Вотергейтська справа

Найбільш рельєфно протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади знайшло прояв у т.зв. „ Уотергейтській справі ". Під час виборчої кампанії 1972 р. у штаб-квартирі Демократичної партії, що містилась у вашингтонському комплексі „Уотергейт", поліція затримала групу зловмисників, які намагалися встановити підслуховуючу апаратуру. В перебігу слідства з'ясувалося, що затримані особи пов'язані з виборчим комітетом Республіканської партії. „Зломщиків" віддали під суд, однак спочатку на цей епізод, який показався цілком банальним, не звернули особливої уваги, тим більше що і сам Ніксон, і його найближчі співробітники заявили про свою цілковиту непричетність до згаданої акції, підкреслюючи, що зловмисники діяли виключно з власної ініціативи. В результаті цей інцидент нітрохи не перешкодив Ніксону здобути перемогу на президентських виборах.

Справжній скандал почав розгорятися навесні 1973 р. під час суду над „зломщиками", коли один із звинувачених заявив, що на нього і його спільників чинили тиск, домагаючись, щоб вони взяли всю відповідальність на себе, вигороджуючи справжніх ініціаторів акції. Цим разом зроблені зізнання набули широкого розголосу. Обговорювалося питання, чи був причетний Ніксон або його оточення до „вотергейтської" акції і чи впливали вони на слідство у цій справі.

Слідством у цій справі зайнялись як конгрес, так і вищі судові інстанції. В міру його проведення нагромаджувалося чимраз більше доказів, які свідчили, що Ніксон всіляко намагався погасити „вотергейтську справу".

Тим часом назрів новий скандал - віце-президентові Спіро Агню було пред'явлено офіційні звинувачення у хабарництві, здирництві та ухилянні від сплати податків. Під тягарем доказом Агню визнав себе частково винним і подав у відставку. Відповідно до конституції, Ніксон призначив, а конгрес затвердив на посаді віце-президента Джеральда Форда - лідера республіканців у палаті представників.

Що ж до самого Ніксона, то слідство в його справі зайшло так далеко, що конгрес розпочав процедуру імпічменту - усунення президента від займаної посади. За такої ситуації Ніксону не залишилося нічого іншого, як піти у відставку (серпень 1974 р.).

На пост президента вступив Дж. Форд. За згодою конгресу він призначив віце-президентом Н. Рокфеллера, який упродовж 15 років був губернатором штату Нью-Йорк.

Хоча „вотергейтська справа" була явно роздута засобами масової інформації й спрямовувалася з-за лаштунків політичними колами, зацікавленими в "поваленні" Ніксона, тим не менше ця кампанія сколихнула всю американську громадськість.

Дж. Форд прийшов до влади в момент різкого загострення господарського становища в країні, яке характеризувалось одночасним спадом виробництва та зростом інфляції, чого раніше ніколи не бувало. Це явище одержало назву „стагфляція ". Форд намагався, застосовуючи важелі державного регулювання, гальмувати найнегативніші на той час процеси. В соціальній галузі президент продовжив заходи, які проводив Ніксон, розширюючи бюджетні асигнування на пенсійне забезпечення та на допомогу родинам з низькими доходами.

В ділянці внутрішньополітичного життя Форд одним з перших кроків превентивно помилував колишнього президента Ніксона, якому незалежно від його відставки загрожував судовий процес у „вотергейтській справі". Громадська думка піддала це рішення Форда гострій критиці.

Не найкращим чином складалися відносини Форда з конгресом, в якому в результаті проміжних виборів 1974 р. ще більше посилилися позиції Демократичної партії. На президентських виборах 1976 р. кандидатом від республіканців виступав Форд, а демократи висунули колишнього губернатора штату Дж. Дж. Картера. З невеликою перевагою переміг Картер: за нього проголосувало 40,8 млн виборців, Форд одержав 39,1 млн. На виборах до конгресу демократи зберегли більшість в обох палатах. Отже закінчилося восьмирічне „поділене правління".

Картер прийшов у Білий дім, коли господарська кон'юнктура покращувалась: економічна криза 1974-1975 рр. лишилася позаду, спостерігалося пожвавлення в багатьох галузях промисловості. Разом з тим посилились інфляційні процеси. Популярним кроком адміністрації стало запровадження загального скорочення податків, яке мало на меті збити інфляцію й розширити інвестиції, однак загалом мети не досягло. В цілому економічна стратегія Картера продовжувала започаткований Фордом курс на дерегулювання економіки, переходу від кейнсіанських методів регулювання до політики монетаризму, яка шляхом надання пільг корпораціям заохочувала нагромадження приватного капіталу з метою розширення інвестицій. Заходи адміністрації Картера, який намагався проводити „центристську" політику, зазнавали чимраз різкішої критики як зліва - насамперед за тенденцію до обмеження соціальних програм, так ще більшою мірою й справа - за недостатньо, мовляв, „жорсткі" антиінфляційні заходи. Погіршення від середини 1979 р. господарської кон'юктури, вповзання країни в нову економічну кризу значно ускладнювало становище адміністрації.

Дата добавления: 2015-07-17