Військові акції США та їх союзників в Афганістані та Іраку.

Вранці 11 вересня 2001 р. 19 ісламських терористів-самогубців, поділившись на чотири групи, захопили в повітрі рейсові літаки з пасажирами. Захоплювачі спрямували два з цих літаків на 110-метрові хмарочоси Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку, в результаті чого обидві вежі рухнули, засипаючи в руїнах більшість людей, що там знаходилися. Третій захоплений літак таранив Пентагон. Пасажири та команда четвертого авіалайнера зробили спробу перехопити керування літаком у терористів; у результаті сутички на борту літак рухнув на землю в штаті Пенсільванія. У підсумку атак загинуло близько 3 тис. осіб.

Адміністрація Дж. Буша відразу ж опанувала ситуацію і взяла її під свій контроль. Було встановлено, що організатором та виконавцем замахів є таємна розгалужена по багатьох країнах ісламістська структура „ Аль-Каїда ", яку очолює релігійний фанатик із Саудівської Аравії Усама бен Ладен. Дж. Буш оголосив, що Сполучені Штати перебувають у стані війни проти міжнародного тероризму і вестимуть цю війну, доки противника не буде розгромлено, яких би зусиль це не потребувало. Для боротьби з тероризмом було створено Управління безпеки країни, яке дістало майже необмежені права щодо осіб, підозрюваних у ворожих намірах.

Уряд США визначив, що розсадником тероризму став Афганістан. Його правлячий режим, очолюваний рухом „ Талібан ", дає прихисток „Аль-Каїді", яка створила на терені країни табори для вишколу бойовиків. 7 жовтня 2001 р. розпочалася військова операція США за участі Великобританії, а також інших союзників проти „Талібану" масованим повітряним бомбардуванням позицій талібів. Останні вже 13 листопада без бою залишили Кабул, до якого ввійшли американські війська і опозиційні „Талібанові" афганські сили. А вже наступного дня Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію щодо Афганістану, яка підтверджувала підтримку міжнародних зусиль щодо викорінення тероризму, осуджувала рух „Талібан", схвалювала зусилля, докладені афганським народом з метою рятування країни талібів. Операція проти „Талібану", що тривала до 17 грудня, увінчалась успіхом: режим талібів було повалено, їхній рух наразі практично втратив боєздатність, однак остаточно його не було розгромлено і згодом він, перегрупувавши свої сили, спромігся перейти в контрнаступ.

Успіх операції у Афганістані і наміри президента поширити військові дії проти тероризму на інші країни мали своїм наслідком посилення ролі в оточенні Буша таких його радикально налаштованих співробітників („яструбів"), як віце-президент Дік Чейні, міністр оборони Дональд Рамсфельд і радник президента Кондоліза Райс, які справляли дедалі сильніший вплив на формування зовнішньополітичного курсу американської адміністрації. Цей курс опрацьовувався протягом року після подій 11 вересня. Уже в січні 2002 р. Буш назвав три „країни-ізгої", що прагнуть до набуття ядерної зброї: Іран, Ірак і КНДР, які, за його концепцією, становлять „ вісь зла ", і якщо ці країни не відмовляться від своїх намірів, Сполученим Штатам доведеться звести з ними рахунки. У вересні 2002 р. було опубліковано документ під назвою „ Стратегія національної безпеки США ", який дістав у ЗМІ назву „ доктрина Буша ". В документі зазначалося, що боротьба з тероризмом залишається головним пріоритетом діяльності адміністрації, і в цій війні проти ворога нового типу попередні стратегії стримування або застрашування, застосовувані в роки „холодної війни", вже не є дієвими і тому мають бути замінені стратегією випереджувальних дій. Таким чином, Вашингтон зарезервував за собою право першим завдати удару по терористичних угрупованнях, які одержали б доступ до зброї масового винищення, а також по окремих державах, ворожих США.

Наступним кроком на шляху боротьби з міжнародним тероризмом адміністрація Буша визначила повалення режиму Саддама Хусейна в Іраку. Сполучені Штати звинуватили іракський уряд у тому, що він начебто підтримує „Аль-Каїду" і, найголовніше, незаконно створює зброю масового знищення, а це становить реальну загрозу мирові та безпеці у світі. Проти військової операції в Іраку виступили Росія, Китай, мусульманські країни і навіть союзниці США по НАТО - Франція і Німеччина. Не дала на неї санкцій і Рада Безпеки ООН. Проте, США без вагань вирішили проводити операцію, їх найпослідовніше підтримали Велика Британія, рід країн Західної й більшість - Центральної та Східної Європи.

Операція в Іраку розпочалася 20 березня 2003 р. Війська американо-британської коаліції впродовж шести тижнів без особливих зусиль зайняли всю територію Іраку. 1 травня Буш оголосив про завершення військової операції.

Здавалося, США здобули рішучу перемогу. Однак подальші події звели їхні успіхи мало не нанівець. Зокрема, не знайшли підтвердження американські звинувачення в тому, що режим С. Хусейна підтримував тісні зв'язки з „Аль-Каїдою" і що він володів зброєю масового знищення, - а саме це і стало приводом вторгнення в Ірак. Більше того, в міжнародних ЗМІ було висловлено думку, що справжньою метою операції було прагнення США прибрати до рук багаті родовища іракської нафти..

28. Канада в період правління ліберальних урядів (1963-1984)

У зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО (з 1949 р. Канада є членом цієї організації). На початку 60-х років у канадському суспільстві розгорілася гостра дискусія щодо розміщення в країні американської ядерної зброї та присутності канадських військ у Європі. Прем'єр-міністр Дифенбейкер виступив категорично проти, але більшість міністрів його кабінету висловилась "за". Це спричинило урядову кризу, наслідком якої став розпуск парламенту і призначення нових виборів. У політичну боротьбу включилися дві нові політичні партії — Нова демократична партія та Партія соціального кредиту. Хоча вибори 1963 р. виграли ліберали, які набрали 42% голосів, з'ясувалося, що двопартійна система зазнала краху, адже консерватори набрали 32% голосів, а нові партії — 25%.

Новий уряд сформував Лестер Пірсон, який знаходився при владі до 1968 р. Серед найпомітніших акцій ліберального уряду — прийняття 1965 р. нового державного прапора (червоний кленовий листок на білому полі) та укладення Автопакту, за яким відбулось об'єднання автомобільної промисловості Канади і США.

Проводячи обережну політику, ліберали не змогли уникнути найгострішої проблеми Канади — національної, спричиненої невдоволенням франкомовного населення країни своїм економічним становищем, соціальним та політичним статусом. Коріння цієї проблеми криється в історії формування канадської держави та в особливостях її національного складу. Населення Канади поділяється на англоканадців — 40%, франко-канадців — 27%, які є нащадками першопереселенців з Англії та Франції, і вихідців з інших країн Європи, Азії та Африки.

Більшість франкомовного населення Канади проживає у провінції Квебек, де вони становлять 82% населення, тому франко-канадська проблема — передусім "проблема Квебеку". Провідні позиції в економічному житті провінції належать англо-канадським та американським компаніям. Важливим чинником посилення сепаратизму франко-канадців стало засилля англійської мови: володіння англійською давало перевагу при прийнятті на роботу та підвищенні соціального статусу. Усі ці причини призвели до масового руху франкомовного населення за рівноправність. Небажання урядів вирішити цю проблему зумовило виникнення серед франко-канадців руху за вихід провінції зі складу Канади і створення незалежної держави. У 1968 р. з'явилася Квебекська партія на чолі з Рене Левеком. Ліберали, враховуючи серйозність проблеми, пішли на зміни у керівництві партії (її лідером став франко-канадець П'єр Еліот Трюдо) і розробили програму реформ у рамках всієї країни.

Домігшись перемоги на виборах 1969 p., уряд Трюдо через парламент провів закон, який проголошував рівноправність англійської та французької мов в усіх ланках державного апарату та передбачав введення двомовності в регіонах, де меншість складала не менше 10% населення.

З 1971 р. почалося виконання урядової програми — навчання другої мови у середніх та вищих учбових закладах. Ці заходи дещо змінили ситуацію на краще, але кардинальних змін не сталося. Протест франко-канадців викликала, насамперед, урядова концепція "Одна країна — одна нація". Політичним виразом цього протесту став "Закон №22" (1974) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову єдиною офіційною мовою провінції. Ситуація загострилась у 1976 р. після приходу до влади у провінції Квебекської партії, яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. У 1980 р. Квебекська партія організувала референдум з метою домогтися проголошення незалежності Квебеку, але цю ідею підтримали лише 40% виборців.

Проблема Квебеку стала лише виявом загальної кризи канадської федерації. Значна частина провінцій домагалась обмеження функцій центрального уряду. Ситуація ускладнювалась тим, що федеральний уряд не мав конституційних можливостей обмежувати відцентрові тенденції у провінціях, оскільки роль канадської конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р. Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого мали схвалюватись парламентом Великобританії. Цей анахронізм змусив уряд Трюдо 1980 р. звернутися до Лондона з проханням про надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері. У березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон стосовно Канади — Акт про Канаду, який припинив дію законодавчих повноважень Великобританії щодо цього домініону. 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію. Так, на 115-ому році свого існування Канада позбулася колоніального минулого. Акт про конституцію значно розширив повноваження провінцій, але не вирішив проблеми статусу Квебеку.

На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище, яке на деякий час зняло проблему федерально-провінційних стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24 млрд канадських доларів. Безробіття сягнуло 12% працездатного населення.

Економічні труднощі призвели до поразки лібералів і приходу до влади у 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з Брайаном Малруні. Він здійснив низку реформ у дусі "консервативної революції" і вивів країну з економічної кризи. Одним з основних політичних завдань уряд консерваторів вважав досягнення національної згоди та збереження єдності держави. Найскладнішою знову виявилася "проблема Квебеку", який відмовився приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який визначав особливий статус Квебеку. Але і цього разу деякі англомовні провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у глухий кут, що викликало нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став референдум про незалежність Квебеку (листопад 1995 p.). Сепаратисти вкотре зазнали поразки: за незалежність проголосували 44%, проти — 46%.

Дата добавления: 2015-07-17