію, аналіз і синтез.

Індукція (від лат. іпбисііо «наведення, збудження»)прийом дос­лідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення резуль­татів окремих конкретних спостережень.

Наприклад, вивчаючи диференційні ознаки фонем у мовах світу, Р. О. Якобсон дійшов висновку, що всі диференційні ознаки фонем можна звести до дванад­цяти пар (див. тему «Фонологічна система мови»). Більшість мовознавчих досліджень якраз ґрунтується на індуктивному підході до вивчення мовних фак­тів. Лінгвісти починають досліджувати мовні явища з розгляду одиничних об'єктів, йдучи від конкрет­ного до загального.

Дедукція (лат. бебисііо, від бебисо «відводжу, виводжу»)— форма достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.

В основі дедукції — аксіома: все, що стверджується стосовно всього класу, стверджується стосовно окремих предметів цього класу. Дедуктивний підхід набув особ­ливого поширення в математиці. Всі теореми виво­дяться логічним шляхом за допомогою дедукції з не­великої кількості вихідних положень — аксіом. У мо­вознавстві дедуктивний підхід необхідний, а інколи — єдино можливий (якщо потрібно дослідити явища, які не можна безпосередньо спостерігати, тобто у випад­ках так званого «чорного ящика», коли про певні яви­ща роблять дедуктивні висновки, правильність яких перевіряють на основі того, що маємо на вході і на виході «чорного ящика»). Саме таким чином вивча­ють, наприклад, механізм сприйняття і породження мовлення.

Із дедукцією пов'язане поняття гіпотези (в науці існує навіть термін гіпотетико-дедуктивний метод).

Гіпотеза (від герц, пупоіпезіз «основа, припущення»)спосіб пізна­вальної діяльності, побудови вірогідного, проблематичного знання, ко­ли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло в процесі дослідження; одне з можливих розв'язань проблеми.

Методи дослідження мови

Суть гіпотези полягає у висуненні припущення щодо внутрішньої структури об'єкта, форми зв'язків між його елементами і його експериментальній пе­ревірці. Гіпотеза доти залишається припущенням, здогадом, поки не пройшла перевірку. Доведена гіпо­теза, тобто перевірена на багатьох фактах, стає науко­вою теорією.

За допомогою дедукції (гіпотези) можна передбачи­ти факти задовго до їх емпіричного відкриття. Скажі­мо, Ф. де Соссюр у 1878 р. висунув гіпотезу, відому в мовознавстві як ларингальна теорія. Суть її полягає в тому, що в індоєвропейській прамові були дві особливі фонеми, умовно позначені А та О й умовно названі ла-рингалами, поєднання яких з наявними тоді лише дво­ма голосними [о] та [є] дало довгі голосні й зумовило розширення системи голосних (є + А —> є, а; є + О —> б; о + А, О —> б). Це відкриття залишалося гіпотезою аж до 1927 р., коли Є. Курилович виявив у пам'ятках хет­ської мови графічні позначення особливих звуків саме у вказаних Ф. де Соссюром позиціях. Гіпотеза під­твердилася. Серед інших можна назвати ще гіпотезу лінгвальної відносності, гіпотезу лінгвальної допов-няльності, різні гіпотези походження мови, маррівську гіпотезу походження всіх слів від чотирьох елементів (сал, бер, йон,рош) та ін.

Аналіз — мислене або практичне розчленування цілого на частини. Синтезмислене або практичне з'єднання частин у ціле.

Розуміння діалектичної природи цих протилежнос­тей дає змогу визначити справжнє місце і значення їх у поступі пізнання до істини. Пізнання предмета в його цілісності передбачає спочатку розчленування його на складові елементи і розгляд кожного з них (аналіз). Знання предмета як єдності різноманітного, сукупності численних ознак дає синтез. Тільки єдність аналізу і синтезу забезпечує об'єктивне, адекватне відображення дійсності. Ілюстрацією до одночасного використання аналізу і синтезу в мовознавстві є процедура компонен­тного аналізу значень слова. Спочатку значення роз­кладають на елементарні семантичні компоненти (семи) (хлопчик — «людська істота» + «молодий» + «чоловіча стать»; дівчинка — «людська істота» + «молода» + «жі­ноча стать»). Після встановлення сем відбувається про­цедура їх синтезу. Якщо синтез сем дає значення ана-

Методологія мовознавства

лізованого слова, то можна вважати, що компонентний аналіз проведено правильно (див. тему «Компонентний аналіз»).


Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 487 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Граматична система мови | Лексико-семантична система мови | Лексико-семантична система мови | Лексико-семантична система мови | Лексико-семантична система мови | Лексико-семантична система мови | Лексико-семантична система мови | Лексико-семантична система мови | Додаткова | Додаткова |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Додаткова| Описовий метод

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.015 сек.)