Розвиток ландшафту.

Якісні, незворотні зміни ПТК, які супроводжуються перебудовою структури ПТК, називають розвитком або еволюцією ландшафтів.

У кожному ландшафті можна відшукати факти, що свідчать про історію розвитку. У будь – якому з них, як зазначав Б. Б. Полинов, є змога розрізнити частини, які мають реліктові риси. Тенденцію розвитку ландшафту відображають прогресивні елементи, які в тому чи іншому співвідношенні з реліктовими трапляються на тлі консервативних, тих, що відповідають сучасному природному стану. Розглянемо характерні особливості розвитку гірських ландшафтів.

Визначення різноманітних реліктових рис ландшафту дає змогу визначити його вік. Керуючись провідною роллю літо генної основи, початок розвитку ландшафту доцільно пов’язувати з тим часом, коли визначились головні геолого – геоморфологічні властивості найстарших з його морфологічних одиниць. Ними можуть бути комплекси, літо генна основа яких сформувалась унаслідок останніх значних епох морфогенезу, пов’язаних зі зледенінням, пенепленізацією, трансгресією і регресією моря, виливання лави, ерозійно – акумулятивною діяльністю річок та іншими впливами. Вік таких морфологічних одиниць відображає відносний вік ландшафту в цілому. Тобто за ними можемо судити про тривалість останнього циклу розвитку ландшафту – того відрізку часу, упродовж якого розвивалась властива сьогодні цьому ландшафту морфологічна структура. ПТК кожного наступного у віковому ряду виду одиниць відображають більш або менш значні етапи розвитку цього ландшафту.

У розвитку ландшафту можна простежити певну послідовність оформлення не тільки територіальних одиниць, а й компонентів – факторів.

На підставі викладеного, під віком гірського ландшафту ми розуміємо тривалість його існування, починаючи від часу максимального розвитку головних (літогенних) властивостей найстаршого з його морфологічних складових виду.

Розвиток гірського ландшафту супроводжується зникненням найстарших і виникненням нових видів морфологічних складових. Цим забезпечене його постійне омолодження, яке може бути відображене в уявленні про ковзаючи шкалу віку гірського ландшафту. Простежувані вище цикли можна трактувати як закономірні ланки в історії природи гір, тому є підстави говорити про пульсуючий характер розвитку ландшафтів, про періодичну, майже повну заміну старих ландшафтів новими.

39. Систематика ландшафтів за А. Г. Ісаченком і К.І. Геренчуком.

Систематизація полягає у групуванні досліджуваних об’єктів за певними ознаками, тобто в їх класифікації. Класифікація – це поділ на групи однорідних з будь-якого погляду об’єктів, однакових за рангом. Існує два основних підходи систематизації ПТК, один із яких: об’єднання у типологічні групи територіально роз’єднаних ПК за властивостями генезису і структури. Є кілька класифікаційних категорій ПТК: тип,

клас і вид. Найвищий ступінь класифікації – тип ландшафтів. Основний критерій його виділення – спільність гідротермічних умов і положення в певному секторі континенту. Далі йдуть типи і підтипи. Типи складаються з класів, які виділяються за таким критерієм, як висота над рівнем моря. Є класи: рівний і гірський ландшафт. В межах класів є підкласи. Рівнинні ландшафти: низовинні і височинні, а гірські – низько, середньо і високогірні. Найнижчий ступінь – вид. Він об’єднує л-ти, що мають спільні або подібні риси за генезисом, структурою і генетичною будовою.

Ісаченко вважав, що розробка класифікації ландшафтів потребує поєднання індуктивного і дедуктивного підходів. При індуктивному – первинними матеріалами служать конкретні ландшафти, які за спільними ознаками об’єднуються в різні класифікаційні категорії нижчого порядку види, а потім в роди, класи і т.д. При дедуктивному підході, спочатку встановлюються класифікаційні категорії найвищого порядку, а потім в їхніх межах нижчого. Важливим робочим інструментом класифікації служить ландшафтна карта. В основі виділення типів ландшафтів лежать найбільш загальні критерії: тепло і вологозабезпечення. Можна сказати, що тип ландшафтів – це об’єднання ландшафтів, які мають загальні зонально-секторні риси в структурі, функціонуванні і динаміці. Далі йде поділ на підтипи, які відображають поступовість (континуальність) зональних переходів. На наступній таксономічній категорії роль відіграє гіпсометричний фактор, яки служить критерієм для виділення класів і підкласів ландшафтів, що відображають ярусні закономірності. За такою класифікаційною схемою Ісаченко виділив 25 зональних груп типів ландшафтів, серед яких для прикладу можна назвати такі: полярні льодовикові,бореальні (тайгові), субтропічні гумідні(вологі ліси), екваторіальні (вологі ліси) та інші. Ісаченко підходив до визначення ландшафту з точки фізико – географічного районування, у якому є два підходи: зональний і азональний. За ними: ландшафт – це частина фізико – географічної області, яка однорідна в зональному і азональному відношенні, з азональними і зональними ознаками і характеризується певною морфологічноюструктурою. Геренчук – обгрунтував місцевість, як морфологічну одиницю ландшафту і розробив методику середньомасштабного ландшафтного картографування і районування.

Дата добавления: 2015-07-17