Сучасний етап розвитку ландшафтознавства

Основні напрямки дослідження на цьому етапі:

1) розгортання досліджень з вивчення структури функціонування і динаміки ландшафтів. Організація ландшафтних стаціонарів.

2) формується напрямок – екологічне ландшафтознавство.

3) впровадження у ландшафтознавство системного підходу і розвиток вчення прогеосистеми.

4) встановлення функціонально-динамічного напрямку в ландшафтознавстві.

5) впровадження дистанційних (використання GPS), математичних і геоінформаційних методів (використання ГІС).

6) розширення сфери прикладних ландшафтних досліджень: рекреація, моніторинг, містобудування та ін.

7) розробка принципів і методів ландшафтно - географічного прогнозування, тобто передбачення шляхів розвитку ПК.

8) всесоюзні і міжнародні ландшафтні наради і конференції (11-а, остання: Москва 2006р.).

Сучасний етап в розвитку ландшафтознавства – це сфера прикладних ландшафтних досліджень.

З 60-х років у фізичні географії та екології запроваджуються елементи системного підходу. Об’єкти своїх досліджень як географи так і екологи почали описувати в термінах системного підходу. Термін “геосистема” введений В.Б. Сочавою і 1963 році, який характеризує об’єкт, який має всі основні властивості систем.

Під геосистемою Сочава розумів “особливий клас керованих систем; земний простір усіх розмірностей, де окремі компоненти природи знаходяться в системному зв’язку один з одним як і певно цілісність взаємодіють з космічною сферою та людським суспільством”.

З його праць чітко визначаються ключові позиції концепції геосистеми, розвинутої чисельними послідовниками.

До основних положень концепції належать:

- геосистема – матеріальний об’єкт;

- складають її виключно природні компоненти, а антропогенні та людина розглядаються як зовнішнє середовище;

- геосистемами вважається весь ієрархічний ряд природних неперервних єдностей (від фації до епіогеосфери);

- геосистема виділяється як об’єм простору, в межах якого геокомпоненти мають специфічний характер усіх типів зв’язків;

- існує тільки один об’єктивний варіант поділу простору на геосистеми;

- геосистема – категорія динамічна і проявляється за деякий проміжок часу.

11. Широтна зональність, її причини і наслідки.

Найважливішою географічною закономірністю Землі є зональність, тобто закономірна зміна усіх географічних компонентів і географічних ландшафтів по широті від екватора до полюсів. Зональність ландшафтів зумовлена кулястістю Землі й обертанням її навколо Сонця, нахилом осі обертання до екліптики. Унаслідок зонального розподілу сонячної радіації по земній поверхні, поступового зменгденщ її по обидві сторони, від екватора, спостерігається законрмірна зміна (у залежності, від географічної широти) клімату, грунтів, рослинності та інших компонентів ГО, і відповідно, зміна природних комплексів, які складають ГО.

Широтна зональність — закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів у напрямку від екватора до полюсів. Зональність найчіткіше виражена у процесах кліматоутворення, характері водних мас океану, розподілі вод суходолу, поширенні рослинності, тваринного світу та ґрунтів.

Теплова широтна зональність - наслідок нерівномірного розподілу сонячного тепла (радіації), який зумовлений кулястістю Землі (сонячні промені падають на земну поверхню під кутом, який поступово зменшується від екватора до полюсів). Існування різних теплових поясів Землі і їх тепловий режим визначається також положенням Землі відносно Сонця та нахилом осі її обертання до екліптики.

Кліматична й ботаніко-географічна широтна зональність була встановлена

0. Гумбольдтом. В.В. Докучаєв відкрив закон "горизонтальной" (широтної) зональності ґрунтів і ґрунтоутворюючих чинників (клімату, рослинності, тваринного світу, поверхневих гірських порід і легкорозчинних мінералів), зональності природи у цілому, компоненти якої знаходяться у тісному взаємозв'язку.

Зональність всього фізико-географічного комплексу, тобто географічна, або ландшафтна зональність має у своїй основі глибокі геохімічні і геофізичні закономірності.

Ще в наукових працях В.В. Докучаєва і його учня Г.Н. Висоцького була звернута увага на зв'язок розміщення географічних зон із показниками кліматичних умов, особливо зволоження. В.В. Докучаєв висловив припущення, що в основі зональності знаходяться перш за все відмінності у кількості тепла і вологи. Він безпосередньо підійшов до думки про те, що в основі географічної зональності є не лише розподіл тепла та вологи, але й відмінності у їх співвідношеннях.

Зональність – справжня універсальна географічна закономірність, яка проявляється в усіх ландшафтоутворюючих процесах і в розміщенні геосистем на земній поверхні.

12. Азональність і пов»язані з нею закономірності ландшафтної диференціації: секторність, бар»єрність, висотне поясність.

Азональність - поширення певних природних явищ незалежно від зональних особливостей даної території. Азональність ландшафтів пов'язана з тектонічним розвитком Землі, нерівномірним розподілом на її поверхні суходолу і морів. Розташування відносно напрямків руху океанічних повітряних мас проявляється чрез секторність, морфоструктурна неоднорідність в межах однієї природної зони - через провінційність ландшафтів. У вузькому розумінні А. спричинюють регіональні та місцеві геолого-геоморфологічні фактори - рельєф, експозиція макросхилів, літологія антропогенових порід, глибина залягання та хімічний склад підземних вод.

У ході тектонічного розвитку Землі її поверхня диференціювалася і характеризується не тільки зональними, але й азональними закономірностями, в основі яких лежить прояв внутрішньої енергії Землі. Основне вираження азональної диференціації полягає у поділі земної поверхні на сушу та водну поверхню.

Секторність – закономірна зміна рослинних співтовариств, тваринного світу, типів ґрунтів з віддаленням від океанічних узбережжів у глибину материка. Основним фактором секторності слугує ступінь зволоження. Часто секторна диференціація спрямована впоперек широтному простяганню ландшафтів, тобто сектори перетинають різні зони. Наслідком цієї обставини є те, що кожна зона більш-менш трансформується при переході з одного сектора в інший. Для багатьох зон кордони секторів стають нездоланними бар’єрами, так що їх розповсюдження обмежено чітко визначеними секторами.

Прямий вплив абсолютної висоти на характер ландшафтів передається лише через зміну термічних умов з висотою. Крім цього, другорядний вплив зумовлюється гіпсометричним фактором, і перш за все бар’єрним ефектом (бар’єрність). Бар’єрність проявляється у розподілі навітряних та підвітряних схилів, зміні ландшафтів передгірних рівнин. Факт збільшення кількості атмосферних опадів на височинах (особливо на навітрених схилах) у порівнянні з низовинами є також прикладом бар’єрного ефекту.

Висотна поясність - закономірна зміна географічних ландшаф­тів у горах залежно від висоти над рівнем моря. Виявляється голо­вним чином у змінах клімату, грунтів, рослинності та ін. Висотна по­ясність залежить насамперед від положення гір у системі широтних зон, висоти над рівнем моря, експозиції схилів. Кожній природній широтній зоні притаманний свій особливий тип висотної поясності ландшафтів.

13. Ландшафтна ярусність, морфоструктурність та літогенні фактори диференціації.

Важливим природно - географічним азональним чинником у горах є геологічна будова, тобто структурно – літологічні особливості, які залежать від історії геологічного розвитку гірської країни. Рельф і геологічна будова гір змінюється як по вертикалі, так і горизонтально, тобто в плані. З цим явищем пов’язана надзвичайно важлива закономірність природно - географічної диференціації гір - ярусність, ярусне розміщення гірських ландшафтів і їхніх морфологічних одиниць.

Ярусність простежується у відомому поділі гір на низькі, середні і високі. Виявляється ярусність і в геологічній будові гір. Зокрема, у більшості гірських країн фіксують від периферії до центру і знизу вверх послідовну зміну гірських порід, різних за віком, літологічним складом і ступенем дислокованості.

Три головні гірські ландшафтні яруси виражені і в кліматі. Кліматичні умови в нижньому ярусі гір тісно пов’язані з атмосферними процесами, що відбуваються над розміщеними поряд рівнинами. В середньому ярусі найбільше відчутний вплив висхідних повітряних мас і загострення вираженості фронтів. Гори верхнього ярусу перебувають у сфері впливу повітряних течій вільної атмосфери, і клімат тут мало залежить від циркуляції у приземних шарах атмосфери над сусідніми рівнинами.

У ландшафтній ярусності вертикальна природно - географічна диференціація гір має найбільш узагальнене комплексне вираження. Диференціація природних умов у межах ландшафтних ярусів пов’язана з їхнім поділом за геолого - геоморфологічними ознаками на локальні морфоструктури, до яких, зазвичай приурочені конкретні гірські ландшафти.

Відособлення гірських ландшафтів пов’язане з оригінальністю геологічної будови й історії розвитку окремих ділянок певного ландшафтного ярусу гірської країни. Єдність і оригінальність геологічного фундаменту, історії розвитку, а отже, і морфологічної структури окремих ділянок гірської країни, що мають чітку орографічну відокремленість, дають змогу розглядати їх як гірські ландшафти.

Часто будова та речовинний склад верхніх товщ літосфери називають власне азональними факторами. Різноманітність ландшафтів гір в більшій мірі обумовлена різноманіттям гірських порід і залежності від геологічних структур, до яких вони приурочені. Важливого значення набувають умови залягання порід, їх мінералогічний склад, стійкість до вивітрювання, тріщинуватість, розчинність та інші властивості.

Під морфоструктурами розуміють великі нерівності земної поверхні, утворені ендогенними процесами, а значить безпосередньо пов’язані з будовою земної кори.

Існує ще один фактор – будова і речовинний склад верхніх товщ літосфери. Гірські породи утворюють субстрат ландшафту, визначають склад мінеральної маси ґрунту та його найважливіші фізико-хімічні та трофічні властивості, склад елементів геохімічного колообігу, едафічні умови рослинного покриву.

14. Співвідношення зональних і азональних закономірностей регіональної диференціації.

Регіональна диференціація обумовлена співвідношенням двох основних, зовнішніх по відношенню до цих сфер, енергетичних факторів – променистої енергії Сонця і внутрішньої енергії Землі. Вони проявляються нерівномірно як у просторі, так і у часі. Їх прояв і визначає найбільш загальні географічні закономірності – зональність і азональність.

Зональність - закономірна зміна усіх географічних компонентів і географічних ландшафтів по широті від екватора до полюсів.

Азональність - поширення певних природних явищ незалежно від зональних особливостей даної території.

По зональних ознаках послідовно виділяються пояси фізіко-географічні, зони фізіко-географічні і підзони фізіко-географічні, по азональних – країни фізіко-географічні і області фізіко-географічні. Через неоднакову міру дії океанів на природу материків в межах останніх виділяються фізіко-географічні сектори (океанічні, перехідні від океанічних до континентальних, континентальні, різко континентальні). Між зональними і азональними одиницями районування існують складні співвідношення. Природа кожної зони набуває своєрідних меж в різних фізіко-географічніх країнах і областях, у зв'язку з чим утворюються похідні регіональні одиниці, що мають одночасно зональний і азональний характер, – зональні відрізки фізіко-географічніх країн, провінції фізіко-географічні. Завершуючим рівнем районування в багатьох схемах Фізико –географічного районування служить район фізіко - географічній, що відповідає умові однорідності як в зональному, так і в азональному відношенні. На практиці в регіональних фізіко-географічніх характеристиках, що містять схеми районування, зазвичай застосовуються системи одиниць районування, при яких по черзі використовуються зональні і азональні ознаки (наприклад, країна – зона – область – провінція – район).

15. Загальні закономірності ландшафтної диференціації гірських країн

Фактори:

1.Тектонічні рухи і особливості тектонічної будови; 2.Висота підняття гірських країн 3.літологія гірських порід; 4. Положення гірської системи на земній кулі;

5. Гіпсометричний фактор, який часто поєднується з кліматичним і літологічним. Взаємодія факторів проявляється у висотній поясності (ландшафтній ярусності).

16. Фізико - географічне районування, його суть, принципи і система таксономічних одиниць.

Фізико - географічне районування – це метод комплексного фізико - географічного дослідження, суть якого полягає у виявленні на території, картографуванні і вивчені об’єктивно існуючих індивідуальних природно - територіальних комплексів.
Об’ктом комплексного районування є регіональні природні територіальні комплекси.

Характерними рисами є:

- територіальна цілісність і внутрішня єдність, які обумовлені спільністю географічного положення та історією розвитку;

- характеризуються єдністю фізико – географічних процесів (радіаційний баланс, дощовий);

- специфічна внутрішня структура (складається з менших комплексів).

В основу виділення одиниць фізико-географічного районування покладено аналіз ландшафтно-генетичної структури території з використанням матеріалів галузевих досліджень (геоморфологічних, кліматичних, гідрологічних, ґрунтових, геоботанічних) і схем районування окремих компонентів природи.

Таксономічні одиниці районування. Регіональний рівень: ландшафтні зони, країни, області > ландшафтна провінція > ландшафтний округ > ландшафт (види – класи - типи). Локальний рівень: місцевість (види – класи - типи) > урочище (види – класи - типи) > фація (види – класи - типи). Фація – елементарний ПТК, для якого характерні одна рослинна асоціація, один елемент рельєфу, один мікроклімат, один вид грунту. Урочищем називається зв'язана система фацій, що об'єднуються загальною спрямованістю фізико-географічних процесів і приурочених до однієї мезоформи рельєфу на однорідному субстраті. Найкрупнішою морфологічною частиною ландшафту вважається місцевість, що є особливим варіантом характерного для даного ландшафту поєднання урочищ. Фізико-географічна провінція – частина природної географічної зони у складі певної фізико-географічної області. Виділяються за морфоструктурними особливостями рельєфу і клімату. Фізико-географічна область – частина фіз.-геогр. країни. Виділяється під впливом новітніх і сучасних рухів земної кори, морських регресій і трансгресій і інших азональних факторів. фізико-географічні країни – ПТК, які сформовані в межах великих тектонічних структур (платформ, складчастих споруд), яким відповідають великі форми рельєфу (рівнини, гірські системи). Тому серед фізико-географічних країн виділяють рівнинні і гірські, а також змішані. Фізико-географічна зона – частина фіз.-геогр. поясу. Мають близькі умови температур і зволоження, визначаючі однорідні ґрунти, рослинність і інші компоненти.

17. Ландшафт як основна одиниця фізико - географічного поділу і основний об»єкт ландшафтознавства.

Ландшафт – це доволі однорідна за походженням ділянка географічної оболонки, що має єдину геологічну основу, однотипний рельєф, подібні кліматичні та водні умови, тісне поєднання ґрунтово-рослинного покриву і тваринного світу. Складовими частинами ландшафту є місцевості, урочища і фації.

А. Г. Ісаченко вважає, що ландшафт - це основна категорія фізико-географічного розподілу, і він як би займає вузлове положення в системі фізико-географічних одиниць. Причини відокремлення регіональних комплексів на верхніх і нижніх щаблях мають принципово різну природу. Регіональні комплекси формуються під впливом зовнішніх факторів - зонального розподілу сонячного тепла, і азональні диференціації земної кори. Морфологічна диференціація, тобто формування простих геокомплексів, є результат внутрішніх причин, слідство розвитку самого ландшафту при взаємодії всіх його компонентів.

Основним об'єктом географічного вивчення повинна бути така територія, в межах якої виявляється весь закономірний ряд географічних комплексів - фацій і урочищ - в їх типових поєднаннях, тобто ландшафт в його регіональному розумінні.

Ландшафт - це значно більше автономна система, ніж урочищі або фація. У рамках ландшафту можна ставити питання про всебічне вивчення географічних взаємозв'язків і процесів, чого не можна сказати про простих географічних комплексах.

18. Загальне, типологічне і регіональне розуміння терміну «ландшафт» та їх піввідношення.

У ландшафтознавстві історично склалось кілька трактувань терміна ландшафт – загальне, типологічне, регіональне.

Прихильники загального трактування під ландшафтом розуміють будь- яку природну територіальну одиницю, сприймають його як синонім до терміна ПТК, позбавляючи цим ландшафтознавчу науку основної одиниці в таксономічній системі природних територіальних комплексів (Ф. М. Мільков, Д. Л Арманд, Ю. К. Єфремов, В. І. Прокаєв та ін.)

Ландшафтами з цієї точки зору можуть бути названі як типологічні, так і регіональні одиниці будь- якого класифікаційного та територіального рангу. Трактування ландшафту як загального поняття заперечує його однорідність, оскільки ландшафтами вважаються навіть дуже різнорідні за природними умовами фізико-географічні країни.

Прихильники типологічного розуміння ландшафту під цим терміном розуміють не конкретну ділянку території, а тільки класифікаційну одиницю – вид місцевості. Це явна недооцінка сутності й специфіки змісту конкретних географічних комплексів.

Найпоширенішим є регіональне тлумачення терміна ландшафт, згідно з яким його розуміють як основну таксономічну одиницю природної географії – індивідуальний природний територіальний комплекс, складений багатьма простішими територіальними єдностями (А.А. Григор»єв, С.В. Калесник, М.А. Солнцев, К.І. Геренчук, А. Г. Ісаченко та ін.)

На відміну від "типологічного" розуміння регіональне подання про ландшафт виходить з наявності різноякісних, різнопорядкових геокомплексів і з визнання первинності конкретних географічних одиниць, розглядаючи поняття про види і типи як результат подальшого їх узагальнення. Умовне найменування цього напрямку означає тільки те, що ландшафт розуміється як конкретний регіональний комплекс і як початкова одиниця фізико-географічного районування.

На сьогодні більшість учених дійшли згоди в тому, що всі ці три погляди на ландшафт є правильними, оскільки віддзеркалю­ють три об'єктивно існуючі, але різні форми його цілісності. Отже, загальне, типологічне та індивідуальне тлумачення ландшафту не суперечать, а доповнюють один одного.

19. Елементи, компоненти і фактори ПТК. Основні і похідні компоненти.

Компоненти ПТК- взаємопов’язані складові природного комплексу, що беруть участь у його формуванні, еволюції і розвитку. Компоненти – проникають один в одного і не існують ізольовано один від одного. Існує дві класифікації компонентів: за їх роллю у функціонуванні ПК: 1. Основні (гірські породи, повітря, вода в різних формах прояву, рослинний,і тваринний світ); 2. Похідні (грунт, торф, нафта, льодовики); за характером поширення на земній поверхні: 1.Універсальні – поширені по всій Землі (повітря) 2.Спорадичні – не поширені по всій земній кулі (водні компоненти, ґрунтовий покрив).

Компоненти відповідають таким вимогам: по – перше, речовино зумовлені, тобто будь– який з них можемо відчувати на дотик; по – друге, в горизонтальному зрізі природні територіальні комплекси просторово безперервні; по – третє, складаються з системи елементів ієрархічно нижчих ступенів.

Елементи не є структурними складовими природних територіальних комплексів. Вони відображають сутність компонентів, у складі яких вони є.

Елементи – це найпростіші структурні складові, які входять до складу більш складних систем. Географічні елементи – це прості тіла однорідного складу, які є складовими більш складних тіл. Елементи – це менші структурні складові компонентів (частин ПК). Наприклад: ПК гірські породи – елементи тут – це окремі гірські породи; клімат – повітряні маси (теплі, холодні); рослинність – окремі види рослин; тваринний світ – окремі види тварин; грунт – генетичні види грунтів.

До елементів А.Г. Ісаченко відносить форми рельєфу, атмосферні опади, ярусність рослинного покриву, тощо.

Взаємозв»язок між компонентами природи завжди становить для ландшафтознавця значний інтерес. Рушійною силою процесів, умовою їх існування є фактори (від лат. factor – той, що створює, виробляє). Зокрема, всі ландшафтотворчі компоненти є одночасно і факторами. За пропозицією М. А. Солнцева їх доцільно зачислювати до компонентів – факторів. Факторами є також сі речовинно - енергетичні потоки: гравігенні, водні, повітряні, інсоляційні, теплові з глибин Землі тощо. Своєрідними факторами є простір і час.

Фактори природних територіальних комплексів часто поділяють на кількісні та якісні. З певною умовністю до якісних належать характеристики, які контролюють якісний стан природних комплексів.

Особливу групу становлять фактори (характеристики) рельєфу, який у цілому є чинником літо генної основи (насамперед, це стосується нахилу поверхні й експозиції).

Загалом фактори поділяють за спрямованістю (зовнішні і внутрішні), походженням (природні й антропогенні), їхньою роллю у формуванні ПТК (ведучі і ведені).

20. Роль факторів у ландшафтотворенні. Закон нерівнозначності взаємодіючих факторів.

Факторами ландшафтотворення потрібно вважати нерівномірне надходження сонячної радіації; обертання Землі навколо Сонця і власної осі; тектонічні рухи; циркуляцію атмосфери та ін. Через клімат і геологічний фундамент вхідні взаємодії цих факторів передаються іншим компонентам, але сам клімат, як і твердий фундамент, являється продуктом складної взаємодії зовнішніх факторів і компонентів

геосистеми. Тому поняття про фактори ландшафтотворення необхідно пов’язувати з внутрішніми і зовнішніми енергетичними взаємодіями, потоками речовини і різними процесами (наприклад: стік, рух повітряних мас). Власне енергетичну природу, мають зональні і азональні фактори ландшафтної диференціації.

М. А. Солнцев відкрив закон нерівнозначності компонентів-факторів ПТК, що взаємодіють. Оцінка відносної сили впливу будь – якої пари компонентів один на одного дає змогу розташовувати їх у чітко виражений ряд – від найсильніших до найслабших. Перші місця в ряду Солнцева займають фактори земної кори, далі йдуть фактори атмосфери і гідросфери, потім рослинність і, нарешті, тваринний світ.

Визначальний вплив літогенної основи на всі інші компоненти полягає в її стійкості до зовнішніх впливів, у її інерційності. Ця постійність впливу геолого – геоморфологічної основи на природний комплекс спонукає менш стійкі компоненти змінюватись у певно визначеному напрямі. Тепло і волога, які надходять до конкретних ділянок поверхні землі, перерозподіляються під впливом літо генної основи, перш за все рельєфу. Так формуються місцеположення, що потрапляють на цю ділянку, залишаються тільки ті, які тут знаходять найсприятливіші умови для існування.

Така однобічна зумовленість добре простежується й у послідовності утворення головних компонентів ландшафту. У віковому ряду – земна кора, атмосфера, води, рослинність, тваринний світ – вплив «старшого» на «молодшого» виявляється визначальним, а обернена дія – завжди слабша. Звідси випливає, що особливості закономірного розвитку окремих компонентів повинні виявлятись лише в руслі загального розвитку природних територіальних єдностей. Головний напрям їхнього розвитку визначений властивостями і розвитком літогенної основи.

В процесі польових ландшафтних досліджень М. А. Солнцев прийшов до висновку, що всі компоненти природи за силою свого впливу один на одного нерівнозначні і, в залежності від цього, можуть бути розміщені в певний постійний ряд. Це положення називають законом нерівнозначності взаємодіючих природних компонентів, а послідовність, в якій вони знаходяться – „ рядом Солнцева ”. Ця послідовність виглядає наступним чином: земна кора - повітря - води - рослинність - тваринний світ. Тобто згідно даного закону найсильнішим компонентом буде земна кора, найслабшим – тваринний світ. Деякі ландшафтознавці (Мільков Ф.М.) відкидають точку зору Солнцева і вважають всі взаємодіючі в ландшафті компоненти рівнозначними.

21. Поняття про компоненти ПТК. Повні і неповні ПТК.

Кожний компонент – це особливий рівень організації речовини в географічній оболонці, який прийнято вважати первинним (Исаченко, 1991)

Компоненти ПТК- взаємопов’язані складові природного комплексу, що беруть участь у його формуванні, еволюції і розвитку. Оскільки компоненти природних територіальних систем є наслідком взаємопроникнення та взаємодії якісно різних тіл, то маємо підстави розглядати їх як перший ступінь географічної інтеграції; другий ступінь – це сукупність природних територіальних комплексів, складніша форма організації природних тіл на Землі.

Щодо ПТК географічні компоненти є структурними складовими першого порядку, точніше – частинами їхньої вертикальної (радіальної, ярусної)структури, оскільки їм притаманне впорядковане ярусне розташування в межах природного комплексу.

Компоненти відповідають таким вимогам: по – перше, речовино зумовлені, тобто будь – який з них можемо відчувати на дотик. Наприклад, змахнувши рукою в повітрі, відчуваємо його пружність, поставивши ногу на поверхню землі, відчуваємо її твердість; по – друге, в горизонтальному зрізі природні територіальні комплекси просторово безперервні. Нема найменшої ділянки ПТК, про яку можна сказати, що якогось з компонентів там нема. Якщо це станеться, то комплекс перетвориться на неповний. У такому разі його вивчення вже не буде прерогативою ландшафтознавства; по – третє, складаються з системи елементів ієрархічно нижчих ступенів.

До складу повних комплексів входять всі основні (земна кора, вода, повітря, рослинність, тваринний світ) компоненти. Неповні комплекси – це ті в яких не вистачає одного або кількох компонентів.

22.Компоненти ландшафту та їх особливості.

Компоненти ландшафту - основні складові частини ландшафту, що представлені фрагментами окремих сфер географічної оболонки.

Компоненти ландшафту мають певну послідовність розташування. Якщо, наприклад, розглядати їх розташування по вертикалі (знизу вверх), то ця послідовність така: гірські породи з підземними водами — ґрунти — поверхневі води — рослинність і тварини — приземний шар повітря. Таке взаємопов'язане розташування компонентів ландшафту характеризує його вертикальну структуру.

Твердий фундамент ландшафту характеризують як його геолого – геоморфологічну або літо генну основу. Це поняття охоплює і рельєф земної поверхні. Є такі територіальні градації рельєфу: мегарельєф, макрорельєф, мезорельєф, мікрорельєф, нанорельєф. Не менш важливий поділ рельєфу на морфоструктури і морфо скульптури, які зіставляються з регіональними і локальними і локальними територіальними системами. Ландшафт приурочений до самостійної елементарної морфоструктури, якій властиве певне поєднання різноманітних морфо скульптур. Отже, твердий фундамент ландшафту в широкому розумінні – це окрема морфоструктура, утворена породами однієї формації, з закономірним набором скульптурних форм і пов»язаних з ними четвертинних відкладів.

До ландшафту належить і частина нижнього шару атмосфери. Атмосферній складовій природних територіальних єдностей властиві, крім кліматичних показників, певний хімічний склад повітря, насиченість фітонцидами, що має суттєве рекреаційне значення, наявність дрібних твердих частинок тощо.

Гідрокомпонент представлений у ландшафтах надзвичайно різноманітними формами. Він перебуває у безперервному кругообігу і постійно переходить з одного стану в інший. З водами пов’язані карстові процеси, заболочування та надмірне обводнення геокомплексів.

Органнічний світ у ландшафтних комплексах – це складне поєднання біоценозів. Кожен ландшафт має закономірне поєднання різноманітних рослинних угруповань, які утворюють у його межах характерні типи – екологічні ряди, які тісно пов’язані з умовами місцезростань. Характер функціонування та взаємовідношення з іншими компонентами і самим ландшафтними системами тваринного світу загалом ще розроблений недостатньо. Цілком очевидно лише те, що цей компонент досить тісно залежить від умов природного територіального комплексу, у межах якого він розташований, оскільки вони для нього фактично є життєвими ресурсами.

У кожному ландшафті по вертикалі представлені частини всіх сфер географічної оболонки – літосфери, атмосфери, гідросфери, біосфери. Фрагменти цих сфер називають природними компонентами. За Н,Н, Солнцевим (1963), компоненти літосфери – земна кора, атмосфери – повітря, гідросфери – вода, біосфери – рослинний і тваринний світ. У якості особливих природних географічних компонентів розрізняють рельєф і клімат. По суті перший представляє собою лише верхню форму твердої земної кори, але не самостійне природне тіло, другий – сукупність певних властивостей і процесів повітряної оболонки (окремих повітряних мас). Однак і рельєф, і клімат відіграють у формуванні ландшафтного комплексу таку велику роль, що за традицією за ними зберігаються права самостійних географічних компонентів. Компоненти літосфери, атмосфери і гідросфери часто називають геомою, біосфери – біотою, а сукупність їх речовини – геомасами і біомасами.

23. Поняття про континуальність і дискретність природи земної поверхні. Ландшафтні границі.

Дискретність – це прояви процесів диференціації речовини і енергії епігеосфери, які зумовлені внутрішньою структурованістю окремих частин, які виконують свої функції в складі чогось одного цілого. Диференціація і інтеграція відбуваються в природі земної поверхні одночасно, тому вони повинні розглядатися в певній (діалектричній) цілісності. Дискретність – це переривчастість, поділ на частини ПК і їх властивостей. Наприклад: зміна літології гірських порід в межах земної

кори і на її поверхні, а також зміна форм рельєфу. Дискретність характерна і для ґрунтового покриву.

24.Границі ландшафтів

Границі ландшафтів можуть бути виражені з різною чіткістю, але вони завжди об’єктивні, бо пов’язані з морфоструктурою. Границі характеризуються дискретністю, але можуть мати елементи континуальності. Критерієм для розмежувань є глибина взаємодій. Як правило, границі ландшафтів в просторі, являють собою перехідні полоси різної ширини. Границя між суміжними ландшафтами, повинна знаходити своє вираження в зміні їх морфологічної будови, тобто набору морфологічних одиниць.

Границя ландшафту повинна складатися з границь окремих пограничних урочищ, які необхідно віднести до одного чи іншого ландшафту. Границі ландшафтів приурочені в горах до тектонічних розломів по яких в Карпатах течуть ріки, а на рівнинах – до різкої

зміни генезису території. (Наприклад: льодовикове Полісся ближче до Львова змінюється лесами).

Дата добавления: 2015-07-17