Стаття 40. Фізичний або психічний примус

1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

2. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу.

Фізичний примус (насильство) - це протиправний фізичний вплив на людину (наприклад, застосування фізичної сили, нанесення удару, побоїв, тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникненню у сховище, видати чуже майно тощо). Непереборним визнається такий фізичний примус, при якому особа цілком позбавлена можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

Психічний примус - це погроза застосування до особи фізичного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поширити відомості, що ганьблять особу, тощо) із метою спонукати її вчинити злочин.

Психічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати своїми діями, проте ніколи не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа все ж таки має можливість обрати той або інший варіант поведінки, як і при переборному фізичному примусі. " Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (наприклад, особа під впливом побоїв або погрози вбивством видала чуже.майно), то питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам вирішується за правилами ст. 39 КК, тобто залежно від того, чи викликав зазначений примус стан крайньої необхідності і якщо викликав, то чи було допущено або не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

42. Діяння, пов’язане з ризиком.

Стаття 42. Діяння, пов'язане з ризиком

1. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

2. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

3. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Виправданий ризик як обставина, що виключає злочинність діяння, — це вчинення діяння (діїабо бездіяльності), пов'язаного із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави для досягнення значиш суспільна корисної мети, якщо ця мета у даній обстановці не могла бути досягнута неризикованою дією (бездіяльністю) і вжиті особою запобіжні заходи давали достатні підстави розраховувати,кі відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Вчинення діяння, пов'язаного з ризиком (ризикованого діяння). є субсидіарним (додатковим) правом. Ним суб'єкт може скористатися лише в обстановці, при якій досягнення значної суспільне корисної мсти без ризикованого діяння є неможливим.

Виправданий ризик має свої підстави та ознаки. Цими підставами є: 1) наявність об'єктивної ситуації, що свідчить про необхідність досягнення значної суспільне корисної мети; 2) неможливість досягнення цієї мети неризикованим діянням; 3) прийняття особою запобіжних заходів для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Лише у своїй єдності вони виправдовують вчинення особою діяння, пов'язаного з ризиком.

Для ризику потрібно встановити неможливість для даної особи в обстановці, що склалася, досягти поставленої мети неризикованим діянням.

Здійснення ризикованого діяння припускає вжиття особою необхідних запобіжних заходів, що давали їй достатні підстави обгрунтовано розраховувати на відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Такі заходи залежать від характеру ризикованої дії (бездіяльності), сфери її поширення, реальних можливостей суб'єкта тощо (наприклад, підготовка й інструктаж обслуговуючого персоналу при дослідницькому ризику, виготовлення або установка необхідного устаткування, організація охорони тощо). Ці заходи повинні бути достатніми (з погляду суб'єкта) для відвернення шкоди право-охоронюваним інтересам.

Нарешті, вжиті запобіжні заходи повинні дозволяти особі обґрунтовано, а не легковажно (самовпевпено) розраховувати на відвернення шкоди.

Ознаками діяння, пов'язаного з ризиком, визнаються: 1) його мета; 2) об'єкт заподіяння шкоди; 3) характер діяння; 4) його своєчасність і 5) межі заподіяння шкоди.

Умовами правомірності виправданого ризику є

ті, що відносяться до вчинюваних діянь (тт. якими мають бути діяння)	ті, що відносяться до створювання небезпеки (тт. якою має бути небезпека)
· діяння спрямоване на досягнення суспільно-корисної значної мети   · ця мета не може бути досягнута діями, не пов’язаними з ризиком   · особа, яка ризикує, передбачає лише можливість (ймовірність), а не неминучість шкоди охоронюваним інтересам	· ймовірний (можливий) характер настання шкоди, поряд з успішним результатом   · недопустимість створення загрози для життя інших людей   · загрози екологічної катастрофи   · загрози інших надзвичайних подій     якщо вони наявні – цей ризик є невиправданим ч. 3 ст. 42

43. Виконання наказу або розпорядження як обставина, що виключає злочинність діяння.

Стаття 41. Виконання наказу або розпорядження

1. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

2. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

3. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.

4. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

5. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження,

відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Виконання законного наказу як обставина, що виключає злочинність діяння – це правомірне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам людини, суспільства чи держави особою, зобов’язаною виконати цей наказ.

Підставою є законний наказ – наявність такого наказу, і наявність реальної можливості виконати наказ зобов’язаною особою

Ознаки виконання: суб’єкт виконання, мета, об’єкт заподіяння шкоди, характер дії виконавця наказу, своєчасність виконання і межі заподіяння шкоди.

Кримінально-правового значення

проблема наказу (розпорядження) набуває

у зв’язку

з виконанням його

з його невиконанням

· виконання явно злочинного наказу (розпорядження) тягне крим. відповідальність на загальних підставах (ч. 4 ст. 41)   · якщо особа діяла з необережності – відповідальність настає за необережний злочин   · якщо не усвідомлювала і не могла усвідомлювати сусп.. небезпечний характер своїх дій – (казус) не відповідає за крим. законом · тоді відповідальності підлягає особа, яка віддала злочинний наказ (розпорядження) ч. 5 ст. 41

· якщо особа не виконала законний наказ (розпорядження) начальника – настає крим. відповідальність (ст.. 403 КК)   · якщо не виконала явно злочинний наказ (розпорядження) – не підлягає крим. відповідальності (ч. 3 ст. 41 КК)   · якщо в наявності психічний примус (груба форма наказу хоч і законного) особа повинна виконати його, а потім оскаржити.

В КК України визначені ознаки, які характеризують наказ (розпорядження) як законні акти.

Вони мають бути:

- віддані відповідною особою

- оформлені в належному порядку

- в межах її повноважень

- за змістом не суперечити чинному законодавству

- не порушувати конституційних прав людини і громадянина

Отже, умовами правомірності діяння, вчиненого при виконанні наказу або розпорядження є

1. Наказ чи розпорядження мають бути законними.

2. Вони є обов’язковими для виконання особами, щодо яких вони видані.

У випадку виконання злочинного наказу відповідальності підлягає як начальник, який його видав, так і виконавець

44. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Стаття 43. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації

1. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

2. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

3. Особа, яка вчинила злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

Підставою заподіяння шкооди виступає її вимушеність. Вона має місце, коли в особи, яка входить до складу злочинної групи, виникла необхідність брати участь у вчиненні злочину (наприклад, через примус з боку ватажка злочинної організації), і була відсутня реальна можливість (без ризику розкрити свій зв'язок із правоохоронними органами і тим самим піддати себе небезпеці) відмовитися від участі в підготовці або вчиненні злочину в складі такої групи.

Заподіяння шкоди на підставі ст. 43 має ознаки, що характеризують: 1) суб'єкт заподіяння шкоди; 2) його об'єкт; 3) характер дії (бездіяльності); 4) межі заподіяння шкоди.

45. Поняття, підстави і види звільнення від кримінальної відповідальності.

Стаття 44. Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності 1. Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. 2. Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.

Звільнення від кримінальної відповідальності — це реалізація державою в особі суду свого повноваження, згідно з яким вона відмовляється за наявності підстав, передбачених КК, від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, встановлених законом за вчинення цього злочину.

Передбачені законом види звільнення від кримінальної відповідальності можуть бути поділені на групи за різними підставами. Так, залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: обов'язкове і необов'язкове (факультативне).

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним і умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно. Таке звільнення не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім одного, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК). У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності під умовою, що протягом року вона виправдає довіру колективу. В противному разі вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин.

Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнення: 1) у випадках, передбачених КК; 2) на підставі Закону України про амністію; 3) на підставі Указу Президента України про помилування. Нарешті, від того, де в КК передбачена підстава звільнення від кримінальної відповідальності, виділяють звільнення, передбачене: 1) у Загальній частині і 2) в Особливій частині КК.

Підстави: посткримінальна поведінка, яка заохочується державою, або настання певної події.

Див. Постанова Пленуму ВСУ №12 від 23.12.2005 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”

46. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям.

Стаття 45. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Передумовою такого звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості, тобто злочину, що карається за законом позбавленням волі на строк до двох років або іншим більш м'яким покаранням.

Підставою звільнення від кримінальної відповідальності в цьому разі є дійове каяття особи. Таке каяття характеризується трьома ознаками, а саме: 1) щирим покаянням; 2) активним сприянням розкриттю злочину; 3) повним відшкодуванням завданих збитків або усуненням заподіяної шкоди. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає підставу звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК.

47. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Стаття 46. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Передумовою аналізованого виду звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості. Особливістю такого злочину в цьому разі є обов'язкова наявність потерпілого, тобто фізичної особи, якій заподіяна фізична, моральна чи матеріальна шкода

Примирення особи з потерпілим і відшкодування нею завданих потерпілому збитків або усунення заподіяної шкоди і є підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК.

Примирення - це угода зазначених осіб, результатом якої є прощення потерпілим свого кривдника, який заподіяв йому шкоду. Участь у такій угоді потерпілого повинна бути добровільною, а не вимушеною.

48. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки.

Стаття 47. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки

1. Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства,

установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

2. У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

Аналізований вид звільнення від кримінальної відповідальності належить до числа необов'язкових (факультативних) і умовних. Факультативність звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що суд, навіть за наявності відповідних передумов І підстав, не зобов'язаний звільняти особу від кримінальної відповідальності, якщо визнає це недоцільним (наприклад, внаслідок порівняної тяжкості злочину, оцінки особи винного або інших обставин справи). Крім того, розглядуване звільнення застосовується під певною умовою, а саме: особа протягом року після передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру і не порушуватиме громадського порядку. У разі порушення цих умов особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин у порядку, встановленому КПК.

49. Поняття, ознаки і мета покарання.

Стаття 50. Поняття покарання та його мета 1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. 2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. 3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання по карання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК. де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав І свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК).

50. Поняття, ознаки і значення системи покарань.

Стаття 51. Види покарань

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

З цього визначення видно, що поняття системи покарань містить у собі низку ознак, а саме:а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави застосування можуть бути зазначені тільки в законі;б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права відступити від цієї системи;в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Цс означає, що з погляду закону на даний момент система покарань є закінченою, завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК. Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув'язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш суворих до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи» покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш чи, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають при зміні вироку в касаційній чи наглядовій інстанції, призначенні покарання в порядку ст. 69 КК чи заміні покарання більш м'яким

Система покарань, містить в собі такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

Значення системи покарань

- вона є юридичною базою, на який ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарання

- визначаючи систему покарань на законодавчому рівні, законодавець створює базу для побудови санкцій у відповідних ст.ст. ОЧ КК, які передбачають види і межі покарань за окремі злочини

- система покарань є важливим засобом (інструментом) у правозастосовній практиці спрямовуючи її до однозначного розуміння змісту покарань

- система покарань дає можливість забезпечити при застосуванні судами покарань їх індивідуалізацію відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особи засудженого.

51. Покарання, що можуть застосовуватись лише як основні.

До них відносяться:

1. Громадські роботи – виконання засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно-корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (від 60 до 240 годин і не більш як 4 години на день)

не призначаються інвалідам І або ІІ гр.., вагітним, пенсіонерам, в/службовцям строкової служби (ст.. 56 КК)

2. Виправні роботи - (ст.. 57 КК) – від 6 місяців до 2-х років за місцем роботи засудженого із відрахуванням із суми його заробітку в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 %

3. Службові обмеження для в/службовців (крім в/службовців строкової служби) на строк довід 6 місяців до 2-х років у випадках, передбачених КК, коли суд, враховуючи обставини та особу засудженого, знайде можливим замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше 2-х років призначити службове обмеження на той самий строк (ст.. 58 КК).

4. Арешт – тримання засудженого в умовах ізоляції, встановлюється на строк від 1 до 6-місяців.

не застосовується до н/л – до 16 років, вагітних і жінок, які мають дітей до 7 років (ст.. 60 КК); в/службовці – на гауптвахті.

5. Обмеження вол і - тримання особи у крим-виконв. установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залучення до праці (ст. 61 КК) – на строк від 1 до 5 років. не застосовується до н/л, вагітних, жінок, що мають дітей до 14 років, до осіб, які досягли пенсійного віку, в\службовців строкової служби та інвалідів І та ІІ гр.

6. Тримання в дисцпл. батальйоні (для в/службовців строкової служби) строком від 6 місяців до 2-х років (ст. 62 КК)

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 69 КК)

ізоляція засудженого та поміщення його на певний строк до КВУ закритого типу від 1 до 15 років за винятком випадків, передбачених в ЗГ КК (ст.. 70, 71 – до 25 років).

8. Довічне позбавлення волі – встановлюється за особл. тяжкі злочини і застосовується лише у випадках, спеціально визначених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

не застосовується до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років

осіб у віці понад 65 років

жінок, що були вагітні під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

Основні покарання – це покарання, які призначаються у вироці судом лише як самост. покарання.

За один злочин може бути призначено тільки одне основне покарання.

52. Покарання, що можуть застосовуватись лише як додаткові.

Ними є:

- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) – тільки за вчинення тяжкого чи особл. тяжкого злочину щодо особи, яка має відповідно такі звання, ранги, чин, клас.

- конфіскація майна полягає у примусовому безоплатному вилучені у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, то суд має зазначити, яку саме частину майна, або перерахувати предмети, які конфіскуються. Призначається конфіскація тільки за вчинення тяжких та особл. тяжких корисливих злочинів і лише у випадках, передбачених в ОЧ КК. (напр., ч. 5 ст. 185 КК)

Перелік майна, що підлягає конфіскації, визначається законом України.

Додаткові покарання призначаються на додаток до основного покарання і самостійно не застосовуються.

53. Покарання, що можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові.

До них КК відносить (ч. 3 ст. 52 КК)

· штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в санкціях конкретних складів злочину. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості злочину і з урахуванням майнового стану винного у межах від 30 до 1000 н.м. доходів громадян, якщо інше не передбачено статтею ОЧ КК.

Призначається тільки у випадках, коли штраф передбачено спеціально, у санкції статті ОЧ КК.

Штраф може бути призначений з розстрочкою виплати певними частинами до 3-х років (з урахуванням майнового стану засудженого).

Може бути заміна несплаченої суми штрафу громадськими роботами із розрахунку 10 годин гр. робіт за 1 нм. доходів громадян, або виправними роботами: 1 місяць випр. робіт за 4 нм. доходів громадян на строк не більше 2-х років. (ст. 53 КК).

· позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне покарання - від 2-х до 5-ти років, а як додаткове від 1 до 3-х років.

Призначається і тоді, коли воно не передбачене санкцією статті ОЧ КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою чи у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інш. обставин справи, суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Якщо особі призначено судом як основний вид покарання арешт, обмеження волі, тримання в ДБ, або позбавлення волі, а додатково – позбавлення права займатись певною діяльністю чи обіймати певну посаду, то воно поширюється на весь час відбування основного покарання (ст.. 55 КК).

54. Довічне позбавлення волі.

Довічне позбавлення волі ( ст. 64 КК) встановлюється за вчинення особл. тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Цей вид покарання передбачено в альтернативі з позбавленням волі на певний строк і за обмежене коло собл. тяжких злочинів, напр.:

- посягання на життя державного чи громадського діяча (ч. 1ст 112 КК)

- умисне убивство за обставин, які обтяжують покарання (ч. 2. ст. 115 КК)

- посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю (ст. 379 КК)

- застосування зброї масового знищення, якщо спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч.2 ст. 439 КК)

- геноцид (ст. 442 КК) тд.

Довічне позбавлення волі є основним і найтяжчим видом покарання, прийшло на зміну смертній карі, яка була передбачена в КК 1960 року як виняткова міра покарання за особл. тяжкі злочини (розстріл).

Призначивши довічне позбавлення волі суд за наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості злочину з урахуванням особи винного та умотивувавши своє рішення може перейти до більш м’якого покарання – позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 69 КК).

Актом помилування може бути здійсненна заміна засудженому покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років (ч. 2 ст. 87 КК).

Відповідно до закону довічне позбавлення волі не застосовується

- до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років

- до осіб у віці понад 65 років

- до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

55. Загальні засади призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання – це ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання в кожній конкретній справі.

Дата добавления: 2015-07-17