Граматична система мови. ня (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо)

ня (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним син­таксисом. Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семан­тику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як та­кому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією меха­нізми мови. Саме неможливість ні звести ці два аспек­ти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із них призвела до виділення двох самостійних розділів — учення про сполучувальні властивості слова і вчення про речення. Представники різних граматичних нап­рямів надають цим розділам нерівноцінного значен­ня. Прибічники загальної (логічної) граматики розг­лядають синтаксис як учення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню.

Отже, постає проблема визначення основної син­таксичної одиниці. У мовознавстві довго точилася су­перечка, що вважати основною синтаксичною одини­цею — словосполучення чи речення. Дехто значно збільшує кількість основних синтаксичних одиниць, відносячи до них словосполучення, просте речення, ускладнене й складне речення і навіть текст. Однак якщо синтаксис розглядають як окремий цілісний рівень мовної структури, то він подібно до всіх інших мовних рівнів, чи підсистем, повинен мати одну основ­ну одиницю. У мовознавстві здавна намагалися знайти таку одиницю. Для П. Ф. Фортунатова це — словоспо­лучення (він уважав, що речення — всього лише різно­вид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов'язаних підрядним зв'язком. Прийняти сло­восполучення за основну синтаксичну одиницю однак не можна, бо в мові досить широко представлені одно­слівні речення (Пожежа! Води! Геть! Світає та ін.). Як правильно зазначив Е. Бенвеніст, «число знаків, що вхо­дять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність» [Бенвенист 1965: 466]. Водночас саме словосполучення є недостат­нім для утворення комунікативної одиниці (див. швид­ко бігти, уроки співів, читати книжку тощо). Г. О. Зо-лотова як основну синтаксичну одиницю запропонува-

Теорія мови

ла синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Хоч сам термін добре вписується в загальнолінгвістичну термінологічну пара­дигму (фонема для фонологічного рівня, морфема для морфологічного рівня, лексема для лексико-семантич-ного рівня, синтаксема для синтаксичного рівня), однак навряд чи можна словоформу, хай і наповнену синтак­сичним змістом, прийняти за основну синтаксичну одиницю, оскільки синтаксис — це рівень структур. Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які вважають, що основною синтаксичною одиницею є кон­струкція _у тим більше що її (конструкцію) можна за­стосувати як до синтагматичного синтаксису (слово­сполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструк­ції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є просте речення — єдина універсальна синтаксична одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих, для яких не характерна словозміна, на думку багатьох лінгвістів, немає (див.: [Попова 1987: 134]).

Сучасні теорії речення

Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.

На відміну від слова і словосполучення речення ха­рактеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кож­не речення виражає відносно закінчену думку і відділя­ється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зраз­ком, у його основі лежить якась структурна модель).

Основними ознаками речення, крім комуніка-тивності, є предикативність й інтонація. Предикатив­ність — це співвіднесеність змісту речення з дійсніс­тю. Завдяки предикативності зміст речення трактуєть­ся як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Пре­дикативність формується за допомогою категорії спо­собу і модальності. Під модальністю розуміють став-

Дата добавления: 2015-07-17