Розвиток музично-драматичного мистецтво. М. Лисенко – засновник української класичної музики.

Українська музика того періоду стала невід’ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому творові національного колориту. Сценічний етнографізм тримався у театрі найдовше і не лише з огляду на заборони. Тут велику роль відіграла чарівність української народної пісні. Українська пісня звучить в усіх музичних творах («Запороржець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса, «Підгоряни» М. Вербицького та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів (сонати, елегії, ноктюрну, вальсу, польки, романсу П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка та ін.). Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські і весільні пісні та ін. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва, про це свідчать такі шедеври, як «Ой закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, «Туман хвилями лягає» М. Лисенка.

Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори активно розробляють тематику творів М. Гоголя (опери «Рідзвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» М. Лисенка); Т. Шевченка (опери, кантати, солоспіви, хори, романси на тексти поета майже усіх тогочасних композиторів, особливо М. Лисенка); поетичного фольклору (мелодрами В. Олександрова на теми пісень «За Неман іду» та «Ой не ходи, Грицю»; численні водевілі й оперети із співами й танцями і т. п.). В народних вокальних традиціях написаний український національний гімн «Ще не вмерла Україна» (1862, музика М. Вербицького, слова П. Чубинського).

Незабутню сторінку в історію української музики того часу вписав С. Гулак-Артемовський (1813-1873) – славетний співак і обдарований композитор, актор оперних театрів Петербурга і Москви, вихованець Глінки і друг Шевченка. Гулак-Артемовський – автор вокально-хореографічної вистави «Українське весілля», музичної композиції «Картини степового життя циган», водевіля «Ніч напередодні Іванового дня», солоспівів «Спать мені не хочеться», «Стоїть явір над водою» та ін. Та найбільша заслуга композитора полягає в створенні першої української опери – «Запорожець за Дунаєм» (1862), яка й досі з великим успіхом іде на сцені театрів.

Помітний слід лишив по собі композитор П. Сокальський (1832-1887) – один з організаторів одеського «Товариства аматорів музики» і музичної школи при ньому. У своїх операх на теми з історії українського народу («Майська ніч», «Облога Дубна»), а також у цілому ряді романсів Сокальський широко використав багатство мелодій українських народних пісень.

Помітний внесок у розвиток музичної культури в Україні зробив М. Аркас (1853-1909). Йому належить понад 80 записів і обробок мелодій народних пісень, ряд романсів та дуетів. Найвидатніший твір Аркаса – опера «Катерина», в основу якої автор поклав однойменну поему Т. Шевченка.

Яскравою сторінкою в історії української музичної культури стала творчість П. Ніщинського (1832-1896) – автора широковідомої музики до «Назара Стодолі» Т. Шевченка і талановитої поліфонічної композиції «Вечорниці».

Дещо жвавішим, порівняно з попереднім періодом, було музичне життя в другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях. Але і тут народна музика пробивала собі шлях у широкій світ професійного мистецтва надто повільно. Першими західноукраїнськими композиторами були здебільшого вихідці з середовища духовенства, які виховувалися в духовних школах. Їх музична освіта несягала за межі знань канонічних творів для церковного вжитку. Тому тривалий час у творчій практиці західноукраїнських композиторів звернення до народної пісні, мелодії мало спорадичний характер.

У стилі зростаючої уваги до народної пісні, музики розгорталась композиторська діяльність О. Нижанківського (1862-1919), який був талановитим музикантом, диригентом і організатором музичного життя в Галичині. Він – автор ряду хорових творів («Вечірня пісня», «З окрушків»), солоспівів («О не забудь», «В гаю зеленім» та ін.), дуетів («До ластівки», «Люблю дивитись») та ін.

В організації музичного життя в Галичині значну роль відіграв А. Вахнянин (1841-1908) – засновник музичного товариства «Торбан» у Львові і музичної школи при ньому, а також співочого товариства «Боян» і «Вищого музичного інституту ім М. Лисенка» у Львові, директором якого він був до кінця свого життя. Як композитор Вахнянин відомий кількома хоровими творами («Наша жизнь», «Чи знаєш, де країна наша мила», «Мир вам, браття» та ін.), оперою «Купало» і кількома уривками з музики до «Назара Стодолі» Шевченка, «Ярополка» К. Устияновича.

Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був М. Вербицький (1815-1870). З багатьох його симфоній-увертюр, в яких використував мелодії коломийок, вальсів, полонезів, слід згадати музику до «Заповіту» Шевченка, «Поклону» Федьковича та «Жовніра» Гушалевича. Написав він також музику до оперет «Підгіряни» й «Верховинці» та ін.

У розвитку музичної культури на Буковині помітне місце зайняла творчість поета і композитора С. Воробкевича (1836-1903). Воробкевич написав близько 15 хорових творів на слова Шевченка («Минають дні», «Огні горять» та ін.), багато жанрово-побутових пісень, романсів на тексти власних віршів («Заграй ми, цигане старий», «При вині»та ін.), створив музику до своїх п’єс («Гнат-приблуда», «Блудний син» та ін.).

Отже, процес розвитку професійної музики як на східних, так і західних українських землях у другій половині ХІХ ст. відбувався, з одного боку, в напрямі вдосконалення музичної техніки, надбань світової музичної культури, а з другого боку, – збирання, вивчення і творчого використання величезних надбань національної народної музики. На цьому шляху творці української професійної музики досягли помітних успіхів, але для того, щоб вона була на рівні з кращими світовими зразками, потрібно було з’явитися справжньому генієві, людині великого розуму, здатної піднести національну музику до вершин високого мистецтва. Таку роль в Україні виконав М. Лисенко (1842-1912) – великий композитор і основоположник української класичної музики.

Початок вторчості М. Лисенка припадає на 60-і роки ХІХ ст. Вчився в Київському університеті, а потів у консерваторії в Лейпцигу. Тут він написав перший свій твір – «Заповіт» і видав перший випуск збірки українських народних пісень.

Композиторська діяльність Лисенка розгорталася в тісному зв’язку з розвитком реалістичного народного театру, з діяльністю драматичних, хорових і музичних труп, ансамблів, гуртків на східних і західних українських землях. Від першого твору «Заповіт» (1868) на слова Шевченка й до опери «Енеїда» (1911) на сюжет однойменної поеми Котляревського Лисенко постійно виступав як палкий пропагандист національної культури, написав багато творів на слова, теми, мотиви творів українських письменників. Тут насамперед треба здагати оперету «Чорноморці», створену на основі п’єси Я. Кухаренка «Чорноморський побит» і народну оперу «Наталка Полтавка» за однойменним твором Котляревського.

Протягом усієї композиторської діяльності Лисенко раз у раз звертався до творчості Шевченка. Він написав музику більше як до 80 його поетичних творів. Своєрідним апефеозом всієї Лисенкової музичної Шевченкіани є п’ята частина кантати «Радуйся, ниво неполитая» – «Оживуть степи, озера», яка звучить як урочистий гімн праці вільної людини.

Численні хори, солоспіви, дуети, тріо, кантати, сюіти створив Лисенко до цілого ряду творів українських поетів – Є. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна»), С. Руданського («Ти не моя»), П. Куліша («Удосвіта встав я»), М. Старицького («Вечір», «В грудях вогонь»), С. Воробкевича («Сонце ся сховало»), І. Франка («Вічний революціонер», «Безмежне поле», «Не забудь юних днів»), Лесі Українки («Тихий сон по горах ходить») та ін.

Визначне місце в музичній діяльності М. Лисенка посіла творчість М. Гоголя. На сюжети його творів у співпраці з М. Старицьким Лисенко створив оперету «Різдвяна ніч», оперу «Утоплена» і музичну драму «Тарас Бульба». Він невтомно збирав, вивчав, обробляв народні пісні (видав сім випусків по сорок пісень для голосу з фортепіано, п’ять циклів обрядових пісень, дванадцять випусків хорів по десятку в кожному і т.п.), а на теми народних казок створив дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна».

Велику наукову цінність в історії української музичної фольклористики мають теоретичні праці М. Лисенка – «Дума про Хмельницького і Барабаша», «Народні музичні інструменти на Україні» та ін. Видатну роль зіграв Лисенко як диригент, педагог, організатор хорових та інструментальних колективів і як засновник музично-драматичної школи в Києві (1904), від якої веде свою історію Київська державна консерваторія ім. П. Чайковського.

Дата добавления: 2015-07-17